Ухвала
30 червня 2021 року
м. Київ
справа № 756/8056/19-ц
провадження № 14-94цс21
Велика Палата Верховного Суду у складі
судді-доповідача Штелик С. П.
суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Сімоненко В. М.,
перевірила дотримання порядку передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду справи за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання договору позики недійсним та стягнення коштів
за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Оболонського районного суду м. Києва від 20 лютого 2020 року у складі судді Жука М. В. та постанову Київського апеляційного суду від 17 червня 2020 року у складі колегії суддів Шебуєвої В. А., Оніщука М. І. та Крижанівської Г. В.
встановила:
У червні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання договору позики недійсним та стягнення коштів. Зазначала, що з 20 червня 2000 року вона перебуває у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 . Переглядаючи новини на сайті "From-UA Новости Украины" ІНФОРМАЦІЯ_1, вона прочитала статтю, в якій серед іншого йшлося про те, що ОСОБА_2 дав у борг ОСОБА_3 грошові кошти у сумі 536 000 доларів США. Вона звернулася до свого чоловіка і він підтвердив, що дійсно 25 жовтня 2006 року передав ОСОБА_3 в борг указану грошову суму та отримав від останнього боргову розписку.
Борг ОСОБА_3 не повернув. Оскільки згоди на позику грошових коштів, які є спільною сумісною власністю подружжя, вона не надавала, ОСОБА_4 просила визнати недійсним укладений 25 жовтня 2006 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договір позики.
В порядку застосування наслідків недійсності правочину просила повернути сторони у попередній стан та стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 грошові кошти у сумі 536 000 доларів США.
Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 20 лютого 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним договір позики, укладений 25 жовтня 2006 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . У порядку застосування наслідків недійсності правочину стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 536 000 доларів США. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Постановою Київського апеляційного суду від 17 червня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення, а рішення Оболонського районного суду м. Києва від 20 лютого 2020 року без змін.
Задовольняючи позовні вимоги місцевий суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що згода одного з подружжя на відчуження цінного майна, що перебуває у їх спільній сумісній власності, зокрема, грошових коштів, сума яких не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, має бути надана в письмовій формі. Відтак закон встановлює можливість визнання недійсним правочину, який виходить за межі дрібного побутового, за вимогою одного з подружжя, який не давав письмової згоди на відчуження спільного сумісного майна, що за вартісним критерієм відноситься до цінного. Віднесення майна, набутого за час шлюбу, до спільної сумісної власності подружжя є презумпцією.
Задовольняючи позов в іншій частині, суди посилались на те, що, враховуючи недійсність спірного договору позики, а також те, що зобов`язання за недійсним правочином не виконано в повному обсязі, отже, за встановлених обставин є підстави для застосування наслідків недійсності правочину, передбачених статтею 216 ЦК України, що сприятиме ефективному захисту законного права позивача на мирне володіння належним їй майном, яке перебуває у спільній сумісній власності без визначення часток, та призведе до відновлення цього порушеного права.
Також суди виходили з того, що про порушення свого права укладенням спірного договору позивач дізналася лише у квітні 2019 року, ознайомившись із статтею, яка містить посилання на договір позики між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, що у судовому засіданні не спростовано.
У липні 2020 року ОСОБА_3 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 20 лютого 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 17 червня 2020 року в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати, а у справі ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. Разом із тим просив постановити окрему ухвалу на адресу Оболонського районного суду м. Києва та Київського апеляційного суду у зв`язку із численними порушеннями норм права, допущеними цими судами та ігнорування обов`язкових висновків Верховного Суду в аналогічних справах.
Касаційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції належним чином не повідомив заявника про розгляд справи, а тому він був позбавлений можливості довести свої заперечення, що змусило його звертатись з апеляційною скаргою.
ОСОБА_3 також вказував, що звернення з цим позовом відбулося після спливу позовної давності, адже позивачеві було достеменно відомо про наявність спору між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, який розглядався в суді з 2015 року щодо повернення боргу. Сторони у справі підтримували дружні відносини, крім того про наявність боргу позивач могла дізнатися і з інших інтернет-ресурсів, а не лише в квітні 2019 року.
Доводом касаційної скарги також є те, що обставинами справи спростовуються твердження позивача про належність цих коштів до спільного майна подружжя.
Заявник також стверджував, що суд на власний розсуд змінив статус ОСОБА_2 на позивача та стягнув на його користь спірну суму коштів, хоча позивачем у справі була ОСОБА_1, а ОСОБА_2 жодних вимог не пред`являв.
У вересні 2020 року представник ОСОБА_1 - адвокат Балтуцька О. М. подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу подану ОСОБА_3, в якому представник позивача у задоволенні касаційної скарги просить відмовити, посилаючись на її необґрунтованість.
