Постанова
Іменем України
14 липня 2021 року
м. Київ
справа № 285/713/20
провадження № 61-837св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,
Шиповича В. В. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_3,
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору: служба у справах дітей Новоград-Волинської міської ради, орган опіки та піклування Новоград-Волинської міської ради,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області, у складі Сташківа Т. Б.,
від 25 червня 2020 року та постанову Житомирського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Трояновської Г. С., Павицької Т. М., Миніч Т. І.,
від 26 листопада 2020 року,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2020 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_2, яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_3, про визнання такими, що втратили право користування житлом та виселення, третя особа - служба у справах дітей Новоград-Волинської міської ради.
Позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтовані тим, що вона, на підставі заповіту, успадкувала житловий будинок АДРЕСА_1 (далі - спірний будинок), який належав її сестрі - ОСОБА_4 .
За життя спадкодавця у вказаному будинку безпідставно були зареєстровані ОСОБА_2 та її дочка ОСОБА_3, які без правових підстав продовжують проживати в ньому, від пропозиції придбати зазначений будинок - відмовилися. Вважала, що відповідачі перешкоджають їй користуватись та розпоряджатись спадковим майном.
Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просила суд визнати
ОСОБА_2 та її неповнолітню дочку ОСОБА_3 такими, що втратили право користування спірним будинком та виселити їх із вказаного житла без надання іншого житлового приміщення.
Ухвалою Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 11 червня 2020 року залучено до участі у справі орган опіки та піклування Новоград-Волинської міської ради.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 25 червня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано ОСОБА_2 та ОСОБА_3 такими, що втратили право користування будинком АДРЕСА_1 та виселено їх із вказаного житла. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції обґрунтовано тим, що проживання і реєстрація місця проживання відповідача та її неповнолітньої дочки у спірному будинку, порушує право ОСОБА_1 на розпорядження ним. При цьому оскільки відповідачі вселились та були зареєстровані у будинку зі згоди попереднього власника будинку, набуте ними право користування будинком було похідним від прав колишнього власника будинку - ОСОБА_4, які були припинені у зв`язку зі смертю останньої.
Короткий зміст постанови апеляційного суду
Постановою Житомирського апеляційного суду від 26 листопада 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2, яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітньої ОСОБА_3, задоволено. Рішення Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 25 червня
2020 року скасовано, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Апеляційний суд, врахувавши висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц та постанові Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі
№ 754/613/18-ц, дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки позивач, успадкувавши будинок, була обізнана про проживання в ньому відповідача та її дочки, які не мають іншого житла та проживають у спірному будинку понад 14 років. При цьому
ОСОБА_2 сплачує витрати на утримання будинку, здійснює обов`язкові платежі, тоді як позивач має інше житло, а отриманий у спадок будинок не є єдиним місцем її проживання.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у січні 2021 року до Верховного Суду,
ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 25 червня 2020 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 26 листопада 2020 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 26 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.
У травні 2021 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 08 липня 2021 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Підставою касаційного оскарження судових рішень ОСОБА_1 зазначає пункти 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, посилаючись на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах та порушення судами норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки судами не досліджені зібрані у справі докази, а суд першої інстанції розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження.
Стверджує, що судами не досліджено обставин набуття нею права власності на земельну ділянку, на якій розташований будинок і яка була набута шляхом приватизації, вже після отримання будинку у спадок.
Апеляційний суд не визначив чи порушено її право, як власника земельної ділянки, на якій розташований житловий будинок, не надав оцінки належності обраного нею способу захисту порушеного права.
Відзив на касаційну скаргу не подано
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу будинку
від 10 липня 2006 року належав житловий будинок АДРЕСА_1 .
У 2006 році до спірного будинку зі згоди власника вселилась
ОСОБА_2 як співмешканка сина ОСОБА_4 -
ОСОБА_5
ІНФОРМАЦІЯ_1 народилась ОСОБА_3, батьками якої є ОСОБА_5 та ОСОБА_2 .
27 грудня 2007 року ОСОБА_4 уклала договір дарування вказаного житлового будинку ОСОБА_5, а 01 грудня 2011 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 укладено договір про розірвання договору дарування житлового будинку від 27 грудня 2007 року.
26 лютого 2014 року ОСОБА_2 та її дочка ОСОБА_3 були зареєстровані у спірному будинку за згодою ОСОБА_4 .
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 помер.
19 квітня 2016 року ОСОБА_4 склала заповіт, яким заповіла все своє майно дочкам - ОСОБА_6 і ОСОБА_7, а також сестрі - ОСОБА_1 .
ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_4 померла.
ОСОБА_6 та ОСОБА_7 від прийняття спадщини після смерті матері відмовились.
21 січня 2020 року ОСОБА_1 нотаріусом видане свідоцтво про право на спадщину за заповітом на спірний будинок.
Рішенням Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 03 травня 2018 року у справі № 285/1384/16-ц у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про встановлення факту проживання з ОСОБА_5 однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу із 2005 року по ІНФОРМАЦІЯ_2 - відмовлено.
Рішенням Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 05 листопада 2019 року у справі № 285/3341/19 відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання спірного будинку об`єктом спільної сумісної власності та його поділ.
ОСОБА_1 зареєстрована та проживає по АДРЕСА_2 .
Позиція Верховного Суду
Згідно з пунктами 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбаченихпунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; або суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження.
Касаційна скарга не підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог частини першої-другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Статтею 41 Конституції України закріплено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Відповідно до статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.
Згідно з частиною першою, другою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).
Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.
Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
За змістом статті 47 Конституції України ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод
(далі - Конвенція) передбачено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16 вказано, що не є підставою для виселення членів сім`ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики Європейського суду з прав людини.
У постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції. Також необхідно досліджувати питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім`ї власника на користування будинком.
У справі, що розглядається, виселення відповідачів в контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням права позивача як власника спірного житла на фактичне користування своїм майном з правом відповідачів на користування цим житлом, яке виникло з дозволу попереднього власника житла.
Встановивши, що позивач, отримуючи у спадщину після смерті ОСОБА_4 житловий будинок, була обізнана із проживанням у ньому ОСОБА_2 із неповнолітньою ОСОБА_3, яка є онукою колишнього власника будинку ( ОСОБА_4 ) та фактично проживає у спірному будинку з народження, а іншого житла відповідачі не мають та сплачують витрати на утримання будинку, оцінивши виселення відповідачів на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог про виселення.
Орган опіки та піклування заперечував проти задоволення позовних вимог про виселення неповнолітньої ОСОБА_3, вважаючи що їх задоволення призведе до порушення прав дитини, для якої спірне житло є єдиним місцем проживання.
З урахуванням сукупності обставин, встановлених у розглядуваній справі, колегія суддів погоджується із висновком апеляційного суду про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .
Апеляційний суд правильно врахував висновки Верховного Суду, викладені в постанові від 15 січня 2020 року у справі № 754/613/18-ц, Великої Палати Верховного Суду, викладені в постанові від 21 серпня 2019 року у справі
№ 569/4373/16-ц, які також узгоджуються із висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними в постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, підстав для відступу від яких колегією суддів не встановлено.
Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про те, що суд першої інстанції розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, яка підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження.
Так, розглядувана справа не належить до передбачених частиною четвертою статті 274 ЦПК України категорії справ, які не можуть бути розглянуті в порядку спрощеного позовного провадження, а крім того згідно протоколу судового засідання від 17 березня 2020 року представник
ОСОБА_1 сама заперечувала проти задоволення клопотання відповідача про розгляд справи в порядку загального позовного провадження.
Посилання заявника на те, що суди не дали оцінки порушенню її прав як власника приватизованої земельної ділянки, на якій розташований успадкований будинок, є необґрунтованими і на правильність вирішення апеляційним судом позовних вимог про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житлом та виселення, не впливають.
Крім того, з огляду на принцип диспозитивності цивільного судочинства (стаття 13 ЦПК України) суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Позов ОСОБА_1 не містив доводів щодо порушення відповідачами її прав власника земельної ділянки, більш того таке право за нею було зареєстровано вже після подання цього позову.
Доводи заявника про те, що залишення в силі постанови апеляційного суду свідчитиме про відсутність для неї ефективного способу захисту своїх прав власника є помилковими. При цьому, позов не був обґрунтований тим, що спірний будинок необхідний для проживання самій ОСОБА_1 ; посилання у позові на те, що ОСОБА_1 пропонувала відповідачам придбати в неї будинок, однак ті відмовились, не конкретизовані та не підтверджені; вимоги про встановлення плати за користування відповідачами належним ОСОБА_1 майном не заявлялись та судами не вирішувались.
Інші доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують та переважно зводяться до незгоди із встановленими судом обставинами та спрямовані на переоцінку доказів.
Натомість встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновків апеляційного суду не спростовують, на законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення не впливають, то колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову апеляційного суду без змін.
Апеляційним судом обґрунтовано скасовано рішення суду першої інстанції, а тому повторне його скасування ще й касаційним судом не узгоджується із вимогами процесуального закону.
Підстави для нового розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду