П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
1 липня 2021 року
м. Київ
Справа № 9901/400/19
Провадження № 11-175заі21
Велика Палата Верховного Суду у складі:
головуючого судді Князєва В. С.,
судді-доповідача Прокопенка О. Б.,
суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Пророка В. В., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Штелик С. П.,
за участю:
секретаря судового засідання Ключник А. Ю.,
позивачки ОСОБА_1,
представника відповідача - Русакової І. Г.,
розглянувши в судовому засіданні в режимі відеоконференції адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Вищої ради правосуддя (далі - ВРП) про визнання протиправним і скасування рішення
за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 20 квітня 2021 року (судді Дашутін І. В., Єресько Л. О., Жук А. В., Мартинюк Н. М., Мельник-Томенко Ж. М.),
УСТАНОВИЛА:
У липні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду як суду першої інстанції з позовом, у якому просила визнати протиправним і скасувати рішення ВРП від 9 липня 2019 року № 1821/0/15-19 про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Святошинського районного суду міста Києва на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України (далі - рішення № 1821/0/15-19, спірне рішення).
На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначила, що ВРП при прийнятті спірного рішення діяла упереджено та поза межами її компетенції, оскільки цей орган не наділено повноваженнями приймати рішення за вже реалізованим і виконаним поданням Вищої ради юстиції (далі - ВРЮ), на підставі якого вже було прийнято відповідне рішення.
До того ж ВРП могла розглядати питання про звільнення судді на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України тільки за поданням її Дисциплінарної палати. При цьому жодним органом не вирішувалося питання про наявність названої підстави для звільнення судді.
ОСОБА_1 також зауважила, що на дату ухвалення оскаржуваного рішення вона не була суддею Святошинського районного суду міста Києва, адже її відраховано зі штату цього суду ще 30 жовтня 2016 року. Звільнення з посади, яку позивачка вже не обіймала, позбавило її можливості бути поновленою на посаді після незаконного звільнення.
На переконання позивачки, відповідачем при прийнятті оскаржуваного рішення було порушено принцип заборони подвійного притягнення до відповідальності за одне й те саме правопорушення та здійснено її повторне переслідування з повторним застосуванням санкції, без зазначення жодних мотивів ані щодо її аргументів із цього питання, ані щодо мотивів спростування таких аргументів.
Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду рішенням від 20 квітня 2021 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив.
У ході судового розгляду встановлено такі фактичні обставини справи.
Указом Президента України від 20 листопада 2003 року № 1286/2003 "Про призначення суддів" відповідно до статті 127 та частини першої статті 128 Конституції України, зокрема, ОСОБА_1 призначена на посаду судді Святошинського районного суду міста Києва в межах п`ятирічного строку.
Постановою ВРУ від 22 жовтня 2009 року № 1683-VІ "Про обрання суддів" відповідно до пункту 27 частини першої статті 85, частини першої статті 128 Конституції України, зокрема, ОСОБА_1 обрано суддею Святошинського районного суду міста Києва безстроково.
Відповідно до Закону України "Про відновлення довіри до судової влади в Україні" на адресу Тимчасової спеціальної комісії з перевірки суддів загальної юрисдикції (далі - ТСК) надійшла заява заступника Генерального прокурора України Бачуна О. В. про порушення суддею Святошинського районного суду міста Києва ОСОБА_1. норм законодавства України під час прийняття рішення про обрання запобіжного заходу у виді тримання під вартою щодо особи, яка була учасником масових акцій протесту в період з 21 листопада 2013 року до дня набрання чинності зазначеним законом.
22 квітня 2015 року ТСК, розглянувши матеріали перевірки щодо судді Святошинського районного суду м. Києва ОСОБА_1., прийняла висновок № 20/02-15, яким ухвалила визнати в діях судді Святошинського районного суду міста Києва ОСОБА_1 порушення присяги та направити висновок з матеріалами перевірки до ВРЮ для розгляду і прийняття рішення.
ВРЮ, розглянувши 5 листопада 2015 року дисциплінарну справу, відкриту за висновком ТСК, прийняла рішення № 819/0/15-15 "Про внесення подання до Верховної Ради України про звільнення судді Святошинського районного суду міста Києва ОСОБА_1 з посади у зв`язку з порушенням присяги судді".
Підставою для ухвалення вказаного рішення стали допущені суддею ОСОБА_1. під час розгляду питання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою підозрюваному ОСОБА_2 (справа № 759/2801/14) грубі порушення законодавства, які відповідно до висновків, викладених у рішенні ВРЮ від 5 листопада 2015 року № 819/0/15-15, свідчать про необ`єктивний та упереджений розгляд справ, порочать звання судді, що є порушенням присяги.
ОСОБА_1 оскаржила це рішення ВРЮ до Вищого адміністративного суду України, який постановою від 22 лютого 2016 року визнав його незаконним і скасував.
Верховний Суд України постановою від 12 липня 2016 року скасував постанову Вищого адміністративного суду України від 22 лютого 2016 року та відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання протиправним та скасування рішення ВРЮ від 5 листопада 2015 року № 819/0/15-15.
27 листопада 2015 року ВРЮ внесено на розгляд Верховної Ради України подання про звільнення судді Святошинського районного суду міста Києва ОСОБА_1 з посади, у зв`язку з порушенням присяги судді.
На позачерговому пленарному засіданні 29 вересня 2016 року Верховною Радою України прийнято постанову № 1604-VIII про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Святошинського районного суду міста Києва у зв`язку з порушенням присяги судді.
Зазначене рішення також стало предметом судової перевірки.
Так, постановою Вищого адміністративного суду України від 27 березня 2017 року визнано незаконною та скасовано постанову Верховної Ради України від 29 вересня 2016 року № 1604-VIII "Про звільнення судді".
9 липня 2019 року ВРП, розглянувши матеріали подання про звільнення судді ОСОБА_1 з посади судді Святошинського районного суду міста Києва на підставі пункту 3 частини 6 статті 126 Конституції України, керуючись пунктом 4 частини першої статті 131 Конституції України, статтею 56, пунктом 14 розділу ІІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII "Про Вищу раду правосуддя" (далі - Закон № 1798-VIII), статтею 115 Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (далі - Закон № 1402-VIII), ухвалила спірне рішення № 1821/0/15-19.
За висновком суду першої інстанції, ВРП правомірно на підставі пункту 14 розділу ІІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1798-VIIIрозглянула подання ВРЮ від 27 листопада 2015 року про звільнення судді Святошинського районного суду міста Києва ОСОБА_1 за порушення присяги, а відтак ухвалила за ним оскаржуване рішення.
На обґрунтування такого висновку суд першої інстанції зазначив, що оскаржуване в цій справі рішення ВРП постановила як орган, який з 30 вересня 2016 року уповноважений ухвалювати рішення про звільнення судді з посади з підстав, визначених частиною шостою статті 126 Конституції України. До 30 вересня 2016 року такими повноваженнями (стосовно суддів, обраних безстроково) була наділена Верховна Рада України.
Суд першої інстанції зауважив, що фактичні обставини, які слугували підставою для висновку про наявність у діях судді ОСОБА_1 ознак порушення присяги судді як підстави для звільнення її з посади, викладено в рішенні ВРЮ від 5 листопада 2015 року про внесення подання до Верховної Ради України про звільнення судді. Це рішення ВРЮ є чинним, відповідно й названі обставини - встановленими, а вид відповідальності за неправомірні діяння судді при здійсненні правосуддя - обраним/застосованим.
ВРЮ як орган, уповноважений відповідно до статті 131 Основного Закону України (у попередній редакції) вносити подання про звільнення суддів з посади, реалізував це право/компетенцію і вніс до Верховної Ради України як органу, який обирав позивачку на посаду судді безстроково, подання про її звільнення за порушення присяги.
Суд акцентував увагу на тому, що подальше скасування Постанови Верховної Ради України від 29 вересня 2016 року № 1604-VIII зумовило те, що станом на дату набрання чинності Законом України від 2 червня 2016 року № 1401-VIII "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)" (далі - Закон № 1401-VIII) за поданням ВРЮ від 27 листопада 2015 року рішення Верховної Ради України не прийнято. Указане подання ВРЮ по суті залишилося без реалізації, адже за процедурою, чинною до 30 вересня 2016 року, суддю, обраного безстроково, могла звільнити Верховна Рада України, що з огляду на те, як було прийнято це рішення (Постанова від 29 вересня 2016 року № 1604-VIII) і результат його судового оскарження (вказану Постанову суд визнав незаконною і скасував), зроблено не було.
Також, за висновком суду, у спірних правовідносинах ВРП не притягала ОСОБА_1 до відповідальності повторно (за одне і те ж). Вид відповідальності щодо позивачки вже обрала/застосувала ВРЮ своїм рішенням від 5 листопада 2015 року № 819/0/15-15. Відповідач по суті реалізував повноваження, якими був наділений парламент (щодо суддів, обраних безстроково) у процедурі звільнення судді і які (повноваження) на перехідний період передано йому (відповідачу).
Крім того, судом зазначено, що той факт, що на час ухвалення ВРП спірного рішення ОСОБА_1 не була зарахована до штату Святошинського районного суду міста Києва, не впливає на визначену законом процедуру звільнення судді з посади, яку ВРП було дотримано.
Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права, порушення норм процесуального права, неповне з`ясування обставин справи та невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, порушує питання про скасування цього рішення та ухвалення нового - про задоволення позову.
Обґрунтовуючи скаргу, ОСОБА_1 послалася на те, що суд першої інстанції у своєму рішенні не надав правової оцінки її аргументам щодо:
-можливості звільнення з посади судді особи, яка не займає цієї посади. Так, на переконання скаржниці, у розумінні статті 52 Закону № 1402-VIII та пункту 4 частини першої статті 131 Конституції України ВРП може ухвалювати рішення про звільнення з посади судді особи, яка на момент звільнення має статус судді, призначена суддею і займає штатну посаду. При цьому станом на момент прийняття спірного рішення ОСОБА_1 не була зарахована/відновлена в штаті суддів Святошинського районного суду міста Києва;
-протиправного повторного розгляду ВРП реалізованого акту, який вичерпав свою дію виконанням, адже ОСОБА_1 вже відраховано зі штату суддів суду, та порушення ВРП принципу заборони притягнення до відповідальності за одне й те ж;
-втручання у право ОСОБА_1 на відновлення порушеного Постановою Верховної Ради України від 29 вересня 2016 року права, адже факт незаконного звільнення було встановлено судом, а ефективним способом захисту при незаконному звільненні є поновлення позивачки на займаній посаді;
-відсутності повноважень ВРП приймати рішення про звільнення судді ОСОБА_1 на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України, адже ВРП надано повноваження звільняти суддів на підставі подань про звільнення з посади за порушення присяги та на підставі названої норми виключно в єдиному випадку - якщо за такими поданнями не було прийнято рішення (у цьому випадку рішення Верховною Радою України було прийнято);
-звільнення позивачки на підставі норми закону, якої не існувало на час виникнення спірних правовідносин, та без подання Дисциплінарної палати ВРП.
Скаржниця також наголошує, що у спірному рішенні ВРП не вказано складу порушення, за яке звільнено позивачку. Воно прийняте зі спливом присічного строку притягнення судді до дисциплінарної відповідальності - через 5 років і майже 6 місяців, адже підставою звільнення стало рішення в кримінальній справі, ухвалене 19 лютого 2014 року. Вважає порушеним право на безсторонній та неупереджений розгляд ВРП її питання, оскільки члени ВРП бажали настання протиправних наслідків до позивачки, яка віднесена до так званих "суддів Майдану". Про упереджене ставлення, на переконання скаржниці, свідчить і те, що текст оскаржуваного рішення ВРП майже ідентичний доповіді, а члени цього органу Гречківський М. П. і Маловацький О. В. уже висловили своє ставлення, вирішуючи питання про притягнення судді до відповідальності.
Крім того, ОСОБА_1 посилається на неоднакове застосування судами норм права, вказуючи на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду та Великої Палати Верховного Суду, якими було скасовано рішення ВРП про звільнення суддів за аналогічних, як зазначає позивачка, обставин.
ВРП у своєму відзиві на апеляційну скаргу просить залишити без змін рішення суду першої інстанції, оскільки вважає правильним його висновок про відсутність правових підстав для задоволення позову ОСОБА_1,водночас доводи апелянта, на переконання ВРП, є необґрунтованими і висновків суду не спростовують.
Зокрема, ВРП вказує на відсутність передумов для скасування її рішення, визначених частиною другою статті 57 Закону № 1798-VIII. На переконання ВРП, оскаржуване рішення про звільнення судді з посади на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України ухвалене відповідно до повноважень ВРП та згідно з пунктом 14 розділу ІІІ "Прикінцеві та перехідні положення" згаданого Закону.
У судовому засіданні позивачка та представник ВРП підтримали, відповідно, апеляційну скаргу та відзив на неї, надали пояснення, аналогічні наведеним у зазначених процесуальних документах доводам.
Надаючи оцінку викладеним у скарзі та відзиві на неї доводам учасників справи, Велика Палата Верховного Суду керується таким.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Пунктом 1 частини першої статті 131 Конституції України (у редакції, яка діяла до 30 вересня 2016 року) було передбачено, що в Україні діє ВРЮ, до відання якої належить внесення подання про призначення суддів на посади або про звільнення їх з посад.
Відповідно до пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України (у зазначеній редакції) суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі порушення ним присяги.
Частиною першою статті 128 Конституції України (у зазначеній редакції) було передбачено, що перше призначення на посаду професійного судді строком на п`ять років здійснюється Президентом України, а всі інші судді, крім суддів Конституційного Суду України, обираються Верховною Радою України безстроково.
Порядок звільнення судді з посади на час виникнення спірних правовідносин регулювався Законом України від 7 липня 2010 року № 2453-VI "Про судоустрій і статус суддів" (далі - Закон № 2453-VI).
Згідно зі статтею 111 цього Закону суддя суду загальної юрисдикції може бути звільнений з посади органом, який його обрав або призначив, виключно з підстав, визначених частиною п`ятою статті 126 Конституції України, за поданням ВРЮ.
Після набрання 30 вересня 2016 року чинності законами України № 1401-VIII та № 1402-VIII встановлено новий порядок та підстави звільнення суддів з посад.
Згідно з пунктом 4 частини першої статті 131 Конституції України (у редакції, чинній після 30 вересня 2016 року) ухвалення рішення про звільнення судді з посади належить до повноважень ВРП.
Відповідно до частини другої статті 112 Закону № 1402-VIII рішення про звільнення судді з посади ухвалює ВРП у порядку, встановленому Законом № 1798-VIII.
Так, статтею 3 названого Закону до повноважень ВРП віднесено, зокрема, ухвалення рішення про звільнення судді з посади.
Відповідно до пункту 14 розділу ІІІ цього ж Закону матеріали та подання ВРЮ про звільнення суддів, за якими до набрання чинності Законом № 1401-VIII не прийнято рішення Президентом України чи Верховною Радою України, передаються до ВРП для ухвалення рішення про звільнення суддів з посад з підстав, зазначених у поданнях. Рішення про звільнення судді з посади ухвалюється ВРП у пленарному складі без виклику судді, щодо якого розглядається питання про звільнення. Регламентом ВРП може бути передбачена спрощена процедура розгляду цього питання.
Суддя, щодо якого до набрання чинності Законом № 1401-VIII ВРЮ внесено подання про його звільнення з посади за порушення ним присяги і рішення щодо якого не було прийнято Президентом України чи Верховною Радою України, звільняється з посади судді на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України.
Згідно із частинами першою та шостою статті 56 Закону № 1798-VIII питання про звільнення судді з підстав, визначених пунктами 2, 3, 5 та 6 частини шостої статті 126 Конституції України, розглядається на засіданні ВРП.
За результатами розгляду питання про звільнення судді з підстав, визначених пунктами 2, 3, 5 та 6 частини шостої статті 126 Конституції України, ВРП ухвалює вмотивоване рішення.
Відповідно до частини другої статті 57 Закону № 1798-VIII рішення ВРП про звільнення судді з підстав, визначених пунктами 3 та 6 частини шостої статті 126 Конституції України, може бути оскаржене та скасоване виключно з таких підстав:
1) склад ВРП, який ухвалив відповідне рішення, не мав повноважень його ухвалювати;
2) рішення не підписано будь-ким із складу членів ВРП, які брали участь у його ухваленні;
3) рішення не містить посилань на визначені законом підстави звільнення судді та мотиви, з яких ВРП дійшла відповідних висновків.
На підставі аналізу наведених правових норм суд першої інстанції правильно зазначив, що за процедурою, чинною станом на час установлення ВРЮ обставин порушення суддею ОСОБА_1 присяги судді, органом, уповноваженим вирішити питання про звільнення її з посади із цієї підстави, була Верховна Рада України, оскільки саме цей орган обрав її на посаду судді безстроково.
Рішення із цього приводу парламент приймав лише на підставі відповідного подання ВРЮ, за результатами розгляду якого міг або підтримати його, прийнявши постанову про звільнення ОСОБА_1 з посади судді за порушення нею присяги, або ні, якщо, наприклад, кількість народних обранців, які голосували за звільнення судді з посади, була б недостатньою для прийняття такого рішення. При цьому Верховна Рада України не мала повноважень переоцінювати зроблені в рішенні ВРЮ висновки про порушення суддею присяги, встановлювати факти порушень чи обирати вид відповідальності, оскільки це було віднесено до виключних повноважень ВРЮ.
За таких обставин процедура вирішення питання щодо звільнення судді з посади набуває ознак завершеності, а відповідне подання ВРЮ стає реалізованим унаслідок його розгляду уповноваженим органом та прийняття на його підставі остаточного рішення.
Так, у цій справі встановлено, що ВРЮ рішенням від 5 листопада 2015 року № 819/0/15-15, законність якого перевірив і підтвердив суд (справа № 800/437/15), внесла до Верховної Ради України подання про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Святошинського районного суду міста Києва за порушення присяги судді.
Верховна Рада України підтримала зазначене подання, прийнявши Постанову від 29 вересня 2016 року № 1604-VIII, якою звільнила суддю з посади.
Однак парламент порушив процедуру прийняття цієї Постанови. Такого висновку дійшов Вищий адміністративний суд України, і з цих підстав цей суд визнав її незаконною і скасував (постанова Вищого адміністративного суду України від 27 березня 2017 року).
Скасування акта суб`єкта владних повноважень як спосіб захисту порушеного права позивача застосовується тоді, коли спірний акт не породжує жодних правових наслідків від моменту прийняття такого акта. Визнання ж акта суб`єкта владних повноважень нечинним означає втрату чинності таким актом з моменту набрання чинності відповідним судовим рішенням або з іншого визначеного судом моменту після прийняття такого акта. Суд визначає, що рішення суб`єкта владних повноважень є нечинним, тобто втрачає чинність з певного моменту лише на майбутнє, якщо на підставі цього рішення виникли правовідносини, які доцільно зберегти.
Отже, можна зробити висновок, що в разі визнання судом незаконним рішення/дій, прийнятого/вчинених ВРУ за результатами розгляду подання ВРЮ про звільнення судді з посади за порушення присяги, незалежно від того, підтримав парламент таке подання і прийняв постанову про звільнення судді, чи ні (порушення вимог закону (зокрема, процедури) можуть мати місце у будь-якому із цих двох випадків), зазначена процедура не може вважатися завершеною, а подання розглянутим.
У контексті обставин справи, яка переглядається, це означає, що внаслідок визнання незаконною і скасування судом Постанови Верховної Ради України від 29 вересня 2016 року № 1604-VIII цей акт не породжує жодних правових наслідків від часу його прийняття, а тому відповідне подання ВРЮ не може вважатися реалізованим, що обумовлює відновлення стадії його розгляду уповноваженим органом.
Подібний висновок наведений у пункті 65 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2020 року у справі № 800/5/17 (провадження № 11-524заі19).
Таким чином, доводи скаржниці щодо нереалізованості подання ВРЮ ґрунтуються на помилковому тлумаченні норм закону і не заслуговують на увагу.
Після набрання чинності законами України № 1401-VIII та 1402-VIII, а також 1798-VIII у системі правосуддя відбулися суттєві зміни в організації судоустрою та її правових інститутів. Зокрема, повноваженнями ухвалювати рішення про звільнення суддів тепер наділена лише ВРП.
Суд першої інстанції обґрунтовано зазначив, що передання на підставі пункту 14 розділу ІІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1798-VIII на розгляд ВРП подань ВРЮ про звільнення з посади судді, за якими до набрання чинності конституційних змін щодо правосуддя не прийнято рішення Президентом України чи ВРУ, спрямоване на те, щоб процес (правовідносини), розпочатий до того, як змінилося законодавство (у цій сфері), був завершений, але вже з урахуванням нового правового регулювання, зокрема в тій його частині, яка стосується компетенції органів, уповноважених на прийняття відповідних рішень.
З матеріалів справи вбачається, що ВРУ листом від 8 лютого 2019 року
№ 04-29/04/314 надіслала до ВРП копію подання ВРЮ від 27 листопада 2015 року № 46/0/12-15 про звільнення судді Святошинського районного суду міста Києва ОСОБА_1 за порушення присяги судді.
Станом на цей час рішення ВРЮ від 5 листопада 2015 року про внесення Верховній Раді України відповідного подання було чинним, відтак й обставини, які слугували підставою для висновку про наявність у діях цієї судді ознак порушення присяги судді як підстави для звільнення її із цієї посади (така підстава була передбачена пунктом 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України в попередній її редакції, чинній на дату прийняття вказаного рішення ВРЮ), - встановленими (компетентним органом - ВРЮ), а вид відповідальності за неправомірні діяння судді при здійсненні правосуддя (які в сукупності становлять порушення присяги) - обраним/застосованим.
Суд першої інстанції слушно зауважив, що з набранням чинності зазначеними вище законами відповідальність за дії, з якими ВРЮ пов`язувала внесення подання про звільнення позивачки, скасована не була і наслідки таких дій у вигляді звільнення з посади судді не змінились.
Також Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що за наведених обставин немає підстав вважати, що ВРП притягнула позивачку до відповідальності повторно (за одне і те ж), адже вид відповідальності щодо ОСОБА_1 уже обрала ВРЮ своїм рішенням від 5 листопада 2015 року № 819/0/15-15, відповідач же реалізував повноваження, якими був наділений парламент (щодо суддів, обраних безстроково) у процедурі звільнення судді і які (повноваження) на перехідний період передано йому (відповідачу).
Отже, оскільки після 30 вересня 2016 року ВРП є органом, уповноваженим ухвалювати рішення про звільнення судді з посади з підстав, визначених частиною шостою статті 126 Конституції України, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що ВРП правомірно розглянула подання ВРЮ на підставі пункту 14 розділу ІІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1798-VIII і ухвалила за наслідками його розгляду оскаржуване в цій справі рішення.
Згідно із частиною першою статті 5, частиною другою статті 30 Закону № 1798-VIII ВРП складається з двадцяти одного члена. Її засідання у пленарному складі є повноважним, якщо в ньому бере участь більшість від складу ВРП.
Наявні в матеріалах справи документи, зокрема витяг з протоколу засідання ВРП від 9 липня 2019 року № 51 та ксерокопія оскаржуваного рішення ВРП, свідчать про те, що це рішення підписане повноважним складом ВРП та всіма її 12 членами, які брали участь у його ухваленні.
Таким чином, немає підстав, визначених пунктами 1 та 2 частини другої статті 57 Закону № 1798-VIII, для скасування спірного рішення відповідача.
Оцінюючи рішення ВРП № 1821/0/15-19 на його відповідність пункту 3 частини другої статті 57 Закону № 1798-VIII, Велика Палата Верховного Суду вважає, що це рішення містить конкретну підставу звільнення позивачки, визначену Конституцією України, та є вмотивованим.
Так, підставою для звільнення ОСОБА_1 з посади судді слугувало рішення ВРЮ від 5 листопада 2015 року № 819/0/15/15 "Про внесення подання до Верховної Ради України про звільнення судді Святошинського районного суду міста Києва ОСОБА_1 з посади судді за порушення присяги".
Зазначене рішення ВРЮ було предметом судової перевірки, за наслідками якої Верховний Суд України постановою від 12 липня 2016 року відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання протиправним та скасування рішення ВРЮ від 5 листопада 2015 року № 819/0/15-15.
Цей суд дійшов висновку про те, що ВРЮ, приймаючи вказане рішення, діяла в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, та вказав на те, що встановлені ВРЮ порушення суддею ОСОБА_1.законодавства, під час розгляду питання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою підозрюваному ОСОБА_2 (справа № 759/2801/14), а також наслідки за результатами вчиненого діяння свідчать про необ`єктивний та упереджений розгляд справи щодо ОСОБА_2, що порочить звання судді, а отже, є порушенням присяги і, як наслідок, підставою для внесення подання про звільнення судді із займаної посади, що є пропорційним скоєному та виправданим з урахуванням часу, що минув з моменту прийняття нею рішення.
Відповідно до частин першої та другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, установлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Згідно з положеннями частини четвертої статті 78 КАС обставини, встановлені рішенням суду в адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Отже, у силу вимог частини четвертої статті 78 КАС факт порушення ОСОБА_1 присяги судді та правомірність рішення ВРЮ від 5 листопада 2015 року № 819/0/15-15 про внесення подання до Верховної Ради України про звільнення цієї судді з посади за порушення присяги не потребують доказування.
На обґрунтування рішення № 1821/0/15-19 ВРП зазначила про те, що рішення ВРЮ від 5 листопада 2015 року № 819/0/15-15, у якому розглянуті та вирішені питання правомірності, обґрунтованості та наявності підстав для внесення ВРЮ подання про звільнення ОСОБА_1 з посади судді, є чинним; його законність перевірив та підтвердив суд. У зв`язку із цим ВРП дійшла висновку про наявність підстав для звільнення ОСОБА_1 з посади судді на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України.
З прийняттям законів України № 1401-VIII та 1402-VIII відповідальність за дії, з якими ВРЮ пов`язувала внесення подання про звільнення позивачки, скасована не була і наслідки таких дій у вигляді звільнення з посади судді не змінились, оскільки не було пом`якшено або скасовано відповідальність за вчинені суддею ОСОБА_1 порушення.
Відповідно до пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України та статті 115 Закону № 1402-VIII підставою для звільнення судді з посади є вчинення істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування обов`язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді.
За приписами пункту 1 частини восьмої статті 109 Закону № 1402-VIII у разі вчинення суддею істотного дисциплінарного проступку, грубого чи систематичного нехтування обов`язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді, застосовується дисциплінарне стягнення у виді подання про звільнення судді з посади.
Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що при ухваленні рішення № 1821/0/15-219 ВРП діяла на підставі та в межах визначених Конституцією і законами України повноважень. Оскаржуване рішення містить посилання на визначені законом підстави звільнення ОСОБА_1 з посади судді та мотиви, з яких ВРП дійшла відповідних висновків.
Щодо строку застосування стягнення Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
Так, норми законів України № 2453-VI та від 15 січня 1998 року № 22/98-ВР "Про Вищу раду юстиції" (далі - Закон № 22/98-ВР) у редакції, чинній на момент вчинення суддею ОСОБА_1 дій, які ВРЮ розцінила як порушення суддею присяги, не передбачали жодних обмежувальних строків притягнення судді до відповідальності за порушення присяги.
Законом України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII "Про забезпечення права на справедливий суд" (далі - Закон № 192-VIII) внесено зміни до Закону № 22/98-ВР, які набрали чинності з 27 лютого 2015 року, та викладено Закон № 2453-VI у новій редакції, що набрала чинності з 28 березня 2015 року.
Відповідно до частини другої статті 32 Закону № 22/98-ВР (у редакції Закону № 192-VIII) провадження щодо звільнення судді за порушення присяги проводиться за правилами і у строки, що передбачені для здійснення дисциплінарного провадження.
Згідно із частиною четвертою статті 96 Закону № 2453-VI (у редакції Закону № 192-VIII) дисциплінарне стягнення до судді застосовується не пізніше трьох років із дня вчинення проступку без урахування часу тимчасової непрацездатності або перебування судді у відпустці.
Отже, правила і строки для здійснення дисциплінарного провадження, які можуть бути застосовані при проведенні провадження щодо звільнення за порушення присяги судді, були передбачені саме положеннями Закону № 2453-VI (у редакції Закону № 192-VIII), що набрали чинності з 28 березня 2015 року.
Тобто застосування положень частини другої статті 32 Закону № 22/98-ВР після внесення до неї змін стало можливим лише після набрання чинності Законом № 2453-VI (у редакції Закону № 192-VIII).
Стаття 32 Закону № 22/98-ВР нерозривно пов`язана з розділом VI Закону № 2453-VI і має застосовуватися в поєднанні з нормами, що регламентують підстави та порядок притягнення судді до дисциплінарної відповідальності.
У такому випадку після набрання чинності Законом № 2453-VI (у редакції Закону № 192-VIII) уповноважений орган має право вирішувати питання про притягнення судді до відповідальності за порушення присяги, у тому числі вчинені до набрання цим Законом чинності, протягом строку, встановленого частиною четвертою статті 96 зазначеного Закону.
Отже, запровадження строку давності притягнення судді до відповідальності за дії, що підпадають під порушення присяги, є заходом, який покращує становище судді порівняно із ситуацією, коли такий строк законодавством визначений не був, а тому застосування трирічного строку давності притягнення судді до дисциплінарної відповідальності не суперечить положенням статті 58 Конституції України.
Аналогічні висновки наведені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № П/800/310/17, від 5 квітня 2018 року у справі № 800/523/17, від 21 червня 2018 року у справах № 11-272сап18 та 11-78сап18, від 1 листопада 2018 року у справі № 800/493/15 (П/9901/311/18).
Під час розгляду цієї справи встановлено, що дії, з якими відповідач пов`язував підстави звільнення позивачки з посади судді, були вчинені нею в лютому 2014 року.
5 листопада 2015 року, тобто в межах визначеного законом строку, ВРЮ, розглянувши дисциплінарну справу щодо судді ОСОБА_1., прийняла рішення № 819/0/15-15 про внесення до Верховної Ради України подання про звільнення судді Святошинського районного суду міста Києва ОСОБА_1 з посади за порушення присяги судді. Законність цього рішення констатував суд.
І саме з прийняттям ВРЮ цього рішення обставини, які слугували підставою для висновку про наявність у діях судді ОСОБА_1 ознак порушення присяги судді як підстави для звільнення її з цієї посади, є встановленими, а вид відповідальності за неправомірні діяння судді при здійсненні правосуддя - обраним/застосованим.
До того ж Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах неодноразово зазначала, що рішення ВРП про звільнення судді з посади, не є рішенням про притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, а лише приймається на його підставі, за своєю суттю таке рішення є кадровим.
З урахуванням наведеного доводи скаржниці про недотримання строку притягнення її до відповідальності є помилковими.
Також суд першої інстанції обґрунтовано звернув увагу на те, що підставою для передання подання ВРЮ щодо судді ОСОБА_1. на розгляд ВРП слугували положення пункту 14 розділу ІІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1798-VIII, які встановлюють особливу процедуру звільнення з посади судді на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України на перехідний період. У цих правовідносинах не передбачено подання Дисциплінарної палати про звільнення з посади.
Крім цього, суд першої інстанції обґрунтовано відхилив доводи позивачки з приводу того, що на час ухвалення оскаржуваного рішення вона не була суддею Святошинського районного суду міста Києва з огляду на її виключення зі штату цього суду, оскільки визнання незаконною і скасування Постанови Верховної Ради України від 29 вересня 2016 року № 1604-VIII обумовлює відсутність станом на час прийняття спірного рішення юридичного факту, з яким Конституція України пов`язує факт звільнення судді з посади. Виключення зі штату суду не впливає на ці обставини.
Інші доводи, наведені в апеляційній скарзі, правильність висновків суду першої інстанції також не спростовують.
Таким чином, оцінивши обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів, наведених позивачкою в її апеляційній скарзі, Велика Палата Верховного Суду вважає, що Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для скасування спірного рішення ВРП, оскільки, приймаючи його, цей орган діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 315 КАС за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
На підставі частини першої статті 316 КАС суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Оскільки Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду розглянув справу з дотриманням вимог матеріального та процесуального права, а наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують викладених у судовому рішенні цього суду висновків, то апеляційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.
Керуючись статтями 243, 250, 266, 308, 315, 316, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду