Постанова
Іменем України
05 липня 2021 року
м. Київ
справа № 333/2242/16
провадження № 61-9263св20
Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач
-
ОСОБА_1,
відповідач третя особа
- -
публічне акціонерне товариство "Завод залізобетонних конструкцій № 1", профспілкова організація публічного акціонерного товариства "Завод залізобетонних конструкцій № 1",
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Запорізького апеляційного суду від 20 травня 2020 року в складі колегії суддів: Бєлки В. Ю., Кухаря С. В., Онищенко Е. А.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У травні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства "Завод залізобетонних конструкцій № 1" (далі - ПАТ "Завод залізобетонних конструкцій № 1"), третя особа - профспілкова організація ПАТ "Завод залізобетонних конструкцій № 1", про поновлення на роботі, стягнення заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.
Позовна заява мотивована тим, що що в період з травня 2012 року по квітень 2016 року він працював у ПАТ "Завод залізобетонних конструкцій № 1" на різних посадах. 28 серпня 2012 року на підставі наказу № 274-К, позивача було призначено на посаду виконавчого директора з посадовим окладом згідно із штатним розписом.
Ухвалою Господарського суду Запорізької області від 07 жовтня 2014 року у справі № 5009/2987/12 про банкрутство ПАТ "Завод залізобетонних конструкцій № 1" призначено арбітражного керуючого Ляшко О. В. керуючим санацією ПАТ "Завод залізобетонних конструкцій № 1".
Після введення процедури санації в ПАТ "Завод залізобетонних конструкцій № 1", і призначення керуючим санацією Ляшка О. В. між ним та позивачем виникли неприязні стосунки з ініціативи арбітражного керуючого.
З метою оптимізації структури управління підприємством, ПАТ "Завод залізобетонних конструкцій № 1" на підставі наказу № 12 від 03 лютого 2016 року було прийнято рішення з 05 квітня 2016 року скоротити ряд посад, у тому числі посаду виконавчого директора, яку обіймав позивач.
У той же день, 03 лютого 2016 року ОСОБА_1 було ознайомлено зі змінами в організації виробництва та запропоновано посаду бухгалтера, від якої він відмовився.
У зв`язку із відмовою від посади бухгалтера, позивача було звільнено наказом № 39-к від 04 квітня 2016 року на підставі пункту 1 частини 1 статті 40 Кодексу Законів про Працю України (далі - КЗпП України).
Вважає своє звільнення незаконним, оскільки йому не були запропоновані всі вільні посади, які існували на час звільнення у відповідача; при його звільненні була відсутня згода профспілкової організації. Зазначає, що розрахунок із ним було проведено з порушенням вимог статті 116 КЗпП України.
Також незаконними діями відповідача йому спричинено моральну шкоду, яка полягає в тому, що з часу незаконного звільнення він постійно знаходиться у пригніченому стресовому стані, був позбавлений заробітку у зв`язку зі незаконним звільненням, інших джерел доходу немає, змушений нести додаткові витрати на правову допомогу. Позивач оцінює завдану йому моральну шкоду в розмірі 100 000,00 грн.
Посилаючись на зазначені обставини ОСОБА_1 просив суд: визнати незаконними та скасувати наказ № 39-к від 04 квітня 2016 року про його звільнення з посади виконавчого директора ПАТ "Завод залізобетонних конструкцій № 1"; поновити позивача на посаді виконавчого директора ПАТ "Завод залізобетонних конструкцій № 1"; стягнути з ПАТ "Завод залізобетонних конструкцій № 1" середній заробіток за час вимушеного прогулу з дати звільнення, а саме з 04 квітня 2016 року по день ухвалення рішення по справі; стягнути з відповідача моральну шкоду в розмірі 100 000,00 грн; судові витрати покласти на відповідача.
У вересні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з заявою про відмову від частини позовних вимог, а саме щодо стягнення моральної шкоди та просив суд закрити провадження в цій частині позовних вимог.
Ухвалою Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 11 жовтня 2016 року закрито провадження у справі в частині позовних вимог ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди у розмірі 100 000,00 грн.
Короткий зміст судових рішень
Справа розглядалась судами неодноразово.
Заочним рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 22 травня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано незаконним та скасовано наказ № 39-к від 04 квітня 2016 року про звільнення ОСОБА_1 з посади виконавчого директора ПАТ "Завод залізобетонних конструкцій № 1".
Поновлено ОСОБА_1 на роботі в ПАТ "Завод залізобетонних конструкцій № 1".
Стягнуто з ПАТ "Завод залізобетонних конструкцій № 1" на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з дати звільнення - з 04 квітня 2016 року по день ухвалення рішення суду, у сумі 219 968,84 грн.
Допущено негайне виконання рішення суду в частині поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць.
Вирішено питання розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивачем доведено належними та допустимими доказами факт неправомірного звільнення у зв`язку з допущеними порушеннями КЗпП України. У відповідача була можливість запропонувати позивачу вакантні посади, проте у порушення статті 49-2 КЗпП України він не виконав свого обов`язку; на час звільнення позивача була відсутня згода щодо цього профспілкової організації; відповідачем не доведено змін в організації виробництва та праці і як наслідок необхідність скорочення штату, в тому числі і посади, яку займав позивач.
Постановою Запорізького апеляційного суду від 20 травня 2020 року апеляційну скаргу представника ПАТ "Завод залізобетонних конструкцій № 1" керуючого санацією Куліченка М. В. задоволено частково.
Заочне рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 22 травня 2019 року скасовано та прийнято нове рішення.
Позов ОСОБА_1 до ПАТ "Завод залізобетонних конструкцій № 1", третя особа - профспілкова організація ПАТ "Завод залізобетонних конструкцій № 1", про поновлення на роботі та стягнення заробітку за час вимушеного прогулу залишено без задоволення.
Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про задоволення позову, оскільки звільнення позивача відбулося без порушення трудового законодавства України. Позивач був завчасно повідомлений про скорочення його посади, вільних посад, які б відповідали його освіті та кваліфікації у роботодавця не було, а від запропонованої посади бухгалтера, яка відповідала його кваліфікації, позивач відмовився. Крім цього, при розгляді справи була встановлена згода щодо звільнення позивача у зв`язку із скороченням штату відповідної профспілкової організації. Скорочення посади позивача відбулося у зв`язку із змінами в організації виробництва та праці в рамках проведення процедури визнання відповідача банкрутом та запровадженням санації. Також апеляційним судом надано оцінку доводам позивача про порушення статті 116 КЗпП України щодо затримки розрахунку при звільненні, зазначивши, що дана вимога не відноситься до предмету спору, оскільки не заявлялась позивачем при зверненні з позовом до суду, однак може бути вирішена в рамках іншого судового провадження.
Отже, звільнення позивача здійснено з дотриманням вимог чинного законодавства, а тому відсутні підстави для поновлення його на роботі та відповідно і стягнення середнього заробітку за час вимішеного прогулу.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У червні 2020 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 на постанову Запорізького апеляційного суду від 20 травня 2020 року, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просив скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі заочне рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 22 травня 2019 року.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 16 липня 2020 року відкрив провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Запорізького апеляційного суду від 20 травня 2020 року.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
У касаційній скарзі ОСОБА_1 посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України як підставу оскарження постанови апеляційного суду. Зокрема, заявник у касаційній скарзі зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні не врахував висновки щодо застосування норм права, а саме: статей 40, 49-2, 43, 49-4 КЗпП України, частини третьої статті 22 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 13 травня 2020 року у справі № 182/1268/18-ц, від 15 квітня 2020 року у справі № 576/698/18, від 01 квітня 2020 року у справі № 405/3763/19, від 11 грудня 2019 року у справі № 487/950/18, від 02 грудня 2019 року у справі № 488/4844/15-ц, від 11 квітня 2018 року у справі № 591/3104/16-ц, від 11 червня 2020 року у справі № 359/9332/17, від 19 березня 2020 року у справі № 537/2508/18, від 06 травня 2020 року у справі № 487/2191/17. Крім того, у касаційній скарзі позивач посилається на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах), як підставу касаційного оскарження постанови апеляційного суду.
Позиції інших учасників
У встановлений ухвалою Верховного Суду від 07 грудня 2020 року строк, відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 до суду не надходив.
Фактичні обставини, встановлені судами
Ухвалою Господарського суду Запорізької області від 08 серпня 2012 року порушено справу про банкрутство ПАТ "Завод залізобетонних конструкцій №1" (справа № 500/2987/12).
У період з травня 2012 року по квітень 2016 року ОСОБА_1 працював у ПАТ "Завод залізобетонних конструкцій № 1" на різних посадах: з 28 травня 2012 року по 30 травня 2012 року на посаді виконавчого директора; з 30 травня 2012 року по 28 серпня 2012 року на посаді генерального директора; з 28 серпня 2012 року по 05 квітня 2016 року на посаді виконавчого директора, що підтверджується копією трудової книжки НОМЕР_1 на ім`я ОСОБА_1 ..
На підставі наказу № 274-К від 28 серпня 2012 року, ОСОБА_1 було призначено на посаду виконавчого директора з посадовим окладом згідно із штатним розписом.
З метою оптимізації структури управління підприємством, ПАТ "Завод залізобетонних конструкцій № 1" на підставі наказу № 12 від 03 лютого 2016 року було прийнято рішення з 05 квітня 2016 року скоротити ряд посад, у тому числі посаду виконавчого директора.
03 лютого 2016 року ОСОБА_1 було ознайомлено із відповідним наказом щодо змін в організації виробництва і праці відповідача та запропоновано посаду бухгалтера, від якої позивач відмовився.
У зв`язку із відмовою від посади бухгалтера, ОСОБА_1 було звільнено наказом № 39-к від 04 квітня 2016 року на підставі пункту 1 частини 1 статті 40 КЗпП України (у зв`язку із скороченням штату).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
У статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Як вбачається із касаційної скарги, рішення апеляційного суду, визначене у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пунктів 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України.
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Перевіривши доводи касаційної скарги і матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції виходив із того, що звільнення позивача за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України було проведено відповідачем з дотриманням відповідних норм трудового законодавства і протилежного позивачем не доведено. Разом із цим, оскільки звільнення позивача є законним, то відповідно відсутні підстави для поновлення його на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу.
Верховний Суд погоджується із відповідними висновками суду апеляційної інстанції, оскільки вони відповідають нормам чинного законодавства, якими регулюються спірні правовідносини, а також фактичним обставинам справи, встановленим апеляційним судом на підставі повного, всебічного та об`єктивного дослідження наданих доказів.
Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необгрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Пунктом 1 частини першої статі 40 КЗпП України передбачено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках зміни в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізаціях, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Згідно частини другої статті 40 КЗпП України звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Статтею 49-2 КЗпП України передбачено, що про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.
Апеляційним судом установлено, що 03 лютого 2016 року ОСОБА_1 було ознайомлено із наказом про зміни в організації виробництва і праці, та запропоновано йому вакантну посаду бухгалтера, від якої позивач відмовився.
Отже, позивач був попереджений про наступне звільнення з врахуванням вимог статті 49-2 КЗпП України та без порушення вимог частини другої статті 40 КЗпП України.
У зв`язку із відмовою від запропонованої посади бухгалтера, позивача було звільнено наказом № 39-к від 04 квітня 2016 року на підставі пункту 1 частини 1 статті 40 КЗпП України.
У Постанові Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами трудових спорів" від 06 листопада 1992 року № 9 зазначено, що розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням відповідно до пункту 1 частини 1 статті 40 КЗпП України, необхідно з`ясувати чи дійсно мали місце зміни в організації виробництва і праці, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.
Ухвалою Господарського суду Запорізької області від 08 серпня 2012 року у справі № 5009/2987/12 порушено справу про банкрутство ПАТ "Завод залізобетонних конструкцій № 1".
Ухвалою Господарського суду Запорізької області від 11 вересня 2014 року введено процедуру санації ПАТ "Завод залізобетонних конструкцій № 1".
Ухвалою Господарського суду Запорізької області від 21 квітня 2015 року затверджено план санації ПАТ "Завод залізобетонних конструкцій № 1".
У частині першій статті 1 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (яка діяла на час виникнення спірних правовідносин) зазначено, що банкрутство - визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність за допомогою процедур санації та мирової угоди і погасити встановлені у порядку, визначеному цим Законом, грошові вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.
Санація боржника до порушення справи про банкрутство - система заходів щодо відновлення платоспроможності боржника, які може здійснювати засновник (учасник, акціонер) боржника, власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника, кредитор боржника, інші особи з метою запобігання банкрутству боржника шляхом вжиття організаційно-господарських, управлінських, інвестиційних, технічних, фінансово-економічних, правових заходів відповідно до законодавства до відкриття провадження (проваджень) у справі про банкрутство (частина п`ята статті 5 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", яка діяла на час виникнення спірних правовідносин).
Постановою Господарського суду Запорізької області від 03 жовтня 2017 року у справі № 5009/2987/12 ПАТ "Завод залізобетонних конструкцій № 1" визнано банкрутом і відкрито ліквідаційну процедуру.
Таким чином, апеляційним судом встановлено, що у відповідача дійсно відбулися зміни в організації виробництва і праці у зв`язку із запровадженням процедури визнання його банкрутом та запровадження режиму санації.
Власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці зобов`язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації в цій же установі, і не лише за місцем його роботи в певному структурному підрозділі, а всі вакансії, які є на підприємстві (постанова Верховного Суду України від 01 квітня 2015 року в справі № 6-40цс15. Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду, тощо.
Оскільки обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення.
Судом апеляційної інстанції установлено, що позивачем на підтвердження своїх позовних вимог було надано копію штатного розпису ПАТ "Завод залізобетонних конструкцій № 1" на 01 червня 2015 року та на 01 березня 2016 року, в яких зазначено про наявність двох вакантних посад: головного інженера та помічника генерального директора з загальних питань.
У посадовій інструкції головного інженера ПАТ "Завод залізобетонних конструкцій № 1" встановлено кваліфікаційні вимоги до особи - претендента на цю посаду: повна вища освіта відповідного напрямку підготовки (спеціаліст, магістр). Післядипломна освіта в галузі управління. Стаж роботи за професіями керівників нижчого рівня відповідного професійного спрямування не менше 5 років. Головний інженер, серед іншого, має володіти знаннями щодо виробничої потужності підприємства, технології виробництва продукції, вітчизняні та світові досягнення науки і техніки відповідно до галузі виробництва та досвід передових підприємств.
Основним видом діяльності ПАТ "Завод залізобетонних конструкцій № 1" є виготовлення виробів із бетону для будівництва.
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 в 1990 році здобув вищу освіту за спеціальністю економіка та організація будівництва та отримав кваліфікацію інженера-економіста; у позивача відсутня післядипломна освіта в галузі управління, а також стаж роботи за професіями керівників нижчого рівня відповідного професійного спрямування не менше 5 років.
Апеляційним судом обґрунтовано встановлено, що враховуючи вимоги до особи, яка бажає зайняти посаду головного інженера у ПАТ "Завод залізобетонних конструкцій № 1" (яке виготовляє будівельні бетонні матеріали), а також кваліфікацію та професійний стаж позивача (економічна освіта), на час його звільнення ця посада не могла бути запропонована ОСОБА_2 у зв`язку із невідповідністю його кваліфікаційно-професійних навиків вимогам до особи-претендента на зайняття такої посади згідно посадової інструкції головного інженера на цьому підприємстві.
Судом апеляційної інстанції правильно встановлено, що зазначена позивачем як вакантна посада ПАТ "Завод залізобетонних конструкцій № 1" на час його звільнення, а саме, помічник генерального директора з загальних питань, у відповідний період часу була зайнята, оскільки згідно наказу № 38-к від 16 квітня 2015 року, ОСОБА_3 був працевлаштований та перебував на даній посаді.
У частині першій статті 43 КЗпП України передбачено, що розірвання трудового договору з підстав, передбачених пунктами 1 (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації), 2-5, 7 статті 40 і пунктами 2 і 3 статті 41 цього Кодексу, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник.
Якщо розірвання трудового договору з працівником проведено власником або уповноваженим ним органом без звернення до виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника), суд зупиняє провадження по справі, запитує згоду виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) і після її одержання або відмови виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) в дачі згоди на звільнення працівника (частина перша цієї статті) розглядає спір по суті (частина дев`ята статті 43 КЗпП України).
Ухвалою Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 14 листопада 2016 року зупинено провадження у цій справі до вирішення профспілковою організацією ПАТ "Завод залізобетонних конструкцій № 1" питання про надання згоди або відмову у наданні згоди на звільнення ОСОБА_1 з посади виконавчого директора товариства за скороченням штату за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України.
28 листопада 2016 року профспілковою організацією ПАТ "Завод залізобетонних конструкцій № 1" проведено засідання, на якому було ухвалено рішення про надання згоди на звільнення виконавчого директора ОСОБА_1 за скороченням штату відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України з наданням йому гарантій і компенсацій, передбачених чинним законодавством України.
Апеляційним судом також обґрунтовано встановлено безпідставність посилань позивача про незаконність його звільнення за відсутності на це згоди профспілкової організації, оскільки при розгляді справи судом встановлено наявність такої згоди.
Отже, звільнення позивача відбулося без порушення вимог частини першої статті 43 КЗпП України.
Подібні правові висновки щодо застосування норм права у спірних подібних правовідносинах викладені у постановах Верховного Суду: від 14 червня 2020 року в справі № 565/120/18; від 12 серпня 2020 року в справі № 753/3889/17; від 14 вересня 2020 року в справі № 645/3540/17.
Реалізація принципу змагальності сторін у цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.
Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (стаття 77 ЦПК України).
Статтею 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
Таким чином, відсутні правові та фактичні підстави для поновлення ОСОБА_1 на роботі, оскільки його звільнення відбулося з дотриманням вимог трудового законодавства України.
Згідно статті 235 КЗпП України, у разі звільнення без законних підстав працівник повинен бути поновлений на попередній роботі. При винесенні рішення про поновлення на роботі, орган, який розглядає трудовий спір одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Враховуючи, що звільнення позивача відбулося на законних підставах, позовні вимоги в частині поновлення на роботі, а також стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу задоволенню не підлягають.
Ураховуючи вищезазначене, суд апеляційної інстанції, дослідивши належними чином надані докази та встановивши дійсні фактичні обставини у справі, дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позову з підстав необґрунтованості заявлених позовних вимог позивача.
Аргументи касаційної скарги щодо неповідомлення профспілкової організації та відсутності її згоди на час звільнення позивача не свідчать про незаконність його звільнення, оскільки при розгляді справи згідно статті 43 КЗпП України наявність такої згоди була встановлена судом.
Доводи касаційної скарги про те, що висновки апеляційного суду в оскаржуваному рішенні суперечать практиці Верховного Суду, яка викладена в наведених ним у касаційній скарзі постановах необґрунтовані, оскільки у наведених заявником рішеннях суду касаційної інстанції та оскаржуваній постанові суду апеляційної інстанції установлено різні фактичні обставини у справах на підставі наданих доказів, а саме відсутність порушень відповідачем вимог трудового законодавства при звільненні позивача у зв`язку із скороченням штату (пункт 1 частини першої статті 40 КЗпП України).
Інші аргументи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування рішення суду апеляційної інстанції, оскільки вони ґрунтуються на неправильному тлумаченні відповідачем норм матеріального та процесуального права й зводяться до необхідності переоцінки судом доказів, що відповідно до вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.
При цьому, колегією суддів ураховано усталену практику ЄСПЛ, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Руїз Торія проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain, серія A, № 303-A, §§ 29-30)). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
ЄСПЛ зазначив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа "Пономарьов проти України" (CASE "PONOMARYOV v. UKRAINE"), рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року).
ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (справа Проніна проти України, № 63566/00 § 23, рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржуване судове рішення апеляційного суду відповідає критерію обґрунтованості.
Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що судом апеляційної інстанції правильно застосовано норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалено законне і обґрунтоване судове рішення.