ОКРЕМА ДУМКА
(спільна)
суддів Великої Палати Верховного Суду Сімоненко В. М., Ситнік О. М. на постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20) за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Банк Кредит Дніпро», приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу (далі - ДМНО) Римської Анастасії Вікторівни про визнання недійсним свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів, які не відбулися, скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку та визнання права власності на земельну ділянку
Короткий виклад історії справи
У січні 2018 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Публічного акціонерного товариства «Банк Кредит Дніпро» (далі - ПАТ «Банк Кредит Дніпро», банк) про визнання права власності на земельну ділянку на підставі положень статті 120 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) та статті 376 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), на якій розміщено гараж, що придбано ним на публічних торгах, проведених державним виконавцем на виконання судового рішення про стягнення з боржника на користь банку неплаченого боргу за кредитним зобов'язанням.
Крім того, просиввизнати недійсним свідоцтво про придбання цієї земельної ділянки ПАТ «Банк Кредит Дніпро»; скасувати державну реєстрацію права власності на зазначену земельну ділянку за ПАТ «Банк Кредит Дніпро».
Рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 23 травня 2018 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 20 березня 2019 року, у задоволенні позову відмовлено.
Суди виходили з того, що передача майна ПАТ «Банк Кредит Дніпро» як стягувачу за кредитним договором за результатами торгів, які не відбулись, є правочином, який може бути визнано недійсним відповідно до положень статтей 203, 215 ЦК України. Разом з тим позивачем не надано будь-яких належних та допустимих доказів про те, що акт про передачу майна стягувачу у рахунок погашення боргу від 28 листопада 2017 року, затверджений виконувачем обов`язків начальника ВПВР Департаменту ВДВС Міністерства юстиції України, є нечинним.
Розгляд справи у Великій Палаті Верховного Суду
22 червня 2021 року постановою Великої Палати Верховного Суду касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Мотивувальні частини рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 23 травня 2018 рокута постанови Дніпровського апеляційного суду від 20 березня 2019 року змінено, викладено їх у редакції постанови. У решті зазначені рішення та постанову залишено без змін.
Позиція Великої Палати Верховного Суду
У цій постанові Велика Палата Верховного Суду висловила правову позицію щодо набуття об'єкта нерухомості, розташованого на земельній ділянці, з публічних торгів як єдиного об'єкта цивільного обігу.
Зокрема, Велика ПалатаВерховного Суду наголосила, що метою продажу майна боржника у виконавчому провадженні є задоволення грошових вимог стягувача за виконавчим документом за рахунок виручки від такого продажу. При цьому і боржник, і стягувач за умови їх добросовісності заінтересовані в тому, щоб майно боржника було продане за максимально високу ціну. Тому лоти для продажу на торгах мають формуватися таким чином, щоб вони були максимально привабливими для потенційних покупців - учасників торгів, аби забезпечити їх конкуренцію і заохотити пропонувати більшу ціну. Такий підхід до формування лотів відповідає як інтересам стягувача та боржника, так і інтересам покупця майна, який заінтересований у придбанні максимально привабливого майна. Отже, зазначений підхід забезпечує в цьому відношенні єдність інтересів і стягувача, і боржника, і покупця майна боржника, якщо вони діють добросовісно.
При цьому Велика Палата Верховного Суду виснувала, що якщо право власності на об`єкт нерухомості та на земельну ділянку, на якій цей об`єкт розташований, належать одній особі, то відчуження, зокрема, в процедурі виконавчого провадження об`єкта нерухомості окремо від земельної ділянки або земельної ділянки окремо від об`єкта нерухомості суперечить закону.
З такими висновками Великої Палати Верховного Суду слід погодитись.
Крім того, слід погодитись із висновками Великої Палати Верховного Суду про те, що правочин про набуття стягувачем права власності на нереалізоване у процедурі неодноразових торгів майно за своєю правовою природою є договором купівлі- продажу цього майна між стягувачем та боржником, де боржник виступає продавцем, а стягувач покупцем цього майна.
Разом з тим з висновками Великої Палати Верховного Суду по суті спору у цій справі ми не погоджуємось з таких підстав.
Залишаючи позовні вимоги без задоволення та змінюючи судові рішення у їх мотивувальній частині, Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що позивачем обрано неефективний та неналежний спосіб захисту порушеного права.
З такими висновками Великої Палати Верховного Суду погодитись не можна з огляду на таке.
Аналізуючи правові підстави набуття банком права власності на земельну ділянку, Велика Палата Верховного Суду зазначала, що оскільки дії покупця (стягувача) та виконавця спрямовані на передання нерухомого майна у володіння покупця і саме з цією метою виконавець складає акт та видає або надсилає його покупцю, а покупець отримує свідоцтво про придбання майна з прилюдних торгів, якщо вони не відбулися (стаття 72 Закону України «Про нотаріат»), та звертається до державного реєстратора з метою державної реєстрації права власності за покупцем, то ані позовна вимога про визнання недійсним свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів, ані позовна вимога про визнання права власності на земельну ділянку не відповідають належному способу захисту у цій справі.
Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Такий висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.21), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20, пункт 52).
Однак така позиція Великої Палати Верховного Суду у цій справі є занадто формалізованою і такою, що не спрямована на досягнення мети правосуддя та цілей ефективного захисту порушеного права судом.
Позивач просив визнати за ним право власності на земельну ділянку, площею 0,0051 га з цільовим призначенням «02.05 Для будівництва індивідуальних гаражів», розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , у зв'язку з тим, що у відповідності зположеннями статей 120 ЗК України, 377 ЦК Українивін став власником цієї земельної ділянки одночасно з придбанням у власність гаража, розташованого на ній.
За змістом статті 41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю та мирно володіти своїм майном; право приватної власності є непорушним; ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.
Відповідно до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання права (пункт 1 частини другої цієї статті).
Згідно з положеннями статті 328 Цивільного кодексу України (у редакції, чинній на момент звернення з позовом до суду) право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Дійшовши до висновку, що позивач набув право власності на земельну ділянку одночасно з набуттям прав на гараж та що позов про визнання права власності є неефективним способом захисту, Велика Палата Верховного Суду не звернула уваги на таке.
Відповідно до статті 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Зазначена норма цивільного права визначає причини, з настанням яких фактичний власник майна, у тому числі нерухомого, може пред'явити позов про визнання свого права судом. За змістом цієї норми такими підставами є: 1) оспорювання цього права іншою особою та при цьому відсутність у власника можливості надати визначені законом докази наявності у нього права власності та 2) у разі втрати власником документа, який засвідчує його право власності.
Положення цієї норми є логічними та пов'язаними з іншими положеннями законів та підзаконних нормативних актів щодо форми укладання договору про перехід прав на нерухомість (стаття 209 ЦК України), щодо виникнення права власності на нерухомість з моменту його реєстрації (стаття 182, частина четверта статті 334 ЦК України, стаття 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»), щодо правоустановчих документів на підтвердження права власності тощо (Порядок державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127; далі - Порядок), оскільки чіткість та безумовна визначеність в індентифікації власників нерухомого майна як особливо цінного є запорукою законності та стабільності цивільного обігу цього майна, захисту прав на це майно та запобіжником зловживань у сфері обігу цього майна.
Під ефективним засобом (способом) судового захисту слід розуміти такий, що призводить до бажаних наслідків, дає найбільший ефект для відновлення юридичного становища особи, яке існувало до порушення її прав чи законних інтересів. Тому ефективний спосіб захисту має забезпечити поновлення порушеного права.
Порушення цивільних прав може проявлятися, зокрема, в недотриманні сторонами в момент вчинення правочину вимог закону (стаття 215 ЦК України); протиправному позбавленні права власності чи його обмеження (стаття 321 ЦК України); безпідставному заволодінні особою майном іншої особи - власника (стаття 387 ЦК України); створенні власнику перешкод у здійсненні права користування чи розпорядження своїм майном (стаття 391 ЦК України).
Оспорювання суб`єктивного цивільного права відображає такий стан правовідносин, коли суб`єктивне цивільне право заперечується в юрисдикційному органі. Якщо таким органом є суд, то особа, чиє право оспорюється, може вимагати його визнання шляхом звернення із зустрічним позовом.
Невизнання цивільного права полягає в пасивному запереченні наявнос