ОКРЕМА ДУМКА
суддів Великої Палати Верховного Суду Ситнік О. М., Анцупової Т. О., Князєва В. С.
на постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі № 607/3693/17 (провадження № 14-151цс20)
за позовом Державного вищого навчального закладу «Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров`я України» до ОСОБА_1 про стягнення коштів за навчання,
за касаційною скаргою Державного вищого навчального закладу «Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров`я України» на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 05 липня 2017 року, ухвалене суддею Дзюбичем В. Л., та ухвалу Апеляційного суду Тернопільської області від 26 жовтня 2017 року, постановлену у складі колегії суддів Сташківа Б. І., Дикун С. І., Костіва О. З.
У березні 2017 року Державний вищий навчальний заклад «Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров`я України» (нині - Тернопільський національний медичний університет ім. І. Я. Горбачевського МОЗ України; далі - Медуніверситет) звернувся з позовом до ОСОБА_1 , у якому просив стягнути з відповідача кошти в сумі 72 953,04 грн.
Позов обґрунтував тим, що 01 вересня 2006 року між сторонами укладена типова угода № 06075 про підготовку фахівця з вищою освітою (далі - угода від 01 вересня 2006 року). Цією угодою передбачено обов`язок відповідача після закінчення навчання в Медуніверситеті відпрацювати три роки в закладі охорони здоров`я, куди випускник буде направлений за розподілом, а в разі відмови їхати за призначенням відшкодувати до державного бюджету вартість цього навчання.
Після закінчення навчання відповідача в Медуніверситеті на підставі протоколу від 26 жовтня 2011 року засідання комісії з персонального розподілу спеціалістів, які закінчують Медуніверситет у червні 2012 року відповідач направлений на роботу в Збаразьку центральну районну комунальну лікарню Управління охорони здоров`я Тернопільської обласної державної адміністрації на посаду лікаря-хірурга.
31 травня 2012 року наказом ректора Медуніверситету на підставі результатів державних екзаменів ОСОБА_1 присвоєна кваліфікація лікаря і виданий диплом.
21 червня 2012 року наказом начальника Головного управління охорони здоров`я Тернопільської обласної державної адміністрації № 58-к «Про зарахування в інтернатуру та направлення на роботу після закінчення інтернатури» відповідача прийнято в інтернатуру на посаду лікаря-хірурга Збаразької центральної районної комунальної лікарні.
04 серпня 2015 року наказом в. о. головного лікаря Збаразької центральної районної комунальної лікарні № 118-к ОСОБА_1 прийнято на роботу на посаду лікаря-хірурга Збаразької центральної районної комунальної лікарні, проте 04 листопада 2016 року наказом в. о. головного лікаря Збаразької центральної районної комунальної лікарні № 107-к відповідача звільнено із займаної посади за власним бажанням згідно зі статтею 38 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).
Згідно з розрахунком фактичних витрат на навчання одного студента медичного факультету за державним замовленням випуску 2012 року вартість відповідного навчання ОСОБА_1 становить 64 492,97 грн. Крім того, за період навчання в Медуніверситеті з вересня 2006 року по червень 2012 року відповідачу була нарахована та виплачена стипендія в розмірі 8 460,07 грн.
05 липня 2017 року рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області в задоволенні позовних вимог Медуніверситету відмовлено.
Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції керувався тим, що позивач не довів невиконання ОСОБА_1 умов угоди від 01 вересня 2006 року, тобто порушення ним своїх зобов`язань перед цим навчальним закладом. Правових підстав для стягнення вартості навчання відповідача в Медуніверситету немає у зв`язку з тим, що норми законів, на які посилається позивач як на підставу своїх вимог під час звернення до суду втратили чинність, а чинний на день звернення позивача з позовом до суду Закон України від 23 травня 1991 року № 1060-ХІІ «Про освіту» (далі - Закон № 1060-ХІІ) не містив умов про обов`язковість трирічного відпрацювання та відшкодування відповідачем в установленому порядку до державного бюджету вартості навчання, якщо таке відпрацювання не здійснене в повному обсязі.
Суд першої інстанції вказав, що умовами угоди від 01 вересня 2006 року передбачена відповідальність студента за відмову виїхати на місце працевлаштування за призначенням. Проте суд не встановив факту того, що відповідач відмовився виїхати на місце працевлаштування за призначенням після закінчення навчання в Медуніверситеті.
Крім того, угодою від 01 вересня 2006 року передбачено відшкодування відповідачем вартості навчання в установленому порядку. Однак на момент звернення позивача до суду відсутній нормативно затверджений порядок визначення та відшкодування випускниками вартості навчання в разі порушення ними умов угоди про працевлаштування. Положення угоди від 01 вересня 2006 року формувались відповідно до чинної на момент її укладання статті 52 Закону № 1060-ХІІ, яка нині виключена і відповідного Закону і згідно зі статтею 58 Конституції України втратила свою чинність. Тому, за висновками суду першої інстанції, положення Цивільного кодексу України(далі - ЦК України) щодо відповідальності відповідача у формі відшкодування вартості навчання за невиконання договірних зобов`язань не можуть бути застосовані до спірних правовідносин.
З урахуванням положень Конституції України, Міжнародної конвенції 1990 року № 105 «Про скасування примусової праці», Закону України від 01 липня 2014 року № 1556-VII «Про вищу освіту» (далі - Закон № 1556-VII) суд першої інстанції вважав, що будь-які матеріальні претензії до випускника вищого навчального закладу, підготовка якого здійснювалась за державним замовленням, є неправомірними, оскільки не існує законних підстав, які б зобов`язали його відшкодувати вартість навчання.
26 жовтня 2017 року ухвалою Апеляційного суду Тернопільської області апеляційну скаргу Медуніверситету залишено без задоволення, а рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 05 липня 2017 року - без змін.
Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що умовами угоди від 01 вересня 2006 року передбачена відповідальність студента лише за відмову їхати за призначенням, проте відповідач не відмовлявся їхати за призначенням. За невідпрацювання студентом трьох років за направленням жодної відповідальності зазначеною угодою не передбачено. Зміни та доповнення до угоди не вносились.
Стягнення коштів за навчання ставить в істотно нерівні права студентів, які закінчили навчальні заклади до прийняття Закону № 1556-VІІ, і студентів, які продовжують навчання після його прийняття, а також порушує норму конституційного права на вільний вибір місця подальшої роботи осіб, які закінчили вищі навчальні заклади. Позивачем не доведено, що відповідач ОСОБА_1 не виконав умови угоди від 01 вересня 2006 року та порушив свої зобов`язання перед Медуніверситетом .
У листопаді 2017 року Медуніверситет подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 05 липня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Тернопільської області від 26 жовтня 2017 року, передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга обґрунтована тим, що суди не врахували частину третю статті 5 ЦК України та дійшли помилкового висновку про те, що частина друга статті 52 Закону № 1060-XII, на яку посилається позивач у позовній заяві, на час звернення з позовом до суду вже не була чинною. Також позивач не погоджується з висновком судів про неможливість застосування до спірних правовідносин положень Порядку працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 25 грудня 1997 року № 367, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 15 квітня 1998 року за № 246/2686 (далі - Порядок № 367) (зокрема, пункту 21) як такого, що суперечить статтям 43, 53 Конституції України та статті 64 Закону № 1556-VII.
10 листопада 2017 року ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито касаційне провадження в цій справі.
29 липня 2019 року ухвалою колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду справа призначена до судового розгляду.
07 жовтня 2020 року ухвалою колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстави, передбаченої частиною п`ятою статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
20 жовтня 2020 року ухвалою Великої Палати Верховного Суду прийнято зазначену справу до провадження та призначено її до судового розгляду в порядку письмового провадження.
26 січня 2021 року постановою Великої Палати Верховного Суду касаційну скаргу Медуніверситету задоволено частково. Скасовано рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 05 липня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Тернопільської області від 26 жовтня 2017 року. Задоволено позов Медуніверситету та стягнуто з ОСОБА_1 на користь Медуніверситету кошти, витрачені на його навчання в цьому університеті в сумі 72 953,04 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Велика Палата Верховного Суду вказала, що оскільки цивільні правовідносини виникли між сторонами з моменту укладення угоди від 01 вересня 2006 року, то вони регулюються частиною другою статті 52 Закону № 1060-ХІІ, яка була чинною на час вступу відповідача до Медуніверситету.
Положення частини першої статті 58 Конституції України та частини другої статті 5 ЦК України щодо зворотної дії в часі закону, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи, у цьому випадку потрібно розуміти так, що особа звільняється від встановленої законом цивільної відповідальності в тому разі, коли така відповідальність закріплена лише скасованим законом, однак скасування закону, який передбачає цивільну відповідальність особи, за загальним правилом не звільняє її від цивільної відповідальності на користь контрагента, якщо така відповідальність закріплена і в чинному цивільно-правовому договорі, укладеному цією особою.
Отже, до спірних правовідносин між випускником вищого навчального закладу та замовником його навчання щодо повернення здійснених витрат на це навчання підлягає застосуванню відповідна норма статті 52 Закону № 1060-ХІІ, чинна на момент виникнення між випускником та вищим навчальним закладом правовідносин щодо навчання випускника, якщо відповідна міра цивільно-правової відповідальності передбачена укладеним договором про надання освітніх послуг.
Велика Палата Верховного Суду зазначила, що зобов`язання з відшкодування витрат на навчання є цивільно-правовим договірним зобов`язанням та мірою цивільно-правової відповідальності випускника і водночас способом захисту майнових прав та інтересів замовника навчання. Вважала розумним і справедливим відповідне договірне зобов`язання щодо відпрацювання фахівцем після закінчення відповідного навчання трьох років за направленням замовника такого навчання, який оплатив навчання фахівця.
На її переконання, покладення на фахівців, які отримали вищу освіту безкоштовно за державним замовленням, обов`язку щодо оплатного відпрацювання (на умовах не гірших, ніж ті, які надаються іншим працівникам державного сектора економіки) за направленням держави протягом визначеного періоду часу (трьох років) не суперечить самій суті конституційного права на безкоштовну вищу освіту і в сучасних умовах економічного розвитку країни відповідає інтересам суспільства, щодо отримання від держави якісних послуг у відповідних секторах.
Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що студентам, які навчаються за державним замовленням у закладах вищої освіти державної або комунальної власності, призначається академічна стипендія за результатами навчання з урахуванням критеріїв, визначених Кабінетом Міністрів України, або соціальна стипендія - як частина державних пільг і гарантій. Витрати на виплату академічної стипендії включаються до витрат на підготовку за державним замовленням одного фахівця.
З урахуванням пункту 1 частини першої статті 1215 ЦК України зроблено висновок про те, що стипендія, надана фізичній особі як засіб до існування, належить до особистих майнових виплат, яка виплачується громадянинові і не підлягає поверненню. Водночас академічна стипендія призначається студе