Вказує, що суди обох попередніх інстанцій правильно встановили всі обставини справи, дали їм належну оцінку, внаслідок чого ухвалили судові рішення відповідно до норм як матеріального так і процесуального права.
Твердження відповідача про порушення судом першої інстанції норм процесуального права не відповідають дійсності, підстав для застосування позовної давності нема, адже ОСОБА_5 не була стороною у справі № 756/9094/15, а в Єдиному державному реєстрі судових рішень найменувань сторін не зазначено. Кошти, надані у борг були спільною сумісною власністю подружжя, їх сума була значна, а тому згода другого з подружжя була обов`язковою.
У вересні 2020 року від відповідача ОСОБА_2 до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу подану ОСОБА_3, в якій відповідач у задоволенні касаційної скарги просить відмовити, посилаючись на її необґрунтованість.
У поданому відзиві відповідач ОСОБА_2 вказує, що оскаржені судові рішення ухвалені з додержанням норм як матеріального так і процесуального права, а тому скасованими бути не можуть. Зазначає, що ОСОБА_3 не довів того, що позивач була раніше обізнана про наявність заборгованості за розпискою.
Ухвалою Верховного Суду від 27 липня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано цивільну справу із Оболонського районного суду м. Києва. Зупинено виконання та дію рішення Оболонського районного суду міста Києва від 20 лютого 2020 року і постанови Київського апеляційного суду від 17 червня 2020 року до закінчення їх перегляду в касаційному порядку.
04 серпня 2020 року цивільна справа № 756/8056/19 надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18 листопада 2020 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п`яти суддів.
Ухвалою від 19 травня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі підпункту 7 пункту 1 Розділу ХІІІ "Перехідні положення" ЦПК України, за змістом якого суд, що розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об`єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України; також на підставі частин третьої-п`ятої статті 403 ЦПК України, відповідно до яких суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду; якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати; якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Вивчивши матеріали касаційної скарги та мотиви, на підставі яких постановлена ухвала Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 травня 2021 року, Велика Палата Верховного Суду вважає наявними підстави для передачі справи на її розгляд, з огляду на таке.
Щодо підстав відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду
Колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
передала справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду у тому числі на підставі частини третьої статті 403 ЦПК України, оскільки вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування частини першої статті 216 ЦК України, викладеного у раніше ухваленій постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 12 червня 2019 року у справі № 914/2867/16. Колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду зазначає, що у вказаній постанові Касаційного господарського суду міститься правовий висновок про те, що заінтересована особа, яка не є стороною оскарженого правочину, має право звернутись із позовом та просити застосувати наслідки двосторонньої реституції відносно сторін правочину - привести їх у попередній стан. Проте колегія суддів бажає відступити від таких висновків Касаційного господарського суду, адже вважає, що реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним, оскільки у цьому разі повернення сторін правочину у попередній стан не відновить порушеного права третьої особи, яка не є стороною такого правочину, а тому вважає, що пред`явлення позовної вимоги позивачем у цій справі таким чином як стягнення з одного відповідача на користь іншого відповідача суми коштів за договором позики є неналежним способом захисту.
Відповідно до вимог ЦПК України Велика Палата Верховного Суду уповноважена відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів іншого касаційного суду.
Разом з тим, правове питання щодо права осіб, які не є сторонами правочину, оспорювати його і вимагати проведення реституції, вже вирішувалося Великою Палатою та за результатами такого вирішення прийнято постанову від 18 квітня 2018 року у справі № 439/212/14-ц (провадження № 14-75цс18). За змістом наведеної постанови згідно з частинами другою та третьою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Загальним правовим наслідком недійсності правочину (стаття 216 ЦК України) є реституція, яка застосовується як належний спосіб захисту цивільного права та інтересу за наявності відносин, які виникли в зв`язку з вчиненням особами правочину та внаслідок визнання його недійсним. При цьому правом оспорювати правочин і вимагати проведення реституції ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як "заінтересовані особи" (статті 215, 216 ЦК України). З огляду на зазначені приписи, правила статей 15, 16 ЦК України, а також статей 1, 2?4, 14, 215 ЦПК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб`єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб. Оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була його стороною. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.
Таким чином, Велика Палата Верховного Суду вже викладала у своїй постанові висновок щодо спірного питання у подібних правовідносинах, правова позиція щодо застосування частини першої статті 216 ЦК України, викладена у раніше ухваленій постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 12 червня 2019 року у справі № 914/2867/16, відповідає правовому висновку, викладеному в постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 439/212/14-ц(провадження № 14-75цс18), відступати від яких Велика Палата Верховного Суду не вбачає правових підстав.
Щодо підстав відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України та рішенні Великої Палати
Колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вказала на необхідність відступити від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 23 травня 2012 року у справі № 6-37цс12, та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), вказати, що пункт 6 статті 3 ЦК України (принцип добросовісності) має застосовуватися при розгляді спорів про недійсність договору позики, укладеного одним із подружжя без згоди іншого, який виходить за межі дрібної побутової угоди чи стосується іншого цінного майна.
Зокрема в ухвалі від 19 травня 2021 року зазначено, що "аналіз змісту постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) свідчить, що принцип добросовісності при розгляді спору про недійсність договору, укладеного одним із співвласників без згоди іншого (інших) співвласників, не повинен застосовуватися. Добросовісність - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. У постановах Верховного Суду України від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-1587цс16, від 22 лютого 2017 року у справі № 6-17цс17, від 22 червня 2017 року у справі № 201/14163/13-ц, від 05 липня 2017 року у справі № 552/4405/14-ц, від 16 серпня 2017 року у справі № 2608/12111/12 зроблено висновок, що: "укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя". Отже, Верховним Судом України при ухваленні постанов від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-1587цс16, від 22 лютого 2017 року у справі № 6-17цс17, від 22 червня 2017 року у справі № 201/14163/13-ц, від 05 липня 2017 року у справі № 552/4405/14-ц, від 16 серпня 2017 року у справі № 2608/12111/12 було застосовано принцип добросовісності при розгляді спору про недійсність договору, укладеного одним із співвласників.
Однак в постанові Верховного Суду України від 23 травня 2012 року у справі № 6-37цс12 зроблено висновок, де вказано, що розпорядження ж об`єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості. Згідно зі статтею 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їх згодою. Як стаття 578 ЦК України, так і спеціальна норма - частина друга статті Закону України "Про іпотеку", передбачають, що майно, що є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально посвідченою згодою всіх співвласників. Умовою передачі співвласником нерухомого майна в іпотеку своєї частки в спільному майні без згоди інших співвласників є виділення її в натурі та реєстрація права власності на неї як на окремий об`єкт нерухомості. Якщо майно, яке є спільною частковою власністю, передано в іпотеку без згоди інших співвласників, то наявність таких обставин свідчить про невідповідність договору іпотеки актам цивільного законодавства, що є підставою для визнання такого правочину недійсним відповідно до положень частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України.
Отже, Верховним Судом України при ухваленні постанови від 23 травня 2012 року у справі № 6-37цс12 не було застосовано принцип добросовісності при розгляді спору про недійсність договору, укладеного одним із співвласників".
Колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду зазначає, що неодноразова зміна підходу і неможливість встановити, які висновки Верховного Суду України щодо врахування/неврахування добросовісності контрагента при розгляді спорів про недійсність договору, укладеного одним із подружжя, дозволяє серйозно сумніватися в передбачуваності пункту 6 статті 3 ЦК України. Відсутність доступного і розумно передбачуваного судового тлумачення призводить до неврахування інтересів добросовісного контрагента.
Разом з тим, неузгодженість судової практики Верховного Суду України та у подальшому Верховного Суду при вирішенні питання щодо врахування принципу добросовісності сторін при оспоренні правочинів за участю одного із подружжя усунуто у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), в якій зазначено, що закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи ? контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору. Відсутність згоди одного із співвласників - колишнього подружжя - на розпорядження спільним майном є підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження цим майном, недійсним. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018 року відступила від висновків Верховного Суду України щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у раніше прийнятих постановах від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі №6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16, посилаючись на те, що такі висновки суперечать принципу рівності як майнових прав подружжя, так і рівності прав співвласників, власність яких є спільною сумісною, без визначення часток.
Зміст висновків щодо наслідків передачі одним з подружжя в іпотеку спільного нерухомого майна без згоди другого подружжя у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) аналогічний до таких висновків у постанові Верховного Суду України від 23 травня 2012 року у справі № 6-37цс12.
У пункті 49 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів про якість судових рішень вказано, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні.
Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 05 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43-44) і № 818/1688/16 (пункти 44-45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54), від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44-45), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24)).
Враховуючи те, що прийняттям постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) забезпечено єдність судової практики щодо вирішення питання про врахування принципу добросовісності сторін при оспоренні правочинів за участю одного із подружжя, підстав відступу від попередніх висновків Верховного Суду не встановлено, колегія суддів Великої Палати не приймає справу до провадження на підставі підпункту 7 пункту 1 Розділу ХІІІ "Перехідні положення" ЦПК України та частини четвертої статті 403 ЦПК України.
Крім того, відповідно до вимог ЦПК України Велика Палата Верховного Суду уповноважена відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України та Великої Палати Верховного Суду.
При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де схожими є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.
Між тим, спір у цій справі стосується правових наслідків укладення договору позики одним із подружжя (позикодавцем) без згоди другого із подружжя, а спори у справах № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) та № 6-37цс12 виникли у зв`язку із оспоренням одним із подружжя (іпотекодавець) договорів іпотеки, предметом яких спільне майно подружжя, тобто спірні правовідносини у цих справах не є подібними.