ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
23 червня 2021 року
м. Київ
Справа № 640/30222/20
Провадження № 11-174заі21
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Гриціва М. І.,
суддів Анцупової Т. О., Власова Ю. Л., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В.
розглянула в порядку письмового провадження за наявними матеріалами апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 26 квітня 2021 року (судді Рибачук А. І., Берназюк Я. О., Мороз Л. Л., Бучик А. Ю., Желєзний І. В.) в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Верховної Ради України про визнання протиправною та скасування постанови та
ВСТАНОВИЛА:
1. ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом, у якому просив суд визнати протиправним та скасувати пункт 4 Постанови Верховної Ради України від 24 лютого 2014 року № 775-VII "Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді" (далі - Постанова) в частині доручення Генеральній прокуратурі України порушити кримінальне провадження за фактом прийняття Рішення Конституційного Суду України № 20?рп/2010 і притягнення усіх винних осіб до відповідальності.
Окружний адміністративний суд міста Києва ухвалою від 22 січня 2021 року на підставі частини четвертої статті 22 та підпункту 2 частини першої статті 29 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) передав позовну заяву на розгляд до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.
2. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 16 квітня 2021 року позовну заяву залишив без руху та надав строк для усунення недоліків шляхом подання заяви про поновлення строку на звернення до адміністративного суду та надання документа про сплату судового збору.
Цей же суд ухвалою від 26 квітня 2021 року позовну заяву повернув позивачу на підставі пункту 9 частини четвертої статті 169 КАС України.
У своєму рішенні суд, посилаючись на положення частини п`ятої статті 122 КАС України, зазначив, що про існування спірної Постанови позивач мав можливість дізнатись з 01 березня 2014 року - з моменту її офіційного оприлюднення, а перебування позивача за кордоном не може свідчити про наявність поважних причин пропуску строку на звернення до суду з цим позовом та вважатися тим фактором, що обмежив можливість ознайомитися зі змістом цієї Постанови з дня її публікації.
3. ОСОБА_1 не погодився із цим рішенням суду і подав до Великої Палати Верховного Суду апеляційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржувану ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду та передати справу на новий розгляд до цього суду.
Позивач вважає, що при винесенні ухвали від 26 квітня 2021 року було допущено неповне з`ясування обставин, які мають значення для справи, що в підсумку призвело до невідповідності висновків суду дійсним обставинам справи.
Наголошує, що суд першої інстанції не надав правового значення тій обставині, що позивач уперше дізнався про порушення відносно нього кримінального провадження на виконання спірної Постанови з листа Офісу Генерального прокурора від 17 листопада 2020 року, а 03 грудня 2020 року звернувся з позовом до суду.
На його переконання, цей факт, про який він детально повідомив Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду, беззаперечно свідчить, що він не міг дізнатись про порушення свого права раніше вказаної дати.
ОСОБА_1 не погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що спірна Постанова є актом індивідуальної дії, а не нормативно-правовим актом з огляду на її зміст та формулювання тексту. Звідси строк її оскарження має визначатися частиною третьою статті 264 КАС України.
З покликанням на положення статті 6 Конвенції про захист прав та людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини доводить, що надмірний формалізм при вирішенні питання щодо прийняття позовної заяви скаржника обмежив йому доступ до суду, порушив право на справедливий судовий захист.
4. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 14 травня 2021 року відкрила апеляційне провадження у цій справі, а ухвалою від 01 червня 2021 року призначила розгляд справи в порядку письмового провадження.
5. У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача просить залишити її без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.
Підкреслює, що спірна Постанова є актом індивідуальної дії, а тому на її оскарження поширюються положення статті 122 КАС України.
Підсумовує, що ця Постанова жодним чином не стосується ОСОБА_1, оскаржувана ухвала є законною, а доводи апеляційної скарги не спростовують обгрунтованих висновків суду.
У відповіді на відзив позивач повторно наголошує на помилковості висновку відповідача про те, що спірна Постанова є актом індивідуальної дії, оскільки вона за своїм змістом не відповідає визначенню поняття "індивідуальний акт" у розумінні пункту 19 частини першої статті 4 КАС України, не містить відомостей, що вона стосується його прав та законних інтересів. Проте саме на підставі спірної Постанови було порушено відносно нього кримінальне провадження за викладеними у ній фактами, що підтверджує, що вона не є атом індивідуальної дії.
Зазначає, що відкриття кримінального провадження на підставі спірної Постанови спростовує доводи відповідача про те, що цей акт не стосується позивача. Вважає, що Верховна Рада України, діючи в непередбачений Конституцією та законами України спосіб, вийшла за межі своїх повноважень, чим протиправно втрутилась в діяльність прокуратури. Прийняття спірної Постанови призвело до безпідставного переслідування його, а також до порушення принципу презумпції невинуватості, порушення розумних строків здійснення досудового розслідування та порушення прав на захист шляхом систематичного недопуску його захисників. Далі позивач описав дії праціників правоохоронних органів, що, з його погляду, вчинялись на виконання спірної Постанови, є протиправними та призвели до порушення його прав.
6. Велика Палата Верховного Суду дослідила наведені в апеляційній скарзі доводи, перевірила матеріали справи, переглянула оскаржуване судове рішення і не виявила порушень норм матеріального чи процесуального права, які могли призвести до ухвалення незаконного судового рішення, щоб його скасувати й направити справу до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження.
Частиною першою статті 5 КАС України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду за захистом, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.
За змістом частини першої статті 122 КАС України адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів (частина друга статті 122 КАС України).
Строк звернення до адміністративного суду - це проміжок часу після виникнення спору в публічно-правових відносинах, протягом якого особа має право звернутися до адміністративного суду із заявою за вирішенням цього спору і захистом своїх прав, свобод чи інтересів.
Отже, початок перебігу строку звернення до суду починається з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
7. З матеріалів справи вбачається, що позивач оскаржує спірну Постанову.
До суду звернувся 03 грудня 2020 року, тобто з пропуском установленого статтею 122 КАС України шестимісячного строку звернення до суду. Цієї обставини позивач не заперечує та заявив клопотання про поновлення цього строку.
Прохання мотивував тим, що про прийняття оскаржуваного акта йому стало відомо 17 листопада 2020 року, з часу ознайомлення з листом Офісу Генерального прокурора № 27/3-4905вих.20.
З огляду на чинність Спірної Постанови наголошував на можливості реалізації права на оскарження в судовому порядку нормативно-правового акта протягом усього строку його дії. У цьому контексті покликався на положення частини третьої статті 264 КАС України.
8. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду відмовив у поновленні строку на звернення до суду, а на твердження позивача про поважність причин його пропуску послався на такі заперечення.
Спірна Постанова опублікована 01 березня 2014 року у газеті "Голос України" № 39.
Таким чином, про існування цієї Постанови позивач мав можливість дізнатись з 01 березня 2014 року - з моменту офіційного її оприлюднення, при цьому перебування позивача за кордоном не свідчить про наявність поважних причин пропуску строку на звернення до суду з цим позовом та не виключає можливості ознайомитись зі змістом спірної Постанови з дня її публікації.
9. Відповідно до пункту 18 частини першої статті 4 КАС України нормативно-правовий акт - це акт управління (рішення) суб`єкта владних повноважень, який установлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування.
Індивідуальний акт - це акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який (яке) стосується прав або інтересів визначеної в акті (рішенні) особи або осіб та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк (пункт 19 частини першої статті 4 КАС України).
За владно-регулятивною природою всі юридичні акти поділяються на правотворчі, правотлумачні (правоінтерпретаційні) та правозастосовні. Нормативно-правові акти належать до правотворчих, а індивідуальні - до правозастосовних.
Нормативно-правовий акт - це письмовий документ компетентного органу держави, уповноваженого нею органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта, в якому закріплено забезпечуване нею формально обов`язкове правило поведінки загального характеру. Такий акт приймається як шляхом безпосереднього волевиявлення народу, так і уповноваженим на це суб`єктом за встановленою процедурою, розрахований на невизначене коло осіб і на багаторазове застосування.
Натомість індивідуально-правові акти як результати правозастосування адресовані конкретним особам, тобто є формально обов`язковими для персоніфікованих (чітко визначених) суб`єктів; містять індивідуальні приписи, в яких зафіксовані суб`єктивні права та/чи обов`язки адресатів цих актів; розраховані на врегулювання лише конкретної життєвої ситуації, а тому їх юридична чинність (формальна обов`язковість) вичерпується одноразовою реалізацією. Крім того, такі акти не можуть мати зворотної дії в часі, а свій зовнішній прояв можуть отримувати не лише в письмовій (документальній), але й в усній (вербальній) або ж фізично-діяльнісній (конклюдентній) формах.
З огляду на вказане нормативно-правовий акт містить загальнообов`язкові правила поведінки (норми права), тоді як акт застосування норм права (індивідуальний акт) - індивідуально-конкретні приписи, що є результатом застосування норм права; вимоги нормативно-правового акта стосуються всіх суб`єктів, які опиняються в нормативно регламентованій ситуації, а акт застосування норм права адресується конкретним суб`єктам і створює права та/чи обов`язки лише для цих суб`єктів; нормативно-правовий акт регулює певний вид суспільних відносин, а акт застосування норм права - конкретну життєву ситуацію; нормативно-правовий акт діє впродовж тривалого часу та не вичерпує своєї дії фактами його застосування, тоді як дія акта застосування норм права закінчується у зв`язку з припиненням конкретних правовідносин.
Як убачається зі змісту спірної Постанови, а саме оскаржуваного її пункту 4, він стосується звернення Верховної Ради України до Генеральної прокуратури України, не містить загальнообов`язкових правил поведінки, передбачає індивідуалізовані приписи щодо певного кола осіб, не регулює певний вид суспільних відносин і вичерпує свою дію після його реалізації.
10. Суд першої інстанції у справі, що розглядається, дійшов висновку, що наведені ОСОБА_1 підстави для поновлення пропущеного строку суд не може визнати поважними, і залишив позов без руху. Оскільки позивач не повідомив інших, крім висловлених ним у попередній заяві про поновлення строку, причин, які б указували на поважність пропуску строку звернення до суду, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду оскаржуваною ухвалою повернув позовну заяву позивачеві.
11. Велика Палата Верховного Суду оцінила дії ОСОБА_1 та пов`язані з ними міркування останнього про поважність причин пропуску строку і вважає, що позивач відповідно до вимог статті 55 Конституції України і статті 5 КАС України реалізував своє право на звернення за судовим захистом.
Зі змісту позовної заяви та апеляційної скарги випливає, що скаржник щонайменше з 01 березня 2014 року знав про видання спірної Постанови. Обставина, яку він називає на підтвердження дотримання строку звернення до суду, а саме що відомості про прийняття оскаржуваного акта йому стали відомі 17 листопада 2020 року - з часу ознайомлення з листом Офісу Генерального прокурора № 27/3-4905вих.20, не виключає того факту, що він міг знати про існування спірної Постанови з моменту її опублікування.
Від 01 березня 2014 року до дня подання позовної заяви (03 грудня 2020 року) скаржник не міг не знати чи не довідатися про те, що спірна Постанова була видана 24 лютого 2014 року, оприлюднена 01 березня того ж року. Цей факт ним не заперечується. Дійсно вона не містить конкретних даних стосовно позивача, на чому він сам наголошує, але те, що вона в подальшому стала основою відкриття кримінального провадження, не може бути підставою для поновлення строку на її оскарження та, власне, її оскарження.
Як видно зі змісту апеляційної скарги, позивач, оскаржуючи спірну Постанову, фактично підміняє оскарження дій правоохоронних органів під час здійснення досудового розслідування у кримінальному провадженні, відкритому відносно нього. Однак усе те, що він називає як наслідок прийняття спірної Постанови, знаходиться поза межами окресленого предмета оскарження.
У контексті сказаного не можна погодитися з доводами скаржника про те, що суд обмежив право останнього на доступ до суду. Рішення суду першої інстанції про повернення позовної заяви зумовлене не небажанням суду з якихось причин розглядати позовні вимоги ОСОБА_1, а тим, що автор цих вимог порушив установлені законом порядок, умови та строки звернення за захистом порушеного права. У цілому право позивача на звернення до суду ніким не було обмежене.
Слід зазначити, що позивач як у заяві про поновлення строку звернення до суду, так і в апеляційній скарзі не навів об`єктивних підстав, які б унеможливили його звернення до суду в межах установленого КАС України строку.
Отже, суд першої інстанції, зважаючи на відсутність поважних причин для поновлення ОСОБА_1 строку звернення до адміністративного суду, дійшов правильного висновку про наявність підстав для повернення позовної заяви відповідно до частини другої статті 123 КАС України.
12. За правилами статті 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Міркування і твердження ОСОБА_1 в апеляційній скарзі не спростовують правильності правових висновків Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, викладених в оскаржуваній ухвалі.
З огляду на це Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що суд прийняв правильне процесуальне рішення, тому підстав для втручання й скасування ухвали Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 26 квітня 2021 року немає.
Керуючись статтями 122, 243, 266, 315, 316, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду