Постанова
Іменем України
21 липня 2021 року
м. Київ
справа № 320/5101/18
провадження № 61-3675св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.,
суддів: Воробйової І. А. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Лідовця Р. А.,
Черняк Ю. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 03 листопада 2020 року
у складі судді Редька О. В. та постанову Запорізького апеляційного суду
від 16 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Кочеткової І. В.,
Дашковської А. В., Кримської О. М.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним права власності на земельну ділянку.
Позовна заява мотивована тим, що вона є дочкою ОСОБА_3, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Зазначала, що за свого життя, 22 червня 2000 року, ОСОБА_3
набув право власності на земельну ділянку, площею 1 062 кв. м
на АДРЕСА_1 та отримав державний акт на право власності на земельну ділянку.
Вказувала, що 05 травня 2001 року батько подарував їй частину земельної ділянки площею 461,92 кв. м, а решта ділянки, площею 600,14 кв. м, залишилася у його власності, на яку він у зв`язку із укладенням договору дарування також отримав державний акт, який також зберігається у неї.
10 листопада 2006 року ОСОБА_2 уклала з ОСОБА_3 договір купівлі-продажу житлового будинку, посвідчений приватним нотаріусом Мелітопольського міського нотаріального округу Запорізької області Бєдновою Н. В.
Вважала, що приватний нотаріус Мелітопольського міського нотаріального округу Запорізької області Бєднова Н. В. під час посвідчення вказаного договору порушила вимоги Закону України "Про нотаріат" та не витребувала всі необхідні документи для нотаріального посвідчення угоди,
не пересвідчилась, хто є власником земельної ділянки, розташованої під житловим будинком, та на якій підставі.
Зазначала, що правочинів щодо земельної ділянки, на якій розташований цей будинок відповідно до статті 120 ЗК України (в редакції, чинній на час укладення договору купівлі-продажу житлового будинку), між її батьком
та ОСОБА_2 укладено не було.
Зазначала, що відмовляючись укласти договір або купівлі-продажу або оренди земельної ділянки площею 600,14 кв. м, ОСОБА_2 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_3 .
Рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області
від 17 березня 2010 року у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено. Іншим рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 20 листопада 2012 року за ОСОБА_2 визнано право власності на земельну ділянку з моменту укладення договору купівлі-продажу житлового будинку, тобто з 10 листопада
2006 року.
Вказувала, що дія закону, а саме статті 377 ЦК України, набула чинності пізніше (2007 рік) ніж відповідач придбала будинок. На час відкриття провадження у справі ОСОБА_3 помер, тому не міг бути відповідачем у справі. При ухваленні вказаного рішення суд не врахував важливі обставини та не провів певні процесуальні дії. Оскільки відповідно
до частини першої статті 120 ЗК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) не була укладена угода між її батьком та відповідачем щодо купівлі-продажу або оренди земельної ділянки площею 600,14 кв. м, тому вона вважала, що договір купівлі-продажу житлового будинку від 10 листопада 2006 року підлягає визнанню недійсним.
Ураховуючи зазначене та уточнені позовні вимоги, ОСОБА_1 просила суд визнати недійсним право власності ОСОБА_2
на спірну земельну ділянку з моменту укладання договору купівлі-продажу житлового будинку, тобто з 10 листопада 2006 року.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 03 листопада 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що судовим рішення в іншій справі право власності на спірну земельну ділянку визнано
за ОСОБА_2, рішення суду набрало законної сили і в обраний позивачем спосіб не може бути переглянуто.
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Запорізького апеляційного суду від 16 лютого 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.
Рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 03 листопада 2020 року у цій справі скасовано.
Провадження у справі за позовом ОСОБА_1
до ОСОБА_2 про визнання недійсним права власності на земельну ділянку закрито.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що у справі,
що переглядається, і в інших справах за позовом ОСОБА_1
до ОСОБА_2 про визнання недійсним права власності на земельну ділянку предметом позову було визнання незаконним права власності ОСОБА_2 на земельну ділянку, підстави позову - порушення судами вимог статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України під час вирішення земельного спору у 2012 році.
Оскільки є рішення суду, яке набрало законної сили, з приводу спору між тими самими сторонами про той самий предмет і з тих самих підстав, тому оскаржуване рішення суду першої інстанції відповідно до статті 377 ЦПК України підлягає скасуванню із закриттям провадження у справі.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у березні 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу до суду першої інстанції на новий розгляд.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 23 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі.
У червні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 14 липня 2021 року справу призначено
до розгляду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не врахували того, що згідно з рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 20 листопада 2012 року за ОСОБА_2 визнано право власності на ту ж саму земельну ділянку, яка належить ОСОБА_3 на праві власності.При цьому державний акт серії І-ЗП
№ 059002 від 22 червня 2000 року про право власності ОСОБА_3
на земельну ділянку площею 600,14 кв. м, що розташована за адресою:
АДРЕСА_1, передану у приватну власність на підставі рішення Мелітопольської міської ради від 12 червня 2000 року № 22/7, залишився дійсним та ніким не скасований.
Суди попередніх інстанцій не досліджували матеріали спадкової справи
№ 593/2010 ОСОБА_3, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1,
та не врахували того, що вказана земельна ділянка ввійшла до складу спадщини.
Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень, зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2018 року у справі
№ 910/18560/16 (провадження № 12-143гс18).
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У червні 2021 року ОСОБА_4 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, у якому касаційну скаргу просить задовольнити. Вважає оскаржувані судові рішення незаконними та необґрунтованими, оскільки суди належним чином не встановили фактичних обставин справи.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження
в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно
у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного
у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою
статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати
або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог
і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК Українисуд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами.
Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 25 липня 2002 року
у справі за заявою № 48553/99 "Совтрансавто-Холдинг" проти України",
а також у рішенні від 28 жовтня 1999 року у справі за заявою № 28342/95 "Брумареску проти Румунії" зазначав, що існує усталена судом практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те,
що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.
Закриття провадження у справі можливе лише за умови, якщо рішення,
що набрало законної сили, є тотожним до позову, який розглядається, тобто співпадають сторони, предмет і підстави позовів.
У розумінні цивільного процесуального закону предмет позову -
це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить ухвалити судове рішення, а підстава - обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. При визначенні підстави позову як елементу його змісту суд повинен перевірити, на підставі чого, тобто яких фактів (обставин) і закону, позивач просить про захист свого права.
Отже, відповідно до вимог пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК Українисуд закриває провадження у справі, якщо в позовах, які розглядаються судами, одночасно збігаються сторони, підстави та предмет спору,
тобто коли позови повністю співпадають за складом учасників
цивільного процесу, матеріально-правовими вимогами та обставинами,
що обґрунтовують звернення до суду. Нетотожність хоча б одного із цих чинників не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору.
Неможливість повторного розгляду справи за наявності рішення суду,
що набрало законної сили, постановленого між тими ж сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, ґрунтується на правових наслідках набрання рішенням суду чинності.
Закриття провадження у справі - це одна з форм закінчення розгляду цивільної справи без винесення рішення суду у зв`язку з виявленням після відкриття провадження обставин, з якими закон пов`язує неможливість подальшого судового розгляду справи.
У пунктах 26, 27 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 320/9224/17 (провадження № 14-225цс19) зазначено, що: "згідно з пунктом 3 частини першої статті 255 ЦПК Українисуд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами".
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року
у справі № 761/7978/15-ц (провадження № 14-58цс18) зазначено,
що: "необхідність застосування пункту 2 частини першої статті 205 ЦПК України(у редакції 2004 року) зумовлена, по-перше, неприпустимістю розгляду судами тотожних спорів, в яких одночасно тотожні сторони, предмет і підстави позову, та, по-друге, властивістю судового рішення, що набрало законної сили (стаття 223 ЦПК України). За змістом наведеної норми позови вважаються тотожними, якщо в них одночасно співпадають сторони, підстава та предмет спору. Нетотожність хоча б одного з елементів не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб
за вирішенням спору".
Судом встановлено, що відповідно до державного акта серії I-ЗП № 059002 на право власності на земельну ділянку, виданого на підставі рішення XXI сесії 23 скликання Мелітопольської міської ради народних депутатів
від 12 червня 2000 року, земельна ділянка площею 600,14 кв. м,
що розташована за адресою: АДРЕСА_1, належала ОСОБА_3, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
З 10 листопада 2006 року житловий будинок на
АДРЕСА_1, розташований на вказаній земельній ділянці, належить ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу будинку, укладеним між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 .
Рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області
від 13 жовтня 2011 року (справа № 2-3690/11) позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано ОСОБА_1 спадкоємцем права власності на спадкове майно, що залишилось після смерті ОСОБА_3, померлого
ІНФОРМАЦІЯ_1, а саме: земельну ділянку площею 600,14 кв. м
на АДРЕСА_1, на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯД № 998145, виданого 05 червня 2007 року начальником міського управління земельних ресурсів Ковальовим Г. О.
Зобов`язано Мелітопольську державну нотаріальну контору видати ОСОБА_1 свідоцтво про право на спадщину, а саме: на земельну ділянку площею 600,14 кв. м на АДРЕСА_1, що залишилась після смерті ОСОБА_3, померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Ухвалою Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області
від 14 листопада 2011 року роз`яснено рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області суду від 13 жовтня 2011 року у цій справі. В ухвалі зазначено, що рішення правильно читати так: "Визнано ОСОБА_1 спадкоємцем права власності на спадкове майно,
що залишилось після смерті ОСОБА_3, померлого
ІНФОРМАЦІЯ_1, а саме: на земельну ділянку площею 600,14 кв. м
на АДРЕСА_1, на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯД № 998145, виданого 05 червня 2007 року начальником міського управління земельних ресурсів Ковальовим Г. О., та визнано за нею право власності на вказане спадкове майно.".
Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 12 червня 2013 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено.
Рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області
від 13 жовтня 2011 року і ухвалу Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 14 листопада 2011 року про роз`яснення рішення Мелітопольського міськрайоного суду Запорізької області від 13 жовтня 2011року у цій справі скасовано.
Ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1
до Мелітопольської державної нотаріальної контори про визнання права
на спадкування за законом відмовлено.
Після ухвалення вказаних судових рішень ОСОБА_1 неодноразово зверталася до суду з вимогами про перегляд судових рішень за нововиявленими обставинами, позивалася до ОСОБА_2, Мелітопольської державної нотаріальної контори з вимогами про визнання права власності на землю, про визнання дій нотаріуса неправомірними, про встановлення факту незаконного набуття права власності на землю, про визнання недійсним права власності на землю тощо.
Зокрема, предметом судового розгляду за участі відповідача
ОСОБА_2 були позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання факту незаконного набуття права власності на землю (справа
№ 320/1539/17), про встановлення факту застосування закону, який
не підлягав застосуванню, під час вирішення питання щодо права власності на земельну ділянку (справа № 320/1543/17), про визнання недійсним договору купівлі-продажу житлового будинку, визнання недійсним права власності на земельну ділянку (справа № 320/5883/16), про визнання недійсним права власності на земельну ділянку та визнання права власності на земельну ділянку (справа № 325/801/18), про визнання права власності на земельну ділянку (справа № 320/6234/19), про визнання недійсним права власності та визнання права власності на земельну ділянку (справа № 320/3402/16).
За результатами звернень ОСОБА_1 були прийняті відповідні судові рішення, які набрали законної сили.
Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції, встановивши, що у цій справі та в інших справах за позовом ОСОБА_1
до ОСОБА_2 про визнання недійсним права власності на земельну ділянку (справи № 320/5883/16, 320/6234/19, 320/3402/16) предметом позову було визнання незаконним права власності ОСОБА_2
на земельну ділянку, підстави позову - порушення судами вимог статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України під час вирішення земельного спору
у 2012 році, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для закриття провадження у справі на підставі пункту 3 частини першої
статті 255 ЦПК України.
Посилання в касаційній скарзі на неповне встановлення фактичних обставин справи зводиться до необхідності переоцінки доказів
та встановлення обставин, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскарженому судовому рішенні, Верховний Суд виходить
з того, що у справі, яка розглядається, учасникам спору було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних по суті висновків суду апеляційної інстанції.
Посилання в касаційній скарзі на те, що судами застосовано норми права без урахування висновку у подібних правовідносинах, викладеного
у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2018 року у справі
№ 910/18560/16 (провадження № 12-143гс18) не заслуговують на увагу, оскільки у справах різні фактичні обставини.
З огляду на вищевикладене доводи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження та не дають підстав для висновку про порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права.
Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Керуючись статтями 400, 402, 409, 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду