Постанова
Іменем України
14 липня 2021 року
м. Київ
справа № 201/7014/18
провадження № 61-7373 св 20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач за первісним позовом (відповідач за зустрічним позовом) - акціонерне товариство "Укрсоцбанк", правонаступником якого є акціонерне товариство "Альфа-Банк";
відповідачі за первісним позовом: ОСОБА_1, ОСОБА_2 ;
третя особа - Управління-служба у справах дітей Соборної районної у м. Дніпрі ради;
позивач за зустрічним позовом - ОСОБА_1 ;
відповідач за зустрічним позовом - державний реєстратор Дніпропетровської обласної філії Комунального підприємства "Центр державної реєстрації" Молчанов Сергій Олександрович;
треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, Управління-служба у справах дітей Соборної районної у м. Дніпрі ради;
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 17 березня 2020 року у складі колегії суддів: Макарова М. О., Демченко Е. Л., Куценко Т. Р.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2018 року акціонерне товариство "Укрсоцбанк" (далі - АТ "Укрсоцбанк"), правонаступником якого є акціонерне товариство "Альфа-Банк" (далі - АТ "Альфа-Банк") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, третя особа - Управління-служба у справах дітей Соборної районної у м. Дніпрі ради, про виселення та зняття з реєстраційного обліку.
Позовна заява мотивована тим, що 30 вересня 2005 року між банком та ОСОБА_1 було укладено договір кредиту.
У той же день для забезпечення виконання зобов`язання за кредитним договором між банком та ОСОБА_1 було укладено іпотечний договір, на підставі якого остання передала в іпотеку банку квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
У зв`язку з невиконанням умов кредитного договору та не сплати чергових платежів ПАТ "Укрсоцбанк" в позасудовому порядку набув права власності на квартиру, зареєструвавши 30 листопада 2017 року її за собою на підставі застереження, передбаченого пунктом 4.6.3. іпотечного договору, відповідно до статті 37 Закону України "Про іпотеку".
За даними довідки від 23 квітня 2018 року № 4058 про склад сім`ї у квартирі АДРЕСА_2 зареєстровані: ОСОБА_1 і малолітня ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 . При цьому малолітня ОСОБА_2 зареєстрована у вказаній квартирі після укладення договору іпотеки.
Банк надіслав відповідачам вимогу про добровільне виселення з квартири, яка залишена без реагування.
Ураховуючи викладене, АТ "Укрсоцбанк" просило суд зняти відповідачів з реєстрації і виселити їх у примусовому порядку.
У березні 2019 року ОСОБА_1 пред`явила до суду зустрічний позов до АТ "Укрсоцбанк", державного реєстратора Дніпропетровської обласної філії комунального підприємства "Центр державної реєстрації" (далі - ДОФ КП "Центр державної реєстрації") Молчанова С. О., треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, Управління-служба у справах дітей Соборної районної у м. Дніпрі ради, про визнання протиправним і скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.
Зустрічна позовна заява мотивована тим, що державна реєстрація права власності на квартиру за ПАТ "Укрсоцбанк" здійснена із порушенням Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", вимог пункту 61 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127, оскільки державним реєстратором прийняте рішення про реєстрацію права власності без дотримання 30-денного терміну від моменту отримання нею (іпотекодавцем) письмової вимоги банка (іпотекодержателя) про усунення порушень, а саме, вимога вручена 14 листопада 2017 року, а рішення прийняте 30 листопада 2017 року.
Вказувала, що окремий договір про задоволення вимог іпотекодержателя з банком не укладався. Застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до договору про задоволення вимог іпотекодержателя в договорі іпотеки відсутнє. Банк залишив поза увагою, що договір іпотеки був укладений 30 вересня 2005 року, коли була чинною реакція статті 37 Закону України "Про іпотеку", яка передбачала, що лише договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки.
Стаття 37 Закону України "Про іпотеку" у редакції на момент реєстрації права власності передбачала, що правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотеко держателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання. Проте означені зміни були внесені вже після укладення іпотечного договору Законом України від 25 грудня 2008 року № 800-VI "Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва".
Зазначала, що банк звертався до суду з позовом до неї та ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 липня 2016 року, ухваленим за результатами перегляду рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 19 травня 2015 року, у задоволенні позову АТ "Укрсоцбанк" відмовлено у зв`язку із пропуском банком строку позовної давності для звернення до суду. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України від 17 травня 2017 року рішення апеляційного суду залишено без змін.
Із заявою про державну реєстрацію права власності на квартиру на підставі договору іпотеки АТ "Укрсоцбанк" звернулося лише 24 листопада 2017 року також з пропуском строку давності звернення стягнення на предмет іпотеки.
Також вказувала, що банк не мав права реєструвати за собою право власності на квартиру у зв`язку із дією мораторію, встановленого Законом України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті".
Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора ДОФ КП "Центр державної реєстрації" Молчанова С. О. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 30 листопада 2017 року № 38444153.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 29 березня 2019 року у складі судді Федоріщева С. С. позов АТ "Укрсоцбанк" та зустрічний позов ОСОБА_1 об`єднано в одне провадження.
Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 09 серпня 2019 року у задоволенні позову АТ "Укрсоцбанк" відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано протиправним й скасовано рішення державного реєстратора Дніпропетровської обласної філії комунального підприємства "Центр державної реєстрації" Молчанова С. О. від 30 листопада 2017 року, індексний номер № 38444153, про державну реєстрацію права власності за АТ "Укрсоцбанк" на квартиру АДРЕСА_3 . Вирішено питання розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що іпотекодержателем не дотримані вимоги статті 37 Закону України "Про іпотеку" в частині не надання державному реєстратору необхідного правовстановлюючого документа - договору про задоволення вимог іпотекодержателя, а останнім у порушення пункту 61 Порядку № 1127 здійснено державну реєстрацію права з порушенням завершення 30-денного строку, сплив якого пов`язується з проведенням дій зі звернення стягнення на предмет іпотеки, в тому числі й шляхом набуття права власності. Тому, вимоги ОСОБА_1" про скасування рішення про реєстрацію за АТ "Укрсоцбанк" права власності на квартиру є обґрунтованими.
Звернення стягнення на іпотечне майно шляхом реєстрації права власності здійснене банком із порушенням вимог закону, без укладення окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя та з порушенням порядку реєстрації такого права. Зі скасуванням державної реєстрації права власності за АТ Укрсоцбанк" втрачаються усі правові наслідки, пов`язані із такою реєстрацією. Вказане виключає підстави для застосування частин першої, другої статті 40 Закону України "Про іпотеку", а тому відсутні підстави для виселення мешканців з іпотечного майна, хоч воно і придбане за кредитні кошти. Отже, вимоги банку про виселення позичальника та її малолітньої дочки задоволенню не підлягають.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 17 березня 2020 року апеляційну скаргу АТ "Укрсоцбанк" задоволено частково. Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 09 серпня 2019 року скасовано й ухвалено нове судове рішення, яким позов АТ "Укрсоцбанк" задоволено частково. Виселено ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_2 . Вирішено питання розподілу судових витрат. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що в іпотечному договорі передбачено таке застереження, як передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання, у випадку невиконання або неналежного виконання іпотекодавцем забезпеченого зобов`язання. Примусове виконання стягнення на предмет іпотеки не здійснювалось, відповідач придбав право власності у добровільному порядку, за згодою позивача на підставі застереження, встановленого сторонами в іпотечному договорі. Таким чином, вимоги банку про виселення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є обґрунтованою, а тому підлягає задоволенню.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У квітні 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просила оскаржуване судове рішення скасувати, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, й залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц та постановах Верховного Суду від 06 листопада 2019 року у справі № 761/22755/18, від 08 липня 2019 року у справі № 727/10734/16-ц, від 04 липня 2019 року у справі № 539/328/16-ц, що не відповідає вимогам пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Також заявник вказує на порушення судом норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 вересня 2020 року касаційне провадження у справі відкрито, витребувано цивільну справу № 201/7014/18 із Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська.
У вересні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 червня 2021 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції помилково застосував статтю 40 Закону України "Про іпотеку" і не застосував статтю 109 ЖК УРСР, не врахував, що якщо спірна квартира придбана не лише за кредитні кошти, що виключає можливість виселення без надання іншого житлового приміщення. Відповідно до договору кредиту від 30 вересня 2005 року їй було надано кредитні кошти у розмірі 44 800 доларів США, а квартира, яка передана нею банку в іпотеку, була придбана згідно з договором купівлі-продажу за 56 тис. доларів США. Отже, квартира, яка передана нею банку в іпотеку, придбана не лише за рахунок кредитних коштів, а й за її (позичальника) власні кошти.
Договір про задоволення вимог іпотекодержателя є зверненням стягнення на предмет іпотеки і, відповідно, є примусовим.
Вказувала, що спірна квартира підпадає під дію Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", отже, на неї не може бути звернуто стягнення. Квартира є місцем постійного проживання, єдиним житлом її родини, де мешкають вона, чоловік та дитина. Кредит, оформлений з банком, є споживчим, валюта кредиту - долари США. Площа квартири складає 46,7 кв. м житлова площа 25,4 кв. м), тобто не перевищує 140 кв. м. Таким чином, банк, на її думку, не мав права реєструвати право власності на предмет іпотеки за собою, а реєстратор - реєструвати це майно в період дії мораторію на примусове відчуження житла.
Вважала, що судом невірно застосовано частину другу статті 39 Закону України "Про іпотеку", яка передбачає реалізацію предмета іпотеки за рішенням суду.
Способи звернення стягнення на предмет іпотеки, встановлені сторонами в іпотечному договорі, не є взаємовиключними за умови відсутності спору щодо наявності боргу і його розміру (постанова Великої Палати Верховного Суду України від 02 лютого 2019 року у справі 916/3006/17 (провадження № 12-278гс18). Проте, між ними спір був, більш того у позові банку було відмовлено.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У вересні 2020 року АТ "Альфа-Банк" подало відзив на касаційну скаргу, в якому зазначило, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим, підстави для скасування судового рішення апеляційного суду відсутні. Вказувало, що ОСОБА_1 обрано невірний спосіб захисту порушених прав, оскільки належним способом захисту прав є не скасування рішення про державну реєстрацію прав, а скасування запису про проведену державну реєстрацію. При цьому послалося на відповідні правові позицію Верховного Суду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
30 вересня 2005 року між акціонерно-комерційним банком соціального розвитку "Укрсоцбанк" (далі - АКБСР "Укрсоцбанк"), правонаступником якого є АТ "Укрсоцбанк", і ОСОБА_1 було укладено договір кредиту, відповідно до умов якого остання отримала кредит у розмірі 44 800 доларів США із сплатою за користування кредитними коштами відсотків в розмірі 13 % річних з кінцевим терміном повернення до 29 вересня 2015 року. Кредит був отриманий для придбання двокімнатної квартири за адресою: АДРЕСА_1, (а.с. 6-7, т. 1).
У той же день для забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором між сторонами укладено іпотечний договір, на підставі якого ОСОБА_1 передала в іпотеку банка вищевказану квартиру (а.с. 8-10, т. 1).
Пунктом 4.2. іпотечного договору передбачено, що у разі порушення іпотекодавцем обов`язків, встановлених цим договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання зобов`язання за договором кредиту, а в разі його невиконана - звернути стягнення на предмет іпотеки.
Згідно з пунктом 4.6. іпотечного договору іпотекодержатель за своїм вибором звертає стягнення на Предмет іпотеки в один із наступі способів:
4.6.1. на підставі рішення суду; або 4.6.2. на підставі виконавчого напису нотаріуса; або 4.6.3. шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов`язань в порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку"; або
4.6.4. шляхом продажу предмета іпотеки іпотекодержателем від свого імені будь-якій особі-покупцю на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 Закону України "Про іпотеку"; або
4.6.5. шляхом організації іпотекодержателем продажу предмета іпотеки через укладення договору купівлі-продажу предмета іпотеки між іпотекодавцем та відповідним покупцем в порядку, встановленому статтею 6 Закону України "Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати".
За даними довідки про склад сім`ї від 23 квітня 2018 року № 4058 у квартирі АДРЕСА_2 зареєстровані: ОСОБА_1, і малолітня ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с. 11, т. 1).
Як видно з наданої Департаментом адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради на вимогу суду реєстраційної справи № 1423490012101, 24 листопада 2017 року представник АТ "Укрсоцбанк" звернувся до державного реєстратора ДОФ КП "Центр державної реєстрації" Молчанова С. О. із заявою про реєстрацію права власності за АТ "Укрсоцбанк", до якої додав іпотечний договір від 30 вересня 2005 року, укладений між АКБСР "Укрсоцбанк" і ОСОБА_1, а також повідомлення ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору та анулювання залишку заборгованості за основним зобов`язанням, яка станом на 09 вересня 2017 року складала: 25 029 доларів 90 центів США (прострочена заборгованість) та прострочена заборгованість по нарахованим процентам (24 892 доларів 44 центів США). Вказане повідомлення банку відповідачка отримала 15 жовтня 2017 року, що підтверджується копією рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення.
Державним реєстратором ДОФ КП "Центр державної реєстрації" Молчановим С. О. прийнято рішення від 30 листопада 2017 року індексний номер 38444153 про реєстрацію за АТ "Укрсоцбанк" права власності на квартиру АДРЕСА_2, яка була предметом іпотеки (а.с. 193-215, т. 1).
Того ж дня відомості про реєстрацію права власності на підставі рішення державного реєстратора ДОФ КП "Центр державної реєстрації" Молчанова С. О. до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесений запис про реєстрацію за АТ "Укрсоцбанк" права власності на квартиру (а.с. 198-199, т. 1).
Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 липня 2016 року, яким скасоване рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 19 травня 2015 року, у задоволені позову АТ "Укрсоцбанк" до ОСОБА_1, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовлено у зв`язку із пропуском банком строку позовної давності для звернення до суду. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України від 17 березня 2017 року рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін (а.с. 116-126, т. 1).
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Зазначеним вимогам закону судове рішення апеляційного суду не відповідає.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).
Відповідно до статті 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом (стаття 3 Закону України "Про іпотеку").
Відповідно до частини першої статті 35 Закону України "Про іпотеку" у разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. У цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.
Стаття 36 Закону України "Про іпотеку" (у редакції, яка діяла на час укладення договору іпотеки) передбачала, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений у будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону.
За змістом частини першої, другої статті 37 Закону України "Про іпотеку" (у редакції, чинній на момент укладення договору іпотеки) іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки.
Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді.
З аналізу змісту наведених норм у їх поєднанні вбачається, що за Законом застереження в іпотечному договорі прирівнюється за своїми правовими наслідками до договору про задоволення вимог іпотекодержателя, який
є правовстановлюючим документом.
Відповідно до частини третьої статті 36 Закону України "Про іпотеку"
в редакції Закону України № 800-VI "Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва" (далі - Закон № 800-VI), який набрав чинності 14 січня 2009 року, договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження
в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати передачу іпотекодержателю права власності на предмети іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку".
Нова редакція статей 36, 37 Закону України "Про іпотеку", що викладена
у підпункті 17 пункту 4 розділу ІІІ "Перехідні положення" Закону № 800-VI, не змінює встановлений раніше цими статтями порядок позасудового врегулювання звернення стягнення на предмет іпотеки та підстави переходу права власності на нього до іпотекодержателя, а лише уточнює їх.
Аналіз наведених норм, як і Закон № 800-VI в цілому, не дає підстав вважати, що законодавець із прийняттям названого закону обмежив коло іпотечних договорів із застереженням про задоволення вимог кредитора, на підставі яких за іпотекодержателем може бути зареєстровано право власності на предмет іпотеки, лише тими договорами, які укладені після набрання чинності цим Законом.
Отже, законодавцем визначений як спосіб позасудового врегулювання зобов`язань іпотекодавця перед іпотекодержателем передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону України "Про іпотеку", на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідного застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору.
Вказаний висновок відповідає правовій позиції Верховного суду, викладеній у постанові від 14 квітня 2021 року у справі № 705/4381/19 (провадження № 61-17883св20).
З таких обставин висновок суду першої інстанції про те, що відсутність окремо укладеного договору про задоволення вимог іпотекодержателя є підставою для скасування оскаржуваного рішення державного реєстратора є помилковим.
Разом з тим, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про задоволення зустрічного позову ОСОБА_1 по суті спору з огляду на таке.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
За змістом статті 18 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та порядок державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, а державній реєстрації підлягають виключно заявлені речові права на нерухоме майно та їх обтяження, за умови їх відповідності законодавству і поданим документам.
Відповідно до пункту 61 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127, для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються: копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; документ, що підтверджує наявність факту завершення тридцятиденного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі; заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу).
Отже, на державного реєстратора під час вчинення такої реєстраційної дії законом покладено обов`язок не тільки формально перевірити наявність поданих документів за переліком, передбаченим пунктом 61 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 (у редакції, чинній на момент вчинення реєстраційної дії), необхідних для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, а й, передусім, встановити відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства. Такий обов`язок покладено на нотаріуса як державного реєстратора згідно з правилом частини третьої статті 10 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".
У наведених правових нормах визначено вичерпний перелік обов`язкових для подання документів та обставин, що мають бути ними підтверджені, на підставі яких проводиться державна реєстрація права власності на предмет іпотеки за договором, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, і з огляду на закріплені у статтях 10, 18 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" та статті 37 Закону України "Про іпотеку" порядок державної реєстрації та коло повноважень державного реєстратора у ході її проведення, ця особа приймає рішення про державну реєстрацію прав лише після перевірки наявності необхідних для цього документів та їх відповідності вимогам законодавства.
Підпунктом 1 пункту 1 Закон України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (у редакції, чинній на момент державної реєстрації права власності) передбачено, що не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України "Про заставу" та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України "Про іпотеку", якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що:
- таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об`єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває
в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно;
- загальна площа такого нерухомого житлового майна (об`єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку.
Пунктом 4 Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" передбачено, що протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.
Законом України "Про іпотеку" передбачено, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, є одним із шляхів звернення стягнення на предмет іпотеки.
Підписавши іпотечне застереження, сторони визначили лише можливі шляхи звернення стягнення, які має право використати іпотекодержатель.
Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог.
При цьому до прийняття Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як у судовому, так і в позасудовому способі) не залежало від наявності згоди іпотекодавця, а залежало від наявності факту невиконання боржником умов кредитного договору.
Водночас, Закон України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" ввів тимчасовий мораторій на реалізацію права іпотекодержателя відчужувати майно іпотекодавця без згоди останнього на його відчуження.
Подібні за змістом висновки містяться у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а (провадження № 11-474апп19), від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18-ц (провадження № 14-45цс20).
З огляду на викладене, висновки апеляційного суду про те, що примусове виконання стягнення на предмет іпотеки не здійснювалось, відповідач придбав право власності у добровільному порядку, за згодою позивача на підставі застереження, встановленого сторонами в іпотечному договорі, не відповідає висновкам, викладеним у зазначених постановах Великої Палати Верховного Суду.
Отже, спірна квартира АДРЕСА_4, яка використовується позивачем як місце постійного проживання, не може бути примусово стягнута на підставі дії Закону "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", у тому числі і шляхом реєстрації права власності за АТ "Укрсоцбанк" як забезпечення виконання ОСОБА_1 умов кредитного договору від 30 вересня 2005 року, укладеного в іноземній валюті.
Ураховуючи наведені норми права, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про обґрунтованість вимог ОСОБА_1 за зустрічним позовом у зв`язку з чим вимоги банку про виселення відповідачів є безпідставними.
Отже, рішення суду першої інстанції відповідає вимогам закону та обставинам справи з урахуванням мотивів, викладених у цій постанові.
Колегія суддів відхиляє посилання у відзиві на касаційну скаргу на неналежність обраного позивачем за зустрічним позовом способу захисту з огляду на наступне.
Відповідно до статті 11 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав. Втручання, крім випадків, передбачених цим Законом, будь-яких органів влади, їх посадових осіб, юридичних осіб, громадян та їх об`єднань у діяльність державного реєстратора під час проведення реєстраційних дій забороняється і тягне за собою відповідальність згідно із законом.
У частині другій статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"(у редакції, чинній до 16 січня 2020 року, яка діяла на час звернення з цим позовом) унормовано порядок внесення записів до Державного реєстру прав, змін до них та їх скасування.
За змістом зазначеної норми, у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини 6 статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав. У разі скасування судом документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав до 01 січня 2013 року, або скасування записів про державну реєстрацію прав, інформація про які відсутня в Державному реєстрі прав, запис про державну реєстрацію прав вноситься до Державного реєстру прав та скасовується.
Законом України від 05 грудня 2019 року № 340-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству", який набрав чинності з 16 січня 2020 року, статтю 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" викладено у новій редакції.
Відповідно до пунктів 1, 2, 3 частини третьої статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"
(у редакції, чинній із 16 січня 2020 року, яка діяла на час прийняття судами оскаржених судових рішень) відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).
За змістом наведеної норми у чинній редакції (яка діяла на час прийняття судами оскаржених судових рішень), на відміну від положень
статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" у попередній редакції, яка передбачала такі способи судового захисту порушених прав як скасування записів про проведену державну реєстрацію прав та скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, наразі способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є судове рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав; судове рішення про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав; судове рішення про скасування державної реєстрації прав. При цьому, з метою ефективного захисту порушених прав законодавець уточнив, що ухвалення зазначених судових рішень обов`язково має супроводжуватися одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).
Викладене свідчить, що з 16 січня 2020 року такого способу захисту порушених речових прав як скасування запису про проведену державну реєстрацію права Закон України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" не передбачено, тому доводи заявника в цій частині касаційним судом відхиляються.
У пункті 3 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству" встановлено, що судові рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що на момент набрання чинності цим Законом набрали законної сили та не виконані, виконуються в порядку, передбаченому Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" до набрання чинності цим Законом.
Отже, за змістом цієї норми виконанню підлягають судові рішення: 1) про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; 2) про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; 3) про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, тобто до їх переліку не належить судове рішення про скасування запису про проведену державну реєстрацію права, тому починаючи з 16 січня 2020 року цей спосіб захисту вже не може призвести до настання реальних наслідків щодо скасування державної реєстрації прав за процедурою, визначеною у Законі України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".
Подібні висновки наведені у постановах Верховного Суду від 03 вересня 2020 року у справі № 914/1201/19, від 23 червня 2020 року у справах № 906/516/19, № 905/633/19, № 922/2589/19, від 30 червня 2020 року у справі № 922/3130/19, від 14 липня 2020 року у справі № 910/8387/19, від 20 серпня 2020 року у справі № 916/2464/19, від 03 лютого 2021 року у справі №278/3367/19 (провадження № 61-13586св20).
Згідно зі статтею 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
Керуючись статтями 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду