ОКРЕМА ДУМКА
Суддів Великої Палати Верховного Суду Князєва В. С., Сімоненко В. М.,
Штелик С. П. на постанову Великої Палати Верховного Суду від 29 червня
2021 року у справі № 916/2813/18 (провадження 12-71гс20) за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - Приватне підприємство «Ніка-2», про визнання договору дарування недійсним
Короткий виклад історії справи
У грудні 2018 року ОСОБА_1 (далі - позивач, скаржник) звернувся до Господарського суду Одеської області з позовом до ОСОБА_2
(далі - відповідачка 1), ОСОБА_3 (далі - відповідачка 2) про визнання недійсним договору дарування частки в статутному капіталі Приватного підприємства «Ніка-2» (далі - ПП «Ніка-2»), укладеного відповідачками 13 липня 2015 року.
Заявлені вимоги позивач мотивує тим, що не уповноважував відповідачку 1 на розпорядження спільним сумісним майном - статутним капіталом
ПП «Ніка-2». Зокрема, позивач зазначає, що ПП «Ніка-2» створено
відповідачкою 1 під час перебування в шлюбі з позивачем на основі майна, яке знаходилось у їх спільній сумісній власності, зокрема, за спільно нажиті кошти подружжя. Станом на час укладення оскаржуваного договору подружжю ОСОБА_2 та ОСОБА_1 належало 80 % статутного капіталу ПП «Ніка-2» (60 % статутного капіталу, що дорівнює 18 000 000 грн,- ОСОБА_2 , 20 % статутного капіталу, що дорівнює 6 000 000 грн, - ОСОБА_1 ). Водночас на підставі договору дарування від 13 липня 2015 року ОСОБА_2 без відома ОСОБА_1 подарувала ОСОБА_3 частку статутного капіталу ПП «Ніка-2» у розмірі 40 %, що дорівнює 12 000 000,00 грн. Оскільки відповідачка 1 у вказаний спосіб розпорядилася спільним сумісним майном подружжя без погодження з позивачем, тобто за відсутності необхідних повноважень, спірний договір дарування має бути визнаний судом недійсним на підставі частини четвертої статті 369 Цивільного кодексу України (тут і далі - ЦК України у редакції, чинній на час укладення спірного правочину).
Позивач стверджує, що взагалі не знав про факт укладення договору дарування частки в статутному капіталі ПП «Ніка-2» від 13 липня 2015 року, а дізнався про нього лише після подання ним до Господарського суду Одеської області позовної заяви про визнання недійсними рішень загальних зборів засновників ПП «Ніка-2», оформлених протоколами від 13 липня 2015 року № 1 та
від 23 листопада 2015 року № 3, яка розглядалась у справі № 916/1553/17.
При цьому позивач також посилається на те, що 23 листопада 2015 року після розлучення було прийнято рішення загальних зборів учасників приватного підприємства про виключення його зі складу учасників, виплату йому частини майна підприємства, пропорційної його частці в статутному капіталі, у розмірі 6 000 000 грн та про зменшення статутного капіталу підприємства на цю суму.
Рішенням Господарського суду Одеської області від 14 березня 2018 року, залишеним без змін постановою цього суду від 14 березня 2018 року визнано недійсним зміни до статуту зареєстровані на підставі зазначеного рішення зборів про його виключення та протокол. А в частині визнання недійсним протоколу від 13 липня 2013 року про перерозподіл часток у зв`язку з укладенням договору дарування відмовлено у зв`язку із чинністю договору дарування.
29 червня 2021 року Великою Палатою Верховного Суду було прийнято постанову, якою касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Господарського суду Одеської області від 05 грудня 2019 року та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 09 червня 2020 року у справі № 916/2813/18 змінено, викладено мотивувальні частини рішень у редакції цієї постанови, в іншій частині рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду залишено без змін.
Відповідно до частини першої статті 2 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно із частиною третьою статті 35 ЦПК України суддя, не згодний з рішенням, може письмово викласти свою окрему думку.
Залишаючи касаційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, Велика Палата Верховного Суду серед інших висновків висловила правову позицію щодо правової природи приватного підприємства як товариства з обмеженою відповідальністю, щодо необхідності згоди подружжя на відчуження частки в приватному підприємстві та юрисдикції спору щодо відчуження частки в статутному капіталі приватного підприємства.
Крім того, у цій справі Велика Палата Верховного Суду дійшла висновків, що подружжя шляхом добровільного поділу статутного капіталу здійснило його поділ як спільного майна подружжя.
Погоджуючись із позицією щодо віднесення до юрисдикції господарських судів спору про поділ частки в статутному капіталі корпоративного господарського товариства та про поділ майна подружжям у цій справі, вважаєм за потрібне викласти окрему думку щодо інших правових позицій Великої Палати Верховного Суду, висловлених у постанові від 29 червня 2021 року.
Щодо правової природи приватного підприємства
Основні мотиви, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду
Велика Палата Верховного Суду, зокрема, зазначала, що приватне підприємство - це не окрема організаційно-правова форма юридичної особи, а класифікуюча ознака юридичних осіб залежно від форми власності. Разом із цим за ознакою наявності чи відсутності учасників юридичні особи поділяються на товариства та установи, у зв`язку із чим приватне підприємство є товариством, оскільки воно має хоча б одного учасника.
Відповідно до частини першої статті 84 ЦК України товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками (підприємницькі товариства), можуть бути створені лише як господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничі кооперативи чи сільськогосподарські кооперативи, сільськогосподарські кооперативні об`єднання, що діють з метою одержання прибутку. Отже, якщо приватне підприємство створене для ведення підприємницької діяльності й розподілу прибутку між учасниками (засновниками), то таке приватне підприємство є підприємницьким товариством.
Встановлення виду підприємницького товариства, до якого належить приватне підприємство, а саме що приватне підприємство є господарським товариством (зокрема, товариством з обмеженою або додатковою відповідальністю) або кооперативом (зокрема, сільськогосподарським кооперативом, сільськогосподарським кооперативним об`єднанням), у кожному конкретному випадку зумовлюватиме застосування до спірних правовідносин відповідного законодавства, зокрема Законів України «Про господарські товариства», «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю», «Про кооперацію», «Про сільськогосподарську кооперацію».
Крім того, визначаючи вид підприємницького товариства, до якого належить приватне підприємство, Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що приватне підприємство створено з метою здійснення ринкових взаємовідносин і отримання прибутку шляхом виконання робіт і надання послуг у сферах, визначених предметом його діяльності; приватне підприємство має статутний капітал, поділений на частки, та не встановлено наявності в його статуті положень, які передбачають, що один член кооперативу має один голос у вищому органі, зокрема, з можливістю мати додаткову кількість голосів, а також що його учасники несуть відповідальність за зобов`язаннями приватного підприємства; приватне підприємство не випускає акції, а тому воно не може бути акціонерним товариством; учасники (засновники) не несуть відповідальності за зобов`язаннями приватного підприємства (якщо інше не встановлено статутом), і в такому випадку приватне підприємство не є повним або командитним товариством чи товариством з додатковою відповідальністю; приватне підприємство не є кооперативом, оскільки голоси при голосуванні розподіляються відповідно до часток його учасників, а тому відповідно до статті 84 ЦК України таке підприємство може бути лише товариством з обмеженою відповідальністю.
У зв`язку із цим Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку,
що ПП «Ніка-2» у цій справі є товариством з обмеженою відповідальністю.
При цьому Велика Палата Верховного Суду посилалась на те, що в Державному класифікаторі України ДК 002:2004 «Класифікація організаційно-правових форм господарювання», затвердженому наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 28 травня 2004 року № 97 (далі - Класифікатор), приватне підприємство поіменовано окремою організаційно-правовою формою господарювання, однак вважає за необхідне звернути увагу, що відповідно до абзацу другого розділу 1 (Вступ) Класифікатора об`єктом класифікації є, зокрема, визначені чинним законодавством організаційно-правові форми юридичних осіб. Тобто Класифікатор самостійно не визначає організаційно-правові форми юридичних осіб, а лише містить їх систематизований виклад, який має бути заснований на формах, визначених законодавством.
У контексті наведеного в ухвалі від 09 вересня 2020 року про направлення справи на розгляд Великої Палати правового питання та виходячи з розуміння Великою Палатою Верховного Суду можливості застосування інституту аналогії закону для регулювання спірних відносин лише у випадку, якщо їх не врегульовано нормами права, які безпосередньо регулюють ці відносини, зокрема актами законодавства або договором чи статутом, зазначений інститут при вирішенні цієї справи не застосовується, оскільки відносини з управління та діяльності приватного підприємства як підприємницького товариства безпосередньо врегульовані Законом України «Про господарські товариства» в редакції, чинній на момент укладення договору.
Підстави та мотиви окремої думки
Відповідно до Конституції України усі суб`єкти права власності рівні перед законом (частина четверта статті 13); кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю; право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом (частини перша, друга статті 41); правовий режим власності визначається виключно Законами України (пункт 7 частини першої статті 92).
Вирішуючи зазначену Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду виключну правову проблему щодо визначення правової природи приватного підприємства як господарюючого суб`єкта, його співвідношення з товариством з обмеженою відповідальністю та можливості і необхідності застосування в цих правовідносинах аналогії закону, Велика Палата Верховного Суду не звернула уваги на таке.
Щодо правової природи приватного підприємства як суб`єкта господарських правовідносин
За змістом підрозділу 2 ЦК України юридична особа приватного права, що створюється за рахунок внесків фізичних та юридичних осіб є об`єктом їх права власності та одночасно управління. При цьому така юридична особа є суб`єктом господарських правовідносин.
Згідно із частинами першою, другою статті 55 Господарського кодексу України (далі - ГК України) суб`єктами господарювання визнаються особи, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов`язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов`язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством. Суб`єктами господарювання є: 1) господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до ЦК України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку; 2) громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.
Відповідно до частин першої, другої статті 83 ЦК України юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом. Товариством є організація, створена шляхом об`єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Товариство може бути створено однією особою, якщо інше не встановлено законом. Товариства поділяються на підприємницькі та непідприємницькі.
Отже, цивільне та й господарське законодавство одним зі способів здійснення підприємницької діяльності передбачає здійснення господарської діяльності шляхом створення як господарського товариства, так і підприємства як суб`єктів та об`єктів цивільного права і господарських правовідносин.
Приватне підприємство як форма підприємницької діяльності є окремим видом підприємницької діяльності і за змістом статті 113 ЦК України визначається як підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб`єкта господарювання - юридичної особи.
Порядок організації та діяльності приватних підприємств визначається цим Кодексом та іншими законами.
Спеціального закону, що регулює правовий статус приватного підприємства, немає, а за змістом зазначених норм матеріального права слід зробити висновок, що будь-яке підприємство, створене за рахунок приватної власності, є приватним підприємством або приватним товариством.
Для визначення правового статусу приватного підприємства слід взяти за основу організаційно-правові форми юридичних осіб.
Такі організаційно-правові форми, крім визначення їх у ЦК України, ГК України, інших законах, як правильно зазначено в постанові Великої Палати Верховного Суду, визначаються в Класифікаторі, який дійсно не створює зазначені в ньому форми, а лише констатує факт їх наявності відповідно до законодавства. Неприйняття Великою Палатою Верховного Суду цього класифікатора до уваги та висновок про відсутність такої організаційно-правової форми юридичної особи, як приватне підприємство, суперечить положенням усього законодавства щодо організаційно-правових форм здійснення підприємницької діяльності.
За положеннями статті 83 ЦК України юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом. Товариством є організація, створена шляхом об`єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Товариство може бути створено однією особою, якщо інше не встановлено законом. Товариства поділяються на підприємницькі та непідприємницькі.
Товариством з обмеженою відповідальністю відповідно до частини третьої
статті 80 ГК України є господарське товариство, що має статутний капітал, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами, і несе відповідальність за своїми зобов`язаннями тільки своїм майном. Учасники товариства, які повністю сплатили свої вклади, несуть ризик збитків, пов`язаних з діяльністю товариства, у межах своїх вкладів.
Згідно зі статтею 3 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» товариство несе відповідальність за своїми зобов`язаннями всім належним йому майном. Товариство не відповідає за зобов`язаннями своїх учасників. Крім того, законом не обмежена кількість та склад учасників товариства (стаття 4 зазначеного Закону).
Приватним підприємством відповідно до частини першої статті 113 ГК України визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб`єкта господарювання - юридичної особи.
У статті 191 ЦК України визначається підприємство як єдиний майновий комплекс, що використовується для здійснення підприємницької діяльності. До складу підприємства як єдиного майнового комплексу входять усі види майна, призначені для його діяльності, включаючи земельні ділянки, будівлі, споруди, устаткування, інвентар, сировину, продукцію, права вимоги, борги, а також право на торговельну марку або інше позначення та інші права, якщо інше не встановлено договором або законом.
Такого статусу для товариства з обмеженою відповідальністю законодавством не передбачено.
Правовий статус приватного підприємства, створеного одним з подружжя, як єдиного майнового комплексу також визначено в Рішенні Конституційного Суду України від 19 вересня 2012 року у справі № 1-8/2012 за конституційним зверненням (№ 17-рп/2012) Приватного підприємства «ІКІО» щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 61 Сімейного кодексу України (далі - СК України) у контексті спільної власності подружжя на приватне підприємство.
Так, у пункті 2.2 цього Рішення, Конституційний Суд України зазначив, що «вклад до статутного капіталу та виділене із спільної сумісної власності подружжя майно (кошти) передаються у власність приватного підприємства. Відповідно до
статті 191 ЦК України підприємство є єдиним майновим комплексом, що використовується для здійснення підприємницької діяльності; до складу підприємства як єдиного майнового комплексу входять усі види майна, призначені для його діяльності, включаючи земельні ділянки, будівлі, споруди, устаткування, інвентар, сировину, продукцію, права вимоги, борги, а також право на торговельну марку або інше позначення та інші права, якщо інше не встановлено договором або законом; підприємство як єдиний майновий комплекс є нерухомістю; підприємство або його частина можуть бути об`єктом купівлі-продажу, застави, оренди та інших правочинів. Тобто зі змісту цієї статті вбачається, що стосовно підприємства як єдиного майнового комплексу або його частини можуть виникати цивільні права і обов`язки. На думку Конституційного Суду України, приватне підприємство (або його частина), засноване одним із подружжя, - це окремий об`єкт права спільної сумісної власності подружжя, до якого входять усі види майна, у тому числі вклад до статутного капіталу та майно, виділене з їх спільної сумісної власності».
Правовий режим підприємства як особливого об`єкта цивільних прав має значення не тільки для договору продажу підприємства, а й для будь-якого правочину щодо цього підприємства та/або його частини, а також для управління цим підприємством та/або його майном.
В Україні залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного капіталу діють підприємства унітарні та корпоративні; унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний капітал, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства; унітарними є підприємства, засновані, зокрема, на приватній власності засновника (частини третя, четверта статті 63 ГК України).
Відповідно до статті 1 Закону України № 1576-XII «Про господарські товариства», у редакції, яка діяла на час спірних правовідносин, господарським товариством є юридична особа, статутний (складений) капітал якої поділений на частки між учасниками. Господарськими товариствами цим Законом визнаються також підприємства, установи, організації, створені на засадах угоди юридичними особами і громадянами шляхом об`єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку.
Відповідно до частин першої, третьої статті 80 ГК України до господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товари