Постанова
Іменем України
14 липня 2021 року
м. Київ
справа № 761/28934/18
провадження № 61-11792св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Сандора",
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Сандора" на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 18 жовтня 2019 року у складі судді Макаренко І. О. та постанову Київського апеляційного суду від 09 липня 2020 року у складі колегії суддів: Мельника Я. С., Матвієнко Ю. О., Поливач Л. Д.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У липні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Сандора" (далі - ТОВ "Сандора") про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку, посилаючись на те, що з 2013 року вона працювала на посаді начальника відділу охорони праці (продажу та логістики) в компанії ТОВ "Сандора" (Pepsico Україна). 16 травня 2018 року з 9-00 до 16-00 години вона перебувала у приміщенні ТРЦ "Україна" в місті Києві, де відбувався захід, організований ТОВ "Сандора" для дітей-сиріт, та виконувала свої трудові обов`язки з охорони праці з метою недопущення нещасних випадків, аварій, інцидентів, перевіряла безпечні умови проведення заходу та відповідність їх нормам і стандартам, оскільки на заході знаходилися наймані працівники ТОВ "Сандора", за безпеку яких вона несла персональну відповідальність. Проте 25 червня 2018 року відповідачем було видано наказ № 314 про притягнення її до дисциплінарної відповідальності за дисциплінарний проступок у вигляді прогулу шляхом звільнення на підставі пункту 4 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), який мотивовано тим, що 16 травня 2018 року вона не знаходилася на своєму робочому місці по АДРЕСА_1 . 25 червня 2018 року вона перебувала на лікарняному і їй був виданий листок непрацездатності, тому наказ про звільнення є незаконним, безпідставним та таким, що порушує її конституційні права. Звільнення відбулося з порушенням законної процедури та під час її тимчасової непрацездатності. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила поновити її на посаді начальника відділу охорони праці (продажу та логістики) ТОВ "Сандора" та стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за час вимушеної відпустки.
Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 18 жовтня 2019 року позов задоволено частково. Поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника відділу охорони праці (продажу та логістики) ТОВ "Сандора". Відмовлено в задоволенні вимог ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час вимушеної відпустки. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що обіймаючи посаду начальника відділу охорони праці ТОВ "Сандора", маючи обов`язок, згідно з посадовою інструкцією, щодо забезпечення вимог з охорони праці та право самостійно приймати рішення в межах своєї компетенції, 16 травня 2018 року ОСОБА_1 брала участь у благодійному заході " День сім`ї", який проводило ТОВ "Сандора" в ТРЦ "Україна", з метою дотримання безпеки його проведення. При цьому вимоги щодо письмового погодження такої участі організатором не висувалися. Відповідачем не встановлено факт відсутності позивача на роботі 16 травня 2018 року, а лише - на робочому місці в офісі, причому відсутність була зумовлена саме участю в заході, що не може вважатися прогулом. Крім того, станом на день звільнення позивач перебувала на лікарняному, а тому позовні вимоги про поновлення на роботі є обґрунтованими та підлягають задоволенню. Також суд виходив з того, що чинне законодавство не передбачає такого поняття як "вимушена відпустка", а тому не існує такого способу захисту прав та інтересів як стягнення середнього заробітку за час вимушеної відпустки, а вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивачем не заявлялося, тому суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення цих вимог.
Постановою Київського апеляційного суду від 09 липня 2020 року апеляційну скаргу ТОВ "Сандора" залишено без задоволення. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 18 жовтня 2019 року скасовано в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу і ухвалено в цій частині нове рішення про задоволення вказаних вимог. Стягнуто з ТОВ "Сандора" на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 343 230 грн. В решті рішення місцевого суду залишено без змін. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що вирішуючи спір, місцевий суд повно та всебічно з`ясував обставини справи, дав належну правову оцінку доводам сторін, наданим ними доказам та дійшов обґрунтованого висновку про поновлення ОСОБА_1 на роботі. За встановленими обставинами справи 16 травня 2018 року позивач була присутня на роботі та брала участь у заході, організованому ТОВ "Сандора", а надані відповідачем докази підтверджують факт відсутності працівника саме на робочому місці в офісі. Відсутність була зумовлена поважною причиною, що не може вважатися прогулом. Звільнення позивача відбулося під час її тимчасової непрацездатності. Разом з тим висновки суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу з тих підстав, що позивачем нібито заявлено вимоги про стягнення середнього заробітку за час "вимушеної відпустки", колегія суддів визнала безпідставними і такими, що не ґрунтуються на Законі, оскільки в позовній заяві зазначено вимоги про стягнення з відповідача середнього заробітку за час вимушеного прогулу, і така відповідальність роботодавця, у разі незаконного звільнення, прямо передбачена статтею 235 КЗпП України. Тому рішення місцевого суду в цій частині підлягає скасуванню, а позовні вимоги - задоволенню.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.
06 серпня 2020 року ТОВ "Сандора" подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 18 жовтня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 09 липня 2020 року, а справу передати на новий розгляд.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник вказав, що суди не врахували правових позицій Верховного Суду України, викладених у постанові від 13 вересня 2017 року у справі № 6-1412цс17, а також - правових висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 06 березня 2018 року у справі № 235/2284/17, від 17 квітня 2019 року у справі № 727/2955/18, від 08 травня 2019 року у справі № 489/1609/17, від 06 червня 2019 року у справі № 353/923/16-ц, від 18 вересня 2019 року у справі № 553/4211/15-ц, від 23 жовтня 2019 року у справі № 182/5509/16-ц. Крім того, суди не дослідили зібраних у справі доказів та не розглянули його клопотання про виклик свідків.
У жовтні 2020 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Шевченківського районного суду міста Києва.
27 січня 2021 року справа № 761/28934/18 надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 29 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пунктів 1, 4 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України).
Згідно з частиною першою статті 367, частиною першою статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення в повній мірі не відповідають.
Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Частинами першою та другою статті 235 КЗпП України встановлено, що в разі звільнення без законних підстав працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більше як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Судами встановлено, що згідно з наказом від 04 червня 2013 року № 449-к ОСОБА_1 була прийнята на посаду начальника відділу охорони праці (продажу та логістики) ТОВ "Сандора".
Наказом від 25 червня 2018 року № 314 ОСОБА_1 була звільнена із займаної посади на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України за прогул без поважних причин.
За змістом вказаного наказу ОСОБА_1 16 травня 2018 року була відсутня на роботі без поважних причин з 8-00 до 12-00 та з 13-00 до 17-00 год., оскільки перебувала на заході "День сім`ї", організованому відповідачем в ТРЦ "Україна", попередньо не узгодивши свою участь в цьому заході з безпосереднім керівником. Крім того, ТРЦ "Україна" вона залишила о 13-15, а з 13-15 до 15-30 була відсутня на заході.
16 травня 2018 року ТОВ "Сандора" проводило в ТРЦ "Україна" благодійний захід "День сім`ї", до якого залучило співробітників, за умови їх попередньої реєстрації для участі у заході та узгодження участі з безпосереднім керівником. При цьому вимоги щодо письмового погодження такої участі організатором не висувалися.
Обіймаючи посаду начальника відділу охорони праці ТОВ "Сандора", маючи обов`язок, згідно з посадовою інструкцією, щодо забезпечення вимог з охорони праці, та право самостійно приймати рішення в межах своєї компетенції, ОСОБА_1 16 травня 2018 року брала участь у зазначеному заході Товариства з метою дотримання безпеки його проведення.
Факт присутності позивача на заході " День сім`ї", організованому ТОВ "Сандора" в ТРЦ "Україна" 16 травня 2018 року, підтверджено матеріалами справи та відповідачем не заперечувалося.
Наказ від 14 травня 2018 року "Щодо проведення заходу "День сім`ї", згідно з яким відповідальним за контроль його проведення був призначений інженер з охорони праці І. Пичахчи, зареєстрований під номером 437, натомість наказ про притягнення ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності зареєстрований 25 червня 2018 року під номером 314. Крім того, наказ про звільнення позивача з роботи був підписаний директором з управління персоналом ОСОБА_2, яка отримала повноваження щодо видання наказів, пов`язаних з господарською діяльністю ТОВ "Сандора", лише з 25 червня 2018 року на підставі наказу № 316 від 25 червня 2018 року.
Згідно з листком непрацездатності серії АДЕ № 071588 25 червня 2019 року позивач перебувала на лікарняному, тобто її булозвільнено за прогул під час тимчасової непрацездатності.
Статтею 5-1 КЗпП України передбачено, що держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконному звільненні, а також сприяння у збереженні роботи.
Згідно з пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, може бути розірваний власником або уповноваженим ним органом у випадках прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.
Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України в пунктах 22 і 24 постанови від 06 листопада 1992 року № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" (далі - Постанова Пленуму ВСУ № 9), у справах про поновлення на роботі осіб, звільнених за порушення трудової дисципліни, судам необхідно з`ясувати, в чому конкретно проявилось порушення, що стало приводом до звільнення, чи могло воно бути підставою для розірвання трудового договору за пунктами 3, 4, 7, 8 частини першої статті 40, пунктом 1 частини першої статті 41 КЗпП України, чи додержані власником або уповноваженим ним органом передбачені статтями 147-1, 148, 149 КЗпП України правила і порядок застосування дисциплінарних стягнень, зокрема, чи не закінчився встановлений для цього строк, чи застосовувалось вже за цей проступок дисциплінарне стягнення, чи враховувались при звільненні ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяна ним шкода, обставини, за яких вчинено проступок, і попередня робота працівника. При розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин (наприклад, у зв`язку з поміщенням до медвитверезника, самовільне використання без погодження з власником або уповноваженим ним органом днів відгулів, чергової відпустки, залишення роботи до закінчення строку трудового договору чи строку, який працівник зобов`язаний пропрацювати за призначенням після закінчення вищого чи середнього спеціального учбового закладу).
Таким чином, визначальними факторами для вирішення питання про законність звільнення з роботи за прогул є не тільки встановлення самого факту відсутності працівника на роботі більше трьох годин протягом робочого дня, а й встановлення поважності причин відсутності.
Законодавством не визначено перелік обставин, за наявності яких прогул вважається вчиненим з поважних причин, тому, вирішуючи питання про поважність причин відсутності працівника на роботі, звільненого за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, суд повинен виходити з конкретних обставин і враховувати будь-які докази з числа передбачених ЦПК України.
Основним критерієм віднесення причин відсутності працівника на роботі до поважних є наявність об`єктивних, незалежних від волі самого працівника обставин, які повністю виключають вину працівника.
Частинами першою, третьою статті 149 КЗпП України передбачено, що до застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення. При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен врахувати ступень тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника. Звільнення за вчинення прогулу є дисциплінарним стягненням і повинне здійснюватися з додержанням правил, встановлених для застосування дисциплінарних стягнень.
Відповідно до частини третьої статті 40 КЗпП України не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності, а також у період перебування працівника у відпустці.
У пункті 17 постанови Пленуму ВСУ № 9 визначено, що правила про недопустимість звільнення працівника у період його тимчасової непрацездатності, а також у період перебування у відпустці стосуються як передбачених статтями 40, 41 КЗпП України, так й інших випадків, коли розірвання трудового договору відповідно до чинного законодавства провадиться з ініціативи власника або уповноваженого ним органу.
Таким чином, трудове законодавство не тільки містить перелік підстав розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця, але й встановлює юридичні гарантії забезпечення прав працівника від незаконного звільнення, однією з яких є передбачена частиною третьою статті 40 КЗпП України заборона звільнення працівника в період його тимчасової непрацездатності.
Звільнення працівника з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника.
З урахуванням вимог трудового законодавства у справах, в яких оспорюється незаконність звільнення, саме відповідач повинен довести, що звільнення відбулося без порушення законодавства.
У справі, яка переглядається, ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 18 січня 2019 року судовий розгляд призначено в порядку спрощеного позовного провадження.
Згідно з частиною четвертою статті 19 ЦПК України спрощене позовне провадження призначене для розгляду, зокрема справ, що виникають з трудових правовідносин.
Учасники справи мають право: подавати докази; брати участь у судових засіданнях, якщо інше не визначено законом; брати участь у дослідженні доказів; ставити питання іншим учасникам справи, а також свідкам, експертам, спеціалістам; подавати заяви та клопотання, надавати пояснення суду, наводити свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти заяв, клопотань, доводів і міркувань інших осіб (пункти 2, 3 частини першої статті 43 ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 274 ЦПК України у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються, зокрема справи, що виникають з трудових відносин.
Згідно з частинами першою, четвертою статті 277 ЦПК України питання про розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження суд вирішує в ухвалі про відкриття провадження у справі. Якщо відповідач в установлений судом строк подасть заяву із запереченнями проти розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, суд залежно від обґрунтованості заперечень відповідача постановляє ухвалу про: залишення заяви відповідача без задоволення; розгляд справи за правилами загального позовного провадження та заміну засідання для розгляду справи по суті підготовчим засіданням.
Частиною першою статті 279 ЦПК України визначено, що розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження здійснюється судом за правилами, встановленими цим Кодексом для розгляду справи в порядку загального позовного провадження, з особливостями, визначеними у главі "Розгляд справ у порядку спрощеного позовного провадження".
Відповідно до частин п`ятої-восьмої статті 279 ЦПК України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін. Суд може відмовити в задоволенні клопотання сторони про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням сторін за одночасного існування таких умов: 1) предметом позову є стягнення грошової суми, розмір якої не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 2) характер спірних правовідносин та предмет доказування у справі не вимагають проведення судового засідання з повідомленням сторін для повного та всебічного встановлення обставин справи. Клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін відповідач має подати в строк для подання відзиву, а позивач - разом з позовом або не пізніше п`яти днів з дня отримання відзиву. При розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, а у випадку розгляду справи з повідомленням (викликом) учасників справи - також заслуховує їх усні пояснення та показання свідків. Судові дебати не проводяться.
Отже, приписи частини шостої статті 279 ЦПК України щодо можливості відмовити в задоволенні клопотання сторони про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням сторін можуть бути застосовані судом першої інстанції у випадку, якщо, по-перше, позивачем заявлені виключно вимоги майнового характеру і ціна позову менше ста прожиткових мінімумів для працездатних осіб, а по-друге, характер спірних правовідносин та предмет доказування у справі не вимагають проведення судового засідання з повідомленням сторін для повного та всебічного встановлення обставин справи. Якщо ж у справі, крім вимог майнового характеру, заявлені вимоги немайнового характеру, то за наявності такої заяви розгляд справи в суді першої інстанції здійснюється в судовому засіданні з повідомленням учасників справи.
В цій справі однією з позовних вимог заявлена вимога немайнового характеру - про поновлення на роботі.
З метою доведення, що звільнення позивача відбулося без порушення вимог трудового законодавства, 19 березня 2019 року ТОВ "Сандора" подало до суду першої інстанції заяви та клопотання із запереченнями проти розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, в яких просило провести розглядсправи за правилами загального позовного провадження з повідомленням та викликом сторін і свідків у судове засідання (том 1, а. с. 151-152, 156-158).
Однак місцевий суд не розглянув зазначені заяви та клопотання відповідача, не перевірив обґрунтованості наведених у них мотивів щодо необхідності розгляду справи у судовому засіданні за участю сторін, не виніс окремої мотивованої ухвали з цього приводу, чим порушив вимоги статті 279 ЦПК України.
Згідно з частинами першою, другою статті 365 ЦПК України суддя-доповідач у порядку підготовки справи до апеляційного розгляду: 1) з`ясовує питання про склад учасників судового процесу; 2) визначає характер спірних правовідносин і закон, який їх регулює; 3) з`ясовує обставини, на які посилаються учасники справи як на підставу своїх вимог і заперечень; 4) з`ясовує, які обставини визнаються чи заперечуються учасниками справи; 5) вирішує питання щодо поважності причин неподання доказів до суду першої інстанції; 6) за клопотанням сторін та інших учасників справи вирішує питання про виклик свідків, призначення експертизи, витребування доказів, судових доручень щодо збирання доказів, залучення до участі у справі спеціаліста, перекладача; 7) за клопотанням учасників справи вирішує питання щодо вжиття заходів забезпечення позову; 8) вчиняє інші дії, пов`язані із забезпеченням апеляційного розгляду справи. Підготовчі дії, визначені пунктами 5, 6 частини першої цієї статті, вчиняються з дотриманням прав всіх учасників справи висловити свої міркування або заперечення щодо їх вчинення, якщо інше не передбачено цим Кодексом.
В матеріалах справи (том 3, а. с. 13-15) міститься заява ТОВ "Сандора" про виклик свідків, подана до суду апеляційної інстанції 28 грудня 2019 року.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 11 січня 2020 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ТОВ "Сандора" на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 18 жовтня 2019 року, а ухвалою від 23 січня 2020 року - призначено справу до розгляду на 20 лютого 2020 року з викликом учасників судового процесу.
Однак в порушення пункту 6 частини першої статті 365 ЦПК України суд апеляційної інстанції не вирішив за клопотанням сторони відповідача питання про виклик свідків ні в порядку підготовки справи до апеляційного розгляду, ні під час її розгляду по суті, а отже, не усунув усіх порушень, допущених місцевим судом, який за наявності у справі вимог немайнового характеру та відповідного клопотання ТОВ "Сандора" повинен був провести її розгляд в порядку спрощеного провадження з повідомленням (викликом) сторін, заслухавши їх усні пояснення.
Крім того, як у відзиві на позовну заяву, так і в апеляційній скарзі ТОВ "Сандора" вказувало, що позивач пропустила встановлений статтею 233 КЗпП України місячний строк для звернення до суду у справі про звільнення, у зв`язку з чим просило відмовити в задоволенні пред`явлених вимог, в тому числі й з цих підстав.
У постанові Верховного Суду України від 05 липня 2017 року у справі № 758/9773/15-ц вказано, що строки звернення до суду у справах щодо трудових правовідносин врегульовано нормами КЗпП України. Зазначені строки звернення до суду застосовуються виключно щодо спорів, які за своєю юридичною природою належать до трудового права. Так, частина перша статті 233 КЗпП України підтверджує визнання тримісячного строку як загального строку для звернення за захистом суб`єктивних трудових прав працівників. Разом з тим виняток ця стаття встановлює для спорів про звільнення. Спір про звільнення - це спір за заявою про поновлення на роботі. Для звернення з позовами про поновлення на роботі встановлено місячний строк. Повторюючи загальне правило про те, що строк для звернення обчислюється з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, стаття 233 КЗпП України конкретизує це правило стосовно звільнення працівника. В цьому разі строк обчислюється з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки із записом про звільнення. Встановлені статтею 233 КЗпП України строки не перериваються і не зупиняються та застосовуються незалежно від заяви сторін. Відповідно до статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки. Разом з тим, якщо строк звернення до суду, установлений статтею 233 КЗпП України, пропущено без поважних причин, суд відмовляє у задоволенні позовних вимог у зв`язку з пропуском зазначеного строку.
Однак, дійшовши висновку, що заявлені ОСОБА_1 вимоги про поновлення її на роботі є обґрунтованими, ні суд першої інстанції, ні апеляційний суд не перевірили та не спростували доводів відповідача про те, що позивачем пропущено строк звернення до суду з позовом.
У пункті 26 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 15 травня 2008 року у справі "Надточій проти України" (заява № 7460/03) зазначено, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.