Постанова
Іменем України
14 липня 2021 року
м. Київ
справа № 654/3323/20
провадження № 61-1993св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Шиповича В. В.,
учасники справи:
заявник (боржник) - ОСОБА_1,
суб`єкт оскарження - державний виконавець Голопристанського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Лінник Артем Олександрович,
заінтересована особа (стягувач) - ОСОБА_1,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Голопристанського районного суду Херсонської області від 17 листопада 2020 року у складі судді Ширнської О. Х. та постанову Херсонського апеляційного суду від 13 січня 2021 рокуу складі колегії суддів: Радченка С. В., Вейтас І. В., Кузнєцової О. А.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду зі скаргою на дії державного виконавця виконавчої служби Голопристанського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Лінника А. О., заінтересована особа (стягувач) - ОСОБА_1 .
Скарга мотивована тим, що рішенням Голопристанського районного суду Херсонської області від 16 лютого 2011 року у справі № 2-123/11 задоволено позов ОСОБА_1 та стягнуто з нього на користь ОСОБА_1 на утримання дитини - сина ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, аліменти у розмірі 1/4 частини заробітку (доходів), але не менше 30 % прожиткового мінімуму, встановленого для дитини відповідного віку, щомісячно, починаючи з 02 липня 2010 року до повноліття дитини, та на користь ОСОБА_1 аліменти у розмірі 1/4 частини заробітку (доходів) щомісячно, починаючи з 02 липня 2010 року до 13 жовтня 2012 року.
На виконання цього судового рішення 16 лютого 2011 року Голопристанським районним судом Херсонської області було видано виконавчий лист № 2-123/11.
У липні 2020 року йому стало відомо, що на підставі постанови державного виконавця він обмежений у праві виїзду за кордон через наявність заборгованості зі сплати аліментів в рамках виконавчого провадження № 24957983 по примусовому виконанню виконавчого листа та на його доходи звернено стягнення.
Ознайомившись із матеріалами виконавчого провадження, він дізнався, що постановою державного виконавця від 25 травня 2018 року на підставі заяви стягувача ОСОБА_1 було повернуто стягувачу виконавчий лист № 2-123/11 від 16 лютого 2011 року. У цій же постанові державним виконавцем встановлено, що станом на 25 травня 2018 року заборгованість відсутня. 13 листопада 2019 року державним виконавцем Голопристанського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Херсонській області Лінник А. О. було скасовано постанову про повернення виконавчого документа стягувачу від 28 травня 2018 року, видану цим же державним виконавцем при примусовому виконанні виконавчого листа № 2-123/11.
Посилаючись на те, що він, як боржник, жодного документу із виконавчого провадження не отримував, стягувач повторно виконавчий лист до виконання не пред`являла, ОСОБА_1 просив суд визнати протиправною та скасувати постанову державного виконавця Голопристанського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Лінника А. О. від 13 листопада 2019 року про скасування процесуального документу у виконавчому провадженні № 24957983.
Короткий зміст судових рішень
Ухвалою Голопристанського районного суду Херсонської області від 17 листопада 2020 року, залишеною без змін постановою Херсонського апеляційного суду від 13 січня 2021 року, у задоволенні скарги ОСОБА_1 відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні скарги ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що державний виконавець дійсно порушив встановлений порядок вчинення виконавчих дій, проте скаржником не доведено і судом не встановлено, що така помилка державного виконавця порушила права чи свободи боржника у виконавчому провадженні. Натомість були порушеними права стягувача, а тому скасування оскаржуваної постанови державного виконавця лише з формальних міркувань ніяким чином не вплине на наявність заборгованості боржника перед стягувачем з виплати аліментів та на подальші дії державного виконавця, направлені на впровадження відносно боржника санкційних положень Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення захисту права дитини на належне утримання шляхом вдосконалення порядку стягнення аліментів" та Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо створення економічних передумов для посилення захисту права дитини на належне утримання".
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
У лютому 2021 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 на ухвалу Голопристанського районного суду Херсонської області від 17 листопада 2020 року та постанову Херсонського апеляційного суду від 13 січня 2021 року.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано цивільну справу і надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 липня 2021 року справу призначено до розгляду у складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
У касаційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить судові рішення скасувати і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 04 березня 2020 року у справі № 752/22214/16-ц, від 17 червня 2020 року у справі № 715/974/13-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Касаційна скарга мотивована тим, що, відмовляючи у задоволенні скарги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, не врахував, що державний виконавець діяв поза межами своїх повноважень, оскільки він не наділений повноваженнями скасовувати власні, раніше прийняті, постанови. Крім того, після повернення виконавчого документу стягувачу - виконавче провадження не поновлюється, а відкривається нове за заявою стягувача. Також суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкового висновку, що оскаржувана постанова державного виконавця не порушує його прав, оскільки після поновлення виконавчого провадження державний виконавець застосував до нього ряд обмежувальних заходів, а також нарахував заборгованість за той час, коли виконавче провадження вважалось завершеним і без урахування заяви стягувача.
Відзив на касаційну скаргу учасниками справи не подано
Фактичні обставини справи, встановлені судами
На виконанні у Голопристанському міськрайонному відділі державної виконавчої служби Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) перебуває виконавчий лист, виданий Голопристанським районним судом Херсонської області, про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_1 на утримання дитини - сина ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, аліменти у розмірі 1/4 частини заробітку (доходів), але не менше 30 % прожиткового мінімуму, встановленого для дитини відповідного віку, щомісячно, починаючи з 02 липня 2010 року до повноліття дитини, та на користь ОСОБА_1 аліменти у розмірі 1/4 частини заробітку (доходів) щомісячно, починаючи з 02 липня 2010 року до 13 жовтня 2012 року.
Постановою державного виконавця відділу Державної виконавчої служби Голопристанського управління юстиції від 02 березня 2011 року відкрито виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа № 2-123, виданого Голопристанським районним судом Херсонської області 16 лютого 2011 року.
Постановою державного виконавця Голопристанського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) від 25 травня 2018 року на підставі заяви стягувача виконавче провадження припинено та повернуто виконавчий лист стягувачу.
31 жовтня 2018 року стягувач ОСОБА_1 звернулася до виконавчої служби із заявою про ознайомлення із матеріалами виконавчого провадження, після чого повідомила, що заяви про повернення виконавчого листа та припинення виконавчого провадження не подавала, заборгованість по сплаті аліментів існує у дуже великому розмірі, оскільки ОСОБА_1 аліменти не сплачує протягом тривалого часу.
Згідно з розрахунком заборгованість зі сплати ОСОБА_1 аліментів за виконавчим листом № 2-123/11, починаючи з 02 липня 2010 року, станом на 01 жовтня 2020 року становить 99 647,67 грн.
Постановою начальника Голопристанського міського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління у Херсонській області Григорян Н. А. від 13 листопада 2019 року на підставі проведеної перевірки визнано дії державного виконавця Лінника А. О. по виконавчому провадженню № АСВП 61099814 незаконними і такими, що суперечать вимогам статей 18, 19, 48 "Про виконавче провадження", та зобов`язано державного виконавця скасувати постанову про повернення виконавчого документа стягувачу від 25 травня 2018 року.
Постановами державного виконавця Голопристанського міського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління у Херсонській області від 13 листопада 2019 року скасовано постанову про повернення виконавчого документа стягувачу від 25 травня 2018 року і про відновлення виконавчого провадження про стягнення аліментів з ОСОБА_1 .
Ухвалою Голопристанського районного суду Херсонської області від 14 січня 2020 задоволено подання державного виконавця Лінник А. О. та видано дублікат виконавчого листа № 2-123/11 від 16 лютого 2011 року.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Положенням частини другої статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Колегія суддів вважає, що оскаржувані судові рішення є законними і обґрунтованими та підстав для їх скасування немає.
Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку врегульовані Законом України "Про виконавче провадження".
Так, у статті 1 Закону України "Про виконавче провадження" визначено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії (частина перша статті 18 Закону України "Про виконавче провадження").
Статтею 447 ЦПК України встановлено, що сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.
Відповідно до частини третьої статті 74 Закону України "Про виконавче провадження" начальник відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, або виконавець з власної ініціативи чи за заявою сторони виконавчого провадження може виправити допущені у процесуальних документах, винесених у виконавчому провадженні, граматичні чи арифметичні помилки, про що виноситься відповідна постанова.
У справі, що переглядається, судами встановлено, що державним виконавцем на підставі заяви стягувача було помилково припинено виконавче провадження і повернуто виконавчий лист стягувачу, оскільки остання, як встановлено начальником відділу за наслідками проведеної перевірки, з такою заявою до державної виконавчої служби не зверталася. Тому державний виконавець на виконання постанови начальника відділу, якому він безпосередньо підпорядкований, скасував постанову про повернення виконавчого документа стягувачу від 25 травня 2018 року. При цьому вказана постанова начальника Голопристанського міського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління у Херсонській області Григорян Н. А. від 13 листопада 2019 року учасниками виконавчого провадження не оскаржувалася, а тому є чинною.
Разом з тим, колегія суддів погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про відсутність у державного виконавця повноваження на поновлення виконавчого провадження за відсутності виконавчого документа, який був повернутий стягувачу. Однак, судами першої та апеляційної інстанції обґрунтовано відмовлено у задоволенні скарги ОСОБА_1 з огляду на наступне.
Згідно з частиною п`ятою статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій території України. У пункту 9 частини третьої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов`язковість рішень суду.
Судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, установлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.
Отже, виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції".
Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Частиною першою статті 15 ЦК України встановлено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення (можливого порушення), невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.
Відтак суд повинен установити, чи були порушені (чи існує можливість порушення), не визнані або оспоренні права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
З цією метою суд повинен з`ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права та можливість його захисту в обраний ним спосіб.
Тлумачення зазначених норм права та положень статті 447 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. У порядку судового контролю за виконанням судових рішень такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси сторони виконавчого провадження порушені, а скаржник використовує цивільне судочинство для такого захисту. По своїй суті ініціювання справи щодо судового контролю за виконанням судових рішень не для захисту прав та інтересів є недопустимим.
Звертаючись до суду, сторона виконавчого провадження зобов`язана обґрунтувати, а суд, в свою чергу, зобов`язаний встановити, яке саме право скаржника як сторони виконавчого провадження порушено та підлягає захисту в порядку судового контролю за виконанням.
У порядку судового контролю за виконанням судових рішень правовий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси сторони виконавчого провадження порушені, а скаржник використовує цивільне судочинство для такого захисту.
По своїй суті ініціювання справи щодо судового контролю за виконанням судових рішень не для захисту прав та інтересів сторони виконавчого провадження - є неприпустимим, саме по собі порушення норм законодавства ще не є достатньою підставою для задоволення скарги в порядку судового контролю; необхідно також довести та встановити порушення прав саме скаржника як сторони виконавчого провадження.
Таким чином, якщо державний виконавець або інша посадова особа державної виконавчої служби, приватний виконавець порушив встановлений порядок вчинення виконавчих дій, проте при цьому не порушив права скаржника (скаржник не обґрунтував, а суд не встановив порушення прав саме скаржника, а не будь якої іншої особи), то така скарга задоволенню не підлягає.
Аналогічна правовий висновок висловлено Верховним Судом у постановах від 22 квітня 2020 року у справі № 641/7824/18, від 09 грудня 2020 року у справі № 641/9433/19, від 16 грудня 2020 року у справі № 520/6667/14-ц, від 21 січня 2021 року у справі № 2-5398/11, від 15 лютого 2021 року у справі № 522/21761/18, від 11 березня 2021 року у справі № 755/6875/18 та інших.
З урахуванням вказаного суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні скарги ОСОБА_1, оскільки внаслідок помилкового припинення виконавчого провадження зі стягнення аліментів, єдиною стороною, чиї права порушені, враховуючи розмір заборгованості із сплати алміентів, є стягувач ОСОБА_1, яка діє у своїх інтересах та інтересах неповнолітнього сина - ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 . При цьому судами враховано, що оскаржувана постанова державного виконавця про скасування процесуального документа фактично є способом відновити порушені права саме стягувача.
Так, Європейський суд з прав людини зауважив, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особливу увагу слід приділяти найважливішим інтересам дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків (рішення від 07 грудня 2006 року у справі "Hunt v. Ukraine", № 31111/04, § 54).
Статтею 51 Конституції України встановлено, що батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття. Аналогічні положення містяться й у статті 180 СК України.
Згідно зі статтею 181 СК України аліменти є одним із способів виконання батьками обов`язку по утриманню дитини до досягнення нею повноліття.
Таким чином, скасування державним виконавцем постанови про повернення виконавчого документа стягувачу не скасовує обов`язок заявника зі сплати аліментів на утримання неповнолітнього сина, який встановлений рішенням Голопристанського районного суду Херсонської області від 16 лютого 2011 року.
Твердження заявника про неврахування судом висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 04 березня 2020 року у справі № 752/22214/16-ц і від 17 червня 2020 року у справі № 715/974/13-ц, є безпідставним, оскільки висновки судів вказаним висновкам Верховного Суду не суперечать.
Таким чином, доводи касаційної скарги, які є подібними доводам апеляційної скарги, мотивована відповідь на які надана судом апеляційної інстанції, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а у значній мірі зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Колегія суддів вважає, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому їх відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.
Керуючись статтями 402, 403, 409, 410, 416, ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду