Постанова
Іменем України
14 липня 2021 року
м. Київ
справа № 127/30529/18-ц
провадження № 61-15774св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),
суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
представник позивача - адвокат Волков Анатолій Володимирович,
відповідач - ОСОБА_2,
треті особи: орган опіки та піклування Вінницької міської ради, орган опіки
та піклування Макарівської районної державної адміністрації Київської області,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Волкова Анатолія Володимировича, на постанову Вінницького апеляційного суду від 23 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Сопруна В. В., Матківської М. В., Оніщука В. В.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом
до ОСОБА_2, треті особи: орган опіки та піклування Вінницької міської ради, орган опіки та піклування Макарівської районної державної адміністрації Київської області, про відібрання малолітньої дитини.
Позовна заява мотивована тим, що 30 квітня 2014 року вона та ОСОБА_2 зареєстрували шлюб у Вінницькому міському відділі
державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Вінницькій області, про що зроблено відповідний актовий запис № 727. Рішенням Вінницького міського суду Вінницької
області від 24 січня 2018 року у справі № 127/10284/18 шлюб між ними розірвано.
Від шлюбу в них двоє синів: ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_4,
ІНФОРМАЦІЯ_2 .
З січня 2018 року відповідач припинив надавати їй грошові кошти на утримання дітей, змінив замки у квартирі
АДРЕСА_1, яка належить йому на праві власності та де вони мешкали, тому вона була вимушена з дітьми переїхати до своїх батьків у квартиру АДРЕСА_2 . Неодноразові спроби потрапити у їх спільну квартиру, де знаходяться її особисті речі й документи та речі дітей, результатів не дали.
ОСОБА_2 не заперечував проти того, щоб їхні діти проживали разом із нею, про що у них була попередня домовленість. Зазначене підтверджується заявою відповідача до органів опіки та піклування про визначення порядку його участі у спілкуванні й вихованні дітей.
Рішенням виконавчого комітету Вінницької міської ради від 27 вересня 2018 року № 2067 було визначено порядок участі відповідача у вихованні їхніх спільних дітей: ОСОБА_5 та ОСОБА_6 .
Проте 27 листопада 2018 року близько 10:00 год. ОСОБА_2 викрав меншого сина ОСОБА_7 і про його місце перебування їй невідомо, оскільки відповідач не відповідає на телефонні дзвінки, не відчиняє двері за місцем свого проживання, ніхто не відчинає двері за місцем проживання його батьків та сестри. У зв`язку з цим, 27 листопада 2018 року вона звернулась до органів Національної поліції України із заявою про викрадення відповідачем малолітньої дитини.
Відповідач переховується від правоохоронних органів і всі спроби
повернути дитину виявились безрезультатними.
Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд ухвалити рішення про негайне відібрання у ОСОБА_2 малолітнього сина ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2,і повернути його їй за місцем
її проживання.
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 16 липня
2020 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Відібрано у ОСОБА_2 малолітнього сина - ОСОБА_4,
ІНФОРМАЦІЯ_2, і повернуто його матері ОСОБА_1 за місцем її проживання.
Рішення в частині відібрання дитини і повернення її матері ОСОБА_1 допущено до негайного виконання.
Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_2 без згоди ОСОБА_1, з якою проживав малолітній син ОСОБА_7 на підставі частини першої статті 160 СК України, оскільки батьками за взаємною згодою, зокрема, після розірвання шлюбу, його місце проживання було визначено з матір`ю, самочинно змінив місце проживання дитини за
адресою свого місця проживання.
Також суд зазначив, що повернення дитини не суперечить її інтересам, оскільки факту жорстокого поводження ОСОБА_1 з дитиною,
експлуатації дитини, тримання її в умовах, небезпечних для її життя та здоров`я не встановлено.
При цьому розпорядженням Макарівської районної державної адміністрації Київської області від 26 грудня 2018 року № 1070 "Про визначення місця проживання малолітніх дітей" було визначено місце проживання дітей: ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, разом з матір`ю, ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_3 .
Постановою Вінницького апеляційного суду від 23 вересня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено.
Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 16 липня 2020 року скасовано.
У задоволені позову ОСОБА_1 відмовлено.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що положення статті 162 СК України захищають права того з батьків, з ким на підставі рішення суду визначено проживання дитини, від неправомірних дій другого з батьків
щодо зміни її місця проживання, тому не можуть застосовуватися до спірних правовідносин, оскільки місце проживання малолітньої дитини
з позивачем не було визначено судом.
Крім того, розпорядження Макарівської районної державної адміністрації Київської області від 26 грудня 2018 року № 1070 "Про визначення місця проживання малолітніх дітей", яким визначено місце проживання дітей ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, та ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, разом з матір`ю, ОСОБА_1 не має для суду
наперед встановленої сили, оскільки постановою Київського апеляційного суду від 17 вересня 2020 року (справа № 370/408/19), визнано незаконним.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У жовтні 2020 року представник ОСОБА_1 - адвокат Волков А. В., подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржене судове рішення
й залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Підставами касаційного оскарження судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду:
від 26 листопада 2019 року у справі № 241/402/19 (провадження
№ 61-8390св19), від 04 квітня 2020 року у справі № 756/2109/16-ц
(провадження № 61-5487св18) (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України); суд апеляційної інстанції належним чином не дослідив зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Надходження касаційної скаргидо суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 листопада 2020 рокуклопотання представника ОСОБА_1 - адвоката Волкова А. В., про поновлення строку на касаційне оскарження задоволено.
Поновлено представнику ОСОБА_1 - адвокату Волкову А. В., строк на касаційне оскарження постанови Вінницького апеляційного суду від 23 вересня 2020 року.
Відкрито касаційне провадження в указаній справі і витребувано цивільну справу № 127/30529/18-ц з Вінницького міського суду Вінницької області.
Клопотання представника ОСОБА_1 - адвоката Волкова А. В., про зупинення дії постанови Вінницького апеляційного суду від 23 вересня 2020 року задоволено.
Зупинено дію постанови Вінницького апеляційного суду від 23 вересня
2020 року до закінчення її перегляду в касаційному порядку.
Надіслано учасникам справи копії касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснено їм право подати відзив на касаційну скаргу.
У листопаді 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 січня 2021 року справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, треті особи: орган опіки та піклування Вінницької міської ради, орган опіки та піклування Макарівської районної державної адміністрації Київської області, про відібрання малолітньої
дитини призначено до розгляду в складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що постанова суду апеляційної інстанції прийнята з істотним порушенням норм матеріального та процесуального права, зокрема, апеляційний суд не звернув увагу на те, що на момент ухвалення судом рішення про відібрання дитини від батька та повернення матері питання місця проживання дітей з матір`ю було врегульовано розпорядженням розпорядження Макарівської районної державної адміністрації Київської області № 1070, яке є обов`язковим для батьків.
Суд апеляційної інстанції не спростував наявні у справі два висновки різних органів опіки та піклування про доцільність відібрання малолітнього
ОСОБА_7 від батька та повернення матері, не обгрунтував їх відхилення.
Також суд не врахував вік дитини, якій станом на день постановлення судового рішення виповнилося лише три роки, залишив поза увагою те, що передусім повинні бути визначені інтереси дитини й тільки потім - права батьків.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У грудні 2020 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому зазначено, що оскаржене судове рішення є законним і обґрунтованим, апеляційний суд правильно застосував норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, дав належну правову оцінку доказам, наданим позивачем.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
30 квітня 2014 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстрували шлюб у Вінницькому міському відділі державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Вінницькій області, про що зроблено відповідний актовий запис № 727 (а. с. 6, т. 1).
Від шлюбу в них двоє синів: ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2 (а. с. 7-8, т. 1).
Згідно з повідомленням голови об`єднання співвласників
багатоквартирного будинку "Фрунзе 6а" за адресою: АДРЕСА_4, зареєстровані чотири особи, у тому числі ОСОБА_2, який є власником квартири, та малолітній ОСОБА_4 .
Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 24 січня 2018 року у справі № 127/10284/18шлюб між сторонами розірвано
(а. с. 9, т. 1).
Після розірвання шлюбу ОСОБА_1 разом із дітьми проживала у своїх батьків за адресою: АДРЕСА_2 .
Рішенням виконавчого комітету Вінницької міської ради від 27 вересня
2018 року № 2067 визначено порядок участі ОСОБА_2 у вихованні дітей ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2 :
- протягом тримісячного терміну: щовівторка з 17:00 год. до 19:30 год. у присутності матері дітей, щочетверга з 17:00 год. до 19:30 год. у присутності матері дітей, щосуботи з 10:00 год. до 19:30 год. у присутності матері дітей;
- після закінчення трьохмісячного терміну: щовівторка з 17:00 год. до 19:30 год. без присутності матері дітей, щочетверга з 17:00 год. до 19:30 год. без присутності матері дітей, щосуботи з 10:00 год. до 19:30 год. без присутності матері дітей.
Зобов`язано батьків попереджати один одного про свої дії щодо дітей та узгоджувати їх з урахуванням режиму дня, стану здоров`я та інтересів
дітей (а. с. 10, т. 1).
Сторони дійшли згоди, що будуть дотримуватись порядку участі відповідача у вихованні дітей, визначеного наведеним вище рішенням виконавчого комітету Вінницької міської ради.
Сторонами також визнаються та не заперечуються обставини, що 27 листопада 2018 року ОСОБА_2 близько 10:00 год. відібрав дитину
у брата ОСОБА_1 - ОСОБА_8, який повертався з дитиною з лікарні після проведення щеплення за дорученням позивача та без попереднього погодження з ОСОБА_1 змінив місце проживання малолітнього сина ОСОБА_4 за місцем свого проживання за адресою: АДРЕСА_4 .
Висновком органу опіки та піклування Макарівської районної державної адміністрації Київської області про визначення місця проживання
малолітніх дітей: ОСОБА_4 та ОСОБА_3, від 18 грудня 2018 року
№ 06.10-05/3866 визнано за доцільне визначити місце проживання малолітніх дітей ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, та ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, разом з матір`ю, ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_3 (а. с. 48-50, т. 1).
Висновком виконавчого комітету Вінницької міської ради №01-00-011-17029 від 05 квітня 2019 року визнано доцільним відібрання малолітньої дитини, ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, у батька ОСОБА_2 та повернення його матері ОСОБА_1 . Зобов`язано матір дітей не чинити перешкоди батькові дітей у спілкуванні та вихованні дітей й виконувати рішення виконавчого комітету Вінницької міської ради від 27 вересня 2018 року № 2067 "Про визначення порядку участі у вихованні дітей". Рекомендовано батькам попереджати один одного про свої дії щодо дітей і узгоджувати їх з урахуванням режиму дня, стану здоров`я та інтересів дітей (а. с. 216-219, т. 1).
Розпорядженням Макарівської районної державної адміністрації Київської області від 26 грудня 2018 року № 1070 "Про визначення місця проживання малолітніх дітей" було визначено місце проживання дітей ОСОБА_4,
ІНФОРМАЦІЯ_2, та ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, разом з матір`ю, ОСОБА_1 за адресою:
АДРЕСА_3 (а. с. 79, т. 1).
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами
касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких
випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного
Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Волкова А. В., підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не
може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу
одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог
і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону постанова апеляційного суду не відповідає.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав
та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає
права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Статею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.
Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.
Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Якщо один з батьків або інша особа самочинно, без згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, або дитячого закладу (установи), в якому за рішенням органу опіки та піклування або суду проживала дитина, змінить її місце проживання, у тому числі способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання
(частина перша статті 162 СК України).
Частиною третьою статті 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
За змістом положень частин сьомої, восьмої статті 7 СК України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених
Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.
Відповідно до статей 3, 18 Конвенції про права дитини в усіх діях щодо
дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється як найкращому забезпеченню інтересів дитини. Батьки несуть основну відповідальність за виховання дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Згідно зі статтею 11 Закону України "Про охорону дитинства" кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного з них
та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.
Дитина не може бути повернута лише тоді, коли залишення її за попереднім місцем проживання створюватиме реальну небезпеку для її життя та здоров`я або обставини змінилися так, що повернення суперечить її інтересам.
Системний аналіз вказаної норми у контексті наявності спору батьків щодо місця проживання дитини дозволяє дійти висновку, що положення цієї
статті покликані захистити права того з батьків, з ким на підставі рішення суду визначено проживання дитини, від неправомірних дій другого з батьків щодо зміни її місця проживання.
Аналогічний правовий висновок висловлено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 357/17852/15-ц (провадження № 14-199цс19).
Частиною другою статті 162 СК України визначено, що дитина не може бути повернута лише тоді, коли залишення її за попереднім місцем проживання створюватиме реальну небезпеку для її життя та здоров`я або обставини змінилися так, що повернення суперечить її інтересам.
Згідно з вимогами статей 12, 81 ЦПК України обов`язок доведення тих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим ЦПК України, покладається на кожну із сторін.
Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів),
що обгрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших
обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані
встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Відповідно до частини другої статті 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при
ухваленні судового рішення.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
Проте доказів, що повернення дитини за місцем проживання матері
створює загрозу її життю та здоров`ю або негативно впливатиме на її розвиток, відповідач не надав і судом не встановлено.
Крім того, згідно з Єдиним державним реєстром судових рішень
постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 червня 2021 року (провадження
№ 61-15435св20) у справі № 370/408/19-ц за позовом ОСОБА_2 до Макарівської районної державної адміністрації Київської області, третя
особа - ОСОБА_1, про визнання розпорядження Макарівської районної державної адміністрації Київської області від 26 грудня 2018 року № 1070 "Про визначення місця проживання малолітніх дітей" незаконним касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено.
Постанову Київського апеляційного суду від 17 вересня 2020 року
скасовано. Рішення Макарівського районного суду Київської області
від 11 березня 2020 року, яким у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено,залишено в силі.
Згідно з частиною четвертою статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Зазначеним преюдиційним судовим рішенням доведено, що висновок і рішення органу опіки та піклування Макарівської районної адміністрації та служби у справах дітей та сім`ї, є дорадчими та не тягнуть за собою виникнення будь-яких прав чи обов`язків у батьків щодо батьківських прав
та визначення місця проживання дітей і не порушують прав та обов`язків жодного з батьків.
Таким чином, встановивши, що ОСОБА_2 без згоди матері, з якою на підставі розпорядження Макарівської районної державної адміністрації Київської області від 26 грудня 2018 року № 1070 визначено місце проживання малолітнього ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, залишив сина проживати у себе, чим самочинно змінив місце його проживання, добровільно повернути дитину матері відповідач не бажає, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для захисту прав позивача в порядку, визначеному статтею 162 СК України і такий спосіб захисту порушеного права відповідає вимогам
статей 15, 16 ЦК України.
Відповідно до частини першої статті 2 Закону України "Про міжнародні договори України" міжнародний договір України - укладений у письмовій формі з іноземною державою або іншим суб`єктом міжнародного права,
який регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи декількох пов`язаних між собою документах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо).
У пунктах "а", "b" частини першої статті 2 Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року визначено, що для цілей цієї Конвенції "договір" означає міжнародну угоду, укладену між державами в письмовій формі і регульовану міжнародним правом, незалежно від того, чи викладена така угода в одному документі, двох чи кількох зв`язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування; "ратифікація", "прийняття", "затвердження" і "приєднання" означають, залежно від випадку, міжнародний акт, який має таке найменування і за допомогою якого держава виражає в міжнародному плані свою згоду на обов`язковість для неї договору.
Декларація прав дитини від 20 листопада 1959 року не є міжнародним договором у розумінні Віденської конвенції про право міжнародних
договорів від 23 травня 1969 року та Закону України "Про міжнародні договори України", а також не містить положень щодо набрання нею чинності. У зв`язку із цим Декларація прав дитини не потребує надання
згоди на її обов`язковість Верховною Радою України і не є частиною національного законодавства України.
Декларація прав дитини не ратифікована Україною, не має офіційного перекладу українською мовою.
Таким чином, Декларація прав дитини не є міжнародним договором, згода
на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.
Зазначене відповідає правовій позиції, висловленій у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц, провадження № 14-327цс18.
Проте помилкове посилання суду першої інстанції на Декларацію прав дитини не є підставою для скасування або зміни рішення суду, оскільки справа по суті судом вирішена правильно (частина друга статті 410 ЦПК України).
Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції з дотриманням вимог статей 89, 263-265 ЦПК України правильно встановив правовідносини, що склалися між сторонами, та закон, який їх регулює, дійшовши обґрунтованого висновку про задоволення позову ОСОБА_1, а суд апеляційної інстанції помилково скасував рішення суду, яке відповідає закону.
Відповідно до частини першої статті 413 ЦПК України суд касаційної
інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.