Постанова
Іменем України
20 липня 2021 року
м. Київ
справа № 727/10442/19
провадження № 61-14995св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Литвиненко І. В.,
учасники справи:
позивачі: ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та інтересах малолітнього ОСОБА_2, ОСОБА_3,
відповідач - ОСОБА_1,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Служба у справах дітей Чернівецької міської ради,
розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Чернівців від 10 червня 2020 року у складі судді Смотрицького В. Г. та постанову Чернівецького апеляційного суду від 22 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Перепелюк І. Б.Кулянди М. І., Литвинюк І. М.
у справі за позовом ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та інтересах малолітнього ОСОБА_2, ОСОБА_3 до ОСОБА_1, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Служба у справах дітей Чернівецької міської ради, про усунення перешкод в користуванні жилим приміщенням шляхом вселення.
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2019 року ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та інтересах малолітнього ОСОБА_2, ОСОБА_3 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_1, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Служба у справах дітей Чернівецької міської ради, про усунення перешкод в користуванні жилим приміщенням шляхом вселення.
Позовні вимоги мотивовано тим, що 15 лютого 2000 року рішенням Чернівецького міськвиконкому № 101/4 на ОСОБА_1, ОСОБА_1 та ОСОБА_4, яка є дочкою позивача, був виданий ордер на право зайняття в порядку обміну жилого приміщення, площею 18,3 кв. м, яке складається із однієї кімнати в ізольованій квартирі за адресою: АДРЕСА_1 .
Позивачі набули право користування вказаним жилим приміщенням на підставі ордера. У березні 2000 року позивачі зареєструвались та вселились у вказану квартиру, яка до цього часу є їх постійним місцем проживання.
01 грудня 2015 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_1 був розірваний, однак після цього позивачі продовжували проживати у цій квартирі.
07 червня 2016 року у цій квартирі було зареєстровано місце проживання малолітнього сина ОСОБА_1 - ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 .
У грудні 2017 року позивач ОСОБА_1 була вимушена тимчасово поїхати до своєї матері - ОСОБА_5 за місцем її проживання ( АДРЕСА_2 ), оскільки остання у зв`язку із хворобою потребувала догляду та сторонньої допомоги.
Крім позивача ОСОБА_1 у с. Снячів Сторожинецького району Чернівецької області поїхали і її діти, оскільки вони не могли залишатись у квартирі разом із вітчимом - відповідачем ОСОБА_1 .
Пробувши у матері приблизно три місяці, позивачі повернулись до місця свого постійного проживання - кв. АДРЕСА_3, однак не змогли потрапити до неї, у вхідних дверях квартири були змінені замки.
У зв`язку із цим, позивачі повернулись назад у с. Снячів Сторожинецького району Чернівецької області до матері ОСОБА_1, оскільки іншого житла крім даної квартири у них немає.
ОСОБА_1 неодноразово намагалась зв`язатись з ОСОБА_1 з метою вирішення питання про допуск їх до квартири, проте відповідач не відповідав на телефонні дзвінки.
15 липня 2019 року мати ОСОБА_1 була поміщена в Чернівецьку обласну клінічну лікарню з діагнозом "компресійний перелом хребта" та не могла рухатись самостійно, тому позивач продовжувала її доглядати.
Після того, як у матері ОСОБА_1 полегшився стан, вона повторно намагалась вселитись до квартири, однак відповідач ОСОБА_1 відмовився добровільно надати їй ключі та впустити до квартири.
У зв`язку із чим, 27 серпня 2019 року, а в подальшому і 30 серпня 2019 року позивачі звертались із заявою до поліції щодо неправомірних дій відповідача, який не впускає їх до спільної квартири.
Так, своїми діями відповідач ОСОБА_1 перешкоджає позивачам користуватись кв. АДРЕСА_3, на яку вони набули право користування у встановленому законом порядку.
Просили усунути ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 перешкоди в користуванні жилим приміщенням - кв. АДРЕСА_3 шляхом вселення.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівців від 10 червня 2020 року позов задоволено.
Усунуто ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 перешкоди в користуванні жилим приміщенням - кв. АДРЕСА_3 шляхом вселення.
Додатковим рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівців від 15 липня 2020 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_1 судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 768,40 грн та на правничу допомогу в сумі 4 000,00 грн.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 768,40 грн та на правничу допомогу в сумі 4 000,00 грн.
Постановою Чернівецького апеляційного суду від 22 вересня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 10 червня 2020 року залишено без змін.
Додаткове рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 15 липня 2020 року залишено без змін.
Рішення місцевого суду, з яким погодився суд апеляційної інстанції, мотивоване тим, що позивачі в даний час не визнані такими, що втратили право користування житловим приміщенням, відповідно вони мають право проживати в спірній квартирі, де зареєстровані.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати і прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.
Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 06 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі, витребувано її із Шевченківського районного суду м. Чернівців.
13 липня 2021 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Литвиненко І. В.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
В касаційній скарзі заявник посилається на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України.
У касаційній скарзі зазначається, що суди першої та апеляційної інстанцій не надали оцінку тому, що позивачі добровільно залишили квартиру та переїхали на іншу адресу, позивач ОСОБА_1 створила нову сім`ю та ІНФОРМАЦІЯ_2 народила сина ОСОБА_2 .
Після розірвання шлюбу із ОСОБА_1, тобто з 2015 року, позивач із своїми дітьми не знялася з реєстрації зі спірного житла, хоча має інше постійне місце проживання, так як перебуває у шлюбі з іншим чоловіком та виховує неповнолітнього сина.
Заявник вважає, що позивачі втратили право користування житловим приміщенням у розумінні статті 71 ЖК Української РСР, оскільки протягом кількох років без будь-якої поважної причини не проживали та не утримували квартиру у буд. АДРЕСА_4 .
Також суди не взяли до уваги те, що відповідач створив іншу сім`ю та проживає із дружиною у спірній квартирі, що підтверджується свідоцтвом про одруження серії НОМЕР_1 від 01 жовтня 2019 року, а тому вселення позивача разом з дітьми у вищевказану квартиру, їхнє спільне проживання у однокімнатній квартирі фізично неможливе. Крім того, відповідач змушений одноосібно нести додаткові витрати по сплаті комунальних послуг за всіх осіб, які зареєстровані у в квартирі.
Доводи інших учасників справи
Інші учасники справи не надіслали відзив на касаційну скаргу.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суд установив, що кв. АДРЕСА_3 є комунальною власністю територіальної громади міста та перебуває на балансі КЖРЕП № 17, в спірній квартирі зареєстровані сторони по справі, що підтверджується довідкою КЖРЕП № 17 № 1090 від 22 серпня 2019 року (а. с. 10).
15 лютого 2000 року рішенням Чернівецького міськвиконкому № 101/4 на ОСОБА_1, ОСОБА_1 та ОСОБА_6, яка є дочкою позивача, був виданий ордер на право зайняття в порядку обміну жилого приміщення на спірну квартиру (а. с. 9).
Позивач ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_1 перебували в зареєстрованому шлюбі, який згідно свідоцтва про розірвання шлюбу був розірваний 01 грудня 2015 року (а. с. 12).
Встановлено, що з грудня 2018 року позивач ОСОБА_1 у спірній квартирі не проживає, оскільки була вимушена тимчасово поїхати до своєї матері - ОСОБА_5 за місцем її проживання ( АДРЕСА_2 ), так як вона у зв`язку із хворобою потребувала догляду та сторонньої допомоги, що підтверджується поясненнями самої матері ОСОБА_5 та її сусідки ОСОБА_7, а також випискою із історії хвороби.
У позивачів та у малолітнього ОСОБА_2, які зареєстровані в спірній квартирі, іншого житла немає.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Згідно із статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує кожній особі окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Це покладає на Україну в особі її державних органів зобов`язання "вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав". Такий загальний захист поширюється як на власника квартири, так і на наймача.
У частині четвертій статті 9 ЖК Української РСР визначено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Відповідно до частин першої, другої статті 58 ЖК Української РСР на підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної в місті Ради видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення.
Згідно із статтею 61 ЖК Української РСР користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем - громадянином, на ім`я якого видано ордер.
Відповідно до частини першої статті 64 ЖК Української РСР члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору.
Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням (частина друга статті 65 ЖК Української РСР).
Суди попередніх інстанцій встановили, що 15 лютого 2000 року рішенням Чернівецького міськвиконкому № 101/4 на ОСОБА_1, ОСОБА_1 та ОСОБА_4 був виданий ордер на право зайняття в порядку обміну жилого приміщення, площею 18,3 кв. м, яке складається із однієї кімнати в ізольованій квартирі за адресою: АДРЕСА_1 .
Враховуючи зазначене, позивачі набули рівних із відповідачем прав користування спірною квартирою та не втратили право на користування квартирою у встановленому законом порядку, а відповідачем створюються перешкоди у користуванні квартирою, тому суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про вселення позивачів до спірної квартири.
Суди зазначали, що відповідач в судовому засіданні пояснив, що він не бажає, щоб позивачі проживали в спірній квартирі, він замінив замок і не надає позивачам ключі.
У частині третій статті 71 ЖК Української РСР наведено випадки, в яких жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців.
Вичерпного переліку поважності причин непроживання в жилому приміщенні законодавство не встановлює, у зв`язку з чим зазначене питання суд вирішує в кожному конкретному випадку з урахуванням встановлених обставин справи.
Згідно зі статтею 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
У постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц (провадження № 61-37646св18) зроблено висновок щодо застосування статей 71, 72 ЖК Української РСР та вказано, що збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім`ї є одним із способів захисту житлових прав фізичних осіб. Аналіз статей 71, 72 ЖК Української РСР дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин. Верховний Суд виходить з того, що початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності особа продовжує зберігати відношення до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.
Тому, доводи заявника про те, що позивачі втратили право на проживання в квартирі є безпідставними, оскільки вони не визнані такими, що втратили право користування житловим приміщенням, відповідно мають право проживати в спірній квартирі, де зареєстровані.
Враховуючи вищезазначене, рішення судів попередніх інстанцій є законними та обґрунтованими.
Доводи заявника про те, що суди не повно і не всебічно з`ясували обставини справи є безпідставними, оскількивстановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
Отже, доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах рішень судів попередніх інстанцій, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.
Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.
Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої та апеляційної інстанцій.
Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.