Постанова
Іменем України
14 липня 2021 року
м. Київ
справа № 727/8928/17-ц
провадження № 61-8528св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Ступак О. В. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Усика Г. І.,
учасники справи:
позивач - Акціонерне товариство Комерційний банк "ПриватБанк",
відповідач - ОСОБА_1,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадженнякасаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційного банку "ПриватБанк" на рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 15 лютого 2021 року у складі судді Яреми Л. В. та постанову Чернівецького апеляційного суду від 22 квітня 2021 року у складі колегії суддів: Височанської Н. К., Владичана А. І., Лисака І. Н.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і рішень судів
У серпні 2017 року Акціонерне товариство Комерційний банк "ПриватБанк" (далі - АТ КБ "ПриватБанк") звернулося до суду із позовом до ОСОБА_1 про виселення.
Свої позовні вимоги позивач обґрунтовував тим, що 22 листопада 2016 року АТ КБ "Приватбанк" у порядку позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки отримав у власність квартиру загальною площею 53,10 кв. м, житловою - 34,00 кв. м, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, на підставі договору іпотеки від 01 березня 2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Глуговським В. В., зареєстрованого у державному реєстрі за № 116. Після отримання права власності на зазначену квартиру, банк намагався отримати доступ до житла, проте перешкодою для вчинення зазначених дій стала реєстрація та проживання у ньому відповідача, що порушує право банку вільно володіти та розпоряджатися належним йому майном.
Посилаючись на викладене, АТ КБ "ПриватБанк" просило виселити ОСОБА_1 та інших осіб, які зареєстровані та/або проживають у квартирі за адресою: АДРЕСА_1, зі зняттям з реєстраційного обліку та без надання іншого жилого приміщення.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 15 лютого 2021 року у задоволенні позову АТ КБ "ПриватБанк" відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що при виселенні в судовому порядку з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла, відсутність постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови у задоволенні позову про виселення. Встановивши, що квартира, яка є предметом іпотеки, придбана ОСОБА_1 до укладення кредитного договору, тобто кредит отримано в 2007 році на споживчі цілі, а не для придбання спірного нерухомого майна, переданого в іпотеку банку, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог про виселення без надання іншого постійного жилого приміщення.
Постановою Чернівецького апеляційного суду від 22 квітня 2021 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції виходив із того, що позивач не довів, що іпотекодавець ОСОБА_1 придбала у власність спірний житловий будинок за рахунок кредитних коштів, повернення яких забезпечено іпотекою відповідного жилого приміщення.
Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги
У травні 2021 року АТ КБ "ПриватБанк" подано до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 15 лютого 2021 рокута постанову Чернівецького апеляційного суду від 22 квітня 2021 року, в якій просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. У своїй касаційній скарзі посилається на те, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, постановах Верховного Суду від 15 серпня 2018 року у справі № 595/1271/16-ц, від 25 липня 2018 року у справі № 638/1330/13-ц, від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17.
Також як на підставу оскарження судових рішень заявник посилається на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України (якщо судове рішення оскаржується зпідстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу), а саме зазначає, що суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).
Інші учасники справи своїм правом подати відзив на касаційну скаргу не скористалися.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 27 травня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали цивільної справи, надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
11 червня 2021 року справа надійшла до суду касаційної інстанції.
Позиція Верховного Суду
Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій відповідають вимогам статей ЦПК України щодо законності та обґрунтованості.
Обставини встановлені судами
22 листопада 2016 року державним реєстратором юридичного управління Чернівецької міської ради Карвацькою Г. Ф. прийнято рішення про реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) індексний № 32521811 від 24 листопада 2016 року, про реєстрацію права власності за ПАТ КБ "Приватбанк" на квартиру АДРЕСА_1, що підтверджується копією витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 73818442 від 24 листопада 2016 року.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 02 серпня 2019 року встановлено, що 01 березня 2007 року між ЗАТ КБ "Приватбанк" та ОСОБА_2 укладений кредитний договір № CVSNGA00000016, за умовами якого позичальник отримав грошові кошти в сумі 10 000,00 дол. США на споживчі цілі. Додатковою угодою до вказаного кредитного договору від 09 квітня 2013 року сторонами узгоджено порядок та розмір щомісячних платежів за кредитом.
01 березня 2007 року між ОСОБА_1 та ЗАТ КБ "ПриватБанк", правонаступником якого є АТ КБ "ПриватБанк", у забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_2 за вказаним кредитним договором, укладений договір іпотеки квартири №CVSNGA00000016, згідно з яким іпотекодавець передав, а іпотекодержатель прийняв в іпотеку квартиру АДРЕСА_1, яка складається з двох кімнат, загальною площею 53,10 кв. м, житловою - 34,00 кв. м.
Ухвалою Чернівецького окружного адміністративного суду від 21 травня 2018 року встановлено, що предмет іпотеки належить іпотекодавцю на праві власностіна підставі договору купівлі-продажу квартири, посвідченого 05 листопада 2004 року нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Гандабурою Г. П. за реєстровим № 4843, зареєстрованого у Чернівецькому комунальному обласному бюро технічної інвентаризації 09 листопада 2004 року в реєстровій книзі № 117 на сторінці № 232 за реєстровим № 8986 в електронному реєстрі прав власності на нерухоме майно 19 листопада 2004 року за № 1709942.
20 липня 2017 року АТ КБ "ПриватБанк" надіслало ОСОБА_1 повідомлення-претензію, в якому на підставі статті109 ЖК України, просило її з усіма членами сім`ї та іншими мешканцями звільнити житлове приміщення за вказаною адресою протягом 30 днів із дня отримання повідомлення. Зазначене повідомлення ОСОБА_1 не отримано.
Нормативно-правове обґрунтування
Частиною першою статті 41 Конституції Українипередбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.
Стаття 391 ЦК Українинаділяє власника правом вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Відповідно до частин першої, другої статті 40 Закону України "Про іпотеку" звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
Таким чином, частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.
Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону № 898-IV, так і норма статті109 ЖК УРСР.
Такі висновки відповідають правовій позиції, викладеній у постанові Верховного Суду України від 03 лютого 2016 року у справі № 6-2947цс15, яка в подальшому підтримана Великою Палатою Верховного Суду (постанова від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц, провадження № 14-317цс18).
Визначення того, за які кошти придбано іпотечне майно, із якого здійснюється виселення, тобто за рахунок кредитних коштів, чи особистих коштів (повністю чи частково), має вирішальне значення для правильного вирішення цієї справи та правильного застосування положень статті 109 ЖК Української РСР.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
У справі, що переглядається, АТ КБ "ПриватБанк" не може користуватися своєю власністю, оскільки ОСОБА_1 (іпотекодавець), яка втратила право власності на житло, відмовляється виселятися з нього.
ОСОБА_1 набула право власності на квартиру, яка передана в іпотеку, на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 05 листопада 2004 року нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Гандабурою Г. П. за реєстровим № 4843. Отже, виселення з житла, яке є предметом іпотеки і придбано не за кредитні кошти можливе лише з наданням іншого постійного житла відповідно до вимог статті 109 ЖК України, і таке постійне житло повинно вказуватись у рішенні суду.
Доведення обґрунтованості вимоги про виселення з наданням іншого постійного житла, яке відповідно до вимог статті 109 ЖК Української РСР має бути надане відповідачу одночасно з її виселенням, є обов`язком позивача. Відсутність вказівки у позові про виселення на інше житло, яке надається у зв`язку із виселенням із іпотечного житла, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення.
Суди, ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, врахували правові висновки Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, які є релевантними для цієї справи й обов`язковими для застосування судами (частина четверта статті 263 ЦПК України), а тому відповідні доводи касаційної скарги АТ КБ "ПриватБанк" не знайшли свого підтвердження. Судова практика у цій категорії справ є сталою. Підстав для відступлення від застосованих правових позицій колегія суддів не вбачає.
У своїй касаційній скарзі заявник стверджує, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, постановах Верховного Суду від 15 серпня 2018 року у справі № 595/1271/16-ц, від 25 липня 2018 року у справі № 638/13030/13-ц, від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17.
Проте зазначена підстава касаційного оскарження не знайшла свого підтвердження під час перегляду справи у межах доводів касаційної скарги позивача.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) висловлено правову позицію про те, що статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції […]
У частині першій статті 156 ЖК УРСРне визначені правила про самостійний характер права члена сім`ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права. Передбачено право члена сім`ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім`ї від прав власника. Зазначена норма не передбачає і самостійного характеру права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу. Водночас, посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов`язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім`ї власника. Тобто під речовим правом розуміється такий правовий режим речі, який підпорядковує цю річ безпосередньому пануванню особи. Особливістю вирішення вказаного спору є те, що при створенні сім`ї, встановленні сімейних відносин, власник і член сім`ї, тобто дружина і чоловік вважали, що їх відносини є постійними, не обмеженими у часі, а не про тимчасовий характер таких відносин. Тому і їх права, у тому числі і житлові, розглядалися як постійні. За логікою законодавця у законодавстві, що регулює житлові правовідносини, припинення сімейних правовідносин, втрата статусу члена сім`ї особою, саме по собі не тягне втрату права користування житловим приміщенням. Разом із тим, відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК Україничлени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Отже, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін. Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та колишнім членом його сім`ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України. […]При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору.
У постанові від 15 серпня 2018 року у справі № 595/1271/16-ц Верховний Суд погодився з висновком суду апеляційної інстанції про задоволення позову та усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення відповідача з житлового будинку, посилаючись на те, що право користування відповідача спірним будинком було похідним від прав колишнього власника будинку, членом сім`ї якого він був.
У постанові Верховного Суду від 25 липня 2018 року у справі № 638/13030/13-ц, сформульовано висновок про те, що місцевий суд, врахувавши, що припинення права користування житлом у колишнього власника, тягне за собою втрату його членами сім`ї права користуватися житлом, дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для виселення відповідачів. Право користуватися житлом для членів сім`ї власника може виникати та існувати лише за умови, якщо особа, членами сім`ї якої вони є, сама володіє правом власності на житло.
Верховний Суд зазначає, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.
При цьому, під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. З`ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.
Отже, фактичні обставини справи, що переглядається, не є тотожними обставинам, встановленим у справах, які розглядав Верховний Суд, оскільки він стосувався питання виселення колишнього члена сім`ї власника будинку.
Таким чином, доводи касаційної скарги про неврахування судами вказаних правових висновків не можуть бути підставою для скасування судових рішень у цій справі, оскільки висновки щодо застосування норм права, які викладені у зазначених вище постановах суду касаційної інстанції, на які посилався заявник у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин у справі, що переглядається (неоднаковий предмет позову та різне матеріально-правове регулювання).
Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18) зазначив, що добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) базується ще на римській максимі - non concedit venire contra factum proprium (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.
Разом з тим, висновки, що сформульовані у вказаній постанові, не підлягають застосуванню до правовідносин, що виникли між сторонами у справі, що переглядається, оскільки саме закон вимагає надання іншого жилого приміщення для осіб, які підлягають виселенню з іпотечного майна, а тому вказана доктрина не підлягає застосуванню до спірних правовідносин.
Таким чином, Верховний Суд приходить висновку, що доводи заявника, що стали підставою для відкриття касаційної провадження, не підтвердилися.
Доводи заявника про те, що суд не дослідив зібрані у справі докази, не знайшли свого підтвердження.
АТ КБ "ПриватБанк" вказав на те, що суд не встановив, чи придбано квартиру АДРЕСА_1, за кредитні кошти; чи має відповідач інше житло, оскільки позичальник ОСОБА_2 зареєстрований та мешкає за іншою адресою: АДРЕСА_3, тобто наявне інше житло для проживання відповідача; чи надавав письмову згоду кредитор, як власник житла, на реєстрацію та користування спірним житловим приміщенням інших осіб, які зареєстровані після укладення договору іпотеки та після звернення на предмет іпотеки в позасудовому порядку.
Тобто посилання у касаційній скарзі на оскарження заявником судових рішень, з підстав, визначених пунктом 4частини другої статті 389 цього Кодексу, є лише формальним.
Квартира, що передана ОСОБА_1 в іпотеку, придбана до укладення договору іпотеки, що встановлено судами.
Питання наявності у позичальника ОСОБА_2 житла взагалі не є предметом цього спору, а сам ОСОБА_2 не є навіть стороною у справі.
Те, чи надавав письмову згоду кредитор, як власник житла, на реєстрацію та користування спірним житловим приміщенням інших осіб, які зареєстровані після укладення договору іпотеки та після звернення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, не має жодного значення для розгляду цієї справи, оскільки АТ КБ "ПриватБанк" не надав жодного доказу про те, що у спірній квартирі зареєстровані інші особи. При цьому, позивач, в обґрунтування своїх вимог, навіть не надав суду іпотечного договору.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних рішеннях, питання вичерпності висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, судові рішення відповідають вимогам вмотивованості.
Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження; і підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.
Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, арішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.
Керуючись статтями 400, 401, 402, 409, 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду