ПОСТАНОВА
Іменем України
22 липня 2021 року
Київ
справа №320/1177/19
адміністративне провадження №К/9901/29552/19
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого - Чиркіна С.М.,
суддів: Бевзенка В.М., Єзерова А.А.,
розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Гостомельської селищної ради Київської області на рішення Київського окружного адміністративного суду від 20.06.2019 (головуючий суддя: Кушнова А.О.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 03.10.2019 (головуючий суддя: Собків Я.М., судді: Костюк Л.О., Степанюк А.Г.) у справі №320/1177/19 за позовом ОСОБА_1 до Гостомельської селищної ради Київської області про визнання незаконним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії,
У С Т А Н О В И В:
І. РУХ СПРАВИ
У березні 2019 року ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 або позивачка) звернулася з позовом до Гостомельської селищної ради Київської області (далі - відповідач), в якому просила:
визнати незаконним і скасувати рішення Гостомельської селищної ради Київської області 49 сесії 7 скликання від 25.01.2019 №816-49-VII, яким позивачці було відмовлено у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення індивідуального садівництва на території Гостомельської селищної ради в межах АДРЕСА_1 ;
зобов`язати Гостомельську селищну раду Київської області розглянути питання про надання ОСОБА_1 дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення індивідуального садівництва на території Гостомельської селищної ради в межах АДРЕСА_1 .
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 20.06.2019, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 03.10.2019, позов задоволено:
визнано протиправним і скасовано рішення 49 сесії 7 скликання Гостомельської селищної ради Київської області від 25.01.2019 № 816-49-VII;
зобов`язано відповідача надати ОСОБА_1 дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовною площею 0,12 га для ведення індивідуального садівництва на території селища Гостомель (Гостомельської селищної ради) в межах АДРЕСА_1 та АДРЕСА_1 .
Стягнуто з рахунків бюджетних асигнувань Гостомельської селищної ради Київської області на користь позивачки судові витрати на професійну правничу допомогу в сумі 1 400 грн.
Не погоджуючись із рішеннями судів попередніх інстанцій, відповідач подав касаційну скаргу, у якій просить суд касаційної інстанції скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.
IІ. ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ
Ухвалою Верховного Суду від 07.11.2019 відкрито касаційне провадження у справі.
За результатами повторного автоматизованого розподілу справи між суддями визначено новий склад суду.
Ухвалою Верховного Суду від 21.07.2021 справу прийнято до провадження та призначено її до розгляду в порядку письмового провадження відповідно до вимог статті 345 КАС України.
ІІІ. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивачка звернулася до Гостомельської селищної ради Київської області із клопотанням від 03.12.2018 (вх.№596139 від 10.12.2018), в якому просила надати їй дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення індивідуального садівництва орієнтовною площею 0,12 га на території Гостомельської селищної ради в межах АДРЕСА_1 .
До вказаного клопотання позивачкою були додано наступні документи: копії паспорту громадянина України, ідентифікаційного коду, посвідчення громадянки, евакуйованої у 1986 році із зони відчуження серії НОМЕР_1, графічні матеріали із позначеною земельною ділянкою, а також заяву від 10.12.2018, аналогічну за змістом заяві-клопотанню від 03.12.2018.
Гостомельська селищна рада Київської області за результатами розгляду клопотання позивачки прийняла рішення від 25.01.2019 №816-49-VII, яким відмовила ОСОБА_1 у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки площею 0,12 га для ведення індивідуального садівництва в селищі Гостомель. Підставою для відмови слугувало рішення Гостомельської селищної ради №238-12-VII від 16.09.2016, яким було надано дозволи іншим громадянам на розроблення проектів землеустрою щодо відведення у власність земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства в межах АДРЕСА_1 та АДРЕСА_1 .
Також 19.02.2019 представником позивача було направлено адвокатський запит до Гостомельської селищної ради з приводу, в т.ч., правового обґрунтування причин відмови гр. ОСОБА_1 в наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою.
Листом від 22.02.2019 №03-02/443 Гостомельська селищна рада надала відповідь, в якій продублювала причини відмови в наданні дозволу на розробку проекту землеустрою, зазначені в рішенні від 25.01.2019 №816-49-VII.
Вважаючи свої права та інтереси порушеними, позивачка звернулася з цим позовом до суду.
ІV. АРГУМЕНТИ СТОРІН
В обґрунтування позовних вимог позивачка стверджує, що відмовляючи у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою, відповідач порушив норми Земельного Кодексу України та принцип розсудливості, оскільки своїми діями перешкоджає в реалізації її конституційного права на отримання у власність земельної ділянки. Зазначає, що рішення про відмову не містить підстав, визначених частиною сьомою статті 118 ЗК України. Також позивачка стверджує, що закон не виключає ситуації, коли проекти одночасно розробляються різними замовниками. Вважає, що ефективним способом захисту свого порушеного права є зобов`язання відповідача повторно розглянути питання щодо надання дозволу на розробку проекту землеустрою.
Відповідач проти позову заперечив. В обґрунтування підстав незгоди із вимогами позивачки стверджує, що надання дозволів на розробку проектів землеустрою двом окремим громадянам щодо однієї і тієї ж земельної ділянки, є таким, що суперечить вимогам землеустрою та може спричинити позбавлення одного з них можливості завершити процедуру отримання у власність спірної земельної ділянки. За позицією відповідача, орган місцевого самоврядування, надаючи дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, фактично бере на себе зобов`язання у майбутньому передати дану земельну ділянку у власність, затвердивши даний проект землеустрою, при чому надання такого дозволу декільком особам буде мати негативний вплив на їх права, що призведе до їх порушення. Таким чином, за висновком відповідача, затвердження в подальшому проекту землеустрою фактично порушить права іншого громадянина, якому надано такий же дозвіл на ту ж саму земельну ділянку, оскільки він в подальшому не отримає відповідну земельну ділянку у власність, і йому буде завдано шкоду в розмірі вартості послуг з виготовлення проекту землеустрою.
V. ОЦІНКА СУДІВ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ
Задовольняючи адміністративний позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що оскаржувана відмова не ґрунтується на вимогах чинного законодавства, оскільки підстава, на яку послався відповідач при відмові у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою (надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо бажаної земельної ділянки іншій особі), відсутня серед підстав, виключний перелік яких наведено у частині сьомій статті 118 ЗК України. Суди констатували, що надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок не означає, що земельна ділянка виділяється конкретній особі, та не є тотожним поняттю передачі земельної ділянки у власність, а є лише початковою стадією процедури безоплатного одержання у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності. За висновками судів першої та апеляційної інстанцій, позивач, так і інші особи мають рівне право розробляти проекти землеустрою, подальше затвердження яких відбувається із кінцевим визначенням особи, що отримає право власності на земельну ділянку. За таких обставин суди попередніх інстанцій визнали необґрунтованою відмову органу місцевого самоврядування у наданні позивачці дозволу на розробку проекту землеустрою.
Водночас, за висновком суду першої інстанції, з яким повністю погодився суд апеляційної інстанції, обраний позивачкою спосіб захисту порушеного права у спірних правовідносинах не відновить її в правах, тому суд, з посиланням на положення статті 5 КАС України, вирішив вийти за межі заявлених позовних вимог і задовольнити позов у спосіб зобов`язання відповідача надати ОСОБА_1 дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовною площею 0,12 га для ведення індивідуального садівництва на території селища Гостомель (Гостомельської селищної ради) в межах АДРЕСА_1 та АДРЕСА_1 .
VІ. ДОВОДИ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ ТА ЗАПЕРЕЧЕНЬ
Касаційна скарга обґрунтованим тим, що судами попередніх інстанцій неповно з`ясовані обставини справи, що призвело до неправильного вирішення спору по суті. Скаржник стверджує, що вирішення земельних питань відноситься до виключної компетенції органів місцевого самоврядування. Таким чином, на переконання скаржника, у суду не було правових підстав виходити за межі заявлених позивачкою позовних вимог і зобов`язувати орган місцевого самоврядування прийняти конкретне рішення. В обґрунтування законності прийнятого рішення, відповідач вказав на те, що частина земельної ділянки, яку позивачка мала намір узаконити, накладається на три інші земельні ділянками на які ще у 2016 році особам було надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою.
Також скаржник зазначає про те, що частина земельної ділянки, на яку претендує позивачка, накладається на вже сформовану земельну ділянку з кадастровим номером 3210945900:02:016:0037, щодо якої рішенням сесії від 25.07.2019 було затверджено проект землеустрою та передано її у власність гр. ОСОБА_2 .
Позивачка подала відзив на касаційну скаргу, у якому з посиланням на законність та обґрунтованість рішень судів попередніх інстанцій просить суд залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.
VІІ. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги, правильність застосування судами норм матеріального права та дійшов таких висновків.
За правилами статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
За змістом статті 3 ЗК України земельні відносини в Україні регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.
Згідно з частиною другою статті 4 ЗК України завданням земельного законодавства є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель.
Відповідно до статті 81 ЗК України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі, зокрема, безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності.
Положеннями частини першої статті 121 ЗК України передбачено, що громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в таких розмірах: для ведення садівництва - не більше 0,12 гектара.
За змістом частин першої - четвертої статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.
Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі, зокрема, одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.
Передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання.
Повноваження відповідних органів виконавчої влади та порядок передачі земельних ділянок у власність громадянам встановлені статтями 118, 122 ЗК України.
За змістом частини шостої шостою статті 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для (…) ведення садівництва, (…) подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). (…) органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.
Частиною сьомою цієї норми передбачено, що відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Системний аналіз наведених норм права дає підстави зробити висновок, що ЗК України визначено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, зокрема: невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Водночас чинним законодавством не передбачено право суб`єкта владних повноважень відступати від положень статті 118 ЗК України.
Аналогічна правова позиція викладена, зокрема в постановах Верховного Суду від 18.10.2018 у справі №813/481/17, від 18.10.2018 у справі №527/43/17, від 25.02.2019 у справі №347/964/17 та від 22.04.2019 у справі №263/16221/17.
Так, якщо особою, яка звернулася до відповідного органу місцевого самоврядування виконані всі передумови для отримання відповідного дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки безоплатно у власність, підстави для відмови у наданні такого дозволу відсутні.
Водночас, у разі надання органом місцевого самоврядування відмови особі у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою обов`язковим є зазначення конкретної підстави для такої відмови, що визначені у частині сьомій статті 118 ЗК України, з відповідним вмотивуванням.
Умови, за яких орган відмовляє у наданні дозволу, визначені законом. Якщо такі умови відсутні, орган повинен надати дозвіл.
Визначена законом процедура є способом дій відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування у відповідь на звернення громадян щодо того чи іншого "земельного" питання. У світлі вимог частини другої статті 19 Конституції України дотримання відповідним органом встановленої законом процедури є обов`язковим.
Така правова позиція щодо застосування норм права у схожих правовідносинах неодноразово висловлювалася Верховним Судом, і колегія суддів не вбачає підстав відступати від такої.
Як вбачається зі змісту оскаржуваного рішення, позивачці відмовлено у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою, у зв`язку із тим, що рішенням Гостомельської селищної ради №328-12-VII від 16.09.2016 було надано дозволи іншим громадянам на розроблення проектів землеустрою щодо відведення у власність земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства в межах АДРЕСА_1 та АДРЕСА_1 .
З цього приводу, колегія суддів насамперед вважає за необхідне зазначити про те, що дозвіл і проект землеустрою, розроблений на його підставі, є стадіями єдиного процесу надання земельної ділянки у власність чи користування. Передача (надання) земельної ділянки у власність відповідно до статті 118 ЗК України є завершальним етапом визначеної процедури безоплатної приватизації земельних ділянок.
При цьому, отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у власність. Таку правову позицію висловлено у постанові Верховного Суду України від 13.12.2016 у справі №815/5987/14 та постановах Верховного Суду від 27.02.2018 у справі №545/808/17, від 22.02.2019 у справі №813/1631/14.
Зміст статті 79-1 ЗК України свідчить, що метою надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок є формування земельної ділянки, яке полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Формування земельних ділянок здійснюється, зокрема, у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера.
Таким чином, надання дозволу на розробку проекту землеустрою має на меті лише формування земельної ділянки як окремого об`єкта. При цьому не суттєво за чиїм замовленням такий проект буде розроблено. Закон не виключає ситуації, коли проекти одночасно розробляються різними замовниками.
Надання дозволу на розробку проекту відведення не свідчить, що проект радою буде затверджено. Якщо буде виявлено обставини, що за законом є підставами для відмови у затвердженні проекту, рада може відмовити.
Такий правовий висновок відповідає позиції Верховного Суду, сформованій у постанові від 28.02.2020 у справі №461/1257/17.
Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, що стаття 118 ЗК України встановлює вичерпний перелік таких підстав, серед яких відсутня така підстав, як надання дозволу на розробку проекту землеустрою іншій особі на ту ж саму земельну ділянку. З огляду на це, є правильними висновки судів попередніх інстанцій про те, що селищна рада не мала права відмовляти позивачці у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою у зв`язку із надання дозволу на розробку проекту землеустрою на ту ж саму земельну ділянку іншій особі.
Аналіз статей 116, 118 ЗК України вказує на те, що місцева рада не має права визначати пріоритетність того чи іншого заявника на стадії надання дозволу на розробку проекту землеустрою на одну й ту ж саму земельну ділянку. У даному випадку надання такого дозволу вказує про відсутність обтяжень щодо бажаної земельної ділянки і ще не означає позитивного рішення місцевої ради про передачу у власність цієї земельної ділянки після виготовлення проекту землеустрою.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 27.03.2018 №463/3375/15-а та від 27.02.2020 у справі №120/1491/19-а.
Колегія суддів відхиляє доводи скаржника про те, що частина земельної ділянки, на яку претендує позивачка, на підставі рішення селищної ради від 25.07.2019 передана у власність іншій особі, оскільки такі обставини не існували на час прийняття оскаржуваного рішення (25.01.2019).
Водночас, колегія суддів критично сприймає ініціативу суду першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, про необхідність виходу за межі заявлених позовних вимог у спосіб зобов`язання відповідача прийняти конкретне рішення, з огляду на те, що вирішення земельних питань перебуває поза компетенцією адміністративного суду.
Так, в широкому розумінні до юрисдикції суду не входить зобов`язання відповідача приймати на сесії будь-яке конкретне рішення, оскільки відповідно до чинного законодавства України, суд не має права перебирати на себе повноваження, віднесені до компетенції, зокрема, органів місцевого самоврядування.
Суд може за наявності достатніх правових підстав визнати рішення неправомірним та скасувати його, а також зобов`язати відповідача з урахуванням висновків суду повторно розглянути відповідне питання та прийняти за наслідками його розгляду вмотивоване та обґрунтоване нормами законодавства рішення, при цьому суд не може перебирати на себе функцію дозвільного органу, яка не покладена на суд законом.
Правові висновки аналогічного змісту були наведені у постановах Верховного Суду від 13.01.2021 у справі №1340/5638/18 та від 08.07.2021 у справі №464/470/17.
Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості й забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року №3-рп/2003).
Європейський суд з прав людини неодноразово у своїх рішеннях, аналізуючи національні системи правового захисту на предмет дотримання права на ефективність внутрішніх механізмів в аспекті забезпечення гарантій, визначених статтею 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, вказував, що для того, щоб бути ефективним, засіб захисту має бути незалежним від будь-якої вжитої на розсуд державних органів дії, бути безпосередньо доступним для тих, кого він стосується (див. рішення від 06.09.2005 у справі "Гурепка проти України" (Gurepka v. Ukraine), заява №61406/00, п. 59); спроможним запобігти виникненню або продовженню стверджуваному порушенню чи надати належне відшкодування за будь-яке порушення, яке вже мало місце (див. рішення від 26.10.2000 у справі "Кудла проти Польщі" (Kudla v. Poland), заява №30210/96, п. 158) (п. 29 рішення Європейського суду з прав людини від 16.08.2013 у справі "Гарнага проти України" (Garnaga v. Ukraine), заява №20390/07).
За наведеного правового регулювання та встановлених у справі обставин, колегія суддів приходить до висновку, що обраний у цьому випадку позивачем спосіб захисту порушеного права шляхом зобов`язання відповідача розглянути питання щодо надання ОСОБА_1 дозволу на розробку проекту землеустрою цілком відповідає вимогам справедливості й забезпечує ефективне поновлення позивачки в правах.