ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
19 липня 2021 року
м. Київ
справа № 340/400/20
адміністративне провадження № К/9901/16677/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого судді Мартинюк Н.М.,
суддів Жука А.В., Мельник-Томенко Ж.М.,
розглянув у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу №340/400/20
за позовом ОСОБА_1
до Військової частини А2269 Національної гвардії України
про визнання протиправною бездіяльності і зобов`язання вчинити дії,
за касаційною скаргою ОСОБА_1
на рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 13 березня 2020 року (головуючий суддя Казанчук Г.П.)
і постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 18 червня 2020 року
(головуючий суддя Добродняк І.Ю., судді Семененко Я.В., Бишевська Н.А.).
УСТАНОВИВ:
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
ОСОБА_1 у лютому 2020 року звернувся до суду з позовом, в якому просив:
- визнати протиправною бездіяльність Військової частини А2269 Національної гвардії України щодо не проведення йому нарахування й виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 3 серпня 2018 року до 30 січня 2020 року включно;
- зобов`язати Військову частину А2269 Національної гвардії України нарахувати й виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 3 серпня 2018 року до 30 січня 2020 року.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що після звільнення позивача зі служби відповідач на виконання рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 24 грудня 2019 року в справі №340/2816/19 здійснив нарахування й виплату позивачу грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 до 2018 року. Оскільки рішення суду виконано 30 січня 2020 року, то відповідач мав нарахувати й виплатити позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 3 серпня 2018 року до 30 січня 2020 року (день фактичного розрахунку) відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України (далі - "КЗпП України"). Однак, військова частина виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не провела, що і слугувало підставою для звернення до суду із цим позовом.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Кіровоградського окружного адміністративного суду від 13 березня 2020 року, залишеним без змін постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 18 червня 2020 року, в задоволені позову відмовлено.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з рішенням якого погодився суд апеляційної інстанції, керуючись висновками Європейським суду з прав людини, викладеними в рішенні від 8 квітня 2010 року в справі "Меньшакова проти України" (заява №377/02), а також висновками Верховного Суду (зокрема, постанова від 27 червня 2018 року в справі № 810/1543/17), зазначив, що стаття 117 КЗпП України не розповсюджується на правовідносини, які виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати. Отже, за наявності спірних правовідносин, які стосуються розміру належних звільненому працівникові сум, стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку в розумінні частини першої статті 117 КЗпП України є безпідставним.
Короткий зміст вимог касаційних скарг та відзивів (заперечень)
У касаційній скарзі позивач просить скасувати судові рішення судів попередніх інстанцій й ухвалити нову постанову про задоволення позовних вимог.
В обґрунтування касаційної скарги скаржник вказує на те, що оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року в справі №821/1083/17.
Скаржник наполягає на тому, що за наявності підтверджених всіх юридично значимих обставин щодо невиплати належних працівникові сум при звільненні з вини власника або уповноваженого ним органу в зазначені строки є підстави для застосування відповідальності, яка визначена статтею 117 КЗпП України, а саме: виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки до дня фактичного розрахунку.
На переконання позивача, висновки судів першої й апеляційної інстанцій про те, що стаття 117 КЗпП України не розповсюджується на правовідносини, які виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати є помилковими й суперечать обов`язковій до врахування останній позиції Верховного Суду, викладеній, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 травня 2020 року в справі №810/451/17, від 26 лютого 2020 року в справі №821/1083/17.
Відповідач у відзиві на касаційну скаргу повністю погоджується з судовими рішеннями судів попередніх інстанцій й викладеними у ній мотивами, а тому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а судове рішення залишити без змін.
II. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ
Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що наказом командира Військової частини 2269 Національної гвардії України від 1 серпня 2018 року №159 позивача звільнено з військової служби в запас за підпунктом "б" пункту 2 частини п`ятої статті 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" (за станом здоров`я), з 3 серпня 2018 року виключено зі списків особового складу частини та з 4 серпня 2018 року виключено з усіх видів забезпечення.
Оскільки за період з 2015 року до 2018 року проходження служби позивачу компенсація за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій не виплачувалась, то останній звернувся до суду за захистом порушених прав.
Рішенням Кіровоградського окружного адміністративного суду від 24 грудня 2019 року в справі №340/2816/19, яке набрало законної сили 25 січня 2020 року, позов ОСОБА_1 задоволено, зобов`язано Військову частину 2269 Національної гвардії України нарахувати й виплатити позивачу грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року до 2018 року, виходячи з розміру грошового забезпечення на день звільнення з військової служби.
На виконання рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 24 грудня 2019 року в справі №340/2816/19 відповідачем 30 січня 2020 року здійснено нарахування й виплату позивачу грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року до 2018 року в сумі: 37955,60 грн, що підтверджується платіжним дорученням №173 від 29 січня 2020 року.
Встановивши, що в день остаточного розрахунку (30 січня 2020 року) військовою частиною виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не проведено, позивач звернувся до суду з цим позовом.
ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВА
Відповідно до частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Згідно зі статтею 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Статтею 117 КЗпП України визначено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
IV. ОЦІНКА СУДУ
Відповідно до частини першої статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - "КАС України") суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Згідно з ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 14 липня 2020 року касаційне провадження у справі відкрито з метою перевірки доводів касаційної скарги про застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, зокрема, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року в справі №821/1083/17.
Верховний Суд, перевіривши доводи касаційної скарги, виходячи з меж касаційного перегляду, визначених статті 341 КАС України, а також надаючи оцінку правильності застосування судами попередніх інстанцій норм процесуального права, виходить із такого.
Спір у цій справі стосується дій відповідача щодо невиплати позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 3 серпня 2018 року до 30 січня 2020 року в частині виплати грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року до 2018 року згідно з рішенням Кіровоградського окружного адміністративного суду від 24 грудня 2019 року в справі №340/2816/19.
Колегія суддів Верховного Суду вважає правильними висновки судів попередніх інстанцій про те, що оскільки спеціальним законодавством, яке регулює спірні відносини, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум при звільненні, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, то норми статей 116 та 117 КЗпП України як загальні поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення з військової служби.
Аналогічний правовий висновок щодо застосування норм КЗпП України при вирішенні питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців неодноразово викладено Верховним Судом, зокрема, в постановах від 30 квітня 2020 року в справі №140/2006/19, від 16 липня 2020 року в справі №400/2884/18, від 5 березня 2021 року в справі №120/3276/19-а.
Разом з тим, вирішуючи спір у цій справі, суд першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що стаття 117 КЗпП України не розповсюджується на правовідносини, які виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати. За наявністю спірних правовідносин, які стосуються розміру належних звільненому працівникові сум, стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку в розумінні частини першої статті 117 КЗпП України є безпідставним.
Колегія суддів вважає вказаний висновок судів попередніх інстанцій помилковим, з огляду на таке.
Статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Тобто, вказаними нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується до випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо й умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми й охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем і колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України).
Отже, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Такий висновок висловила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 26 лютого 2020 року в справі № 821/1083/17.
Крім того, у вказаному судовому рішенні Велика Палата Верховного Суду указала на те, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Проте, суди попередніх інстанцій, ухвалюючи оскаржувані рішення, вважали, що відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі "Меньшакова проти України" від 8 квітня 2010 року немає обґрунтованих підстав стверджувати, що положення 117 КЗпП передбачають право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як її сума була встановлена судом.
Разом з тим, колегія суддів зазначає, що у своєму рішенні Європейський суд з прав людини не вирішував питання щодо необхідності застосування тієї чи іншої норми права національного законодавства та її тлумачення, а констатував, що застосування процесуальних обмежень у справі заявниці значною мірою залежало від тлумачень матеріальних норм КЗпП України. Звернув увагу на те, що частина друга статті 117 КЗпП України, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку за заборгованістю, на відміну від частини першої статті 117 КЗпП України.
Аналізуючи застосування судами статей 116, 117 КЗпП України, Європейський суд з прав людини у рішенні у справі "Меньшакова проти України" вказав, що обґрунтуванню, наведеному судами, не вистачає чіткості і ясності, оскільки суди детально не розглянули двояку дію статті 117 КЗпП України, однак це не свідчить про жодні прояви несправедливості чи свавілля, і процесуальні обмеження доступу заявниці до суду не застосовувались непропорційно.
Тому, за висновком Європейського суду з прав людини не було порушення статті 6 Конвенції щодо скарги заявниці на відсутність доступу до суду (пункт 59 рішення).
Враховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду в постановах від 26 лютого 2020 року в справі №821/1083/17, від 13 травня 2020 року в справі №810/451/17 дійшла висновку про відсутність підстав вважати, що Європейський суд з прав людини надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів статті 117 КЗпП України всупереч практиці Верховного Суду України. Вказане рішення Європейського суду з прав людини не може розглядатися як підстава для відступу від правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 15 вересня 2015 року в справі № 21-1765а15, відповідно до якого положення статей 116, 117 КЗпП України поширюються на правовідносини, які виникли у зв`язку з прийняттям і виконанням судового рішення про виплату заборгованості із заробітної плати та відшкодування/компенсації.
Підсумовуючи наведене, колегія суддів визнає такими, що знайшли підтвердження доводи касаційної скарги про те, що висновки судів попередніх інстанцій є помилковими й такими, які здійснені за наслідком неправильного тлумачення норм матеріального права.
Водночас, обставина невиконання відповідачем вимог статті 116 КЗпП України підтверджена рішенням Кіровоградського окружного адміністративного суду від 24 грудня 2019 року в справі №340/2816/19, яке набрало законної сили.
Також, судами попередніх інстанцій встановлено, що 30 січня 2020 року відповідач виконав указане судове рішення й провів перерахунок і виплату позивачу грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року до 2018 року в сумі: 37955,60 грн.
За наведеного правового регулювання й встановлених обставин справи, вимога позивача про визнання протиправною бездіяльності Військової частини А2269 Національної гвардії України щодо не проведення йому нарахування й виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 3 серпня 2018 року до 30 січня 2020 року включно й зобов`язання Військової частини А2269 Національної гвардії України нарахувати й виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 3 серпня 2018 року до 30 січня 2020 року є такою, що належить задовольнити.
Аналогічні правові висновки висловлено Верховним Судом у постановах Верховного Суду від 15 жовтня 2020 року в справі №520/80/20, від 3 вересня 2020 року в справі №120/579/19-а, від 16 липня 2020 року в справа №400/2884/18, від 22 травня 2020 року в справі №320/1263/19, від 31 березня 2021 року в справі №340/970/20 і підстав для відступу від таких висновків під час розгляду цієї справи колегія суддів не знаходить.
Однак, як вбачається зі змісту оскаржуваних судових рішень, суди попередніх інстанцій, неправильно застосувавши норми матеріального права, не вирішували питання щодо обрахунку розміру середньоденного заробітку для обчислення суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні і, відповідно, не навели у своїх рішеннях розрахунків належних до стягнення сум на підставі належних і допустимих доказів.
Отже, судом як першої, так і апеляційної інстанції не встановлено усіх фактичних обставин справи й не досліджено відповідні докази, які мають значення для правильного вирішення справи, а саме: для здійснення обчислення середньоденного заробітку позивача й розрахунку розміру суми відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
Згідно з частиною другою статті 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо, зокрема, суд не дослідив зібрані у справі докази.
Оскільки судами попередніх інстанцій порушено норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема не встановлено обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, тому відсутні правові підстави для ухвалення нового рішення або зміни судових рішень.
Отже, з огляду на приписи частини другої статті 353 КАС України, касаційну скаргу необхідно задовольнити частково, оскаржувані судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Суду першої інстанції під час нового розгляду необхідно врахувати викладене в цій постанові, об`єктивно оцінити докази, що мають юридичне значення для розгляду справи й вирішення спору по суті, та здійснити розрахунок розміру належного до стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
З огляду на результат касаційного розгляду й відсутність документально підтверджених судових витрат, понесених учасниками справи у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, судові витрати не розподіляються.
Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України, Верховний Суд