Постанова суду № 522/7303/17 від 16.06.2021 про стягнення заборгованості за договором позики (справа № 522/14577/16-ц)

Постанова

Іменем України

16 червня 2021 року

м. Київ

справа № 522/7303/17

провадження № 61-2552св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач за первісним позовом - ОСОБА_1, відповідачі за первісним позовом: ОСОБА_2, ОСОБА_3, позивачі за зустрічним позовом: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, відповідач за зустрічним позовом- ОСОБА_1, третя особа - ОСОБА_5, позивачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, відповідач - ОСОБА_1, третя особа - ОСОБА_5,

особа, яка не брала участі у справі та подала апеляційну і касаційну скарги, - ОСОБА_6, особа, яка не брала участі у справі та подала касаційну скаргу, - ОСОБА_7,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Возіян Андрій Андрійович, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 на постанову Одеського апеляційного суду від 17 грудня 2019 року у складі колегії суддів: Сєвєрової Є. С., Ващенко Л. Г., Колеснікова Г. Я.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики (справа № 522/14577/16-ц).

Позовні вимоги мотивовані тим, що 16 лютого 2016 року ОСОБА_2 взяв у борг у ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі 274 176,00 дол. США в інтересах сім`ї, які зобов`язався повернути до 02 березня 2016 року, що підтверджується розпискою.

Проте ОСОБА_2 взяті на себе зобов`язання за договором не виконав, грошові кошти не повернув.

З огляду на викладене та з урахуванням уточнених позовних вимог ОСОБА_1 просив суд стягнути солідарно з відповідачів ОСОБА_2, ОСОБА_3 заборгованість за розпискою від 16 лютого 2016 року в розмірі 274 176,00 дол. США, що за офіційним курсом Національного банку України (далі - НБУ) станом на 03 березня 2017 року становило 7 427 427,84 грн.

У листопаді 2016 року ОСОБА_2, ОСОБА_3 звернулися із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання недійсними договорів купівлі-продажу, договору дарування земельної ділянки, застосування реституції як наслідку недійсності правочинів (справа № 522/14577/16-ц).

Зустрічний позов мотивований тим, що 05 липня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір позики, згідно з яким ОСОБА_2 отримав у борг 15 000 дол. США.

У рахунок забезпечення належного виконання умов договору позики, ОСОБА_2 передав у розпорядження ОСОБА_1 паркувальне місце АДРЕСА_1 .

Забезпечення виконання умов договору позики оформлено договором купівлі-продажу від 05 липня 2013 року, який посвідчено нотаріально.

31 липня 2013 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 укладено договір позики, за умовами якого ОСОБА_3 отримала у борг 150 000 дол. США.

У рахунок забезпечення належного виконання умов договору позики від 31 липня 2013 року ОСОБА_3 передала ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 31 липня 2013 року, сторонами якого є ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_1 .

Позивачі за зустрічним позовом зазначали, що вчасно не змогли розрахуватися за отримані у борг кошти, тому між ними та позикодавцем 03 травня 2014 року укладено новий договір позики, в якому була вказана сума 164 316 дол. США, яка складається з попередньої суми боргу 15 000 дол. США та 150 000 дол. США, а також процентів від суми заборгованості. У рахунок забезпечення виконання договору позики були передані паркувальне місце АДРЕСА_1, та квартира АДРЕСА_2 .

У рахунок повернення боргу між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 02 вересня 2015 року укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, предметом якого є земельна ділянка площею 0,1 га, кадастровий номер - 4624555700:01:009:0406, розташована на АДРЕСА_3, а також договір купівлі-продажу від 02 вересня 2015 року, предметом якого є житловий будинок на АДРЕСА_3 .

Оскільки боржники не повернули борг, тому 16 лютого 2016 року ОСОБА_2 написав розписку та вказав суму боргу у розмірі 274 176 дол. США, яка складалася з загальної суми боргу у розмірі 165 000 дол. США та процентів за користування коштами.

20 квітня 2016 року складено новий текст договору позики, який є пролонгацією попередніх договорів, згідно з яким ОСОБА_3 отримала у борг 295 812 дол. США, з яких 165 000 дол. США - сума позики та решта - проценти.

У вказаному договорі позики зазначено заставне майно: паркувальне місце АДРЕСА_1, та квартира АДРЕСА_2, земельна ділянка площею 0,1 га, кадастровий номер - 4624555700:01:009:0406, земельна ділянка площею 0,0935 га, кадастровий номер - 4624555700:01:009:0407.

Отже у рахунок забезпечення виконання договору позики 20 квітня 2016 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 укладено і договір дарування земельної ділянки площею 0,0935 га, кадастровий номер - 4624555700:01:009:0407, розташованої на АДРЕСА_3 .

ОСОБА_2 та ОСОБА_3 зазначали, що вони не здійснювали відчуження майна на користь ОСОБА_1, грошові кошти за продаж від нього не отримували, а передавали його в заставу і саме на це було спрямовано волевиявлення сторін. Реальні наслідки, у вигляді передачі майна відповідачу не настали, все продане і подароване майно, вказане в договорах позики, є заставним, та залишилося в користуванні позивачів.

Отже, договори купівлі-продажу та дарування, укладені між ними та ОСОБА_1, є удаваними правочинами, оскільки сторони мали на меті укласти договір застави в забезпечення виконання зобов`язань за договором позики.

Разом з тим позивач звернувся до суду із позовом про стягнення з них боргу без урахування отримання у власність забезпеченого договорами позики майна.

Посилаючись на статті 203, 215, 216, 235, 236, 655, 722 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), ОСОБА_2, ОСОБА_3 просили визнати недійсними: договір купівлі-продажу паркувального місця АДРЕСА_1, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Дєордієвою І. В., зареєстрований в реєстрі за № 3113, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 05 липня 2013 року; договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2, посвідчений приватним нотаріусом Одеського нотаріального округу Дєордієвою І. В., зареєстрований в реєстрі за № 3664, укладений між ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_1 31 липня 2013 року; договір купівлі-продажу земельної ділянки, розташованої на АДРЕСА_3, площею 0,1 га, у тому числі по угіддях 0,1000 га - землі змішаного типу, кадастровий номер земельної ділянки 462455700:01:009:0406, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Дєордієвою І. В., зареєстрований в реєстрі за № 1733, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 02 вересня 2015 року; договір купівлі-продажу житлового будинку на АДРЕСА_3, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Дєордієвою І. В., зареєстрований в реєстрі за № 1731, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 02 вересня 2015 року; договір дарування земельної ділянки, розташованої на АДРЕСА_3, площею 0,0935 га, у тому числі по угіддях 0,0935 га - сіножаті, кадастровий номер земельної ділянки 4624555700:01:009:0407, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 20 квітня 2016 року, посвідчений приватним нотаріусом Одеського нотаріального округу Дєордієвою І. В., зареєстрований в реєстрі за № 910; застосувати реституцію як наслідок недійсності договорів купівлі-продажу та дарування.

Ухвалою Приморського районного суду міста Одеси від 01 лютого 2017 року у справі № 522/14577/16-ц прийнято до спільного розгляду зустрічний позов ОСОБА_2, ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання недійсними договорів купівлі-продажу, договору дарування земельної ділянки, застосування реституції як наслідку недійсності правочинів разом з позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики.

У квітні 2017 року ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_1, третя особа - ОСОБА_5, про визнання договорів купівлі-продажу та договору дарування недійсними, зобов`язання вчинити певні дії (справа № 522/7303/17-ц).

Позовні вимоги мотивовані тим, що вони отримали від відповідача грошові кошти в борг під заставу їхнього майна, однак уклали не договори застави, а договори купівлі-продажу майна, а ОСОБА_1 запевнив позивачів у тому, що договори купівлі-продажу саме і забезпечать їх зобов`язання перед ним та є формальними, майно залишається у власності позивачів та договори будуть розірвані після повернення боргу.

Позивачі вважали, що ОСОБА_1 отримав у власність їх майно неправомірним шляхом, виселив позивачів з їхньої квартири та вимагає повернути борг, у зв`язку з чим були змушені звернутися до суду за захистом своїх прав.

Позивачі, посилаючись на статті 203, 215, 216, 235, 236 ЦК України, просили суд визнати договір купівлі-продажу паркувального місця АДРЕСА_4, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Дєордієвою І. В., зареєстрований в реєстрі за № 3113, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 05 липня 2013 року недійсним; повернути право володіння паркувальним місцем АДРЕСА_4 ОСОБА_2 ; визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2, посвідчений приватним нотаріусом Одеського нотаріального округу Дєордієвою І. В., зареєстрований в реєстрі за № 3664, укладений між ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_1 31 липня 2013 року; повернути право власності вказаної квартири на: 1/3 частину - ОСОБА_2 ; 1/3 частину - ОСОБА_3 та 1/3 частину - ОСОБА_4 ; застосувати реституцію як наслідок недійсності договорів купівлі-продажу.

Ухвалою Приморського районного суду міста Одеси від 16 червня 2017 року об`єднано в одне провадження цивільну справу № 522/7303/17ц за позовом ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про визнання договорів недійсними, зобов`язання вчинити певні дії з цивільною справою № 522/14577/16-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики та за зустрічним позовом ОСОБА_2, ОСОБА_3 до ОСОБА_1, третя особа - ОСОБА_5, про визнання недійсними договорів купівлі-продажу, договору дарування земельної ділянки, застосування реституції як наслідку недійсності правочинів. Справі присвоєно № 522/7303/17ц (а. с. 143-144, т. 2).

У грудні 2017 року ОСОБА_2, ОСОБА_3 збільшили вимоги зустрічного позову та, залучивши співпозивачем ОСОБА_4, просили: визнати недійсними: договір купівлі-продажу паркувального місця АДРЕСА_1, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Дєордієвою І. В., зареєстрований в реєстрі за № 3113, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 05 липня 2013 року, та повернути ОСОБА_2 право власності на паркувальне місце № НОМЕР_1 ; договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2, посвідчений приватним нотаріусом Одеського нотаріального округу Дєордієвою І. В., зареєстрований в реєстрі за № 3664, укладений між ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_1 31 липня 2013 року, повернути позивачам право власності на квартиру; договір купівлі-продажу земельної ділянки, розташованої на АДРЕСА_3, площею 0,1 га, у тому числі по угіддях 0,1000 га - землі змішаного типу, кадастровий номер земельної ділянки 462455700:01:009:0406, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Дєордієвою І. В., зареєстрований в реєстрі за № 1733, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 02 вересня 2015 року, та повернути позивачам право власності на вказану земельну ділянку; договір купівлі-продажу житлового будинку на АДРЕСА_3, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Дєордієвою І. В., зареєстрований в реєстрі за № 1731, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 02 вересня 2015 року, та повернути позивачу право власності на будинок; договір дарування земельної ділянки, розташованої на АДРЕСА_3, площею 0,0935 га, у тому числі по угіддях 0,0935 га - сіножаті, кадастровий номер земельної ділянки 4624555700:01:009:0407, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 20 квітня 2016 року, посвідчений приватним нотаріусом Одеського нотаріального округу Дєордієвою І. В., зареєстрований в реєстрі за № 910, та повернути позивачу право власності на вказану земельну ділянку; встановити порядок виконання рішення суду, згідно з яким у разі набрання рішенням суду законної сили таке рішення є підставою для реєстрації: паркувального місця АДРЕСА_1 - за ОСОБА_2, квартири АДРЕСА_2 - за ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, житлового будинку на АДРЕСА_3, земельної ділянки площею 0,1 га, кадастровий номер - 462455700:01:009:0406, земельної ділянки площею 0,0935 га, кадастровий номер - 4624555700:01:009:0407, - за ОСОБА_3 (а. с. 117-123, т. 5).

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Приморського районного суду міста Одеси від 15 січня 2018 року позов ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 до ОСОБА_1, третя особа - ОСОБА_5, про визнання договорів недійсними та зобов`язання вчинити певні дії задоволено частково.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу паркувального місця НОМЕР_4 загальною площею 18,0 кв. м, розташованого на АДРЕСА_4, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Дєордієвою І. В., зареєстрований в реєстрі за № 3113, укладений між ОСОБА_2 і ОСОБА_1 05 липня 2013 року, та повернено ОСОБА_2 право власності на паркувальне місце № НОМЕР_1 .

Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2, посвідчений приватним нотаріусом Одеського нотаріального округу Дєордієвою І. В., зареєстрований в реєстрі за № 3664, укладений між ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 і ОСОБА_1 31 липня 2013 року, та повернуто позивачам право власності на вказану квартиру.

У решті позову відмовлено.

Зустрічну позовну заяву ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 до ОСОБА_1, третя особа - ОСОБА_5, про визнання недійсними договорів задоволено.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки, розташованої на АДРЕСА_3, земельна ділянка б/н, площею 0,1 га, зокрема по угіддях: 0,1000 га - землі змішаного типу, кадастровий номер земельної ділянки 4624555700:01:009:0406, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Дєордієвою І. В., зареєстрований в реєстрі за № 1733, укладений між ОСОБА_3 і ОСОБА_1 02 вересня 2015 року, та повернено позивачам право власності на вказану земельну ділянку.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку на АДРЕСА_3, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Дєордієвою І. В., зареєстрований в реєстрі за № 1731, укладений між ОСОБА_3 і ОСОБА_1 02 вересня 2015 року, та повернено позивачу право власності на вказаний будинок.

Визнано недійсним договір дарування земельної ділянки, розташованої на АДРЕСА_3, земельна ділянка б/н, площею 0,0935 га, в тому числі по угіддях 0,0935 га - сіножаті, кадастровий номер земельної ділянки 4624555700:01:009:0407, укладений ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 20 квітня 2016 року, посвідчений приватним нотаріусом Одеського нотаріального округу Дєордієвою І. В., зареєстрований в реєстрі за № 910, та повернено позивачу право власності на вказану земельну ділянку.

Встановлено порядок виконання рішення суду згідно з яким, рішення є підставою для реєстрації: паркувального місця НОМЕР_4 загальною площею 18,0 кв. м, розташованого на АДРЕСА_4, за ОСОБА_2 ; квартири АДРЕСА_2, за ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 ; земельної ділянки, розташованої на АДРЕСА_3, земельна ділянка б/н, площею 0,1 га, зокрема по угіддях: 0,1000 га - землі змішаного типу, кадастровий номер земельної ділянки 4624555700:01:009:0406 за ОСОБА_3 ; житлового будинку на АДРЕСА_3, за ОСОБА_3 ; земельної ділянки, розташованої на АДРЕСА_3, земельна ділянка б/н, площею 0,0935 га, у тому числі по угіддях 0,0935 га - сіножаті, кадастровий номер земельної ділянки 4624555700:01:009:0407 за ОСОБА_3 .

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_8, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що між сторонами укладено договори купівлі-продажу, однак позивачі не мали наміру передати нерухоме майно у власність відповідачу.

Також під час укладення договору дарування сторони не мали наміру створити наслідки переходу права власності на земельну ділянку до відповідача; суд не встановив обставин, а дарувальники за спірним договором не навели жодних мотивів передачі ними в дар земельної ділянки.

Договори купівлі-продажу та договір дарування земельної ділянки, які зумовили перехід права власності до відповідача, метою яких є забезпечення боргового зобов`язання, вчинялися без наміру створити наслідки переходу права власності до ОСОБА_1 та строк забезпечення був чітко визначений.

Оскільки спірні договори купівлі-продажу та договір дарування були направлені на встановлення інших цивільно-правових відносин, а саме відносин, які виникли з договорів позики майна та були спрямовані на виникнення інших правових наслідків, ніж перехід права власності нерухомого майна до ОСОБА_1, тому такі договори є недійсними у зв`язку з їх удаваністю.

Позивачем ОСОБА_9 не доведено та матеріалами справи не встановлено наявності непогашеної ОСОБА_2, ОСОБА_3 заборгованості перед ним, а також не надано доказів заборгованості саме в розмірі 7 427 427,84 грн.

Постановою Одеського апеляційного суду від 17 грудня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_6, який не брав участі у справі, залишено без задоволення, апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішенняПриморського районного суду міста Одеси від 15 січня 2018 року скасовано.

Позовні вимоги ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання угод недійсними задоволено частково.

У решті позову відмовлено.

Позовну заяву ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання недійсними договорів задоволено.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки, розташованої на АДРЕСА_3, земельна ділянка б/н, площею 0,1 га, зокрема по угіддях: 0,1000 га - землі змішаного типу, кадастровий номер земельної ділянки 4624555700:01:009:0406, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Дєордієвою І. В., зареєстрований в реєстрі за № 1733, укладений між ОСОБА_3 і ОСОБА_1 02 вересня 2015 року, та повернено земельну ділянку у власність ОСОБА_3 .

Визнано недійсним договір купівлі-продажу житлового будинкуна АДРЕСА_3, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Дєордієвою І. В., зареєстрований в реєстрі за № 1731, укладений між ОСОБА_3 і ОСОБА_1 02 вересня 2015 року, та повернено будинок у власність ОСОБА_3 .

Визнано недійсним договір дарування земельної ділянки, розташованої на АДРЕСА_3, земельна ділянка б/н, площею 0,0935 га, в тому числі по угіддях 0,0935 га - сіножаті, кадастровий номер земельної ділянки 4624555700:01:009:0407, посвідчений приватним нотаріусом Одеського нотаріального округу Дєордієвою І. В., зареєстрований в реєстрі за № 910, та повернено земельну ділянку у власність ОСОБА_3 .

Позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.

Стягнено з ОСОБА_2, ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 274 176,00 дол. США.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що наявність непогашених боргових зобов`язань дає підстави для висновку про те, що укладені угоди про відчуження майна не є відокремленими від інших зобов`язань, які виникли між сторонами, тому такі угоди є удаваними.

На момент ухвалення рішення суду першої інстанції ОСОБА_6, який не є стороною у справі, був власником квартири та паркувального місця, а тому вимоги про застосування реституції не підлягають задоволенню, оскільки повернути майно у власність неможливо без застосування інших способів захисту прав, які у цій справі не були предметом позову.

Оскільки ОСОБА_2, ОСОБА_3 не надали доказів повернення коштів, так само як і доказів того, що кошти не отримувалися, позовні вимоги ОСОБА_1 є обґрунтованими.

Не підлягає задоволенню апеляційна скарга ОСОБА_6, оскільки він не був учасником угод, дійсність яких оспорюється, а право власності на квартиру та паркувальне місце набуте ним пізніше, ніж між сторонами виникли спірні правовідносини.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційних скарг, позиції інших учасників справи

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду у лютому 2020 року, ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Возіян А. А., посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у позові.

Касаційна скарга ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Возіян А. А., мотивована тим, що ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 обґрунтовують свої позовні вимоги договорами позики, укладеними між ними та ОСОБА_1, однак ці договори позики не були предметом розгляду у цій справі, а були предметом розгляду у іншій справі № 522/17996/16 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості і помилково взяті до уваги судами під час розгляду цієї справи; позов про визнання недійсними договорів купівлі-продажу та дарування повинен був розглядатися у межах справи № 522/17996/16.

Суд апеляційної інстанції не взяв до уваги, що провадження у цій справі було відкрито 11 травня 2017 року, а 01 лютого 2017 року Приморським районним судом міста Одеси прийнято до спільного розгляду аналогічний зустрічний позов ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про визнання недійсними договорів в межах справи № 522/14577/16-ц, у зв`язку з чим суд першої інстанції повинен був залишити позов у справі № 522/7303/17 без розгляду.

Під час укладення договорів купівлі-продажу та дарування були дотримані вимоги чинного законодавства та в присутності нотаріуса згода на укладення саме цих договорів засвідчена підписами сторін, у зв`язку з чим ОСОБА_2, ОСОБА_3 не доведено належними доказами неправильного сприйняття фактичних обставин щодо укладених правочинів, тому висновок апеляційного суду про удаваність спірних правочинів є помилковим.

На час розгляду справи у суді першої інстанції земельні ділянки та будинок знаходилися у власності ОСОБА_7, який не був залучений до участі у справі, тому є помилковим застосування реституції за договорами купівлі-продажу та дарування цього майна.

Не зважаючи на те, що рішення суду першої інстанції не набрало законної сили, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 внесли спірну квартиру та паркувальне місце до статутного капіталу Обслуговуючого кооперативу "Ріал-К", що стало підставою для реєстрації права власності на це майно за третіми особами.

У касаційній скарзі, поданій у березні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_6, просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_8, ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у позові, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга ОСОБА_6 мотивована тим, що він є власником квартири та паркувального місця, однак його не залучено до участі у справі.

Суд апеляційної інстанції не перевірив усіх доводів його апеляційної скарги, а також не врахував висновку щодо застосування статті 235 ЦК України у подібних правовідносинах, викладений у постановах Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 468/65/17-ц (провадження № 61-26636св18), від 29 січня 2020 року у справі № 711/2892/19 (провадження № 61-17989св19), від 26 лютого 2020 року у справі № 521/15471/16-ц (провадження № 61-41108св18).

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду у жовтні 2020 року, ОСОБА_7, як особа, яка не брала участі у справі, просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_8, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання недійсними договорів купівлі-продажу земельної ділянки, житлового будинку та договору дарування земельної ділянки, а також повернення їх у власність ОСОБА_3 та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у позові, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга ОСОБА_7 мотивована тим, що він є власником частини спірного нерухомого майна, а саме земельних ділянок та житлового будинку, однак його не залучено до участі у справі; з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно йому стало відомо про те, що зазначене нерухоме майно незаконно відчужене на підставі договорів купівлі-продажу, яких він не підписував та не знав про їх укладення, а з Єдиного державного реєстру судових рішень дізнався про розгляд цієї справи та ухвалення рішення про його права, інтереси та обов`язки.

Суд апеляційної інстанції не врахував висновку щодо застосування статті 216 ЦК України, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2202/15-ц (провадження № 14-132цс18), постановах Верховного Суду: від 03 квітня 2019 року у справі № 712/15369/12, від 23 грудня 2019 року у справі № 646/2463/17, від 21 травня 2020 року у справі № 2-1129/10, а також постановах Верховного Суду України: від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-2233цс16.

Постанова суду апеляційної інстанції у частині задоволення позову ОСОБА_1 про стягнення боргу сторонами у касаційному порядку не оскаржена та касаційним судом не переглядається.

У березні 2021 року до суду надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_7, у якому ОСОБА_8, ОСОБА_3, ОСОБА_4 просять касаційну скаргу ОСОБА_7 залишити без задоволення, а судове рішення без змін.

Інші учасники судового процесу не скористались правом подати відзив на касаційні скарги, заперечень щодо їх вимог і змісту до суду не направили.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 12 березня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Возіян А. А., витребувано справу з суду першої інстанції.

У травні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 17 червня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_6 .

Ухвалою Верховного Суду від 08 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_7 .

Ухвалою Верховного Суду від 25 березня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 05 липня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір позики, згідно з яким ОСОБА_2 отримав у борг 15 000 дол. США, що за офіційним курсом НБУ становить 120 000 грн, на строк до 05 липня 2014 року зі сплатою 3 % річних (а. с. 14-15, т. 1).

Умовами цього правочину передбачено, що у рахунок повернення боргу ОСОБА_2 передає у заставу паркувальне місце АДРЕСА_1 .

05 липня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Дєордієвою І. В., за умовами якого ОСОБА_2 передав, а ОСОБА_1 прийняв у власність паркувальне місце АДРЕСА_4 на АДРЕСА_4 . Продаж здійснено за 120 000 грн (а. с. 16-17, т. 1).

31 липня 2013 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 укладено договір позики, за умовами якого ОСОБА_3 отримала у борг 150 000 дол. США на строк до 31 січня 2014 року зі сплатою 3 % річних (а. с. 8, 9, т. 1).

Згідно з умовами цього договору ОСОБА_3 передала в заставу ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_2 .

31 липня 2013 року між ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу, за умовами якого ОСОБА_1 прийняв у власність квартиру АДРЕСА_2 . Продаж здійснено за 1 198 950,00 грн, що за офіційним курсом НБУ становило 150 000 дол. США (а. с. 10-11, т. 1).

03 травня 2014 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 укладено договір позики на суму 164 316 дол. США, що за офіційним курсом НБУ становило 1 971 792 грн, строком до 31 травня 2014 року (а. с. 72-74, т. 3).

Борг ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не повернено.

02 вересня 2015 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, предметом якого є земельна ділянка площею 0,1 га, кадастровий номер - 4624555700:01:009:0406, розташована на АДРЕСА_3 (а. с. 91-94, т. 3).

Відповідно до договору купівлі-продажу житлового будинку від 02 вересня 2015 року ОСОБА_3 передала, а ОСОБА_1 прийняв у власність, житловий будинок на АДРЕСА_3 .

16 лютого 2016 року ОСОБА_2 написав розписку та вказав суму боргу у розмірі 274 176 дол. США, яка складалася з загальної суми боргу у розмірі 165 000 дол. США та процентів за користування коштами (а. с. 9, т. 3).

У вказаному договорі позики зазначено заставне майно: паркувальне місце АДРЕСА_1, квартира АДРЕСА_2, земельна ділянка площею 0,1 га, кадастровий номер - 4624555700:01:009:0406, розташована на АДРЕСА_3, та земельна ділянка площею 0,0935 га, кадастровий номер - 4624555700:01:009:0407, розташована на АДРЕСА_3 .

20 квітня 2016 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 укладено договір дарування земельної ділянки площею 0,0935 га, кадастровий номер - 4624555700:01:009:0407, розташованої на АДРЕСА_3 (а. с. 99-102, т. 3).

18 вересня 2017 року право власності на квартиру АДРЕСА_2 та паркувальне місце АДРЕСА_4 на АДРЕСА_4, які є предметом спору, зареєстровано за ОСОБА_6 .

На підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 05 жовтня 2017 року, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Борисовою Н. В. та зареєстрованого в реєстрі за № 1656, ОСОБА_7 отримав у власність: земельну ділянку площею 0,1 га, кадастровий номер - 4624555700:01:009:0406, розташовану на АДРЕСА_3, земельну ділянку площею 0,0935 га, кадастровий номер - 4624555700:01:009:0407, розташовану на АДРЕСА_3, та житловий будинок на АДРЕСА_3 .

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (далі - Закон України № 460-ІХ) передбачено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України (в редакції, яка діяла до набрання чинності Законом України № 460-IX) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно зі статтею 400 ЦПК України (в редакції, яка діяла до набрання чинності Законом України № 460-IX) під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (частина третя статті 400 ЦПК України (в редакції, яка діяла до набрання чинності Законом України № 460-IX)).

Частиною другою статті 389 ЦПК України (в редакції, яка діє після набрання чинності Законом України № 460-IX) передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України (в редакції, яка діє після набрання чинності Законом України № 460-IX) переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України (в редакції, яка діє після набрання чинності Законом України № 460-IX).

ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Возіян А. А., подав до Верховного Суду касаційну скаргу до набрання чинності Законом України № 460-IX, тому вона підлягає розгляду на підставі цивільного процесуального законодавства, яке діяло до набрання чинності цим Законом.

ОСОБА_6, ОСОБА_7 звернулися до Верховного Суду із касаційними скаргами після набрання чинності Законом України № 460-IX, тому їх касаційні скарги підлягають розгляду на підставі цивільного процесуального законодавства, яке діє після набрання чинності цим Законом.

Касаційні скарги ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Возіян А. А., ОСОБА_6, ОСОБА_7 підлягають задоволенню частково.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України (як в редакції, яка діяла до набрання чинності Законом України № 460-IX, так і в редакції, яка діє після набрання чинності цим Законом) судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам постанова суду апеляційної інстанції частково не відповідає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 і визнаючи недійсними договори купівлі-продажу паркувального місця та квартири, а також задовольняючи зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 та визнаючи недійсними договори купівлі-продажу земельної ділянки і житлового будинку й договір дарування земельної ділянки і зобов`язуючи повернути їх у власність ОСОБА_3, суд апеляційної інстанції виходив з того, що спірні правочини є удаваними, оскільки були вчинені на виконання умов договорів позики, відчуження цього нерухомого майна не є відокремленим від зобов`язань щодо повернення боргу, які виникли між сторонами.

На час розгляду справи судом першої інстанції право власності на паркувальне місце та квартиру було зареєстровано за ОСОБА_6, тому щодо такого майна реституція не застосовується, оскільки повернути майно у власність неможливо без застосування інших способів захисту, які у цій справі не були предметом розгляду. Право на визнання угод недійсними передбачено чинним законодавством.

Натомість Верховний Суд частково не погоджується з такими висновками суду апеляційної інстанції враховуючи таке.

Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з пунктом 2 частини другої статті 16 ЦК України способом захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання правочину недійсним.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина друга статті 202 ЦК України).

Статтею 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Частиною першою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Тобто, для того щоб визнати той чи інший правочин недійсним, позивач у справі має довести, що такий правочин саме в момент його укладання, зокрема, суперечив Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

За змістом статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права та обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню.

Відповідно до частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

Правові наслідки недодержання сторонами при вчиненні правочину вимог закону визначені параграфом 2 глави 16 ЦК України.

У статті 235 ЦК України передбачено правові наслідки удаваного правочину.

Так, удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Тлумачення статті 235 ЦК України свідчить, що сторони вчиняють два правочини: один - удаваний, а інший - той, який сторони дійсно мали на увазі. Таким чином, удаваний правочин за своєю формою прикриває реальний правочин.

Ознакою удаваного правочину є те, що розбіжність між волею та її зовнішнім виявом стає наслідком навмисних дій його учасників, які мають за мету одержання певної користі для обох учасників.

Для вчинення удаваного правочину необхідна спільна мета двох сторін приховати інший правочин, який бажають вчинити обидві сторони та настання відповідних результатів. Таким чином, обов`язковою ознакою удаваного правочину є фактичне встановлення між сторонами правочину інших правовідносин ніж ті, щодо яких його було оформлено.

За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин (удаваний правочин), суд на підставі частини другої статті 235 ЦК України має визнати, що сторонами вчинено саме той правочин, який вони мали на увазі, і вирішити спір по суті із застосуванням правил, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним із застосуванням, за необхідності, відповідних правових наслідків.

До удаваних правочинів наслідки недійсності, передбачені статтею 216 ЦК України, можуть застосовуватися тільки у випадку, коли правочин, який сторони насправді вчинили, є нікчемним або суд визнає його недійсним як оспорюваний.

Подібний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 522/14890/16-ц (провадження № 14-498цс18).

Суд апеляційної інстанції встановив, що предметом спору у цій справі є визнання недійсними договорів купівлі-продажу та договору дарування, які не спрямовані на реальне настання наслідків, що обумовлені ними, є удаваними та мають ознаки договорів застави нерухомого майна у рахунок забезпечення договорів позики.

Згідно зі статтею 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.

Істотними умовами договору купівлі-продажу є умови про предмет та ціну. Ціна товару - це грошова сума, яка підлягає сплаті покупцем за одержану від продавця річ.

Частиною першою статті 691 ЦК України передбачено, що покупець зобов`язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу, а також вчинити за свій рахунок дії, які відповідно до договору, актів цивільного законодавства або вимог, що звичайно ставляться, необхідні для здійснення платежу.

Договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі (стаття 657 ЦК України).

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Натомість в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави) (стаття 572 ЦК України).

Відповідно до положень статті 589 ЦК України у разі невиконання зобов`язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави. За рахунок предмета застави заставодержатель має право задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов`язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв`язку із пред`явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором.

Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Статтею 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Апеляційний суд встановив та встановлене підтверджується матеріалами справи, що починаючи з липня 2013 року і до квітня 2016 року включно між сторонами існували правовідносини, які виникли з договорів позики грошових коштів, та сторони мали на меті забезпечити їх виконання заставою нерухомого майна.

Встановлено також, що вказані правовідносини позики не були забезпечені договорами застави, зокрема договорами іпотеки, відповідно до вимог чинного законодавства, що регулює ці правовідносини.

Разом з тим у рахунок забезпечення виконання договорів позики між сторонами були укладені договори купівлі-продажу майна - як спосіб забезпечення виконання зобов`язань позики, оскільки, як встановили суди, сторони не мали на меті відчуження спірного майна.

Отже, апеляційний суд дійшов правильного висновку, що договори купівлі-продажу та дарування нерухомого майна є удаваними, оскільки сторони мали на меті укладення саме договорів застави з метою належного виконання зобов`язань за договорами позики.

На підтвердження цих обставин свідчить і те, що ОСОБА_1 в особі свого представника Возіяна А. А., звертався до суду з позовом про стягнення боргу (а. с. 9, том 2), в якому вказував, що з метою виконання договору позики від 20 квітня 2016 року ОСОБА_3, в забезпечення виконання цього договору, передала в розпорядження ОСОБА_1 спірне майно: паркувальне місце АДРЕСА_1, квартиру АДРЕСА_2, житловий будинок у смт Славське Сколівського району Львівської області та дві земельні ділянки.

Отже, сторони мали на меті укладення договорів застави, а не спірних договорів купівлі-продажу та дарування нерухомого майна.

Вказані обставини встановлені як судом першої інстанції, так і апеляційним судом та підтверджуються матеріалами справи.

Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов вірного висновку, що при укладенні спірних правочинів (договорів купівлі-продажу та договору дарування) волевиявлення учасників правочинів (як зовнішній прояв волі) не відповідало їх внутрішній волі.

Також суд апеляційної інстанції, ураховуючи відсутність обставин й не наведення відчужувачами і дарувальником жодних мотивів передачі ними у власність шляхом продажу та у дар нерухомого майна ОСОБА_1, обґрунтовано вважав, що фактичні обставини, які передували укладенню оспорюваних правочинів, у їх сукупності, підтверджують удаваність договорів, а саме: договору купівлі-продажу від 05 липня 2013 року, предметом якого є паркувальне місце АДРЕСА_1 ; договору купівлі-продажу від 31 липня 2013 року, предметом якого є квартира АДРЕСА_2 ; договору купівлі-продажу від 02 вересня 2015 року, предметом якого є земельна ділянка площею 0,1 га, кадастровий номер - 4624555700:01:009:0406, розташована на АДРЕСА_3 ; договору купівлі-продажу від 02 вересня 2015 року, предметом якого є житловий будинок на АДРЕСА_3 ; договору дарування земельної ділянки від 20 квітня 2016 року, предметом якого є земельна ділянка площею 0,0935 га, кадастровий номер - 4624555700:01:009:0407, розташована на АДРЕСА_3 .

Специфіка удаваного правочину полягає в тому, що він, існуючи "в парі" з іншим правочином, який ним прикривається, є завжди таким, що не відповідає положенням ЦК України, тобто є удаваним. Другий же правочин (прихований) може бути як дійсним, так і не дійсним, залежно від того, наскільки він відповідає вимогам правочинів, що містяться в статті 203 ЦК України.

Прихований правочин завжди підлягає оцінці з точки зору відповідності його загальним умовам чинності правочину, і сам факт прикриття його іншим правочином не може бути підставою його недійсності.

За змістом приписів цивільного законодавства оскільки при вчиненні удаваного правочину настання його мети приховати інший правочин бажають досягти обидві сторони, то до відносин цих сторін застосовуються правила того правочину, якому відповідала внутрішня воля сторін і який вони насправді вчинили.

Суд апеляційної інстанції, встановивши, що спірні правочини є удаваними, оскільки волевиявлення сторін договорів було спрямоване на забезпечення заставою зобов`язання за договором позики, за рахунок предмета якої заставодержатель має право задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов`язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, не конкретизував, що фактично укладені між сторонами договори застави, а не договори купівлі-продажу та дарування нерухомого майна, не відповідають вимогам чинного законодавства, тому ці правочини є недійсними.

Установлено, що за правочинами купівлі-продажу та дарування між сторонами виникли правовідносини із застави нерухомого майна.

Основні положення, що регулюють правовідносини забезпечення виконання зобов`язання, зокрема заставою, встановленні у главі 49 ЦК України.

Відповідно до частини першої статті 574 ЦК України застава виникає на підставі договору, закону або рішення суду.

У частині першій статті 584 ЦК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) зазначено, що у договорі застави визначаються суть, розмір і строк виконання зобов`язання, забезпеченого заставою, подається опис предмета застави, а також визначаються інші умови, погоджені сторонами договору.

Заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, коли зобов`язання не буде виконано у встановлений строк (термін), якщо інше не встановлено договором або законом (частина друга статті 590 ЦК України).

Відповідно до частини четвертої статті 586 ЦК України заставодержатель має право користуватися переданим йому предметом застави лише у випадках, встановлених договором. За договором на заставодержателя може бути покладений обов`язок здобувати з предмета застави плоди та доходи.

Оскільки застава є акцесорним зобов`язанням щодо основного зобов`язання і самостійно існувати не може, тому в силу пункту 1 частини першої статті 593 ЦК України припиняється у разі припинення основного зобов`язання, забезпеченого нею.

Окремим видом застави є іпотека. Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця або третьої особи (статті 575 ЦК України).

Іпотека виникає з метою забезпечення грошових зобов`язань, які повинні підтверджуватися договором, укладеним відповідно до вимог закону. Іпотека не може забезпечувати усні домовленості між сторонами.

Згідно з частинами першою, другою статті 18 Закону України "Про іпотеку" у редакції, чинній на час укладення договорів купівлі-продажу та договору дарування нерухомого майна, іпотечний договір укладається між одним або декількома іпотекодавцями та іпотекодержателем у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Іпотечний договір повинен містити такі істотні умови: 1) для іпотекодавця та іпотекодержателя - юридичних осіб відомості про: для резидентів - найменування, місцезнаходження та ідентифікаційний код в Єдиному державному реєстрі юридичних та фізичних осіб-підприємців; для нерезидентів - найменування, місцезнаходження та державу, де зареєстровано особу; для іпотекодавця та іпотекодержателя - фізичних осіб відомості про: для громадян України - прізвище, ім`я, по батькові, місце проживання із зазначенням адреси та індивідуальний ідентифікаційний номер у Державному реєстрі фізичних осіб - платників податків та інших обов`язкових платежів; для іноземців, осіб без громадянства - прізвище, ім`я, по батькові (за наявності), адресу постійного місця проживання за межами України; 2) зміст та розмір основного зобов`язання, строк і порядок його виконання та/або посилання на правочин, у якому встановлено основне зобов`язання; 3) опис предмета іпотеки, достатній для його ідентифікації, та/або його реєстраційні дані, у тому числі кадастровий номер. У разі іпотеки земельної ділянки має зазначатися її цільове призначення; 4) посилання на видачу заставної або її відсутність.

У разі відсутності в іпотечному договорі однієї з вказаних вище істотних умов він може бути визнаний недійсним на підставі рішення суду.

Відповідно до частини першої статті 628 ЦК України зміст договору становлять його умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Змістом договору, є власне, ті умови, на яких сторони погодилися виконувати договір.

В силу застави кредитор (заставодержатель) отримує не право на предмет застави, а право, у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника.

У справі, яка переглядається, умовами спірних договорів не визначено підстави, умови та порядок реалізації предмета застави.

Таким чином, спірні договори не містять істотних умов, встановлених законодавством для договорів такого виду.

Враховуючи сутність застави (різновидом якої є іпотека) та зміст правових механізмів забезпечення прав усіх сторін спірних правовідносин, правочини, які насправді сторони мали на увазі укласти, є недійсними, оскільки не відповідають вимогам статей 203, 215 ЦК України та положенням Глави 49 ЦК України, якою врегульовано забезпечення виконання зобов`язання, і Закону України "Про іпотеку".

Отже, суд апеляційної інстанції правильно визнав недійсними договори купівлі-продажу, предметами яких є: паркувальне місце, квартира, земельна ділянка кадастровий номер - 4624555700:01:009:0406, житловий будинок, та договір дарування, предметом якого є земельна ділянка кадастровий номер - 4624555700:01:009:0407.

Положеннями статті 216 ЦК України передбачено правові наслідки недійсності правочину, зокрема недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Отже, такий спосіб захисту порушеного права, як визнання недійсним правочину застосовується у випадках, коли необхідно відновити становище, яке існувало до укладання правочину. Застосування зазначених правових наслідків засвідчує факт повернення сторін у первісний стан, який мав місце до вчинення недійсного правочину, тобто має місце двостороння реституція.

Реституція - це поновлення порушених майнових прав, приведення їх до стану, що існував на момент вчинення дії, якою заподіяно шкоду, тобто повернення або відновлення матеріальних цінностей у натурі - тих самих, або подібних, або речей такої самої вартості. Якщо їх неможливо повернути у натурі, то відшкодовується їх вартість у грошах.

За правилами цієї статті реституція як спосіб захисту цивільного права застосовується лише у разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв`язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред`явлена тільки стороні недійсного правочину.

Встановивши, що на час розгляду справи судом першої інстанції право власності на паркувальне місце та квартиру, які є предметами недійсних договорів купівлі-продажу, що є удаваними, зареєстровано за ОСОБА_6, а сторона цих договорів ОСОБА_1 не є їх власником, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що вимоги ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про повернення цього майна у їх власність не підлягають задоволенню.

При цьому апеляційний суд застосував реституцію до договорів купівлі-продажу земельної ділянки кадастровий номер - 4624555700:01:009:0406, житлового будинку та договору дарування земельної ділянки кадастровий номер - 4624555700:01:009:0407.

У справі, яка переглядається, спірні правочини є удаваними, тобто такими, які укладені з метою приховати договори застави.

Частиною третьою статті 216 ЦК України передбачено, що правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Суть застави як способу забезпечення виконання зобов`язання відповідно до положення статті 572 ЦК України полягає у тому, що кредитор (заставодержатель) вправі в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов`язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника.

Ураховуючи вищевикладене, вимоги ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про повернення нерухомого майна, а саме паркувального місця, квартири, земельної ділянки кадастровий номер - 4624555700:01:009:0406, житлового будинку та земельної ділянки кадастровий номер - 4624555700:01:009:0407, не підлягають задоволенню, оскільки визнання недійсними договорів, які насправді мали на увазі укласти сторони, не тягне за собою наслідків у вигляді реституції. Застосування наслідків недійсності вказаних правочинів відбувається у інший спосіб захисту.

Суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відмову ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 у задоволенні вимог про повернення майна, зокрема паркувального місця та квартири, помилившись в зазначенні підстав відмови, однак такі підстави відмови в цій частині вимог на правильність результату вирішення позову не вплинули, тому постанову апеляційного суду в частині вирішення цих позовних вимог слід змінити, виклавши мотиви її відмови в цій частині в редакції цієї постанови.

В задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про повернення нерухомого майна, а саме земельної ділянки кадастровий номер - 4624555700:01:009:0406, житлового будинку та земельної ділянки кадастровий номер - 4624555700:01:009:0407, слід відмовити з підстав, викладених вище.

Суд першої інстанції відмовив ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 в цій частині зустрічних позовних вимог.

Однак рішення суду першої інстанції в частині вирішення зустрічних позовних вимог ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про повернення нерухомого майна, а саме земельної ділянки кадастровий номер - 4624555700:01:009:0406, житлового будинку та земельної ділянки кадастровий номер - 4624555700:01:009:0407, не може залишитися в силі та підлягає скасуванню, оскільки у задоволенні позову в цій частині зустрічних позовних вимог відмовлено з підстав, вказаних вище.

Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги ОСОБА_6, що суд апеляційної інстанції не врахував висновків щодо застосування статті 235 ЦК України у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 468/65/17-ц (провадження № 61-26636св18), від 29 січня 2020 року у справі № 711/2892/19 (провадження № 61-17989св19), від 26 лютого 2020 року у справі № 521/15471/16-ц (провадження № 61-41108св18), оскільки висновок, зроблений у цій справі, не суперечить висновку Верховного Суду у зазначених постановах. Крім того, фактичні обставини у зазначених справах є відмінними від фактичних обставин справи, яка переглядається.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_7 про незалучення його до участі у справі, оскільки суд прийняв рішення про його права, свободи, інтереси та обов`язки не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Саме по собі набуття особою, яка не брала участі у справі, права власності на майно, щодо якого виник спір, не обов`язково свідчить про те, що судовим рішенням вирішено питання щодо її прав, свобод, інтересів та (або) обов`язків. Натомість питання про те, чи вирішено судовим рішенням питання щодо прав, свобод, інтересів та (або) обов`язків особи, яка не брала участі у справі, має вирішуватись виходячи з конкретних обставин справи та з урахуванням змісту судового рішення (подібний правовий висновок викладено в ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 07 квітня 2020 року у справі № 504/2457/15-ц (провадження № 14-726цс19).

Крім того, слід зазначити, що відповідно до частини п`ятої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені стосовно певної особи судовим рішенням в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, можуть бути в загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Також не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги ОСОБА_7, що права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, передбаченого статтями 215, 216 ЦК України (подібні правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2202/15-ц (провадження № 14-132цс18), постановах Верховного Суду від 03 квітня 2019 року у справі № 712/15369/12, від 23 грудня 2019 року у справі № 646/2463/17, від 21 травня 2020 року у справі № 2-1129/10, а також постановах Верховного Суду України: від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-2233цс16, на які посилається ОСОБА_7 у поданій касаційній скарзі.

Враховуючи, що ні у позовних вимогах, ні у зустрічних позовних вимогах ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння не заявлялися і предметом спору у цій справі не є встановлення добросовісності набуття права на спірне майно набувачем, вказані доводи касаційної скарги ОСОБА_7 є необґрунтованими.

Європейський суд з прав людини вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Серявін та інші проти України", заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).

Інші наведені у касаційних скаргах доводи зводяться до незгоди з висновком суду апеляційної інстанції стосовно установлення обставин справи, переоцінки доказів, що виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Наведені у касаційних скаргах доводи були предметом дослідження в суді апеляційної інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

................

Перейти до повного тексту