Постанова
Іменем України
14 липня 2021 року
м. Київ
справа № 703/2602/19
провадження № 61-6704св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В. (суддя-доповідач),
суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, інтереси якого представляє ОСОБА_2,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - служба у справах дітей виконавчого комітету Смілянської міської ради,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Смілянського міськрайонного суду Черкаської області, у складі судді Прилуцького В. О., від 22 грудня 2020 року та постанову Черкаського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Фетісової Т. Л., Гончар Н. І., Сіренка Ю. В.,від 16 березня 2021 року.
Короткий зміст позовних вимог
У травні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом
до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, інтереси якого представляє ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - служба у справах дітей виконавчого комітету Смілянської міської ради, про виселення з житлового приміщення.
Свої вимоги позивачка мотивувала тим, що з 1987 року вона є наймачем квартири АДРЕСА_1, в якій проживає та зареєстрована. Спільно з нею в квартирі без її дозволу зареєстрований та проживає її син ОСОБА_2, разом із своєю дружиною ОСОБА_3 та їхнім сином ОСОБА_4 . Вказувала, що ОСОБА_2 хоча і є її сином, однак не є членом її сім`ї, не має з нею спільного господарства. ОСОБА_3 проживає без реєстрації та без дозволу наймача.
ОСОБА_1 посилалась на те, що відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 постійно вчиняють сварки, застосовують фізичне та психологічне насильство, яке проявляється у заподіянні тілесних ушкоджень, побоїв, погроз у розправі, нецензурних висловлюваннях. Син відповідачів ОСОБА_4, 2016 року народження, також поводить себе зневажливо з нею та ображає її нецензурними словами. Своїми діями відповідачі роблять спільне проживання в квартирі неможливим.
Із урахуванням зазначеного, позивачка просила позов задовольнити, зобов`язати ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 виселитися з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житла.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Смілянського міськрайонного суду Черкаської області
від 22 грудня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання щодо стягнення витрат на правничу допомогу.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачкою не надано належних та допустимих доказів, що відповідачі систематично порушують правила співжиття, що робить неможливим для інших осіб спільне проживання з ними в одній квартирі, у зв`язку з чим до ОСОБА_2 і ОСОБА_3 вживалися заходи попередження або громадського впливу, які виявились безрезультатними, а тому відсутні підстави для виселення відповідачів, передбачені статтями 116, 157 ЖК Української РСР.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Черкаського апеляційного суду від 16 березня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 22 грудня 2020 року - без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що районний суд дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки позивачка не довела належними та допустимими доказами, що відповідачі систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або ж систематичним порушенням правил співжиття роблять неможливим для інших проживання із ними в одній квартирі, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, як це встановлено нормами частини першої статті 116 ЖК Української РСР. Надані позивачкою в якості доказів висновки за результатами розгляду матеріалів за її зверненнями до правоохоронних органів свідчать про те, що між сторонами склались неприязні стосунки, які виникли у зв`язку з проживанням у спірній квартирі. Вказані обставини не можуть у достатній мірі підтверджувати наявність підстав для виселення відповідачів з квартири.
Апеляційний суд зазначив, що до відповідачів може бути застосовано судом обмежувальний припис в порядку вимог глави 13 ЦПК України, але вони не можуть бути позбавлені права на житло, за встановлених обставин. У відповідачів ІНФОРМАЦІЯ_1 народилась ще одна дитина, питання про виселення якої не ставила позивачка.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи
20 квітня 2021 року до Верховного Суду ОСОБА_1 подала касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 22 грудня 2020 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 16 березня 2021 року і ухвалити нове судове рішення про задоволення її позову у повному обсязі.
Підставами касаційного оскарження вказаних судових рішень
ОСОБА_1 зазначила неправильне застосування судами норм матеріального і порушення норм процесуального права, вказавши,
що суди застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених
у постанові Верховного Суду від 21 грудня 2020 року у справі
№ 441/1314/18 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України), а також не дослідили належним чином зібрані у справі докази і встановили обставини, що мають суттєве значення,
на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Заявниця стверджує, що стосовно відповідачів ОСОБА_2 і ОСОБА_3 компетентними органами (поліцією та судом) застосовувалися заходи попередження та громадського впливу у вигляді профілактичних бесід, які не дали позитивних результатів, відповідачі повторно порушували правила співжиття. ОСОБА_2 притягувався до адміністративної відповідальності за вчинення домашнього насильства, однак судом було закрито провадження у справі за відсутністю складу адміністративного правопорушення. Відносно ОСОБА_2 також було порушено кримінальне провадження за фактом нанесення позивачці тілесних ушкоджень. Відповідачами вчиняються дії, які унеможливлюють спільне проживання в одній квартирі, порушують її право на особисте життя. Позивачка стверджує, що відповідачі мають власне житло, однак проживають разом із нею всупереч її волі.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 02 червня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі.
Ухвалою Верховного Суду від 12 січня 2021 року справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, інтереси якого представляє ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - служба у справах дітей виконавчого комітету Смілянської міської ради, про виселення з житлового приміщення призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У поданому відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_2 посилається на те, що доводи касаційної скарги не спростовують правильних по суті судових рішень судів першої та апеляційної інстанції, які повно встановили обставини справи, дійшли обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.
ОСОБА_2 стверджує, що з моменту свого народження проживає у спірній квартирі, в якій був зареєстрований і яка є його постійним місцем проживання. Відповідач зазначає, що сплачує комунальні послуги за користування спірною квартирою. Між сторонами склалися усталені відносини щодо користування житловою площею, відповідачі та позивачка займають окремі кімнати. Будинок по АДРЕСА_3 є непридатним для проживання, про що працівниками служби у справах дітей було складено відповідний акт. ОСОБА_2 вказує, що він та його сім`я іншого житла не мають, коштів на відновлення будинку, приведення його у придатний для проживання стан у відповідачів недостатньо.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Згідно ордеру на житлове приміщення № 027340 квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_1 отримала в найм разом з членами її сім`ї: чоловіком ОСОБА_5 та сином ОСОБА_6 .
У квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані ОСОБА_1, був зареєстрований чоловік ОСОБА_5, який помер ІНФОРМАЦІЯ_2, син ОСОБА_6, син ОСОБА_2 та онук ОСОБА_4 .
У відповідності до наданих відповідей Смілянського ВП ГУНП в Черкаській області від 03 жовтня 2018 року, 18 січня 2018 року, 29 листопада 2018 року, 16 березня 2018 року, 06 липня 2018 року за результатами перевірки не виявлено даних, які б вказували на наявність кримінального правопорушення в діях ОСОБА_3 та ОСОБА_2 . З вказаними особами було проведено профілактичні бесіди з метою недопущення в подальшому вчинення неправомірних дій.
Згідно постанови про закриття кримінального провадження від 24 серпня 2018 року кримінальне провадження № 1201820230001535 закрито у зв`язку з відсутністю кримінального правопорушення на підставі пункту 2 частини першої статті 284 КПК України.
Відповідно до постанови Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 17 травня 2018 року провадження у справі № 703/621/18 про адміністративне правопорушення відносно ОСОБА_3 за частиною першою статті 173-2 КУпАП закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 247 КУпАП у зв`язку з відсутністю в її діях складу адміністративного правопорушення.
Згідно довідки об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "Мир" № 343 від 13 серпня 2019 року в квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані 3 особи: ОСОБА_2, ОСОБА_4 та ОСОБА_1 .
Згідно свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 від 05 квітня 2018 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 уклали шлюб 05 квітня 2018 року. Мають сина ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_3, що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 від 16 лютого 2016 року. Друга дитина народилася у родині ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Відповідно до фіскальних чеків ОСОБА_2 здійснював оплату за послуги з газопостачання, електроенергію, водопостачання, теплопостачання, вивіз побутових відходів, утримання квартири та здійснив повірку лічильника води.
Згідно з висновками Смілянського ВП ГУНП в Черкаській області від 02 квітня 2017 року, 28 листопада 2017 року, 06 червня 2018 року, 14 березня 2018 року обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення ОСОБА_1, не виявлено, з нею проведено профілактичну бесіду.
Висновком спеціаліста в галузі судово-медичної експертизи № 524 від 13 грудня 2018 року встановлено у ОСОБА_2 забиття правої кисті. Дане ушкодження могло бути спричинене за механізмом, повідомленим останнім.
Згідно з актом обстеження умов проживання від 23 березня 2020 року, затвердженим головою Тернівської сільської ради, умови проживання у будинку по АДРЕСА_3 наступні: будинок знаходиться в аварійному стані - вікна побиті, стіни та стеля мають наскрізні отвори, опалення будинку неможливе, оскільки груба розвалена. За цією адресою має постійне місце реєстрації ОСОБА_3 .
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Згідно з положеннями пунктів 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у таких випадках, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).
Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
За змістом статті 58 ЖК Української РСР єдиною підставою для вселення в жиле приміщення є ордер, який у будинках державного та громадського фонду видається на підставі рішення виконавчого комітету органу місцевого самоврядування на вільне жиле приміщення.
Згідно з частиною четвертою статті 9 та статтею 109 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного житлового приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як на підставі і в порядку, передбаченому законом.
Відповідно до частин першої, третьої статті 116 ЖК Української РСР, якщо наймач, члени його сім`ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення. Осіб, які самоправно зайняли житлове приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.
У відповідності до статті 64 ЖК Української РСР члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення.
До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї.
Відповідно до частини другої статті 65 ЖК Української РСР особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.
У статті 7 ЖК Української РСР визначено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.
Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.
Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Право на повагу до житла, гарантоване статтею 8 Конвенції, охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Концепція "житла" має важливе значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.
Тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.
Пунктом 2 статті 8 Конвенції визначено підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.
З урахуванням наведених вище гарантій, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Частиною другою статті 11 Закону України "Про охорону дитинства" передбачено, що кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного з них та на піклування батьків.
Відповідно до частини другої статті 18 Закону України "Про охорону дитинства" діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.
Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції,враховуючи вказані норми матеріального права, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, оцінивши баланс прав та інтересів сторін спору, взявши до уваги відносини, які склалися між сторонами спору при тривалому користуванні спірною квартирою, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для виселення ОСОБА_2, його дружини та малолітнього сина із спірної квартири, яка фактично є єдиним житлом відповідачів.
ОСОБА_2, який є сином позивачки, з моменту свого народження проживає у спірній квартирі, яку позивачка разом із своїм чоловіком отримали у користування на підставі ордеру. Іншого придатного для проживання житла, ані ОСОБА_2, ані його дружина ОСОБА_3 не мають, на утриманні останніх знаходяться двоє малолітніх дітей, 2016 та 2021 років народження.
ОСОБА_2 несе тягар утримання житла, яким користується його сімʼя, що підтверджується фіскальними чеками на оплату комунальних послуг.
При вирішенні спору судами надано належну оцінку наявним в матеріалах справи доказам звернення, як позивачки, так і ОСОБА_2 до правоохоронних органів з приводу конфліктних ситуацій, які виникали між сторонами спору на ґрунті побутових суперечок, встановлено, що такі суперечки виникали з ініціативи то однієї, то іншої сторони, а тому доводи позивачки про те, що лише поведінка відповідачів у побуті та користуванні спірною квартирою перешкоджає їй користуватися наданим державою житлом не знайшли свого підтвердження.
З огляду на викладене, суди попередніх інстанцій, урахувавши всі обставини справи, дійшли обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_2, який вселився до спірної квартири як член сім`ї наймачів, своїх батьків, зокрема позивачки, тобто за її згоди, тривалий час проживав з нею однією сім`єю, відповідно до вимог статті 65 ЖК Української РСР свідчить про набуття ним права користування квартирою. При цьому суди правильно вважали, що право користування сином та невісткою позивачки спірною квартирою підпадає під гарантії, передбачені пунктом 2 статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, а їх виселення із неповнолітніми дітьми без надання іншого житлового приміщення за обставин цієї справи є невиправданим втручанням у право на повагу до житла та сімейного життя. Також колегія суддів приймає до уваги, що особи, місце проживання яких зареєстроване у спірній квартирі, наділені правом на приватизацію державного житлового фонду.
Колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, оскільки суди правильно застосували до правовідносин нормиматеріального права, які регулюють спірні правовідносини, та дійшли загалом обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).
Висновки суду першої та апеляційної інстанції не суперечать висновкам Верховного Суду, на які посилалася заявниця у касаційній скарзі, що містяться у постанові від 21 грудня 2020 року по справі
№ 441/1314/18.
Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення постановлені з порушенням норм матеріального і процесуального права та зводяться значною мірою до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.
Частиною першою статті 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись статтями 400, 402, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду