ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
22 липня 2021 року
м. Київ
Справа № 910/18510/19
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Баранець О. М. - головуючий, Кондратова І. Д., Стратієнко Л. В.,
за участю секретаря Низенко В. Р.
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "АСКОНА ГРУП"
на рішення Господарського суду міста Києва
у складі судді Сівакової В.В.
від 29.09.2020
та постанову Північного апеляційного господарського суду
у складі колегії суддів: Мартюк А.І., Алданової С.О., Зубець Л.П.
від 03.03.2021
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "АСКОНА ГРУП"
до Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк"
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача Товариство з обмеженою відповідальністю "Охорона-Дніпро"
про визнання недійсним договору поруки № 4Б13422И/П від 15.11.2016
за участю представників:
від позивача: Руденко А.О.,
від відповідача: Уколов О.Л.,
від третьої особи: не з?явилися,
ВСТАНОВИВ:
ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2019 року Товариство з обмеженою відповідальністю "АСКОНА ГРУП" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Акціонерного товариства комерційний банк "Приватбанк" про визнання недійсним договору поруки №4Б13422И/П від 15.11.2016.
Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що договір поруки №4Б13422И/П від 15.11.2016 вчинений під впливом обману, що є підставою для визнання його недійсним на підставі частини першої статті 230 Цивільного кодексу України.
Короткий виклад обставин справи, встановлених судами попередніх інстанцій
10.11.2016 між Публічним акціонерним товариством Комерційний банк "Приватбанк" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Аскона Груп" укладено кредитний договір № 4А16112Г, відповідно до якого позивачу надано кредит в розмірі 4 400 000 000,00 грн.
Пунктом А.1. кредитного договору визначено вид кредиту, а саме відновлювальна кредитна лінія - кредит, що надається позичальнику частинами або повністю до дати, зазначеної у п. А.3., у межах ліміту цього договору, у тому числі після часткового або повного погашення по кредиту, таким чином, щоб фактична заборгованість за кредитом не перевищувала встановлений ліміт кредитного договору.
За умовами п. А.2. кредитного договору встановлено ліміт цього кредитного договору: 4 400 000 000,00 (чотири мільярди сімсот мільйонів гривень 00 копійок) на наступні цілі: фінансування поточної діяльності підприємства. У разі виникнення заборгованості позичальника перед банком з відшкодування витрат згідно з п. 2.2.13. ліміт цього договору збільшується на відповідну суму заборгованості, на цілі з відшкодування витрат згідно з п. 2.1.5.
Пунктом А.3. кредитного договору встановлено термін повернення кредиту " 03" листопада 2026 року.
Також між Публічним акціонерним товариством Комерційний банк "Приватбанк" (кредитор) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Аскона Груп" (поручитель) було укладено ряд договорів поруки в тому числі договір поруки № 4Б13422И/П від 15.11.2016.
Відповідно до пункту 1 договору поруки його предметом є надання поруки поручителем перед кредитором за виконання Товариством з обмеженою відповідальністю "Охорона-Дніпро" (боржником) своїх зобов`язань за кредитним договором № 4Б13422И від 04.07.2013, а саме: з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, відповідно до кредитного договору.
Пунктом 2 договору поруки передбачено, що поручитель відповідає перед кредитором за виконання обов`язку боржника за кредитним договором з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, відповідно до кредитного договору.
У пункті 3 договору поруки зазначено, що поручитель з умовами кредитного договору ознайомлений.
Згідно із п. 4 договору поруки, у випадку невиконання боржником зобов`язань за кредитним договором, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники у сумі заборгованості за кредитом та у сумі відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, відповідно до кредитного договору.
У випадку невиконання боржником пункту 1 цього договору, кредитор направляє на адресу поручителя письмову вимогу із зазначенням порушеного зобов`язання (п. 5 договору поруки).
Поручитель зобов`язаний виконати обов`язок, зазначений в письмовій вимозі кредитора, впродовж 5 календарних днів з моменту отримання вимоги, зазначеної в п. 5 цього договору (п. 6 договору поруки).
За змістом пункту 7 договору поруки, у випадку порушення поручителем зобов`язання, передбаченого в пункті 6 цього договору, кредитор та поручитель прийшли до згоди, що кредитор має право в рахунок погашення боргу за кредитним договором здійснювати договірне списання грошових коштів, що належать поручителю і знаходяться на його рахунках у ПАТ КБ "Приватбанк". Договірне списання грошових коштів згідно з умовами цього пункту оформлюється меморіальним ордером, у реквізиті "Призначення платежу" якого зазначається інформація про платіж, номер, дату цього договору.
Згідно з пунктом 8 договору поруки, до поручителя, що виконав обов`язки боржника за кредитним договором, переходять всі права кредитора за кредитним договором і договору(ам) застави (іпотеки), укладеним в цілях забезпечення виконання зобов`язань боржника перед кредитором за кредитним договором у частині виконаного зобов`язання.
У відповідності до пункту 9 договору поруки, у випадку невиконання поручителем обов`язку боржника за кредитним договором впродовж 5 (п`яти) календарних днів з моменту отримання письмової вимоги кредитора, зазначеної в пункті 5 цього договору, поручитель сплачує на користь кредитора пеню в розмірі 1 % від суми заборгованості, яка зазначена в зазначеній письмові вимозі, але не більше подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період, за який сплачується пеня, за кожний день прострочення. Сплата пені не звільняє поручителя від виконання зобов`язань за цим договором.
Згідно із пунктом 10 договору поруки визначено, що кредитор зобов`язаний у випадку виконання поручителем обов`язку боржника за кредитним договором передати поручителю впродовж 5 (п`яти) робочих днів банку з моменту виконання обов`язків належним чином посвідчені копії документів, що підтверджують обов`язки боржника за кредитним договором.
Цей договір вступає в силу з моменту його підписання сторонами та скріплення печатками і діє до повного виконання зобов`язань за цим договором (пункт 11 договору поруки).
Дострокове розірвання цього договору здійснюється за письмовою згодою сторін (пункт 14 договору поруки).
В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначає, що відповідач, володіючи повною фінансовою інформацією щодо позивача, усвідомлюючи високі економічні показники діяльності, висунув останньому пропозицію щодо можливості участі позивача у процедурі "трансформації" кредитного портфеля Акціонерного товариства комерційний банк "Приватбанк". Така процедура, зі слів співробітників банку, була ініційована Національним Банком України. Так, відповідно до рішення Правління Національного банку України від 05.10.2016 № 323/БТ, ПАТ КБ "Приватбанк" зобов`язано розробити план реструктуризації (трансформації) кредитного портфеля.
При цьому, за твердженнями позивача, банк наголошував на тому, що кредитні зобов`язання попередніх боржників забезпечені надзвичайно ліквідними активами, у тому числі корпоративними правами, товаром в обороті, цінними паперами та інше. Про ліквідність забезпечення зобов`язань боржників також свідчили дані окремої фінансової звітності за Міжнародними стандартами фінансової звітності та звіт незалежного аудитора 31.12.2015 (ТОВ АФ "Прайсвортерхаускуперс (аудит)". Пізніше, такі дані були підтверджені окремою фінансовою звітністю та звітом незалежного аудитора 31.12.2016 (ТОВ "Ернст енд Янг аудиторські послуги"), які були розміщені на вебсайті ПАТ КБ "Приватбанк".
За твердженнями позивача, обов`язковою умовою на якій наполягало товариство було набуття ним права власності на активи, що забезпечували зобов`язання "старих" боржників перед банком.
Так, на виконання вищезазначених домовленостей згідно плану "трансформації" між сторонами було укладено ряд договорів поруки, у тому числі й договір № 4Б13422И/П від 15.11.2016.
Позивач вказує, що на виконання укладених з банком договорів поруки, ним як поручителем були перераховані на користь банку грошові кошти на повернення кредитів та сплати відсотків за користування кредитами боржників за договорами поруки на загальну суму 4 068 845 386,63 грн.
Сума отриманого позивачем від банку кредиту за кредитним договором співпадає із загальною сумою, що була погашена Товариством з обмеженою відповідальністю "Аскона Груп" за зобов?язаннями "старих боржників", що підтверджує факт виконання позивачем, як поручителем, зобов?язань перед банком.
У зв`язку з тривалим невиконанням банком умов пункту 8 та пункту 10 договорів поруки, позивач вважає, що банк не мав на меті передати позивачу документи, що підтверджували наявність забезпечення зобов`язань боржників у вигляді цінних для позивача активів, а лише використовував інформацію про такі активи для спонукання позивача укласти кредитний договір та договори поруки з метою реалізації плану "трансформації" (на виконання вимог Національного банку України), чим ввів позивача в оману, щодо істотних умов договору.
За таких обставин, позивач вважає, що банк ввів в оману позивача про існування у банку договорів, укладених для забезпечення права вимоги за кредитними зобов`язаннями боржника у розмірі, що суттєво перевищує розмір заборгованості за кредитом, та спонукав відповідача до укладення з банком пов`язаних між собою кредитного договору та договорів поруки.
Короткий зміст рішення та постанови судів попередніх інстанцій
Господарський суд міста Києва рішенням від 29.09.2020 у справі № 910/18510/19, яке залишено без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 03.03.2021, у задоволенні позову відмовив.
Рішення мотивовано тим, що відповідно до рішення № 1 від 07.11.2016 засновника Товариства з обмеженою відповідальністю "Аскона Груп" Дзюбинського Ю.В. у зв?язку з недостатньою кількістю оборотних коштів та для забезпечення діяльності Товариства з обмеженою відповідальністю "Аскона Груп" вирішено укласти з ПАТ КБ "Приватбанк" кредитний договір на суму 4 400 000 000,00 грн.
З даного рішення вбачається, що дані кошти були потрібні позивачу для здійснення господарської діяльності.
При цьому, жодних посилань/згадувань/рішень в частині необхідності укладення кредитного договору/договорів поруки з метою отримання прибутку у вигляді продажу/отримання у власність позивачем майна, переданого у якості забезпечення за "старими" кредитами, у зазначеному протоколі не міститься, так само, як і не міститься будь-яких згадок і даних взагалі щодо такого майна (його оцінки, наявності і т. ін.) та взагалі щодо так званої трансформації кредитного портфелю банку.
Положеннями кредитного договору передбачено, що кредитні кошти надаються позивачу саме для фінансування його поточної діяльності. Жодних доказів укладення даного договору з метою залучення коштів для погашення заборгованості інших юридичних осіб, що є боржниками відповідача, зокрема Товариства з обмеженою відповідальністю "Охорона-Дніпро" та на виконання плану реструктуризації (трансформації) кредитного портфелю відповідача матеріали справи не містять.
Відповідно до техніко-економічного обґрунтування повернення кредитних коштів від 08.11.2016 та заявки на отримання кредиту від 08.11.2016, що були надані Товариством з обмеженою відповідальністю "Аскона Груп" на адресу банку, метою кредитування самим позивачем зазначено - фінансування поточної діяльності.
Тобто, кредитний договір укладено виключно для фінансування поточної діяльності товариства позивача.
Договір поруки № 4Б13422И/П від 15.11.2016 також не містить відомостей щодо його укладення позивачем у взаємозв`язку та на виконання кредитного договору.
За таких обставин, позивач помилково стверджує про мету укладення ним кредитного договору №4А16112Г від 10.11.2016, вважаючи його наслідком необхідність укладення договору поруки, в той час як всі докази, наявні в матеріалах справи, підтверджують зворотне - отримання кредиту позивачем відбулося для фінансування його поточної діяльності, а укладення договору поруки позивачем відбулося внаслідок вільного волевиявлення позивача, здійсненого ним в порядку статті 627 Цивільного кодексу України.
Встановлення наявності умислу у недобросовісної сторони ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є неодмінною умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 Цивільного кодексу України.
При цьому, обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та аргументи учасників справи
Товариство з обмеженою відповідальністю "Аскона Груп" звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Господарського суду міста Києва від 29.09.2020 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 03.03.2021 у справі № 910/18510/19, у якій просило їх скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Підставою касаційного оскарження скаржник вважає наявність випадку, передбаченого пунктами 1, 3, 4 абзацу 1 частини другої статті 287 та пунктом 3 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України.
Вказує на те, що: - суди необґрунтовано відхилили клопотання позивача про витребування доказів, що є підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд;
- суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування статті 129 Конституції України, викладеного у постанові Верховного Суду від 13.05.2020 у справі № 219/1704/17, а також суди не врахували висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 21.07.2020 у справі № 910/18007/19, щодо застосування положень статті 236 Господарського процесуального кодексу України щодо законності і обґрунтованості судового рішення, оскільки необгрунтовано відмовили у задоволенні клопотання позивача про витребування доказів;
- відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми частини першої статті 230 Цивільного кодексу України стосовно визнання договору недійсним у випадку, коли під час реструктуризації (трансформації) банком свого корпоративного кредитного портфеля та у зв`язку з ненаданням банком під час вчинення правочину інформації, яка в подальшому стала підставою для законної відмови такого банку у виконанні своїх обов`язків за таким правочином, та у зв?язку з цим щодо застосування частини першої статті 512, частини першої статті 514, статті 517, частини першої та другої статті 556, статті 651 Цивільного кодексу України, частини першої та другої статті 74 Господарського процесуального кодексу України, статей 512, 229, 230 Цивільного кодексу України у сукупності з фактичними обставинами справи.
Відповідач у відзиві на касаційну скаргу просив відмовити в її задоволенні.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Щодо меж розгляду справи судом касаційної інстанції
Відповідно до частини першої статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої та апеляційної інстанцій
Однією з підстав касаційного оскарження Товариство з обмеженою відповідальністю "Аскона Груп" визначило пункт 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, оскільки вважає, що суди попередніх інстанцій застосували норму права без урахування висновку щодо її застосування у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 21.07.2020 у справі № 910/18007/19, а саме: щодо застосування положень статей 236 Господарського процесуального кодексу України та висновку щодо застосування статті 129 Конституції України, викладеного у постанові Верховного Суду від 13.05.2020 у справі № 219/1704/17.
Колегія суддів відхиляє доводи скаржника про застосування судами попередніх інстанцій положень статей 236 Господарського процесуального кодексу України без урахування висновку щодо їх застосування, викладеного в постанові Верховного Суду від 21.07.2020 у справі № 910/18007/19, з огляду на таке.
Як вбачається з постанови Верховного Суду у справі №910/18007/19, судами залишено без будь-якого належного процесуального реагування клопотання учасника справи про витребування доказу, що свідчить про порушення судом положень статті 236 Господарського процесуального кодексу України щодо законності і обґрунтованості судового рішення.
У той час як у справі № 910/18510/19, як зазначає сам скаржник у касаційній скарзі, судами попередніх інстанцій були розглянуті клопотання позивача про витребування доказів, але в їх задоволенні відмовлено. Незгода скаржника з рішенням суду про відмову в задоволенні його клопотань про витребування доказів фактично зводяться до незгоди з обставинами, що були встановлені судами попередніх інстанцій при вирішенні спору, до незгоди з оцінкою фактів, на які посилався скаржник у позовній заяві та апеляційній скарзі, а також до незгоди з висновками судів, які покладені в основу судових рішень про відмову у позові, однак не свідчить, що постановлені у цій справі судові рішення суперечать висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду від 21.07.2020 у справі № 910/18007/19.
Щодо доводів позивача, що суди попередніх інстанцій, вирішуючи справу №910/18510/19 не врахували висновок щодо застосування статті 129 Конституції України, викладений у постанові Верховного Суду від 13.05.2020 у справі № 219/1704/17, які стосуються загальних засад судочинства, тобто мають загальний характер та повинні бути дотримані господарськими судами у будь-якій справі під час вирішення спору по суті незалежно від предмета і підстав позову, то вони є безпідставними.
У справі № 219/1704/17 Публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк", звернулося до суду з позовом до фізичної особи про стягнення заборгованості за кредитним договором у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом, з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки. Фізична особа -відповідач підтвердила свою згоду на те, що підписана заява-анкета разом з Умовами та правилами надання банківських послуг, Правилами користування платіжною карткою та Тарифами банку складає між нею та банком договір, що підтверджується підписом у заяві.
У цій справі Верховний Суд дійшов висновку, що позивачем - банком не доведено існування між сторонами кредитних правовідносин за договором на умовах, зазначених у позові.
Формуючи висновок щодо реалізації принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог, що є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України, Верховний Суд зазначив, що в оцінці поведінки та способу ведення справ позивачем має враховувати, що банк є професійним учасником ринку надання банківських послуг, у зв`язку з чим до нього висуваються певні вимоги щодо дотримання певних правил та процедур, які є традиційними у цій сфері послуг, до обачності та розсудливості у веденні справ тощо. Відповідно, вимоги до рівня та розумності ведення справ позивачем є вищими, ніж до споживача - фізичної особи, яка зазвичай є слабшою стороною у цивільних відносинах з такою кредитною установою. З врахуванням наведеного усі сумніви та розумні припущення мають тлумачитися судом саме на користь такої слабшої сторони, яка не є фактично рівною у спірних правовідносинах.
Тобто висновки суду у справі №219/1704/17 здійснено в контексті оцінки поведінки та способу ведення справ позивачем у цій справі як конкретним учасником судового процесу із певним зазначеним судом колом обов`язків, притаманних банку саме як позивачу у справі.
Водночас у справі, яка розглядається, банк є відповідачем, у той час як скаржник є позивачем, на якого, в свою чергу, покладено обов`язок доведення суду обґрунтованості вимог пред`явленого позову.
Матеріали справи № 910/18510/19 не свідчать про наявність порушень судами статті 129 Конституції України, а вказані доводи скаржника є такими, що фактично спрямовані на спонукання суду до необхідності переоцінки поданих сторонами доказів, що відповідно до норм статті 300 Господарського процесуального кодексу України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.
Надаючи оцінку доводам касаційної скарги щодо підстав касаційного оскарження судових рішень передбачених пунктом 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, необхідно зазначити таке.
У касаційній скарзі скаржник посилається на те, що судові рішення у даній справі прийнято з порушенням положень статті 230 Цивільного кодексу України, стосовно визнання договору недійсним у випадку, коли під час реструктуризації (трансформації) банком свого корпоративного кредитного портфеля та у зв`язку з ненаданням банком під час вчинення правочину інформації, яка в подальшому стала підставою для законної відмови такого банку у виконанні своїх обов`язків за таким правочином, та з помилковим застосування частини першої статті 512, частини першої статті 514, статті 517, частини першої та другої статті 556, статті 651 Цивільного кодексу України, частини першої та другої статті 74 Господарського процесуального кодексу України, статей 512, 229, 230 Цивільного кодексу України у сукупності з фактичними обставинами справи, а висновок Верховного Суду щодо питання застосування цієї норми у подібних правовідносинах відсутній.
Визначення подібності правовідносин міститься у правових висновках, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду та об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.
Так, об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 27.03.2020 у справі № 910/4450/19 зазначила, що подібність правовідносин в іншій аналогічній справі визначається за такими критеріями: суб`єктний склад сторін спору, зміст правовідносин та об`єкт (предмет).
Велика Палата Верховного Суду виходить з того, що подібність правовідносин означає тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. При цьому, зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (п. 32 постанови від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16; п. 38 постанови від 25.04.2018 у справі № 925/3/7, п. 40 постанови від 25.04.2018 у справі № 910/24257/16). Такі ж висновки були викладені у постановах Верховного Суду України від 21.12.2016 у справі №910/8956/15 та від 13.09.2017 у справі № 923/682/16.
Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах необхідно розуміти такі рішення, де подібними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (п. 6.30 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 910/719/19, п. 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16; п. 8.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі №910/5394/15-г; постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 у справі № 2-3007/11; постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі № 757/31606/15-ц).
Здійснюючи касаційне провадження у даній справі колегією суддів Касаційного господарського суду встановлено, що Верховним Судом у касаційному порядку переглядалася справа № 910/60/20 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Лайк-Сіті" до Акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Товариство з обмеженою відповідальністю "Тенак", про визнання недійсним договору поруки № 4Т13585И/П, укладеного 08.11.2016 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Лайк-Сіті" і Акціонерним товариством "Комерційний банк "Приватбанк".
Звертаючись з позовом про визнання недійсним договору поруки №4Т13585И/П від 08.11.2016 у справі № 910/60/20 Товариство з обмеженою відповідальністю "Лайк-Сіті" стверджувало, що оспорюваний договір поруки № 4Т13585И/П від 08.11.2016 укладений позивачем під впливом обману, у зв`язку з чим наявні підстави для визнання його недійсним згідно зі статтею 230 Цивільного кодексу України. Також Товариство з обмеженою відповідальністю "Лайк-Сіті" посилалось на те, що відповідач, як недобросовісна сторона правочину, навмисно, з метою виконання плану трансформації (реструктуризації) кредитного портфелю Публічного акціонерного товариства (наразі Акціонерного товариства) "Комерційний банк "Приватбанк", ініційованої Національним банком України, увів в оману Товариство з обмеженою відповідальністю "Лайк-Сіті" про існування у відповідача договорів, укладених для забезпечення права вимоги за кредитними зобов`язаннями попередніх боржників (зокрема Товариства з обмеженою відповідальністю "Тенак") у розмірі, що суттєво перевищує розмір заборгованості за кредитом та спонукав позивача до укладення з відповідачем кредитного договору та договору поруки. Позивач, окрім того, зазначав, що відповідач не виконує умови пунктів 8, 10 договору поруки, що свідчить про те, що останній не мав на меті передавати позивачу документи, що підтверджували наявність забезпечення зобов`язань попередніх боржників у вигляді цінних для позивача активів. Вважає, що відповідач використовував інформацію про такі активи для спонукання позивача укласти кредитний договір та договір поруки з метою реалізації плану "трансформації" та ввів позивача в оману щодо істотних умов договору.
В ході розгляду справи № 910/60/20 судами було установлено, що: рішенням загальних зборів Товариства з обмеженою відповідальністю "Лайк-Сіті", оформленим протоколом № 30/10/2016-1 від 30.10.2016, вирішено укласти з Акціонерним товариством "КБ "Приватбанк" кредитний договір; з техніко-економічного обґрунтування повернення кредитних коштів від 24.10.2016, заявки на отримання кредиту від 24.10.2016 вбачається, що метою кредитування та цільовим призначенням позики є фінансування поточної діяльності підприємства. При цьому, заявка на отримання кредиту від 24.10.2016 не містить посилань на трансформацію/майно/забезпечення за первісними кредитами, на договори поруки, які позивач помилково ототожнює з умовами/підставами отримання ним кредиту та бажаними наслідками отримання за такими договорами поруки прибутку (в тому числі за оспорюваним договором); жоден пункт кредитного договору № 4Л16028Г від 31.10.2016 не містить умов про трансформацію, необхідність укладення оспорюваного позивачем договору поруки № 4Т13585И/П від 08.11.2016; позивачем не доведено, що представниками Акціонерного товариства "Комерційного банку "Приватбанк" повідомлялись позивачу відомості, які не відповідають дійсності або що представники банку замовчували обставини, що мали істотне значення для правочину (відсутність забезпечення виконання зобов`язань позичальника за відповідними кредитними договорами); недоведення позивачем вчинення відповідачем винних, навмисних дій, які свідчили про намагання останнього запевнити позивача про такі наслідки договору поруки № 4Т13585И/П від 08.11.2016, які насправді наступити не можуть.
Враховуючи встановлені обставини та застосовуючи до них положення статті 230 Цивільного кодексу України, суди у справі № 910/60/20 відмовили у задоволенні позовних вимог. Судові рішення залишені без змін постановою Верховного Суду від 02.12.2020.
З викладеного вище вбачається, що правовідносини у справі № 910/18510/19 та справі № 910/60/20 є подібними, у розумінні критеріїв подібності.
Переглядаючи судові рішення у справі № 910/60/20 у касаційному порядку, зокрема, в частині дотримання судами попередніх інстанцій приписів статті 230 Цивільного кодексу України Верховний Суд вказав, що: "У вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі статті 230 Цивільного кодексу України господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем факту обману. Під обманом необхідно розуміти умисне введення в оману особу, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину. Отже, обман - це певні винні, навмисні дії сторони, яка намагається запевнити іншу сторону про такі властивості й наслідки правочину, які насправді наступити не можуть. Водночас, наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману (позивач). Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення".
У постанові від 27.01.2021 у справі № 910/17876/19 Верховний Суд уточнив висновки щодо застосування частини першої статті 230 Цивільного кодексу України, зазначивши у пунктах 36-39 цієї постанови, що кожна сторона при укладенні правочину має поводити себе добросовісно, обачливо і розумно, об`єктивно оцінювати ситуацію. При встановленні наявності обману, особливо шляхом замовчування інформації, суд має враховувати стандарт поведінки розумного учасника обороту, який наділений схожими характеристиками зі стороною, яку ввели в оману. Якщо обидві сторони правочину є суб`єктами господарської діяльності, то стандарти розкриття інформації і можливість введення в оману є іншими, аніж у випадку, якщо б стороною правочину були дві фізичні особи, або банк та пересічний громадянин, споживач банківської послуги. Тобто, стандарт розумної та обачливої поведінки комерсанта набагато вищий, порівняно зі стандартом пересічної розумної людини.
Подібні висновки щодо застосування положень статті 230 Цивільного кодексу України у подібних правовідносинах вже неодноразово були викладені Верховним Судом, зокрема, у постановах від 02.12.2020 у справі № 910/18185/19, від 13.05.2021 у справі № 910/1507/20, від 25.05.2021 у справі № 910/18383/19, 25.05.2021 у справі № 910/18377/19 та інших, відступати від яких колегія суддів Верховного Суду у цій справі підстав не вбачає.
Щодо доводів касаційної скарги про порушення судами положень статей 512, 514, 517, 556, 651 Цивільного кодексу України, то такі доводи касаційної скарги є безпідставними, адже вказані норми матеріального права регулюють договірні правовідносини поручителя, кредитора та боржника щодо переходу прав кредитора у виконаному зобов`язанні до поручителя та оплату послуг останнього за рахунок боржника, за умови погодження таких додаткових зобов`язань боржника у відповідному договорі, а тому не підлягають застосуванню до спірних правовідносин про визнання договору поруки недійсним, оскільки невиконання чи неналежне виконання договірних зобов`язань стороною договору не має наслідком його недійсність.
Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 23.02.2021 у справі № 910/390/20, від 31.03.2021 у справі № 910/18600/19, від 13.05.2021 у справі № 910/1507/20.
Аналіз наведеного дає підстави стверджувати, що наразі існує висновок Верховного Суду щодо застосування положень статті 230 Цивільного кодексу України у подібних правовідносинах і здійснене судами першої та апеляційної інстанцій у даній справі № 910/18510/19 правозастосування повністю відповідає такому висновку, а тому колегія суддів не вбачає підстав для подальшого розгляду касаційної скарги у цій частині і доходить висновку про закриття касаційного провадження, з підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, з огляду на приписи пункту 4 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до якого суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження виявилося, що Верховний Суд у своїй постанові викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, або відступив від свого висновку щодо застосування норми права, наявність якого стала підставою для відкриття касаційного провадження, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку, коли Верховний Суд вважає за необхідне відступити від такого висновку).
Щодо підстави оскарження судових рішень у справі, передбаченої пунктом 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, з підстав передбачених пунктом 3 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України, то посилання скаржника у касаційній скарзі на те, що суди відмовили у задоволенні його клопотання про витребування доказів, що унеможливило встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення справи фактично зводяться до незгоди з обставинами, що були встановлені судами попередніх інстанцій при вирішенні спору, до незгоди з оцінкою фактів, на які посилався скаржник у позовній заяві та апеляційній скарзі, а також до незгоди з висновками судів, які покладені в основу судових рішень про відмову у позові, проте будь-яких аргументів про недопустимість доказів у справі в розумінні статті 77 Господарського процесуального кодексу України скаржником в касаційній скарзі не наведено.
З урахуванням викладеного, відсутні підстави для скасування оскаржуваних судових рішень з направленням справи на новий розгляд згідно з частиною 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України, на яку скаржник посилається в обґрунтування безпідставності відхилення клопотання позивача про витребування доказів.
Дотримуючись приписів статті 86 Господарського процесуального кодексу України, місцевий та апеляційний суди всебічно, повно і об`єктивно дослідили матеріали справи в їх сукупності, дали вірну юридичну оцінку обставинам справи, а їх висновки щодо відсутності підстав для задоволення позову є законними та обґрунтованими.
Оскільки під час здійснення касаційного провадження у цій справі з підстав касаційного оскарження, визначених у пункті 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, Верховним Судом не було встановлено допущених судами попередніх інстанцій порушень норм матеріального та процесуального права з наведених у касаційній скарзі мотивів, то і підстав для зміни чи скасування оскаржуваних судових рішень у касаційного суду немає.