Постанова
Іменем України
14 липня 2021 року
м. Київ
справа № 761/20105/16-ц
провадження № 61-23158св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Стрільчука В. А., Фаловської І. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу адвоката Юрченка Юрія Борисовича в інтересах ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 20 березня 2019 року у складі судді Піхур О. В. та постанову Київського апеляційного суду від 13 листопада 2019 року у складі колегії суддів: Ігнатченко Н. В., Голуб С. А., Таргоній Д. О.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У травні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу та поділ спільного майна набутого за час спільного проживання однією сім`єю.
Позовна заява мотивована тим, що сторони з 2002 року почали проживати однією сім`єю. З березня 2014 року стосунки між сторонами почали погіршуватись, з травня 2014 року почали проживати окремо. 23 травня 2005 року сторонами придбано двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 . За умовами договору купівлі-продажу 2/3 частини спірної квартири належить позивачу, а 1/3 частини - відповідачу.
Позивач зазначала, що у 2006 році ОСОБА_3, мати позивача, подарувала їй 31 000,00 дол. США, які набула від продажу власної квартири.
Зазначені грошові кошти позивач передала відповідачу для розміщення їх на вкладних (депозитних) рахунках з метою отримання прибутку, оскільки він ніде не працював, а сім`ї потрібен був стабільний дохід.
Позивач зазначала, що після припинення стосунків між сторонами, відповідач відмовляється повернути позивачу зазначені кошти та визнавати їх особистою власністю позивача.
Уточнивши позовні вимоги, позивач, посилаючись на статті 60-62, 68-71, 74 СК України, статті 372 ЦК України, просила суд встановити факт проживання ОСОБА_1 з ОСОБА_2 однією сім`ю без реєстрації шлюбу з 01 червня 2002 року до ІНФОРМАЦІЯ_1 ; визнати за позивачем право власності на грошові кошти у розмірі 1 185 815,86 грн та стягнути їх з відповідача на її користь, а також понесені судові витрати.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 20 березня 2019 року позов задоволено частково.
Встановлено факт проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім`єю без шлюбу як дружини та чоловіка з 01 січня 2004 року до 31 травня 2014 року.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати в розмірі 551,20 грн.
У решті позовних вимог відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відсутні правові підстави для визнання за позивачем права власності на грошові кошти у розмірі 31 000,00 дол. США, а також стягнення зазначеної суми коштів з відповідача на користь позивача, оскільки зазначена сума не відповідає випискам з банку, а в матеріалах справи відсутні докази того, що ці кошти не були використані на потреби сім`ї, оскільки на той час позивач та відповідач проживали як подружжя.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 13 листопада 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що при вирішенні справи суд першої інстанції в частині вирішення позовних вимог про визнання права власності на грошові кошти та їх стягнення правильно визначив характер правовідносин між сторонами, вірно застосував закон, що їх регулює, повно і всебічно дослідив матеріали справи та надав належну правову оцінку доводам сторін і зібраним у справі доказам. В іншій частині рішення суду першої інстанції не оскарженоне переглядалося в апеляційному порядку.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у грудні 2019 року до Верховного Суду, адвокат Юрченко Ю. Б. в інтересах ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання права власності на грошові кошти і їх стягнення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 07 лютого 2020 року відкрито касаційне провадження, витребувано справу з суду першої інстанції, надіслано учасникам справи копії касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснено їм право подати відзив на касаційну скаргу.
У березні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не надав оцінки усім доказам у справі, зокрема випискам з особових рахунків, які підтверджують наявність грошових коштів на рахунках у фінансових установах та використання їх відповідачем на власні потреби у період часу проживання однією сім`єю та після припинення сімейних відносин; суд першої інстанції фактично виходив лише з відсутності правових підстав для визнання права власності на 31 000,00 дол. США, однак таких вимог позивач не заявляла; суд апеляційної інстанції також не надав оцінки випискам з особових рахунків.
У березні 2020 року до суду надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому адвокат Червінська М. Л. в інтересах ОСОБА_2 просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення без змін.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суд установив, що сторони з 2002 року почали проживати однією сім`єю.
Із березня 2014 року стосунки між сторонами почали погіршуватись, з травня 2014 року почали проживати окремо.
У травні 2005 року сторонами було придбано двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 .
Згідно з умовами договору купівлі-продажу від 23 травня 2005 року, 2/3 частини спірної квартири належить позивачу, а 1/3 частини - відповідачу.
Позивач посилається на те, що в 2006 року ОСОБА_3, мати позивача, подарувала їй 31 000,00 дол. США, які набула від продажу власної квартири. Зазначені кошти позивач передала відповідачу для розміщення їх на вкладних (депозитних) рахунках з метою отримання прибутку, оскільки він ніде не працював, а сім`ї потрібен був стабільний дохід.
На підтвердження зазначених обставин позивач надала копії виписок з рахунків та зазначила, що факт розпорядження відповідача грошовими коштами, які є спільною сумісною власністю, на власні потреби, підтверджується квитанцією Публічного акціонерного товариства "Комерційний банку "Хрещатик" від 24 червня 2015 року № DP24_195578 та квитанцією Публічного акціонерного товариства "Платинум Банк" від 19 червня 2015року № 366038066, та після припинення стосунків між сторонами, відповідач відмовляється повернути позивачу зазначені кошти.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до пункту 2 розділу II "Перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Частиною другою статті 389 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Отже, законом встановлено презумпцію права спільної сумісної власності подружжя на майно, придбане під час шлюбу.
Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Вирішуючи спір про поділ майна подружжя, суд повинен установити факт перебування у подружжя майна, набутого ним у шлюбі, яке підлягає поділу.
Відповідно до положень частини першої статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.
Згідно з вимогами статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.
Рівність прав кожного із подружжя на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності (якщо інше не встановлено домовленістю між ними) та необхідність взаємної згоди подружжя на розпорядження майном, що є об`єктом права його спільної сумісної власності, передбачено частиною першою статті 63, частиною першою статті 65 СК України.
У разі використання одним із подружжя спільних коштів усупереч статті 65 СК України інший із подружжя має право на компенсацію вартості його частки.
У випадку коли при розгляді вимоги про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі.
За змістом наведених норм, факт використання спільних коштів не в інтересах сім`ї повинен бути доведеним відповідними доказами.
Суди попередніх інстанцій обґрунтовано виходили з того, що позивачем не надано суду належних і допустимих доказів на підтвердження того, що грошові кошти у розмірі 31 000,00 дол. США або їх еквівалент у національній валюті - гривні були передані нею відповідачу, а сам факт укладання відповідачем з банківськими установами договорів про відкриття рахунків та обслуговування платіжних карток не дає підстав для висновку про отримання відповідачем від позивача грошових коштів у зазначеному розмірі або що на ці кошти поширюються положення СК України про спільність сумісної власності подружжя, або витрачені не у інтересах сім`ї.
При цьому суди встановили, що вказана позивачем сума коштів не відповідає сумам у виписках з банків, а в матеріалах справи відсутні докази того, що ці кошти не були використані на потреби сім`ї, оскільки на той час сторони ще проживали як подружжя.
Позивач просила стягнути з відповідача виключно половину усіх коштів, які акумулювалися та витрачалися з рахунків відповідача у період їх фактичних шлюбних відносин, тобто позивач ставить питання стягнення коштів, які вже витрачені на потреби та в інтересах сім`ї.
Виходячи зі встановлених фактичних обставин справи, оцінивши належним чином подані сторонами докази, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відмову в задоволенні позовних вимог у зв`язку з недоведеністю обставин, на які посилалась позивач в обґрунтування своїх вимог, оскільки належних та допустимих доказів на підтвердження того, що джерелом набуття спірних коштів були її особисті грошові кошти, подаровані матір`ю, не надано.
Оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, висновок судів про відсутність підстав для визнання за позивачем права власності на грошові кошти у розмірі 1 185 815,86 грн та їх стягнення з відповідача в примусовому порядку є обґрунтованим.
Таким чином, позивач не спростувала презумпцію спільності майна (60 СК України) та принцип використання майна в інтересах подружжя (65 СК України), хоча за обставин цієї справи такий обов`язок покладено саме на нього.
Застосування зазначених норм права у подібних правовідносинах вже було предметом розгляду Верховного Суду, зокрема у постановах від 19 червня 2019 року у справі № 761/32404/14-ц, від 27 січня 2021 року у справі № 501/754/17.
Висновки судів попередніх інстанцій у цій справі не суперечать зазначеним висновкам Верховного Суду.
Доводи касаційної скарги про те, що суд першої інстанції не надав оцінки усім доказам у справі, зокрема випискам з особових рахунків, які підтверджують наявність грошових коштів на рахунках у фінансових установах та використання їх відповідачем на власні потреби у період часу проживання однією сім`єю та після припинення сімейних відносин; суд першої інстанції фактично виходив лише з відсутності правових підстав для визнання права власності на 31 000,00 дол. США, однак таких вимог позивач не заявляла; суд апеляційної інстанції також не надав оцінки випискам з особових рахунків, висновків суду не спростовують та зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції згідно зі статтею 400 ЦПК України.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог щодо поділу грошових коштів, місцевий суд, з яким також погодився суд апеляційної інстанції, виходив з їх недоведеності.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вмотивованості висновків судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду.