Постанова
Іменем України
14 липня 2021 року
м. Київ
справа № 361/4153/17
провадження № 61-8631 св 19
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - товариство з обмеженою відповідальністю "Порше Лізинг Україна";
представник позивача - Климкович Юрій Богданович;
відповідач - ОСОБА_1 ;
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізинг Україна" на рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 19 листопада 2018 року у складі судді Сердинського В. С. та постанову Київського апеляційного суду від 21 березня 2019 року у складі колегії суддів: Мережко М. В., Верланова С. М., Савченка С. І.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2017 року товариство з обмеженою відповідальністю "Порше Лізинг Україна" (далі - ТОВ "Порше Лізинг Україна") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про застосування наслідків недійсності правочину.
Позовна заява, з урахуванням заяви про зменшення позовних вимог від 13 липня 2018 року, мотивована тим, що 21 лютого 2012 року між ТОВ "Порше Лізинг Україна" та ОСОБА_1 було укладено договір про фінансовий лізинг, відповідно до умов якого товариство зобов`язалося передати у розпорядження відповідача об`єкт лізингу - транспортний засіб типу VW Passat В7 1,8 І TSI, шасі № НОМЕР_1, 2011 року виробництва, двигун № НОМЕР_2, а відповідач зобов`язався прийняти об`єкт лізингу і сплатити суму коштів за договором шляхом здійснення платежів відповідно до договору та згідно із графіком покриття витрат та виплати лізингових платежів, що становить невід`ємну частину договору.
Вартість об`єкту лізингу згідно з умовами договору про фінансовий лізинг становила еквівалент 43 052 дол. США.
Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 12 квітня 2017 року, що набрало законної сили, зазначений договір про фінансовий лізинг визнано недійсним.
Вказувало, що для повернення товариства у первісний стан відповідач повинен повернути товариству новий транспортний засіб типу VW Passat В7 1,8 І TSI, шасі № НОМЕР_1, 2011 року виробництва, а оскільки це зробити неможливо, відповідач повинен відшкодувати вартість одержаного майна за цінами на момент відшкодування.
Відповідно до висновку експерта від 31 травня 2018 року № 19/13-1/18-СЕ/18, ринкова вартість транспортного засобу типу VW Passat В7 1,8 І TSI, шасі № НОМЕР_1, 2011 року виробництва, станом на 31 травня 2018 року становить 335 685,69 грн, що за курсом НБУ еквівалентно 12 843,90 дол. США.
Отже, відповідач повинен відшкодувати вартість одержаного майна за цінами на момент відшкодування, у розмірі, який розраховується таким чином: 43 052 дол. США (вартість об`єкта лізингу на момент укладення договору) - 12 843,90 дол. США (вартість об`єкта лізингу згідно з висновком експерта) = 30 208,10 дол. США (різниця вартості об`єкта лізингу), що складає 792 298,05 грн.
Ураховуючи викладене, уточнивши позовні вимоги, ТОВ "Порше Лізинг Україна" просило суд застосувати наслідки недійсності правочину і стягнути з ОСОБА_1 на користь ТОВ "Порше Лізинг Україна" кошти у розмірі 792 298,05 грн, а також судові витрати по справі.
Правовими підставами позову ТОВ "Порше Лізинг Україна" визначила правила абзацу другого частини першої статті 216 ЦК України.
Заперечуючи проти позову, у листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зустрічним позовом до ТОВ "Порше Лізинг Україна" про стягнення грошових коштів, отриманих на виконання недійсного правочину та процентів за користування грошовими коштами.
Зустрічна позовна заява мотивована тим, що 21 лютого 2012 року між ним та ТОВ "Порше Лізинг Україна" було укладено договір про фінансовий лізинг, за умовами якого він одержав об`єкт лізингу - транспортний засіб типу VW Passat B7, 2011 року випуску, на умовах лізингу.
Відповідності до акту прийому-передачі до договору про фінансовий лізинг від 21 лютого 2012 року та видаткової накладної від 27 лютого 2012 року № 002801, ТОВ "Порше Лізинг Україна" передало йому автотранспортний засіб, вартістю 345 707,56 грн, та визначило щомісячний платіж у розмірі 7 284,09 грн.
Вказував, що протягом трьох років здійснював щомісячно лізингові платежі у розмірі 8 000 грн, що перевищувало встановлений товариством щомісячний лізинговий платіж. Всього за три роки він здійснив 36 платежів на загальну суму 355 284,64 грн, останній платіж сплачено 30 грудня 2014 року.
З того часу на його адресу перестали надходити рахунки на сплату, а також повідомлення, у зв`язку із чим він був позбавлений права виконувати взяті на себе зобов`язання відповідно до умов договору.
Вказував, що товариство, як власник автотранспортного засобу, переданого за договором фінансового лізингу, відповідно до розділу 11 договору повинно було забезпечити його протягом дії договору за власний рахунок та у своїх інтересах полісом обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів. Поліс обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів за № АЕ2400818 припинив свою дію 26 лютого 2015 року у зв`язку із закінченням строку дії, тому з цього часу він не міг користуватись автотранспортним засобом.
Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 12 квітня 2017 року, що набрало законної сили, зазначений договір про фінансовий лізинг визнано недійсним.
Вказував, що 10 травня 2018 року він передав ТОВ "Порше Лізинг Україна" автотранспортний засіб, який є предметом лізингу, а отже свою частину двосторонньої реституції виконав, тому позивач повинен повернути йому сплачені за недійсним договором лізингу грошові кошти.
Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд застосувати правові наслідки недійсності правочину (двосторонню реституцію), а саме: стягнути з ТОВ "Порше Лізинг Україна" грошові кошти в розмірі 355 284,64 грн, отримані на виконання недійсного правочину, та 13 541,58 грн процентів за користування грошовими коштами, а також судові витрати по справі.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області
від 19 листопада 2018 року у задоволенні позову ТОВ "Порше Лізинг Україна" відмовлено; зустрічний позов ОСОБА_1 задоволено.
Стягнуто з ТОВ "Порше Лізинг Україна" на користь ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 355 284,64 грн, отримані на виконання недійсного правочину, та 13 541,58 грн - проценти за користування грошовими коштами, а всього 368 826,22 грн. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що у позові ТОВ "Порше Лізинг Україна" просило стягнути відшкодування у розмірі 792 298,05 грн, яке визначається різницею вартості нового автомобіля, який було передано відповідачу за договором про фінансовий лізинг, та вартістю того ж автомобіля після використання відповідачем, зазначаючи, що вартість транспортного засобу зменшилася саме на таку суму.
Частиною другою статті 216 ЦК України передбачено, якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. Порядок такого відшкодування має здійснюватися за правилами, встановленими для зобов`язань, що виникають із факту заподіяння шкоди, тобто за правилами позадоговірної відповідальності.
Разом з тим, ТОВ "Порше Лізинг Україна" не зазначив та не надав належних та допустимих доказів, які підтверджують вину ОСОБА_1 у завданні збитків, як того вимагає частина друга статті 216 ЦК України, тому підстави для задоволення позову ТОВ "Порше Лізинг Україна" відсутні.
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 21 березня 2019 року
рішення Броварського міськрайонного суду Київської області
від 19 листопада 2018 року в частині стягнення з ТОВ "Порше Лізинг Україна" на користь ОСОБА_1 процентів у розмірі 13 541,58 грн скасовано і ухвалено в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову. В іншій частині рішення суду залишено без змін.
Апеляційний суд погодився із висновками суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову ТОВ "Порше Лізинг Україна" у зв`язку з їх безпідставністю і вказав, що суд першої інстанції правильно визначився із правовідносинами, що склалися між сторонами, та законом, що їх регулює. Суд апеляційної інстанції виходив з того, що посилання товариства на частину першу статті 216 ЦК України, як на підставу для стягнення із ОСОБА_1 грошових коштів, ґрунтуються на власному тлумаченні позивачем норм закону. Так, відповідно до статті 216 ЦК України у разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а у випадку неможливості такого повернення (зокрема, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі) необхідно відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Отже, у разі застосування реституції за нікчемним договором лізингу, лізингодавець зобов`язаний повернути лізингоодержувачу сплачені ним платежі на виконання умов договору. Лізингоодержувач, у свою чергу, зобов`язаний повернути лізингодавцю майно, а саме об`єкт лізингу, яким він користувався. Матеріалами справи доведено, що автомобіль, який є предметом лізингу, було повернуто ТОВ "Порше Лізинг Україна", а отже свою частину двосторонньої реституції відповідач виконав. Тому є правильними висновки суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову ТОВ "Порше Лізинг Україна".
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У травні 2019 року ТОВ "Порше Лізинг Україна" подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило оскаржувані судові рішення скасувати в частині відмови у задоволенні первісного позову ТОВ "Порше Лізинг Україна" та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позову.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 12 червня 2019 року касаційне провадження у вказаній справі відкрито та витребувано цивільну справу № 361/4153/17 із Броварського міськрайонного суду Київської області.
У липні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду.
Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 17 листопада 2020 року справу передано судді-доповідачеві Осіяну О. М.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 березня 2021 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкових висновків про відмову у задоволенні позову ТОВ "Порше Лізинг Україна", невірно застосувавши норми статті 216 ЦК України, не взявши до уваги, що відповідач ОСОБА_1 повернув позивачу вживаний автомобіль, яким користувався понад 6 років та вартість якого суттєво зменшилася на момент його повернення позивачу, а відтак лише частково повернув товариство в первісний стан за договором про фінансовий лізинг.
Судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій оскаржуються лише в частині відмови у задоволенні позову ТОВ "Порше Лізинг Україна" про застосування наслідків недійсності правочину, в іншій частині судові рішення не оскаржуються, а тому в силу частини першої статті 400 ЦПК України в касаційному порядку не переглядаються.
Відзив на касаційну скаргу не надійшов.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Судами встановлено, що21 лютого 2012 року між ТОВ "Порше Лізинг Україна", як лізингодавцем, та ОСОБА_1, як лізингоодержувачем, було укладено договір про фінансовий лізинг, відповідно до умов якого лізингодавець зобов`язався передати у розпорядження лізингоодержувача об`єкт лізингу - транспортний засіб типу VW Passat В7 1,8 І TSI, шасі № НОМЕР_1, 2011 року виробництва, двигун № НОМЕР_2, а відповідач зобов`язався прийняти об`єкт лізингу і сплатити суму коштів за договором шляхом здійснення платежів відповідно до договору та згідно із графіком покриття витрат та виплати лізингових платежів, що становить невід`ємну частину договору.
Вартість об`єкту лізингу, яка погоджена сторонами, згідно з умовами договору про фінансовий лізинг від 21 лютого 2012 року становить еквівалент 43 052 доларів США.
Відповідно до акту прийому-передачі до договору лізингу від 21 лютого 2012 року та видаткової накладної № 002801 від 27 лютого 2012 року ТОВ "Порше Лізинг Україна" передало ОСОБА_1 автотранспортний засіб, вартістю 345 707,56 грн, та визначив щомісячний платіж у розмірі 7 284,09 грн (а. с. 92, 93 т. 1).
Протягом 2012-2014 років ОСОБА_1 здійснював щомісячні лізингові платежі в розмірі 8 000 грн, що підтверджується відповідними квитанціями. Всього за вказаний період відповідач здійснив 36 платежів на загальну суму 355 284,64 грн. Останній платіж здійснено відповідачем 30 грудня 2014 року (а. с. 94-104, т. 1).
Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 12 квітня 2017 року, що набрало законної сили, визнано недійсним договір фінансового лізингу від 21 лютого 2012 року, укладений між ТОВ "Порше Лізинг Україна" та ОСОБА_1, стягнуто із ТОВ "Порше Лізинг Україна" на користь держави судовий збір у розмірі 551,20 грн (а. с. 21-31, 32-36, т. 1)
Відповідно до акту прийому-передачі на виконання вказаного судового рішення ОСОБА_1 передав, а ТОВ "Порше Лізинг Україна" прийняло вищевказаний автотранспортний засіб, пробіг на момент повернення автомобіля становив 135 275 км. Акт підписаний сторонами та закріплений печаткою позивача (а. с. 238, т.1).
Відповідно до висновку експерта від 31 травня 2018 року № 19/13-1/18-СЕ/18, ринкова вартість транспортного засобу типу VW Passat В7 1,8 І TSI, шасі № НОМЕР_1, 2011 року виробництва, станом на 31 травня 2018 року складає 335 685,69 грн (а. с. 197-213, т. 1).
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" передбачено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга ТОВ "Порше Лізинг Україна" підлягає задоволенню частково.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з вимогами частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам рішення суду першої та апеляційної інстанцій частково не відповідають.
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.
Частиною першою статті 626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України).
Відповідно до частин першої, другої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Згідно з пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, є договори та інші правочини.
Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України).
Згідно із частиною другою статті 1 Закону України "Про фінансовий лізинг" за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов`язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).
Відповідно до частини другої статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов`язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.
Виходячи з аналізу норм чинного цивільного законодавства, договір фінансового лізингу за своєю правовою природою є змішаним і містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу транспортного засобу, про що свідчить зміст договору з урахуванням правил статті 628 ЦК України.
За імперативним положенням статті 799 ЦК України договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі; договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню. У разі недодержання сторонами вимог закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним (частина перша статті 220 ЦК України).
Відповідно до частин першої, другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Отже, оспорюваний договір, підписаний сторонами, є в цілому нікчемним, тобто розглядається з точки зору права як такий, що юридично не мав місця, не створив будь-яких правових наслідків, окрім тих, що пов`язані з його недійсністю. Нікчемний договір є недійсним разом з усіма його умовами та не створює для сторін зобов`язань, що в ньому закріплені.
За змістом абзацу 2 частини першої статті 216 ЦК України у разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а у випадку неможливості такого повернення (зокрема, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі) необхідно відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Отже, у разі застосування реституції за нікчемним договором лізингу лізингодавець зобов`язаний повернути лізингоодержувачу сплачені ним платежі на виконання умов договору, а лізингоодержувач, у свою чергу, зобов`язаний повернути лізингодавцю передане за договором майно, а саме об`єкт лізингу, яким він користувався.
Правовідносини, які виникли між сторонами у справі на підставі нікчемного договору фінансового лізингу, мають певні особливості, а саме: з моменту виникнення між сторонами у справі описаних правовідносин ОСОБА_1 користувався предметом лізингу, який належить на праві власності ТОВ "Порше Лізинг Україна".
Судами попередніх інстанцій встановлено, що автомобіль, який є предметом лізингу, було повернуто ТОВ "Порше Лізинг Україна", а отже свою частину двосторонньої реституції ОСОБА_1 виконав.
Установивши, що за нікчемним правочином ОСОБА_1 сплачено ТОВ "Порше Лізинг Україна" грошові кошти саме у розмірі 355 284,64 грн, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов висновку про їх стягнення з ТОВ "Порше Лізинг Україна" відповідно до положень статті 216 ЦК України, оскільки саме ця сума отримана товариством за нікчемним правочином в натурі. У цій частині судові рішення ТОВ "Порше Лізинг Україна" не оскаржуються.
Разом з тим, відмовляючи у задоволенні вимог ТОВ "Порше Лізинг Україна" про стягнення з ОСОБА_1 коштів у розмірі 792 298,05 грн за безпідставністю, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, помилково кваліфікував заявлені до стягнення кошти як збитки у розумінні частини другої статті 216 ЦК України.
Суди попередніх інстанцій не звернули увагу на те, що звертаючись до суду з позовом, ТОВ "Порше Лізинг Україна" просило застосувати наслідки недійсності правочину, посилаючись на те, що вартість транспортного засобу у період користування ним ОСОБА_1 з лютого 2012 року по травень 2018 року знизилась у зв`язку із його експлуатацією, тому позивач просив суд стягнути з відповідача відшкодування відповідно до правил абзацу 2 частини першої статті 216 ЦК України, розмір якого визначено як різницю між вартістю нового автомобіля на момент укладення договору про фінансовий лізинг та вартістю автомобіля на момент його повернення у розмірі 792298, 05 грн.
Отже, вирішуючи вимоги ТОВ "Порше Лізинг Україна", суди вийшли за межі позовних вимог, що є порушенням норм процесуального права, не врахувавши, що правовою підставою позову ТОВ "Порше Лізинг Україна" є правила, викладене в абзаці 2 частини першої статті 216 ЦК України, а не положення частини другої статті 216 ЦК України.
Суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що аналіз обставин справи та зміст норм цивільного права дає підстави для висновку, що спосіб захисту прав та інтересів, про застосування якого просив позивач (застосування наслідків недійсності правочину за правилами абзацу 2 частини першої статті 216 ЦК України), є належним та правомірним, проте, вимоги позову залишилися не доведеними належним чином позивачем, що й є правомірною підставою для відмови в такому позові.
Правилами абзацу 2 частини першої статті 216 ЦК України визначено, що у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема, тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. ТОВ "Порше Лізинг Україна" не посилається, не обґрунтовує та не доводить розмір відшкодування вартості користування спірним майном за цінами, які існували за користування таким майном на момент розгляду і вирішення справи судом.
Так, під час розгляду справи судами не встановлено, що об`єкт лізингу, що підлягає поверненню за правилами двосторонньої реституції, є пошкодженим або несправним, а так само не доведено обсягу відшкодування вартості за користування майном, переданим у лізинг, визначеного за правилом абзацу 2 частини першої статті 216 ЦК України.
Аналогічних правових висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 25 вересня 2019 року у справі № 750/11600/16-ц (провадження
№ 61-34771св18), від 09 березня 2021 року у справі № 468/176/18-ц (провадження № 61-8339св19), підстав відступити від зазначених висновків не встановлено.
Отже, у задоволенні зазначених вимог ТОВ "Порше Лізинг Україна" має бути відмовлено за недоведеністю, а не в силу їх безпідставності, з урахуванням обставин і підстав, на які посилався позивач у контексті цієї справи, та з урахуванням дотримання принципу диспозитивності цивільного процесу.
Верховний Суд виходить з необхідності розрізняти поняття безпідставності пред`явлених позовних вимог та недоведеності позову.
У першому випадку позов пред`являється особою за відсутності на те фактичних та правових підстав. Натомість у другому випадку позов подається особою, яка має право на судовий захист свого суб`єктивного права чи законного інтересу у такий спосіб, проте, під час розгляду справи судом такою особою не доведено належними та допустимими доказами правомірності надання їй судового захисту задля відновлення порушеного права чи інтересу.
Верховний Суд зауважує, що право на звернення за судовим захистом тісно пов`язане із суб`єктивним матеріальним правом, яке підлягає захисту. З порушенням матеріального суб`єктивного права заінтересованої особи виникає право на позов.
Засобом реалізації цього права є звернення заінтересованої особи з позовом до суду, який у певному порядку розглядає вимогу позивача і дає відповідь у вигляді судового рішення.
Право на позов - це єдине матеріальне і цивільно-процесуальне поняття, яке має матеріальний зміст і процесуальну форму. В цивільному процесуальному праві не може бути самостійного права на звернення до суду, відірваного від права на позов у матеріальному розумінні.
І навпаки, матеріальне право не може існувати без притаманної йому можливості бути реалізованим у примусовому порядку. Єдність матеріально-правового змісту права на позов і його процесуальної форми визначається тим, що право на позов - це право на відновлення порушеного права в певній, встановленій законом, процесуальній формі, у певному процесуальному порядку, який забезпечує об`єктивність і реальність захисту.
У справі, яка переглядається, суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що ТОВ "Порше Лізинг Україна" має право на позов, проте, не довело розмір відшкодування, який підлягає стягненню з відповідача у порядку абзацу 2 частини першої статті 216 ЦК України, що і є підставою для відмови у позові товариства.
Отже, Верховний Суд, встановивши порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, зробив висновок про зміну оскаржуваних судових рішень з викладенням інших мотивів відмови у задоволенні позову у зв`язку з недоведеністю вимог позивача.
За змістом частин першої, другої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.
Таким чином, Верховний Суд вважає за необхідне рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 19 листопада 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 21 березня 2019 року змінити у мотивувальних частинах, виклавши їх у редакції цієї постанови щодо підстав відмови у задоволенні позову ТОВ "Порше Лізинг Україна" про застосування наслідків недійсності правочину та стягнення коштів.
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки в цьому випадку за результатами касаційного перегляду вимоги заявника по суті не задовольняються, розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.