Постанова
Іменем України
22 червня 2021 року
м. Київ
Справа № 334/3161/17
Провадження № 14-188 цс 20
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Пророка В. В.,
суддів Анцупової Т. О., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В.
розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, треті особи: приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Вартанова Олеся Степанівна, ОСОБА_3, ОСОБА_4, про визнання свідоцтва про право власності (правочину) недійсним
за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 16 листопада 2018 року, ухвалене суддею Гнатюк О. М., та постанову Запорізького апеляційного суду від 29 жовтня 2019 року, прийняту у складі колегії суддів Кухаря С. В., Крилової О. В., Полякова О. З., та
ВСТАНОВИЛА
Короткий зміст позовних вимог
1. У травні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, у якому просив визнати недійсним свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1 (далі - спірна квартира), видане ОСОБА_2 приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Вартановою О. С. 24 листопада 2016 року, зареєстроване в реєстрі за № 5980.
2. Позов мотивував тим, що відповідно до договору купівлі-продажу квартири, укладеного 21 листопада 2011 року між представником власника ОСОБА_5 - ОСОБА_6 як продавцем та позивачем як покупцем, ОСОБА_5 продав, а ОСОБА_1 придбав та прийняв у власність належну продавцю спірну квартиру. Приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Вартановою О. С. 24 листопада 2016 року було видане свідоцтво, зареєстроване за № 5980, яким посвідчено, що ОСОБА_2 належить на праві власності майно - спірна квартира загальною площею 44,2 кв. м, яку вона придбала за 202 674,90 грн, натомість раніше спірна квартира належала ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Шаповаловою О. Г. 25 жовтня 2006 року за № 54149. Зазначене майно, яке належить позивачеві на праві приватної власності, відчужене особою, яка на момент відчуження - 24 листопада 2016 року не була та не могла бути його володільцем та власником - ОСОБА_5, оскільки це майно вже було відчужене позивачу за договором купівлі-продажу в листопаді 2011 року.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
3. Рішенням Ленінського районного суду міста Запоріжжя від 16 листопада 2018 року, залишеним без змін постановою Запорізького апеляційного суду від 29 жовтня 2019 року, у задоволенні позову відмовлено.
4. Відмовляючи в задоволенні позову, суди попередніх інстанцій керувалися тим, що позивач не зареєстрував за собою право власності на спірне нерухоме майно, тому в нього відсутнє право власності на спірну квартиру. З огляду на належність квартири на момент її примусової реалізації ОСОБА_5, що підтверджується даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, які перевірялися нотаріусом під час видачі свідоцтва, заявлені позовні вимоги є безпідставними.
Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
5. У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Ленінського районного суду міста Запоріжжя від 16 листопада 2018 року і постанову Запорізького апеляційного суду від 29 жовтня 2019 року та ухвалити у справі нове рішення - про задоволення його позовних вимог у повному обсязі.
6. Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення суперечать статті 334 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Рішення суду, на підставі якого ОСОБА_2 нотаріусом видане оспорюване свідоцтво про право власності, на момент розгляду справи скасоване, а тому суд першої інстанції мав усі підстави для визнання його недійсним. У позивача були перешкоди для реєстрації прав власності, оскільки за боргами колишнього власника органами державної виконавчої служби на майно були накладені арешти та заборони.
Позиція інших учасників справи
7. У березні 2020 року ОСОБА_2 надіслала відзив на касаційну скаргу, у якому просить оскаржувані судові рішення залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, посилаючись на законність та обґрунтованість судових рішень.
8. Крім того, у березні 2020 року ОСОБА_1 надіслав до Верховного Суду заяву під назвою "відзив на касаційну скаргу", у якій просить оскаржувані судові рішення скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Зазначає, що державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності. Посилається на аналогічні висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 24 січня 2020 року у справі № 910/10987/18, Великої Палати Верховного Суду України від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17, Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 12 березня 2019 року № 925/1121/17 та від 04 вересня 2019 року у справі № 916/675/15-г.
Рух справи в суді касаційної інстанції
9. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2020 року відкрите касаційне провадження у цій справі, а ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 грудня 2020 року справа передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав, передбачених частиною четвертою статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), відповідно до якої суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.
10. 11 січня 2021 рокуВелика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила до розгляду в порядку письмового провадження.
11. Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19).
12. На думку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, є підстави для висновку, що до 01 січня 2013 року:
- державна реєстрація права власності на нерухоме майно не була безумовною умовою виникнення права власності у набувача такого майна за договором купівлі-продажу;
- договір купівлі-продажу нерухомого майна підлягав нотаріальному посвідченню і державній реєстрації. Право власності на нерухоме майно виникало з моменту здійснення державної реєстрації договору купівлі-продажу (частина четверта статті 334 ЦК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин);
- для визначення того, яка норма підлягає застосуванню (ЦК України чи Закон України від 01 липня 2004 року № 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі - Закон № 1952-IV)), слід застосовувати частину другу статті 4 ЦК України, що закріплює пріоритет норм ЦК України над нормами інших законів. До того ж такий спосіб вирішення колізії норм ЦК України з нормами інших законів - з констатацією пріоритету норм цього Кодексу над нормами інших законів підтримувався як Конституційним Судом України (Рішення від 13 березня 2012 року у справі № 5-рп/2012), так і Верховним Судом України (постанови від 30 жовтня 2013 року у справі № 6-59цс13, від 16 грудня 2015 у справі № 6-2023цс15). Відповідно до статті 4 ЦК України Закон № 1952-IV не міг встановлювати інші правила, аніж передбачено ЦК України.
13. Ураховуючи мотиви Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, викладені в ухвалі від 16 грудня 2020 року, Велика Палата Верховного Суду вважає, що існує необхідність визначення таких питань:
- Чи можна вважати норми ЦК України пріоритетними над нормами інших законів у вирішенні колізії між нормами, що регулюють однопредметні правовідносини?
- Яку норму закону в редакції до 01 січня 2013 року (ЦК України - з моменту державної реєстрації правочину чи Закон № 1952-IV - з моменту державної реєстрації речового права, набутого за таким правочином) слід застосовувати судом при визначенні умов та моменту виникнення права власності у набувача нерухомого майна за відповідним правочином?
- Чи можна з огляду на редакцію закону до 01 січня 2013 року (чинної на момент виникнення спірних правовідносин) вважати особу, яка не здійснила державної реєстрації прав на нерухоме майно, такою, що не набула прав власника на це майно?
- Якщо особа, яка не здійснила державної реєстрації прав на нерухоме майно, вважається такою, що не набула прав власника на це майно, то яким є правовий статус правочину, за яким особа мала набути таке право (не укладений, нікчемний, підлягає визнанню недійсним)?
Пріоритетність застосованих норм закону
14. У Рішенні Конституційного Суду України від 13 березня 2012 року у справі № 5-рп/2012 вказано: "Згідно з правовою позицією Конституційного Суду Україниконкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному (абзац п`ятий пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 3 жовтня 1997 року № 4-зп). Виходячи з наведеного Конституційний Суд України вважає, що невідповідність окремих положень спеціального закону положенням Кодексу не може бути усунена шляхом застосування правила, за яким з прийняттям нового нормативно-правового акта автоматично призупиняє дію акт (його окремі положення), який був чинним у часі раніше. Оскільки Кодекс є основним актом цивільного законодавства, то будь-які зміни у регулюванні однопредметних правовідносин можуть відбуватися лише з одночасним внесенням змін до нього відповідно до порядку, встановленого абзацом третім частини другої статті 4 Кодексу".
15. Відтак хоч Закон № 1952-ІV прийнятий пізніше, проте статтею 4 ЦК України встановлено, що інші закони України приймаються відповідно до Конституції України та ЦК України, а на суб`єкта законодавчої ініціативи, що подає до Верховної Ради проект закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж ЦК України, покладено обов`язок одночасно подати до Верховної Ради проект закону про внесення змін до ЦК України, які мають розглядатися одночасно.
16. Оскільки на момент виникнення спірних правовідносин відповідні зміни до ЦК України подані не були, то з огляду на положення статті 4 ЦК України та позицію Конституційного Суду України застосування колізійного принципу lex posterior derogat priori (лат. "пізніший закон скасовує попередній") у цій ситуації неможливе.
17. Отже, зазначення у ЦК України про необхідність прийняття інших законів відповідно до цього Кодексу є достатньою підставою вважати, що норма ЦК України превалює над однопредметною нормою іншого нормативно-правового акта, який має юридичну силу закону України.
18. Спеціальні норми закону можуть містити уточнюючі положення, проте не можуть прямо суперечити положенням ЦК України.
19. Разом з тим при існуванні складної змістової колізії застосуванню підлягають норми того нормативно-правового акта, який повно та точно врегульовує конкретні правовідносини, містить чіткі та зрозумілі положення, які забезпечують передбачуваність законодавства та відповідають законним очікуванням суб`єктів правовідносин.
20. У практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) знайшов своє застосування принцип правової визначеності. Цей Суд у своїх рішеннях неодноразово робив висновок, що принцип правової визначеності є одним з фундаментальних аспектів верховенства права (рішення у справах "Брумареску проти Румунії" (Brumarescu v. Romania), "Стіл та інші проти Сполученого Королівства" (Steel and others v. the United Kingdom) та ін.).
21. Суд неодноразово вказував, що він виходить із таких вимог до національних нормативно-правових актів, щоб вони вважалися законом для цілей Конвенції: 1) нормативно-правовий акт повинен бути доступним: громадянинові як орієнтир правової поведінки і її наслідків, достатнім затих правових норм, що застосовуються у конкретній справі; 2) норма не може вважатися законом, якщо вона не сформульована з необхідною точністю (справа "Санді Таймз проти Сполученого Королівства" The Sunday Times v. The United Kingdom № 1 заява 6538/74 пункт 46). У справі "Кантоні проти Франції" (Cantoni v. France) Суд зазначив, що закон має відповідати якісним вимогам: бути доступним і передбачуваним.
22. Аналіз нормативно-правових актів дає підстави стверджувати, що саме норми ЦК України (чинні на момент виникнення спірних правовідносин) найбільш повно та точно врегульовували цивільні правовідносини щодо визначення умов та моменту виникнення права власності у набувача нерухомого майна за відповідним правочином.
Щодо необхідності державної реєстрації права власності на нерухоме майно, придбане до 01 січня 2013 року
23. Згідно зі статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
24. Стаття 210 ЦК України встановлює, що правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.
25. Стаття 334 ЦК України передбачає загальні та спеціальні умови щодо моменту набуття права власності за договором. Право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передачі майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації.
26. Договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі (стаття 657 ЦК України).
27. Ураховуючи вищенаведене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що до спірних правовідносин, які виникли щодо придбаного до 01 січня 2013 року нерухомого майна, підлягають застосуванню саме норми ЦК України (чинні на момент виникнення правовідносин), які визначають умови та момент виникнення права власності в набувача нерухомого майна за відповідним правочином, а також містять правило щодо обов`язкової реєстрації договору купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна.
Набуття права власності за відсутності державної реєстрації права власності на придбане нерухоме майно до 01 січня 2013 року
28. У межах суб`єктивного права власності доцільно виділити два конструктивних елементи: а) титул власності; б) правомочності власника. Правомочність власника - невід`ємний атрибут права власності та розглядається як динамічна категорія, як одна з основних можливостей власника щодо належного йому майна.
29. Титул власності є статичною категорією, до зміни власника не передається. Державна реєстрація договору купівлі-продажу нерухомості - адміністративний акт, який породжує титул власника.
30. Таким чином, висловивши свою волю на відчуження об`єкта нерухомого майна, власник у межах свого суб`єктивного права власності реалізовує свої правомочності. Державна реєстрація правочину завершує перехід права власності (право власності на об`єкт припиняється у продавця і відповідно виникає в покупця). Тобто покупець набуває не лише правомочності власника, а й сам титул.
31. Ураховуючи вищевикладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що особа, яка здійснила державну реєстрацію правочину відповідно до норм статей 334, 657 ЦК України, набула титул власника майна. У свою чергу необхідність реєстрації права на нерухоме майно (на момент виникнення спірних правовідносин - до 01 січня 2013 року) не впливала на виникнення в покупця нерухомості прав власника на це майно.
Щодо відступу від висновку про застосування норми права у подібних правовідносинах
32. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) зроблено висновок, що законодавство у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень передбачало обов`язкове подання для державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно документів, що підтверджують виникнення, перехід та припинення таких прав, та визначало приблизний (майже виключний) перелік таких документів; для одержання у власність земельної ділянки у 2007 році, яка є нерухомим майном, недостатньо було лише факту укладення договору дарування, для виникнення такого права обдаровуваний повинен був одержати документ, що посвідчує право власності - державний акт, та здійснити державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно. Сама по собі реєстрація договору дарування, здійснена 26 жовтня 2007 року приватним нотаріусом у Державному реєстрі правочинів, не підтверджувала виникнення права власності на нерухоме майно, а тільки містила інформацію про правочин, оскільки згідно із частинами другою, шостою Тимчасового порядку державної реєстрації правочинів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 травня 2004 року № 671, який втратив чинність 01 січня 2013 року, Державний реєстр правочинів - єдина комп`ютерна база даних, яка містить інформацію про правочини, що підлягають державній реєстрації, забезпечує її зберігання, видачу та захист від несанкціонованого доступу. Державна реєстрація правочинів проводиться шляхом внесення нотаріусом запису до Реєстру одночасно з його нотаріальним посвідченням. Крім того, на час укладення договору дарування (26 жовтня 2007 року) чинним був Закон № 1952-IV, який, зокрема, був спрямований на забезпечення визнання та захисту державою речових прав на нерухомість та передбачав здійснення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно. А тому ОСОБА_1, яка не отримала державний акт на земельну ділянку, не здійснила державну реєстрацію права на нерухоме майно, не була наділена правами власника на розпорядження цим майном".
33. Ураховуючи, що: Закон № 1952-ІV як акт цивільного законодавства повинен був прийматися відповідно до ЦК України; сторони, укладаючи договір купівлі-продажу нерухомого майна, не можуть відступити від положень ЦК України; ЦК України як основний акт цивільного законодавства (на момент виникнення спірних правовідносин) містив чіткі та зрозумілі положення щодо визначення умов та моменту виникнення права власності у набувача нерухомого майна за відповідним правочином, які в повній мірі відповідають принципу правової визначеності та принципу легітимних (законних) очікувань; ЦК України (на момент виникнення спірних правовідносин) не передбачав необхідності державної реєстрації права на нерухоме майно та відповідно не містив відсилочної норми на положення Закону № 1952-ІV, - Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про необхідність відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в її постанові від 13 листопада 2019 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19).
Позиція Великої Палати Верховного Суду щодо суті спору
34. 08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (далі - Закон № 460-IX). Пункт 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" цього Закону передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
35. Оскільки ОСОБА_1 подав касаційну скаргу у грудні 2019 року, Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржувані рішення судів першої й апеляційної інстанцій на підставі приписів ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX.
36. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.