ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
22 липня 2021 року
м. Київ
справа №640/3624/20
адміністративне провадження №К/9901/18454/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., судді Желєзного І.В., судді Чиркіна С.М., розглянувши в письмовому провадженні у касаційному порядку адміністративну справу
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "СХІД ФІНАНС"
до Міністерства юстиції України,
треті особи: ОСОБА_1, ОСОБА_2, Державний реєстратор комунального підприємства "Агенція адміністративних послуг" Скрипник Софія Олегівна,
про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити дії,
за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "СХІД ФІНАНС"
на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 12 травня 2021 року (прийняту у складі колегії: головуючого судді Ключковича В.Ю., суддів Беспалова О.О., Грибан І.О.),
В С Т А Н О В И В :
Короткий зміст позовних вимог
Товариство з обмеженою відповідальністю "СХІД ФІНАНС" (далі - ТОВ "СХІД ФІНАНС", позивач) звернулось до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовною заявою до Міністерства юстиції України (далі також - відповідач), в якій просило:
визнати протиправним та скасувати пункти 1, 2, 4 Наказу відповідача №395/5 від 5 лютого 2020 року "Про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень";
зобов`язати відповідача відновити в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер 47195409 від 4 червня 2019 року, прийняте державним реєстратором КП "Агенція адміністративних послуг" Скрипник С.О.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що під час розгляду скарги ОСОБА_1, Комісія з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації була обізнана про те, що з 17 грудня 2019 року власником майна, відносно якого подавалася скарга, була інша особа - ОСОБА_2, але всупереч статті 37 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" від 1 липня 2004 року № 1952-IV (далі - Закон № 1952-IV) було прийнято спірний Наказ про задоволення скарги та скасовано рішення про державну реєстрацію.
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 грудня 2020 року адміністративний позов задоволено повністю. Також вказаним рішенням відмовлено у задоволенні клопотань Міністерства юстиції України та ОСОБА_1 про закриття провадження у справі.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов висновку, що при розгляді скарги відповідачем не дотримано вимог про належне повідомлення усіх осіб, які зазначені в скарзі про час та місце розгляду скарги. Крім того, на момент винесення висновку Колегії (19 грудня 2019 року) та на момент прийняття спірного Наказу (5 лютого 2020 року) відбулася державна реєстрація речового права за іншою особою, ніж зазначена у рішенні, що оскаржується. Відтак, в порушення пункту 2 частини восьмої статті 37 Закону № 1952-IV Міністерством юстиції України не було встановлено відомостей про те, що відбулася державна реєстрація речового права за іншою особою, ніж зазначена у рішенні, яке оскаржується, а тому відповідач дійшов протиправного висновку про наявність підстав для задоволення скарги ОСОБА_1 .
Відмовляючи в задоволенні клопотань позивача та ОСОБА_1 про закриття провадження у справі, суд першої інстанції виходив з того, що такий спір підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства, оскільки спір у цій справі стосується виключно процедури розгляду Міністерством юстиції України скарги на дії державного реєстратора (відносини, що розпочалися з 29 жовтня 2019 року, моменту реєстрації скарги ОСОБА_1 на дії державного реєстратора), предметом розгляду в цій справі є висновок Комісії від 19 грудня 2019 року, Наказ Міністерства юстиції України від 5 лютого 2020 року №395/5 та реєстраційні дії Міністерства юстиції України.
Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 12 травня 2021 року апеляційну скаргу Міністерства юстиції України задоволено частково: рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 грудня 2020 року скасовано; провадження у справі за адміністративним позовом ТОВ "СХІД ФІНАНС" до Міністерства юстиції України, за участю третіх осіб: ОСОБА_1, ОСОБА_2, Державного реєстратора комунального підприємства "Агенція адміністративних послуг" Скрипник Софії Олегівни, про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити дії - закрито; роз`яснено позивачу, що розгляд цієї справи віднесено до цивільної юрисдикції.
Закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що хоча позивач і зазначає, що не має майнового інтересу в цій справі, однак позивач як набувач права вимоги за іпотечним договором, укладеним між ОСОБА_1 та ПАТ "Платинум Банк", став власником квартири 4 червня 2019 року в порядку приписів статті 37 Закону України "Про іпотеку" від 5 червня 2003 року № 898-IV (далі - Закон № 898-IV) та в подальшому на підставі рішення приватного нотаріуса №50275766 від 17 грудня 2019 року передав зазначене нерухоме майно у власність ОСОБА_2 . Тобто, згідно з позицією суду апеляційної інстанції, позовні вимоги у справі заявлено з метою поновлення порушеного цивільного (майнового) права третьої особи ОСОБА_2, який набув право власності на квартиру від позивача, що вочевидь свідчить про існування невирішеного майнового спору у декількох осіб на вказане нерухоме майно.
Враховуючи те, що позовні вимоги в цій справі є похідними при вирішенні судом питання щодо правомірності набуття фізичними особами права власності на спірне майно і можуть впливати на майнові права та інтереси цих осіб, суд апеляційної інстанції, незважаючи на участь у спорі суб`єкта владних повноважень, дійшов висновку про те, що цей спір не є публічно-правовим та не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги
Не погоджуючись з рішенням суду апеляційної інстанції, вважаючи його незаконним та необґрунтованим, позивач звернувся з касаційною скаргою до Верховного Суду, в якій просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
В обґрунтування касаційної скарги скаржник зазначає, що оскаржуване судове рішення прийнято з неправильним застосуванням норм матеріального права та процесуального права, а саме: статті 19 Конституції України, статей 2, 4, 19 КАС України, а також частин третьої та восьмої статті 37 Закону № 1952-IV, у зв`язку з чим суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про наявність підстав для закриття провадження у справі, так як правовідносини, які склалися між сторонами, є цивільно-правовими та не можуть бути предметом спору в адміністративному процесі, оскільки існує спір про право цивільне, а саме про визнання прав, свобод та інтересів, що виникають із житлових відносин.
Крім того, скаржник зазначає, що судом апеляційної інстанції не враховано при прийнятті оскаржуваного рішення висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 11 квітня 2018 року у справі № 910/8424/17, та висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 20 травня 2019 року у справі № 826/9046/16, відповідно до яких - публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Процесуальні дії у справі та клопотання учасників справи
Касаційна скарга надійшла до суду 20 травня 2021 року.
Ухвалою Верховного Суду від 7 червня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі №640/3624/20, витребувано адміністративну справу та запропоновано сторонам надати відзив на касаційну скаргу.
Ухвалою Верховного Суду від 21 липня 2021 року справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження за наявними матеріалами без повідомлення та виклику учасників справи колегією у складі трьох суддів з 22 липня 2021 року.
З касаційною скаргою подано клопотання про розгляд справи в судовому засіданні за участю представника, у задоволенні якого було відмовлено ухвалою Верховного Суду від 21 листопада 2021 року, яку
Позиція інших учасників справи
Від інших учасників справи відзиву на касаційну скаргу позивача не надходило, що відповідно до статті 338 КАС України не перешкоджає касаційному перегляду рішення суду апеляційної інстанції.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Оцінка висновків судів попередніх інстанцій та доводів касаційної скарги
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.
Згідно з положенням частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Крім того, стаття 2 та частина четверта статті 242 КАС України встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
Зазначеним вимогам процесуального закону постанова Шостого апеляційного адміністративного суду від 12 травня 2021 року відповідає, а викладені в касаційній скарзі доводи скаржників є неприйнятні з огляду на наступне.
З доводів та вимог касаційної скарги вбачається, що скаржник оскаржує рішення суду апеляційної інстанції з підстав неправильного застосування норм матеріального та процесуального права, а саме: статті 19 Конституції України, статей 2, 4, 19 КАС України, а також частин третьої та восьмої статті 37 Закону № 755-IV, а саме, щодо відмови суду розглядати справу №640/3624/20 в порядку адміністративного судочинства.
Так, суд апеляційної інстанції закрив провадження у справі, виходячи із того, що цей спір повинен бути вирішений у порядку цивільного судочинства. Ухвалюючи зазначене судове рішення, суд апеляційної інстанції посилався на статті 2, 4, 19 КАС України, статтю 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статтю 37 Закону № 1952-IV та статті 2, 19 ЦПК України.
При цьому суд апеляційної інстанції зазначив, що позивач як набувач права вимоги за іпотечним договором, укладеним між ОСОБА_1 та ПАТ "Платинум Банк", став власником квартири 4 червня 2019 року в порядку приписів статті 37 Закону № 898-IV та в подальшому на підставі рішення приватного нотаріуса №50275766 від 17 грудня 2019 року передав зазначене нерухоме майно у власність ОСОБА_2 . Тобто, відповідно до позиції суду апеляційної інстанції, позовні вимоги у справі заявлено щодо поновлення порушеного цивільного (майнового) права третьої особи ОСОБА_2, який набув право власності на квартиру від позивача, що свідчить про існування невирішеного майнового спору у декількох осіб на вказане нерухоме майно.
Також суд апеляційної інстанції зазначив, що позовні вимоги в цій справі є похідними при вирішенні судом питання щодо правомірності набуття фізичними особами права власності на спірне майно і можуть впливати на майнові права та інтереси цих осіб, а тому цей спір не є публічно-правовим та не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
Надаючи оцінку вказаним висновкам суду апеляційної інстанції, колегія суддів Верховного Суду вважає за необхідне заначити наступне.
Згідно з частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є, зокрема, захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб`єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Згідно з пунктом 7 частини першої статті 4 КАС України вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб`єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 4 КАС України публічно-правовий спір - спір, у якому:
- хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або
- хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або
- хоча б одна сторона є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи.
Таким чином, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб`єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
Водночас, визначальними ознаками приватноправових відносин є юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність конкретно визначеного майнового чи немайнового особистого інтересу суб`єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням права певного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин.
Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі, а також вимог процесуального закону.
Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право майнового або особистого характеру на конкретний об`єкт цивільних правовідносин, яке має існувати на час звернення до суду, а, по-друге, суб`єктний склад такого спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.
Таким чином, суду необхідно з`ясувати, зокрема, характер спірних правовідносин, а також суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа.
Як встановлено судом апеляційної інстанції, виникнення спірних правовідносин зумовлено незгодою ТОВ "СХІД ФІНАНС" з пунктами 1, 2, 4 наказу Міністерства юстиції України від 5 лютого 2020 року №395/5 "Про скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень", яким фактично скасовано реєстрацію нерухомого майна за іншою особою.
26 серпня 2008 року між ОСОБА_1 та ПАТ "Платинум Банк" було укладено іпотечний договір №2.080800000299, відповідно до якого позичальнику було надано грошові кошти у сумі 54 000 доларів США, в якості забезпечення зобов`язання за договором ПАТ "Платинум Банк" було передано в іпотеку нерухоме майно - квартиру, загальна площа 45 кв.м., житлова площа - 26,7 кв.м., яка складається з двох кімнат та яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Право власності на вказану квартиру було набуто ТОВ "СХІД ФІНАНС" 4 червня 2019 року відповідно до статті 37 Закону № 898-IV та на підставі рішення Державного реєстратора комунального підприємства "Агенція адміністративних послуг" Скрипник Софії Олегівни, індексний номер: 47195409.
Надалі, рішенням №50275766 від 17 грудня 2019 року, прийнятим приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Крапивницькою Н.В., зареєстровано перехід права власності від ТОВ "СХІД ФІНАНС" до ОСОБА_2
ОСОБА_1 звернулася до відповідача зі скаргою від 29 жовтня 2019 року, в якій просила визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора КП "Агенція адміністративних послуг" Скрипник С.О., індексний номер 47195409 від 4 червня 2019 року, згідно з яким внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис №31854367 про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно (квартиру), реєстраційний номер 1844837232224. Загальною площею 45,0 м2 та знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, за ТОВ "СХІД ФІНАНС" на підставі іпотечного договору №2.080800000299 від 26 серпня 2008 року. Просила скасувати запис №31854367.
За результатом розгляду скарги ОСОБА_1 відповідачем прийнято Наказ №395/5 від 5 лютого 2020 року, яким скаргу задоволено частково, скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 4 червня 2019 року №47195409, прийняте державним реєстратором КП "Агенція адміністративних послуг" Скрипник С.О . Підстава - висновок Комісії з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації від 19 грудня 2019 року.
З позовної заяви вбачається, що звертаючись до суду з цим позовом позивач посилався на те, що у результаті прийнятого відповідачем спірного наказу були порушені його права як іпотекодержателя на підставі іпотечного договору іпотеки від 26 серпня 2008 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Губерською Н.Л., зареєстрований в реєстрі за №970, та нового власника квартири ОСОБА_2, що проживає за адресою: АДРЕСА_1 .
Колегія суддів зазначає, що на розгляді Великої Палати Верховного Суду перебувала справа №826/9341/17, обставини та підстави позову в якій є подібними до справи, що розглядається. Вирішуючи зазначений спір Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 травня 2019 року дійшла наступного правового висновку.
Виникнення спірних правовідносин зумовлено незгодою позивача з наказом Мін`юсту "Про скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень". Тобто позовні вимоги у справі заявлено на поновлення порушеного цивільного (майнового) права позивача.
Ураховуючи те, що позовні вимоги в цій справі є похідними при вирішенні судом питання щодо правомірності набуття фізичними особами права власності на спірне майно і можуть впливати на майнові права та інтереси цих осіб, Велика Палата Верховного Суду, незважаючи на участь у спорі суб`єкта владних повноважень, дійшла висновку про те, що цей спір не є публічно-правовим та не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
Тобто предметом спору у цій справі є визнання права власності на нерухоме майно, оскільки зазначені позовні вимоги приводять до вирішення питання про право власності на це нерухоме майно.
Отже, спірні правовідносини у справі, що розглядається, пов`язані з необхідністю захисту права на об`єкт нерухомого майна, тобто права цивільного, тому позов у справі не підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.
З наведеного можна зробити висновок, що правовідносини, які склалися між сторонами, є цивільно-правовими та не можуть бути предметом спору в адміністративному процесі, оскільки в цьому випадку є спір про право цивільне, а саме про визнання прав, свобод та інтересів, що виникають із відносин власності.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Юрисдикція цивільних справ визначена статтею 19 ЦПК України, згідно з якою суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
У справі, що розглядається, позовні вимоги спрямовані на захист порушеного, на думку позивача, права власності на спірні приміщення внаслідок реєстрації цього нерухомого майна за іншими особами.
Отже, якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, спричинених рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов`язані з реалізацією майнових або особистих немайнових інтересів особи на конкретний об`єкт цивільних правовідносин та безпосередньо зачіпають інтереси третіх осіб, то вирішення такого спору є способом захисту її цивільних прав та інтересів.
Таким чином, розгляду адміністративними судами підлягають спори, що мають в основі публічно-правовий характер, тобто випливають із владно-розпорядчих функцій або виконавчо-розпорядчої діяльності публічних органів. Якщо в результаті прийняття рішення особа набуває речового права на об`єкт нерухомого майна, то спір стосується цивільного права і за суб`єктним складом сторін має розглядатися за правилами цивільного судочинства.
Зазначена вище правова позиція відповідає висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним, зокрема, у постановах від 21 листопада 2018 року у справі №813/1362/16, від 28 листопада 2018 року у справі №825/642/18, від 29 січня 2019 року у справі №803/1589/17 під час розгляду спорів у подібних правовідносинах.
Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Зважаючи на те, що саме Велика Палата Верховного Суду уповноважена вирішувати юрисдикційні спори, колегія суддів не має підстав не погодитися із запропонованим підходом.
У справі, що розглядається, позовні вимоги спрямовані на захист порушеного права власності позивача на об`єкт нерухомого майна - квартиру, тобто правовідносини, що склалися між сторонами, є цивільно-правовими та не можуть бути предметом спору в адміністративному процесі, оскільки в цьому випадку є спір про право цивільне.
Колегія суддів Верховного Суду зазначає, що у цій справі той факт, що відповідачем є Міністерство юстиції України, не змінює правову природу спірних відносин і не перетворює цей спір у публічно-правовий.
Враховуючи наведене, колегія суддів погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, що цей спір не є публічно-правовим та має вирішуватися судами за правилами цивільного судочинства.
З приводу посилання скаржника на правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 910/8424/17 (провадження № 12-39гс18), Верховний Суд зазначає, що в цьому судовому рішенні було сформульовано висновок, що спір з приводу законності рішень Мін`юсту, виданих у формі наказів про скасування рішень державного реєстратора, прийнятих Мін`юстом внаслідок перевірки процедури здійснення реєстрації, - підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства з огляду на те, що виник внаслідок виконання Мін`юстом владних управлінських функцій. Також у пункті 50 цієї постанови зазначено, що оскільки спір у цій справі стосується виключно проведення державної реєстрації права власності, а не підстав набуття такого права, та не є спором про право, а підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства з огляду на те, що виник внаслідок виконання відповідачем владних управлінських функцій та має публічно-правовий характер.
Натомість Велика Палата Верховного Суду у своїх наступних постановах неодноразово зазначала, що позовні вимоги, спрямовані на захист порушеного, на думку позивача, права на об`єкти нерухомості, яке підлягає державній реєстрації, є спором про право цивільне та має приватноправовий характер. Оскарження рішень про державну реєстрацію права оренди на об`єкти нерухомості безпосередньо пов`язане із захистом позивачем цивільного права у спорі щодо об`єктів нерухомості з особою, яка не заперечує законності дій державного реєстратора з реєстрації за нею (цією особою) права на це майно. Отже, такий спір має розглядатися судами господарської або цивільної юрисдикції залежно від суб`єктного складу сторін спору (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (провадження № 11-377апп18) та від 27 листопада 2019 року у справі № 815/1915/18 (провадження № 11-947апп19).
Зазначене також підтверджується підходами застосованими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12 лютого 2020 року у справі № 1840/3241/18 (провадження № 11-958апп19) щодо оскарження наказу Мінюсту, в якій Суд зробив наступний висновок: "спір про скасування наказу Мін`юсту, яким скасовано рішення Державного реєстратора про державну реєстрацію права оренди земельних ділянок має розглядатися як спір, пов`язаний з порушенням цивільних прав позивача на земельну ділянку іншою особою, за якою було зареєстровано аналогічне право щодо тих же земельних ділянок. Належним відповідачем у такій справі є особа, право на майно якої оспорюється та щодо якої було здійснено аналогічний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Участь Мін`юсту та Державного реєстратора як співвідповідача (якщо позивач чи третя особа вважають їх винними в порушенні прав) у спорі не змінює його цивільно-правового характеру".
При цьому колегія суддів Верховного Суду зазначає, що обставини у справі № 910/8424/17 та у цій справі є різними.
Враховуючи зазначене, посилання скаржника на постанову Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 910/8424/17 (провадження № 12-39гс18) судом до уваги не береться.
Крім того, безпідставними є посилання скаржника на те, що висновки суду апеляційної інстанції не відповідають висновкам Верховного Суду, викладеним у постанові від 20 травня 2019 року у справі №826/9046/16, оскільки обставини цієї справи стосувалися оскарження реєстраційних дій, які стосувалися змін статутного капіталу та складу учасників товариства, тобто не є схожими з обставинами у справі №640/3624/20.
Безпідставними є також доводи касаційної скарги щодо неправильного застосування судом апеляційної інстанції положення статті 37 Закону № 1952-IV, які встановлюють порядок оскарження рішень, дій або бездіяльності у сфері державної реєстрації прав, оскільки вказані положення не містять жодних застережень щодо приналежності спору у цій справі до юрисдикції певного суду.
Таким чином, доводи касаційної скарги щодо неправильного застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, а саме положень статті 19 Конституції України, статей 2, 4, 19 КАС України, а також частин третьої та восьмої статті 37 Закону № 755-IV, а також неправильного застосування висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 11 квітня 2018 року у справі № 910/8424/17, та висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 20 травня 2019 року у справі №826/9046/16, не знайшли свого підтвердження під час касаційного перегляду рішення суду апеляційної інстанції.
Згідно з імперативними вимогами статті 341 КАС України, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги; на підставі встановлених фактичних обставин справи лише перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального та дотримання норм процесуального права.
Крім того, у цій справі колегія суддів враховую позицію Верховного Суду, висловлену у постановах від 25 жовтня 2019 року у справі №826/7258/17, від 31 жовтня 2019 року у справі №826/9700/17 та від 15 листопада 2019 року у справі №826/19611/16, при вирішенні питань щодо віднесення подібних спорів до юрисдикції певного суду.
Так, Верховний Суд зазначив таке: "у рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 Конституційний Суд України встановив, що положення частини другої статті 55 Конституції України необхідно розуміти так, що конституційне право на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльності всіх органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб гарантовано кожному; реалізація цього права забезпечується у відповідному виді судочинства і в порядку, визначеному процесуальним законом.
Таким чином, конституційне право особи на звернення до суду кореспондується з її обов`язком дотримуватися встановлених процесуальним законом механізмів (процедур).
Згідно з висновками Конституційного Суду України, що сформовані у рішенні від 09 вересня 2010 року № 19-рп/2010, забезпечення прав і свобод потребує, зокрема, законодавчого закріплення механізмів (процедур), які створюють реальні можливості для здійснення кожним громадянином прав і свобод (абзац четвертий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 24 грудня 2004 року № 22-рп/2004). До таких механізмів належить структурована система судів і види судового провадження, встановлені державою. Судовий захист вважається найбільш дієвою гарантією відновлення порушених прав і свобод людини і громадянина.
В Україні систему судів утворено згідно з положеннями статей 6, 124, 125 Конституції України із застосуванням принципу спеціалізації з метою забезпечення найбільш ефективних механізмів захисту прав і свобод людини у відповідних правовідносинах.
Законом України "Про судоустрій і статус суддів" передбачено, що судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя у рамках відповідних судових процедур (частина перша статті 5); суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення (частини перша статті 18). Головними критеріями судової спеціалізації визнається предмет спірних правовідносин і властива для його розгляду процедура. Процесуальними кодексами України встановлено неоднакову процедуру судового провадження щодо різних правовідносин.
На підставі положень Конституції України про судову спеціалізацію (частина перша статті 125) і про гарантування кожному права на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (частина друга статті 55) в Україні утворено окрему систему судів адміністративної юрисдикції. Захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень визначено як безпосереднє завдання адміністративного судочинства (частина перша статті 2 КАС України). Адміністративне судочинство як спеціалізований вид судової діяльності стало тим конституційно і законодавчо закріпленим механізмом, що збільшив можливості людини для здійснення права на судовий захист від протиправних рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень.
Системний аналіз вказаних норм Конституції та законів України дає підстави стверджувати, що розмежування юрисдикційних повноважень у межах спеціалізації судів підпорядковано гарантіям права кожної особи на ефективний судовий захист".
Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що здійснення правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів, спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Відповідно до статей 1 та 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо прав та обов`язків цивільного характеру. У цьому пункті закріплене "право на суд" разом із правом на доступ до суду складають єдине ціле (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Ґолдер проти Сполученого Королівства" ("Golder v. the United Kingdom"), заява № 4451/70, п. 36). Проте ці права не є абсолютними та можуть бути обмежені, але лише таким способом і до такої міри, що не порушує сутність вказаних прав (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі "Станєв проти Болгарії" ("Stanev v. Bulgaria"), заява № 36760/06, п. 230).
Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
Європейський суд з прав людини у пункті 44 Рішення у справі "Доббертен проти Франції" зазначив, що частина перша статті 6 Конвенції змушує держав-учасниць організувати їх судову систему в такий спосіб, щоб кожен з їх судів і трибуналів виконував функції, притаманні відповідній судовій установі (Dobbertin v. France № 13089/87).
Суд також враховує позицію ЄСПЛ, висловлену в справі "Омельченко проти України" (заява № 45965/08) про визнання заяви, яка стосувалася розмежування юрисдикцій між адміністративним та цивільними судами, неприйнятною у зв`язку з відсутністю порушення права заявника на доступ до суду; Суд нагадав, що згідно з його прецедентною практикою, п. 1 ст. 6 Конвенції закріплює "право на суд", в якому право на доступ до суду (тобто право на звернення до національних судів) становить лише один з його аспектів; для того щоб право на доступ було ефективним, особа повинна мати чітку, практичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (Bellet v. France, № 23805/94, п. 36, "Церква села Сосулівка проти України" № 37878/02, п. 50; Суд зазначає, що заявники мали можливість порушити провадження в національних судах, а суди ухвалити рішення, виходячи із суті їхніх позовів, незважаючи на початкову затримку, викликану питаннями щодо відповідної юрисдикції.