Постанова суду № 9901/187/20 від 01.07.2021 про визнання протиправним та скасування рішення, поновлення на посаді

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

1 липня 2021 року

м. Київ

Справа № 9901/187/20

Провадження № 11-406заі20

Велика Палата Верховного Суду у складі:

головуючого Князєва В. С.,

судді-доповідача Прокопенка О. Б.,

суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Пророка В. В., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Штелик С. П.,

за участю:

секретаря судового засідання Ключник А. Ю.,

позивача - ОСОБА_1,

представника відповідача - Нарольської Т. С.,

розглянула в судовому засіданні в режимі відеоконференції апеляційну скаргу Вищої ради правосуддя (далі - ВРП) на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 29 жовтня 2020 року (судді Коваленко Н. В., Стародуб О. П., Кравчук В. М., Єзеров А. А., Желєзний І. В.) у справі № 9901/187/20 за позовом ОСОБА_1 до ВРП про визнання протиправним та скасування рішення, поновлення на посаді,

УСТАНОВИЛА:

У липні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду як суду першої інстанції з позовом до ВРП, у якому просить:

- визнати протиправним та скасувати рішення ВРП від 18 червня 2020 року № 1877/0/15-20 "Про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Носівського районного суду Чернігівської області на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України" (далі - рішення ВРП, спірне рішення);

- поновити ОСОБА_1 на посаді судді Носівського районного суду Чернігівської області.

На обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначив, що він після звільнення з посади судді 30 серпня 2010 року починаючи з 25 листопада 2010 року є адвокатом, а тому, на його переконання, ВРП могла вирішувати питання щодо його звільнення з посади судді лише в разі попереднього поновлення на цій посаді.

Позивач стверджує, що на цей час минули строки для притягнення його до відповідальності у вигляді звільнення з посади судді, адже обставини, які лягли в основу прийняття спірного рішення ВРП, мали місце 22 лютого 2008 року (понад 12 років тому). При цьому позивач звертає увагу на те, що ці ж самі обставини слугували підставою для накладення на нього дисциплінарного стягнення у вигляді догани ще 26 вересня 2008 року, тобто ВРП, приймаючи спірне рішення, повторно застосувало до нього заходи дисциплінарної відповідальності.

На підтвердження своїх доводів ОСОБА_1 посилається на те, що звільнення судді за порушення присяги як вид дисциплінарної відповідальності визначено Законом України від 7 липня 2010 року № 2453-VI "Про судоустрій і статус суддів" (далі - Закон № 2453-VI) у редакції Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII "Про забезпечення права на справедливий суд" (далі - Закон № 192-VIII), який набув чинності з 29 березня 2015 року, тобто законодавець визнав, що звільнення за порушення присяги це теж дисциплінарне стягнення.

Позивач звертає увагу на те, що відповідно до частини другої статті 32 Закону України від 15 січня 1998 року № 22/98-ВР "Про Вищу раду юстиції" (далі - Закон № 22/98-ВР) у редакції, яка діяла станом на 22 лютого 2008 року, порушенням суддею присяги визнавалося, зокрема, вчинення ним дій, які порочать звання судді і можуть викликати сумнів у його неупередженості та незалежності, у чесності та непідкупності судових органів. Позивач звертає увагу, що в подальшому пунктом 7 частини дев`ятої статті 109 Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (далі - Закон № 1402-VIII) визначено ознаки істотного дисциплінарного проступку або грубого нехтування обов`язками судді, що є несумісним зі статусом судді або виявляє невідповідність займаній посаді, якими можуть бути, зокрема, факт, що суддя допустив інше грубе порушення закону, що підриває суспільну довіру до суду.

ОСОБА_1 вказує й на формальний характер спірного рішення ВРП, яке, на його думку, не відповідає вимогам частини другої статті 57 Закону України від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII "Про Вищу раду правосуддя" (далі - Закон № 1798-VIII), оскільки в цьому акті відповідача не надано конкретної оцінки діям судді, які б свідчили про вчинення ним істотного дисциплінарного проступку, обвинувачення судді у вчиненні проступку не конкретизовано, а фактично продубльовано текст подання Вищої ради юстиції (далі - ВРЮ) з подібного рішення 2010 року, яке було скасовано і мало наслідком порушення прав позивача на безсторонній та неупереджений розгляд, що є встановленим фактом.

Позивач стверджує, що такого поняття, як "вчинення істотного дисциплінарного проступку" ані у 2008, ані у 2010 році не існувало й редакція Конституції України, чинна на той час, не передбачала такої підстави для звільнення судді. Лише після внесення до Основного Закону України змін Законом України від 2 червня 2016 року № 1401-VIII "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)" (далі - Закон № 1401-VIII) статтею 126 Конституції України введено підстави для звільнення судді, у тому числі вчинення істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування обов`язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді.

Позивач вважає, що ВРП, намагаючись при вирішенні питання про його звільнення з посади судді ототожнити поняття "вчинення істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування обов`язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді" та "порушення присяги судді", допустила хибне припущення, що не може бути покладене в основу будь-якого рішення.

На переконання позивача, ВРП, приймаючи спірне рішення, не мала жодних підстав застосовувати для його звільнення формулювання, викладене в пункті 3 частини шостої статті 126 Конституції України, оскільки допущене ним порушення мало місце 22 лютого 2008 року і на той час такої підстави для звільнення судді з посади не існувало. Також, на думку позивача, не було підстав для звільнення його з посади судді за порушення присяги, оскільки на момент прийняття рішення відповідачем такої підстави для звільнення вже не існувало.

Позивач вказує, що ВРП свідомо проігнорувала норму Основного Закону України та в оскаржуваному рішенні обґрунтувала свою позицію виключно припущеннями та хибними тлумаченнями законодавства, застосувавши як підставу для його звільнення норму Конституції України, яка станом на момент допущення правопорушення не визнавала його таким правопорушенням.

Посилається позивач і на те, що відповідач неправильно застосував дію законів у часі, оскільки ВРП не взяло до уваги те, що за правилами статті 100 Закону № 2453-VI у редакції, чинній станом на час допущення ОСОБА_1 порушень, суддя загальної юрисдикції міг бути звільнений з посади органом, який його призначив або обрав, з підстав, визначених частиною п`ятою статті 126 Конституції України (в тій же редакції), за поданням ВРЮ, тобто виключно Президентом України, а не ВРП.

Позивач також наголошує на тому, що відповідно до статті 109 Закону № 1402-VIII подання про звільнення судді з посади є дисциплінарним стягненням. Однак дисциплінарним стягненням була й догана, яка оголошувалась позивачу 26 вересня 2008 року за те ж саме правопорушення, і строк дії цього стягнення сплив 26 вересня 2009 року. Отже, згідно з позицією позивача, у цьому конкретному випадку має місце повторне притягнення ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності, що прямо суперечить вимогам статті 61 Конституції України та є очевидним порушенням, навіть незважаючи на намагання ВРП видати звільнення позивача на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України за окремий невизначений вид відповідальності судді.

Позовна заява, окрім іншого, містить мотиви й про те, що відповідач, застосовуючи до ОСОБА_1 дисциплінарне стягнення у виді звільнення його з посади судді, проігнорував вимоги статті 109 Закону № 1402-VIII щодо строків притягнення до дисциплінарної відповідальності, не навів із цього приводу належних мотивів у своєму рішенні, яке оскаржується.

Позивач відзначає, що підставою для застосування стосовно нього дисциплінарного стягнення та прийняття рішення про його звільнення з посади судді слугували події, які відбулись у лютому 2008 року, і чинне на той час законодавство не передбачало строків для прийняття уповноваженим органом (суб`єктом) рішення про звільнення з посади судді за порушення присяги.

З прийняттям Закону № 1402-VIII, який набув чинності з 30 вересня 2016 року, строки застосування до судді дисциплінарного стягнення були чітко визначені та становили не пізніше трьох років з дня вчинення проступку, а тому спірне рішення від 18 червня 2020 року, в основу якого лягли вчинені ним дії, що мали місце у 2008 році, прийнято поза межами вищевказаного строку.

Строк притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, на думку позивача, є присічним, однак відповідач у спірному рішенні не відобразив обставин, які б могли переривати такий строк.

Позивач переконаний у тому, що строк, упродовж якого до судді може бути застосовано дисциплінарне стягнення, передбачений Законом № 1402-VIII, відноситься до процедурних гарантій, стосується усієї процедури притягнення судді до відповідальності та в силу положень цього Закону підлягає обов`язковому застосуванню під час вирішення питання застосування дисциплінарного стягнення.

ОСОБА_1 стверджує, що ВРП, приймаючи спірне рішення, проігнорувала й приписи абзацу другого пункту 17 розділу ІІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1798-VIII, згідно з яким звернення та скарги на дії суддів, щодо яких станом на 29 вересня 2016 року сплив строк притягнення до дисциплінарної відповідальності, не підлягають розгляду (а якщо провадження за ними відкрито, воно підлягає закриттю), окрім заяв та скарг на дії суддів, визначених в статті 3 Закону України від 8 квітня 2014 року № 1188-VІІ "Про відновлення довіри до судової влади в Україні" (далі - Закон № 1188-VІІ).

Позивач звертає увагу на те, що в спірному рішенні відповідач, вирішуючи питання про притягнення його до дисциплінарної відповідальності, фактично надав оцінку винесеному ним судовому рішенню від 22 лютого 2008 року (ухвалі про забезпечення позову), що суперечить висновкам Конституційного Суду України, викладеним у Рішенні від 11 березня 2020 року у справі № 4-р/2020 (пункт 7.1).

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду рішенням від 29 жовтня 2020 року позов ОСОБА_1 задовольнив частково. Визнав протиправним і скасував рішення ВРП та зобов`язав відповідача розглянути матеріали дисциплінарного провадження щодо ОСОБА_1, у решті позову відмовив.

За висновками цього суду, питання щодо наявності підстав для звільнення ОСОБА_1 з посади судді за порушення присяги підлягало вирішенню дисциплінарним органом ВРП (відповідною Дисциплінарною палатою) з урахуванням особливостей, визначених Регламентом ВРП, й повинно було завершуватись прийняттям одного з передбачених законом рішень.

Передбачених законом правових підстав для розгляду відразу в пленарному складі ВРП питання, переданого відповідачу відповідно до постанови Великої Палати Верховного Суду від 24 січня 2019 року щодо судді ОСОБА_1, у цьому конкретному випадку не виникло.

Цей суд також виснував, що, як убачається з аналізу положень статей 106, 109 Закону № 1402-VІІІ, а також частини другої статті 32 Закону № 22/98-ВР (втратив чинність), з внесенням змін до законодавства вид стягнення, що підлягає застосуванню до судді у зв`язку з допущенням поведінки, що порочить звання судді та підриває авторитет правосуддя, у тому числі в питаннях чесності та дотримання стандартів поведінки, які забезпечують суспільну довіру до суду, за своєю суттю не змінився. У разі встановлення відповідних обставин до судді застосовується стягнення у виді подання про звільнення судді з посади.

Отже, ВРП, отримавши постанову Великої Палати Верховного Суду від 24 січня 2019 року, яка є остаточною і набрала законної сили, прийнята на виконання рішення ЄСПЛ у справі "Куликов та інші проти України", зокрема і за заявою ОСОБА_1 (№ 4588/11), не мала іншого альтернативного варіанту поведінки, окрім як повторно вирішити питання щодо наявності підстав для звільнення ОСОБА_1 з посади за порушення присяги судді виключно через передбачену Законом № 1798-VIII процедуру розгляду справи дисциплінарним органом ВРП у порядку, визначеному статтею 49 цього Закону,та застосувати до позивача, у разі наявності для цього підстав, стягнення у виді подання про звільнення судді з посади.

Лише наявність подання Дисциплінарної палати про звільнення судді, у розумінні положень частини третьої статті 56 Закону № 1798-VII, є підставою для розгляду питання про звільнення судді з підстав, визначених, зокрема, пунктом 3 частини шостої статті 126 Конституції України.

Однак оскаржуване позивачем рішення прийнято на підставі висновку члена ВРП та на виконання постанови Великої Палати Верховного Суду від 24 січня 2019 року у справі № 800/349/17 (П/9901/337/18).

Отже, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду дійшов висновку, що оскільки оскаржуване рішення ВРП прийнято з порушенням встановленої законом процедури розгляду питання щодо наявності підстав для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, то воно підлягає скасуванню.

Не погодившись із таким судовим рішенням, ВРП в апеляційній скарзі зазначила, що, приймаючи рішення від 29 жовтня 2020 року, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду порушив норми матеріального права, зокрема щодо дискреційних повноважень ВРП.

Відповідач, посилаючись на частину третю статті 52 Закону № 1798-VIII, якою визначено право ВРП у пленарному складі в порядку, визначеному статтею 49 цього Закону, розглянути відповідну дисциплінарну справу повторно у разі скасування судом рішення ВРП, ухваленого за результатами розгляду скарги на рішення Дисциплінарної палати, стверджує, що у ВРП відсутні повноваження для повторного перегляду дисциплінарної справи щодо судді за результатами скасування рішень іншого органу, ніж Дисциплінарна палата ВРП, зокрема, рішень ВРЮ.

ВРП стверджує, що оскільки рішення ВРЮ від 7 червня 2010 року № 460/0/15-10 та Указ Президента України від 6 липня 2010 року № 755/2010 в частині звільнення ОСОБА_1 з посади судді скасовано, ВРП продовжує розгляд справи з тієї стадії, на якій вона перебувала до її скасування. При цьому ВРП здійснює розгляд подання про звільнення судді з посади з елементами дисциплінарного провадження, під час якого забезпечує безпосередню участь судді в засіданні, право судді на захист, а також можливість відновлення права, щодо якого встановлено порушення статей 6 та 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція).

Відповідач наголошує, що дії судді які були кваліфіковані як порушення суддею присяги, на сьогодні слід кваліфікувати як вчинення суддею істотного дисциплінарного проступку, оскільки поняття істотного дисциплінарного проступку повністю кореспондує в собі визначення поняття порушення присяги судді. А вчинення суддею істотного дисциплінарного проступку є підставою для звільнення судді на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України.

Відповідач також зазначає, що оскільки ВРП не здійснювала дисциплінарне провадження щодо ОСОБА_1, суд першої інстанції помилково послався на пункти 21 розділу ІІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №1798-VIII та 32 розділу ХІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1402-VIII, які стосуються розгляду дисциплінарних справ і, за висновками суду, мають бути застосовані ВРП при розгляді питання щодо звільнення ОСОБА_1 з посади судді. Станом на дату набрання чинності Законом № 1402-VIII рішення щодо ОСОБА_1 було прийнято ВРЮ, судом на той час не скасовано, тобто було чинним. За таких обставин відповідач вважає, що підстав для передачі розгляду питання щодо наявності підстав для звільнення ОСОБА_1 з посади за порушення присяги судді дисциплінарним органам ВРП для розгляду та прийняття рішень у ВРП не було.

У відзиві на апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_1 просить залишити її без задоволення. Позивач наполягає на тому, що питанння про звільнення його з посади судді має вирішуватися лише після поновлення його на цій посаді, оскільки натепер він працює адвокатом. Стверджує, що ВРП намагається уникнути розгляду питання дисциплінарною палатою саме щодо притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, оскільки в такому випадку буде мати місце подвійне притягнення ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності за одне й те саме порушення, що суперечить приписам статті 61 Конституції України.

Позивач вважає ототожнення ВРП поняття "вчинення істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування обовязками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді" та поняття "порушення присяги судді" хибним припущенням.

ОСОБА_1 також звертає увагу на приписи частини другої пункту 17 розділу ІІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1798-VIII, відповідно до яких звернення та скарги на дії суддів, щодо яких станом на 29 вересня 2016 року сплив строк притягнення до дисциплінарної відповідальності, не підлягають розгляду (а якщо провадження за ними відкрито, воно підлягає закриттю), окрім заяв та скарг на дії суддів, визначених в статті 3 Закону № 1188-VІІ.

Крім того, позивач стверджує, що, вирішуючи питання про притягнення його до дисциплінарної відповідальності, відповідачем фактично було надано оцінку винесеному ним рішенню від 22 лютого 2008 року (ухвала про забезпечення позову).

Судом встановлено, що Указом Президента України від 12 січня 2007 року № 11/2007 ОСОБА_1 призначено на посаду судді Носівського районного суду Чернігівської області строком на п`ять років.

Рішенням Кваліфікаційної комісії суддів загальних судів Київського апеляційного округу від 26 вересня 2008 року на підставі подання голови Ради суддів Чернігівської області Чалая М. Г., що надійшло 31 березня 2008 року, суддю ОСОБА_1 притягнуто до дисциплінарної відповідальності та накладено на нього дисциплінарне стягнення у вигляді догани. Підставою притягнення до дисциплінарної відповідальності стало порушення процесуальних норм при застосуванні заходів забезпечення позову в цивільній справі № 2-225/2008 (за позовом ОСОБА_2 до Міністерства охорони здоров`я України про поновлення на роботі) та прийняття позовної заяви з порушенням правил підсудності.

Запис про дисциплінарне стягнення внесено до трудової книжки ОСОБА_1

7 травня 2008 року до ВРЮ надійшла пропозиція члена ВРЮ ОСОБА_4 від 24 квітня 2008 року про прийняття подання про звільнення ОСОБА_1 з посади судді.

3 червня 2008 року до ВРЮ надійшло подання аналогічного змісту від 29 травня 2008 року Міністра юстиції України, члена ВРЮ ОСОБА_3 .

Вимоги звернень ґрунтувались на тому, що суддя ОСОБА_1 ухвалою від 22 лютого 2008 року відкрив провадження в цивільній справі № 2-225/2008 за позовом до Міністерства охорони здоров`я України та Державної акціонерної компанії "Держмедпром" про поновлення на роботі.

Крім того, у цей же день суддя постановив ухвалу про забезпечення позову, якою до закінчення розгляду справи по суті:

- зупинив дію наказу Міністерства охорони здоров`я України від 12 лютого 2008 року № 25-0;

- заборонив Відкритому акціонерному товариству "Мегабанк" вносити зміни стосовно найменування власника рахунку в цінних паперах № НОМЕР_1, що відкритий на ім`я Державної акціонерної компанії "Держмедпром" (далі - ДАК "Держмедпром", ДАК відповідно), та стосовно розпорядника рахунку в цінних паперах № НОМЕР_1, що відкритий на ім`я ДАК "Держмедпром";

- заборонив Відкритому акціонерному товариству "Перший інвестиційний банк" (далі - ВАТ "Перший інвестиційний банк") вносити зміни стосовно найменування власника рахунку в цінних паперах № НОМЕР_2, що відкритий на ім`я ДАК "Держмедпром", та стосовно розпорядника рахунку в цінних паперах № НОМЕР_2, що відкритий на ім`я ДАК "Держмедпром";

- заборонив Міністерству охорони здоров`я України вносити (затверджувати) зміни чи доповнення до статутів або викладати (затверджувати) в новій редакції статути ДАК "Держмедпром" та ДАК "Укрмедпром";

- заборонив здійснювати державну реєстрацію змін та/або доповнень до статутів або нової редакції статутів ДАК "Держмедпром" та ДАК "Укрмедпром";

- заборонив державну реєстрацію, зокрема, Святошинській районній державній адміністрації м. Києва здійснювати державну реєстрацію змін та/або доповнень до статутів або нової редакції статутів ДАК "Держмедпром" та ДАК "Укрмедпром".

Цю ухвалу про забезпечення позову було скасовано 25 березня 2008 року самим суддею ОСОБА_1

Ухвалою від 26 червня 2008 року суддя ОСОБА_1 передав цивільну справу за підсудністю на розгляд до Ірпінського міського суду Київської області.

На думку авторів звернень до ВРЮ, прийняття справи до розгляду з порушенням правил підсудності, визначених статтею 110 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК), викликає сумнів в об`єктивності та безсторонності судді, свідчить про порушення суддею присяги та є підставою для звільнення.

ОСОБА_1 надавав пояснення щодо обставин, які стосуються відкриття провадження та забезпечення позову в цивільній справі № 2-225/2008.

У поясненнях, наданих члену ВРЮ ОСОБА_4, ОСОБА_1 повідомив, що провадження у вказаній цивільній справі ним було відкрито з дотриманням вимог частини 1 статті 110 ЦПК, згідно з якою позови, що виникають з трудових правовідносин, можуть пред`являтися також за місцем проживання позивача. Оскільки в матеріалах справи була відсутня копія паспорта з відміткою про місце реєстрації позивача, питання про територіальну підсудність справи ним вирішувалось за наявною у справі копією договору оренди житла.

Що стосується ухвали про забезпечення позову, то після того, як йому стало відомо про те, що подібна справа за позовом ОСОБА_2 перебуває в провадженні Окружного адміністративного суду м. Києва, ухвалою від 25 березня 2008 року він скасував ухвалу про забезпечення позову від 22 лютого 2008 року. Ухвалою від 20 травня 2008 року Апеляційний суд Чернігівської області ухвалу від 25 березня 2008 року залишив без змін.

Крім того, ОСОБА_1 наголошував, що обставини, які стосувались порушень норм процесуального права, допущених ним під час розгляду цієї цивільної справи № 2-225/2008 у частині відкриття провадження та забезпечення позову, були предметом перевірки кваліфікаційної комісії суддів загальних судів Київського апеляційного округу, яка рішенням від 26 вересня 2008 року притягнула суддю ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності та наклала дисциплінарне стягнення у виді догани.

За результатами розгляду пропозиції члена ВРЮ від 24 квітня 2008 року, подання Міністра юстиції України від 29 травня 2008 року ВРЮ дійшла висновку, що суддя ОСОБА_1 при здійсненні судочинства проявив несумлінність, безвідповідально поставився до своїх службових обов`язків, проігнорував вимоги закону, внаслідок чого прийняв до розгляду позовну заяву з порушенням правил територіальної підсудності, постановив незаконну ухвалу про забезпечення позову.

7 червня 2010 року ВРЮ ухвалила рішення № 460/0/15-10 "Про внесення подання Президентові України про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Носівського районного суду Чернігівської області за порушення присяги".

В оскаржуваному рішенні ВРЮ від 7 червня 2010 року про внесення подання про звільнення позивача зазначено, що внаслідок допущених ОСОБА_1 порушень чинного законодавства виник сумнів у його об`єктивності, неупередженості й незалежності під час розгляду цивільної справи № 2-225/2008, зокрема, під час відкриття провадження та забезпечення позову.

Указом Президента України від 6 липня 2010 року № 755/2010 на підставі пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України ОСОБА_1 звільнено з посади судді Носівського районного суду Чернігівської області за порушення присяги.

15 червня 2010 року ОСОБА_1 звернувся до Вищого адміністративного суду України як суду першої інстанції з позовом до ВРЮ про визнання незаконним та скасування рішення від 7 червня 2010 року "Про внесення подання Президентові України про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Носівського районного суду Чернігівської області за порушення присяги", зобов`язання ВРЮ скасувати рішення від 7 червня 2010 року в частині внесення подання Президентові України про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Носівського районного суду Чернігівської області за порушення присяги судді та винесення рішення про відхилення подання про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Носівського районного суду Чернігівської області за порушення присяги.

9 липня 2010 року подав позов до Президента України про визнання незаконним та скасування Указу Президента України від 6 липня 2010 року № 755/2010 "Про звільнення судді", яким його було звільнено з посади судді.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 28 липня 2010 року позов ОСОБА_1 до ВРЮ та до Президента України об`єднано в одне провадження.

Постановою від 28 липня 2010 року Вищий адміністративний суд України відмовив у задоволенні позову. Суд виходив з того, що ВРЮ діяла відповідно до статей 19, 131 Конституції України, статей 2, 3, 32 Закону № 22/98-ВР і в межах наданих їй повноважень прийняла рішення про внесення подання Президентові України про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Носівського районного суду Чернігівської області за порушення присяги судді на підставі пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України. Підставами для такого рішення стало те, що суддя відкрив провадження в цивільній справі про трудовий спір на державному підприємстві з порушенням територіальної підсудності та постановив незаконну ухвалу про забезпечення позову, що в кінцевому підсумку призвело до заподіяння великих збитків державі. Такі дії ВРЮ визнала результатом несумлінного, безвідповідального ставлення судді до своїх службових обов`язків, ігнорування ним вимог закону. При цьому суд констатував, що звільнення судді за порушення присяги не є видом дисциплінарної відповідальності, повторне притягнення до юридичної відповідальності одного і того самого виду відсутнє.

Вважаючи постанову від 28 липня 2010 року незаконною, ОСОБА_1 звернувся до Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) із заявою № 4588/11, у якій скаржився за статтею 6 Конвенції - на те, що провадження стосовно його звільнення було несправедливим та суперечило принципу незалежного і безстороннього суду; за статтею 8 Конвенції - на те, що звільнення значним чином вплинуло на його приватне життя.

З огляду на схожість заяви ОСОБА_1 з іншими заявами, поданими до ЄСПЛ громадянами України, які раніше обіймали посади суддів національних судів, усі ці заяви були об`єднані із заявою № 5114/09 та 17 інших у справі "Куликов та інші проти України".

19 січня 2017 року ЄСПЛ ухвалив рішення у справі "Куликов та інші проти України", зокрема і за заявою ОСОБА_1, яким постановив, що Україна порушила стосовно позивача пункт 1 статті 6 Конвенції у зв`язку з недотриманням принципів незалежності та безсторонності, а також статтю 8 Конвенції, якою кожному гарантується право на повагу до приватного і сімейного життя.

Рішення Суду набуло статусу остаточного 19 квітня 2017 року.

3 травня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд постанови Вищого адміністративного суду України від 28 липня 2010 року у справі № П-110/10, на підставі пункту 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судлочинства України (далі - КАС) з врахуванням рішення ЄСПЛ у справі "Куликов та інші проти України". Просив задовольнити заяву та постановити судове рішення про задоволення позовних вимог, а саме визнати незаконним та скасувати рішення ВРЮ від 7 червня 2010 року "Про внесення подання Президентові України про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Носівського районного суду Чернігівської області за порушення присяги", зобов`язати вчинити дії, визнати незаконним та скасувати Указ Президента України від 6 липня 2010 року № 755/2010, поновити на посаді судді Носівського районного суду Чернігівської області починаючи з 31 серпня 2010 року.

Постановою від 7 серпня 2017 року Верховний Суд України заяву ОСОБА_1 задовольнив частково, а постанову Вищого адміністративного суду України від 28 липня 2010 року скасував з направленням справи на новий судовий розгляд до цього ж суду.

При цьому, направляючи справу на новий розгляд, Верховний Суд України вказав на те, що оскаржуване судове рішення про відмову в задоволенні позову належить визнати постановленим з порушенням норм матеріального права та положень адміністративного процесуального законодавства, а констатовані ЄСПЛ порушення в аспекті цієї справи можуть бути усунуті у спосіб скасування рішення суду касаційної інстанції з направленням справи до того самого суду для постановлення рішення відповідно до вимог адміністративного процесуального законодавства.

22 серпня 2017 року справу направлено до Вищого адміністративного суду України, проте по суті її розглянуто не було.

У подальшому позивач звернувся до суду із заявою про збільшення позовних вимог, у якій просив:

- визнати незаконним та скасувати рішення ВРЮ від 7 червня 2010 року в частині внесення подання Президентові України про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Носівського районного суду Чернігівської області за порушення присяги судді;

- визнати незаконним та скасувати Указ Президента України від 6 липня 2010 року № 755/2010 "Про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Носівського районного суду Чернігівської області за порушення присяги судді";

- визнати незаконним та скасувати наказ Носівського районного суду Чернігівської області від 30 серпня 2010 року № 60 про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Носівського районного суду Чернігівської області з 30 серпня 2010 року;

- поновити ОСОБА_1 на посаді судді Носівського районного суду Чернігівської області починаючи з 30 серпня 2010 року;

- постанову суду в частині поновлення на посаді допустити до негайного виконання.

У зв`язку з припиненням з 15 грудня 2017 року діяльності Вищого адміністративного суду України справу передано на розгляд до Верховного Суду.

Постановою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 29 березня 2018 року вищевказаний позов задоволено частково, а саме: визнано протиправним та скасовано рішення ВРЮ від 7 червня 2010 року "Про внесення Президенту України подання про звільнення ОСОБА_1 з посади Носівського районного суду Чернігівської області за порушення присяги"; визнано протиправним та скасовано Указ Президента України від 6 липня 2010 року № 755/2010 у частині звільнення ОСОБА_1 з посади судді Носівського районного суду Чернігівської області. У решті позову відмовлено.

Таке судове рішення в частині відмови в задоволені позовних вимог, ОСОБА_1 оскаржив до Великої Палати Верховного Суду.

Апеляційні скарги на це саме судове рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду в частині задоволення позову подали й відповідачі - ВРП та Президент України.

Постановою Великої Палати Верховного Суду від 24 січня 2019 року апеляційні скарги ОСОБА_1, ВРП та Президента України задоволено частково. Рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 29 березня 2018 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 скасовано. Ухвалено в цій частині нове рішення, яким позовні вимоги позивача задоволено частково. Постановлено передати на повторний розгляд ВРП вирішення питання щодо наявності підстав для звільнення ОСОБА_1 з посади за порушення присяги. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. В іншій частині рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 29 березня 2018 року змінено шляхом викладення його мотивувальної частини в редакції цієї постанови Великої Палати Верховного Суду.

Постанова Великої Палати Верховного Суду від 24 січня 2019 року направлена на адресу ВРП супровідним листом від 19 лютого 2019 року № 11-495сап18 та отримана відповідачем 26 лютого 2019 року, що підтверджується відбитком штампу вхідної кореспонденції цього органу (том І а. с. 119).

На підставі службової записки начальника правового управління ВРП Пархацької Т. М. від 6 березня 2019 року № 82/0/10-19 та на виконання постанови Великої Палати Верховного Суду від 24 січня 2019 року проведено автоматизований розподіл справи між членами ВРП.

Протоколом автоматизованого розподілу справи між членами ВРП від 6 березня 2019 року справа розподілена члену ВРП ОСОБА_5, яка 2 червня 2020 року склала висновок за результатами розгляду матеріалів щодо наявності підстав для звільнення ОСОБА_1 з посади судді Носівського районного суду Чернігівської області (далі - Висновок).

Член ВРП ОСОБА_5 дійшла висновку про наявність підстав для звільнення ОСОБА_1 з посади судді Носівського районного суду Чернігівської області на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України, оскільки останній при здійсненні правосуддя проявив несумлінність, безвідповідально поставився до виконання своїх службових обов`язків, проігнорував вимоги закону, внаслідок чого прийняв до розгляду позовну заяву з порушенням норм щодо територіальної підсудності та постановив незаконну ухвалу про забезпечення позову, що свідчить про порушення ним присяги судді, допущення грубого порушення закону, що підриває суспільну довіру до суду.

Питання про розгляд матеріалів щодо наявності підстав для звільнення позивача з посади судді було включено до порядку денного засідання ВРП 18 червня 2020 року.

15 червня 2020 року ОСОБА_1 подав до ВРП письмові пояснення, у яких просив розглянути матеріали щодо його звільнення з посади судді з урахуванням цих пояснень та, зважаючи на понесені та відбуті ним стягнення і надто тривалий час унеможливлення доступу до професії судді, встановити відсутність підстав для звільнення його з посади судді Носівського районного суду Чернігівської області та поновити його на цій посаді.

Такі вимоги ОСОБА_1 обґрунтовував тим, що через рік після призначення його на посаду судді в порядку черговості з канцелярії суду він отримав для розгляду цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до Міністерства охорони здоров`я України та ДАК "Держмедпром" (яка була перейменована в ДАК "Укрмедпром") про поновлення на роботі.

ОСОБА_1 стверджував, що вищезгадана позовна заява була оформлена відповідно до вимог, встановлених ЦПК, у матеріалах справи також була заява позивача про забезпечення позову.

У письмових поясненнях ОСОБА_1 зазначено, що, як убачалось з матеріалів справи, Міністерством охорони здоров`я України було видано наказ, яким перейменовано ДАК "Держмедпром" у ДАК "Укрмедпром" і таким чином позивача було звільнено з посади керівника згаданої компанії в той час, коли він перебував на лікарняному. Подальші дії з перереєстрації ДАК "Держмедпром", на думку судді ОСОБА_1, дійсно могли призвести до того, що в разі поновлення ОСОБА_2 на роботі підприємства і посади, з якої його було звільнено, вже не існуватиме і виконати рішення суду буде неможливо. За таких умов суддя ОСОБА_1 вважав, що забезпечення позову є можливим і співмірним та згідно зі статтями 151, 152 ЦПК постановив ухвалу про забезпечення позову.

Такі дії, як вважає ОСОБА_1, були вчинені ним відповідно до законодавства України без порушення вимог закону, однак наслідки, які настали в результаті зловживань одного із заступників ОСОБА_2 й виразилися у відчуженні частини акцій підприємства, на той час передбачити він не зміг.

Відповідно до аргументації, наведеної ОСОБА_1 у письмових запереченнях, це він зараз розуміє, що, зловживаючи правами, позивач міг подати позов і заяву про забезпечення позову одночасно в декілька судів в очікуванні, де вони будуть вирішені, і що мали вони зовсім іншу мету, аніж захист його порушених прав. Однак на момент розгляду справи він ( ОСОБА_1 ) сприймав це як звичайну справу, не підозрюючи будь-яких інших намірів позивача, у чому внаслідок незначного досвіду роботи суддею і помилявся. При цьому, як наголошував ОСОБА_1 у своїх поясненнях, з приводу розгляду цієї справи до нього ніхто не звертався і жодних підозр вона не викликала.

У поданих до ВРП поясненнях наголошувалось і на тому, що у зв`язку з вищенаведеними фактами ОСОБА_1 було оголошено першу і єдину догану й упродовж одного року його було позбавлено премій, однак він намагався сумлінним виконанням своїх обов`язків довести, що то була лише прикра помилка в силу недостатнього досвіду.

У зв`язку з викладеним ОСОБА_1 вважав, що подальше внесення щодо нього подання про звільнення з посади, власне як і саме звільнення з посади, треба розцінювати як повторне притягнення до дисциплінарної відповідальності за однин і той самий проступок, що є неприпустимим. Більше того, із часу вчинення такого проступку минуло понад 12 років, тобто минули всі можливі та передбачені законодавством строки для притягнення його до дисциплінарної відповідальності.

Указував ОСОБА_1 й на те, що він на даний час здійснює адвокатську діяльність і фактично не обіймає посаду судді Носівського районного суду Чернігівської області, а тому, на його думку, ВРП могла вирішувати питання стосовно нього лише після поновлення на цій посаді.

18 червня 2020 року ВРП прийняла спірне рішення, яким звільнила ОСОБА_1 з посади судді Носівського районного суду Чернігівської області на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України.

Таке рішення ВРП мотивувала тим, що до ВРЮ 7 травня 2008 року надійшла пропозиція члена ВРЮ ОСОБА_4 від 24 квітня 2008 року про прийняття подання про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Носівського районного суду Чернігівської області, за результатами перевірки якої член ВРЮ ОСОБА_4 склав довідку від 27 червня 2008 року.

Крім того, до ВРЮ 3 червня 2008 року надійшло подання Міністра юстиції України, члена ВРЮ ОСОБА_3 від 29 травня 2008 року про внесення подання про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Носівського районного суду Чернігівської області.

У зазначених документах йшлося про порушення, допущені суддею ОСОБА_1 під час розгляду цивільної справи № 2-225/08 за позовом ОСОБА_2 до Міністерства охорони здоров`я України, ДАК "Держмедпром" (яку перейменовано в ДАК "Укрмедпром"), про поновлення на роботі, які полягали, зокрема, у прийнятті до розгляду цієї справи з порушенням правил територіальної підсудності та постановленні ухвали про вжиття заходів забезпечення позову у справі, які, на думку членів ВРЮ ОСОБА_4 та ОСОБА_3, свідчать про порушення суддею присяги та є підставою для звільнення його з посади.

З матеріалів справи № 19/1 (доручення голови ВРЮ від 14 травя 2008 року № 72/0/4-08 про проведення перевірки наявності підстав для звільнення судді Носівського районного суду Чернігівської області ОСОБА_1 ), том 2 якої містить копію матеріалів цивільної справи № 2-225/08, установлено, що 22 лютого 2008 року до Носівського районного суду Чернігівської області надійшла позовна заява ОСОБА_2 до Міністерства охорони здоров`я України, ДАК "Держмедпром" (яка була перейменована в ДАК "Укрмедпром") про поновлення на роботі, а також заява про забезпечення позову у справі.

У позовній заяві, підписаній представником позивача ОСОБА_6, було зазначено, що 28 листопада 2006 року позивача призначено на посаду генерального директора ДАК "Держмедпром" на підставі наказу Міністерства охорони здоров`я України № 230-О від 28 листопада 2006 року. Цього ж дня між позивачем та Міністерством охорони здоров`я України укладено контракт. ДАК "Держмедпром" була утворена відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 5 червня 2000 року № 897 "Про подальше реформування медичної та мікробіологічної промисловості".

12 лютого 2008 року позивачу стало відомо, що згідно з наказом Міністерства охорони здоров`я України від 12 лютого 2008 року № 25-о "Про внесення змін до статутних документів ДАК "Держмедпром" його усунуто від виконання обов`язків генерального директора ДАК "Держмедпром" у зв`язку з ліквідацією одноособового виконавчого органу у формі генерального директора ДАК "Держмедпром".

Наказом Міністерством охорони здоров`я України від 12 лютого 2008 року № 25-о визначено також:

- змінити назву ДАК "Держмедпром" на ДАК "Укрмедпром" (пункт 1);

- ліквідувати одноособовий виконавчий орган у формі генерального директора ДАК "Держмедпром" та утворити у структурі ДАК "Укрмедпром" колегіальний виконавчий орган - виконавче правління (пункт 2);

- призначити головою виконавчого правління ДАК "Укрмедпром" ОСОБА_7 на умовах контракту (пункт 4);

- затвердити нову редакцію статуту ДАК "Укрмедпром" (пункт 7).

Таким чином, на думку позивача, фактично його було звільнено з посади генерального директора ДАК "Держмедпром" на підставі зазначеного наказу Міністерства охорони здоров`я України. Таке звільнення позивач вважав незаконним.

У позовній заяві позивач просив:

- визнати незаконним звільнення (усунення) ОСОБА_2 з посади генерального директора ДАК "Держмедпром";

- скасувати наказ Міністерства охорони здоров`я України від 12 лютого 2008 року № 25-о;

- визнати недійсними зміни до статуту ДАК "Держмедпром" у частині зміни назви ДАК "Держмедпром" на ДАК "Укрмедпром" та утворення колегіального виконавчого органу - виконавчого правління;

- поновити ОСОБА_2 на посаді генерального директора ДАК "Держмедпром".

Ухвалою судді Носівського районного суду Чернігівської області ОСОБА_1 від 22 лютого 2008 року відкрито провадження у вказаній справі та призначено попереднє судове засідання на 11 березня 2008 року.

Відкриваючи провадження у справі, суддя ОСОБА_1 допустив порушення частини першої статті 110 ЦПК, відповідно до якої позови, які виникають з трудових правовідносин, можуть пред`являтися за місцем проживання позивача.

Відповідно до статті 3 Закону України від 11 грудня 2003 року № 1382-ІV "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" (у редакції, чинній на час вчинення суддею дій; далі - Закон № 1382-ІV) місце проживання - адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком понад шість місяців на рік. Документом, який підтверджує реєстрацію місця проживання особи є довідка про реєстрацію місця проживання, яка видається органом реєстрації особі за її вимогою.

З матеріалів справи вбачається, що при зверненні з позовом до суду позивач підтвердив своє місце проживання в місті Носівці Чернігівської області лише копією договору оренди житлового приміщення від 4 січня 2008 року, яка відповідно до вимог Закону № 1382-ІV не є належним підтвердженням проживання ОСОБА_2 у цьому населеному пункті. При цьому договір оренди укладений 4 січня 2008 року, тоді як позов пред`явлений 22 лютого 2008 року, а строк оренди квартири відповідно до умов цього договору становить лише чотири місяці.

Також установлено, що ухвалою Носівського районного суду Чернігівської області від 26 червня 2008 року (суддя ОСОБА_1) вказану справу за позовом ОСОБА_2 передано на розгляд до Ірпінського міського суду Київської області.

В ухвалі зазначено, що у справі 2 квітня 2008 року було проведено попереднє судове засідання, однак до цього часу справа по суті не розглядалася з різних причин. З копій довіреностей, наданих представниками позивача ОСОБА_6 та ОСОБА_8, убачається, що ОСОБА_2 мешкає на АДРЕСА_1 . Крім того, представник позивача надав суду копію листка непрацездатності серії ААШ № 020946, виданого Ірпінською міською поліклінікою, що підтверджує лікування останнього за місцем проживання. Дані про дійсне місце проживання або реєстрацію ОСОБА_2 у місті Носівці Чернігівської області в суді жодними доказами не підтверджені. Суд достовірно встановив, що провадження у справі було відкрито з порушенням правил підсудності. Прокурор, який брав участь у справі як представник відповідача Міністерства охорони здоров`я України, заявив клопотання про направлення справи за підсудністю за місцем дійсного проживання позивача ОСОБА_2 .

З матеріалів справи вбачається, що довіреність, видана ОСОБА_2 ОСОБА_6, у якій зазначено місце проживання ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 ), надана до суду разом з позовною заявою та заявою про забезпечення позову 22 лютого 2008 року, а представник ОСОБА_8 на підставі довіреності ОСОБА_2, у якій зазначена така сама адреса проживання довірителя, брав участь у попередньому засіданні у справі 2 квітня 2008 року.

Зважаючи на відсутність документів, що належним чином засвідчують місце проживання позивача, ВРП дійшла висновку, що суддя ОСОБА_1 відповідно до частини першої статті 121 ЦПК повинен був залишити позовну заяву без руху.

Проте всупереч зазначеним вимогам закону суддя ОСОБА_1 не тільки відкрив провадження у справі, але й 22 лютого 2008 року постановив ухвалу, якою вжив заходи забезпечення позову, порушивши при цьому вимоги чинного законодавства щодо правил їх застосування.

Так, ухвалою судді Носівського районного суду Чернігівської області ОСОБА_1 від 22 лютого 2008 року заяву ОСОБА_2 про забезпечення позову задоволено частково.

Відповідно до вимог частини третьої статті 152 ЦПК види забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.

З матеріалів справи вбачається, що вказаний принцип співмірності суддею ОСОБА_1 дотримано не було.

Предметом позову, пред`явленого ОСОБА_2, була вимога про поновлення на роботі. Водночас суддя ОСОБА_1 ужив заходів забезпечення позову, які взагалі не стосувалися вказаних вимог, а саме зупинив дію пунктів наказу Міністерства охорони здоров`я України від 12 лютого 2008 року № 25-о щодо зміни назви ДАК "Держмедпром" на ДАК "Укрмедпром", затвердження нової редакції статуту ДАК "Укрмедпром", здійснення її державної реєстрації та вжиття інших заходів організаційного характеру.

Забезпечуючи позов у такий спосіб, суддя ОСОБА_1 не тільки застосував невідповідні позовним вимогам заходи забезпечення, а й безпідставно та неправомірно обмежив права Міністерства охорони здоров`я України на здійснення законної діяльності з управління підприємством, яке перебуває у його відданні.

Крім того, зупинивши дію наказу Міністерства охорони здоров`я України від 12 лютого 2008 року № 25-о, суддя ОСОБА_1 проігнорував, що цей акт містить 9 пунктів, лише один з яких стосується звільнення позивача; безпідставно не врахував, що пунктом 4 цього наказу передбачено призначення головою виконавчого правління ДАК "Укрмедпром" ОСОБА_7, у зв`язку із чим порушив трудові права цієї особи.

Усупереч вимогам законодавства в зазначеній ухвалі суддя ОСОБА_1 не мотивував, за яких підстав він дійшов висновку про те, що невжиття застосованих ним заходів забезпечення позову може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.

У період дії постановленої суддею ОСОБА_1 ухвали про забезпечення позову звільнений наказом Міністерства охорони здоров`я України від 12 лютоого 2008 року № 25-о генеральний директор ДАК "Держмедпром" ОСОБА_2, незаконно використовуючи службові повноваження генерального директора, відчужив третій особі, а саме компанії " Геріст Інвест Лімітед" (Gerist Invest Limited (Великобританія)) належні державі на праві власності 11 437 581 акцію Закритого акціонерного товариства "Індар" (далі - ЗАТ "Індар") (70,7016 % статутного фонду), які згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 5 червня 2000 року № 897 були передані до статутного фонду ДАК "Держмедпром". У подальшому, 14 березня 2008 року, 11 437 581 зазначену акцію (70,7016 % статутного фонду), що належали державі, за договором дарування переказано офшорній компанії "Сторк Холдінгс Лімітед" (Storke Holding Limited (Беліз)) на відкритий у той самий день у ВАТ "Перший інвестиційний банк" рахунок у цінних паперах № НОМЕР_3, а 17 березня 2008 року відповідно до договору застави, підписаного між компанією "Сторк Холдінгс Лімітед" (Storke Holding Limited (Беліз)) та Закритим акціонерним товариством "Комерційний банк "Російський Міжнародний Банк", передано останньому в заставу.

Зазначеними діями ОСОБА_2, що стали можливими внаслідок постановлення суддею ОСОБА_1 ухвали про забезпечення позову від 22 лютого 2008 року, державі нанесено збитки в розмірі 57 187 905 гривень.

У засіданні ВРП 18 червня 2020 року суддя ОСОБА_1 зазначив, що, як в подальшому йому стало відомо, відчуження вказаних акцій здійснив не ОСОБА_2, а його заступник.

На сайті Верховної Ради України міститься звіт Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України з питань розслідування обставин, що призвели до ситуації, яка склалася довкола ЗАТ "Індар".

З вказаного звіту вбачається, що 10 січня 2008 року ДАК "Держмедпром" в особі голови правління компанії ОСОБА_2 видала довіреність на користь ОСОБА_9 . Цією довіреністю ОСОБА_9 надано право укладати від імені ДАК "Держмедпром" договори щодо розпорядження будь-яким майном ДАК "Держмедпром", у тому числі у вигляді акцій.

У березні 2008 року ДАК "Держмедпром" в особі представника ОСОБА_9, що діяв на підставі довіреності, виданої головою правління ДАК "Держмедпром" ОСОБА_2, здійснила відчуження в межах виконавчого провадження 70,7 % акцій ЗАТ з виробництва інсулінів "Індар" на користь компанії "Геріст Інвест Лімітед" (Gerist Invest Limited).

Компанія "Геріст Інвест Лімітед" (Gerist Invest Limited) на підставі договору дарування цінних паперів від 14 березня 2008 року подарувала на користь компанії "Сторк Холдінгс Лімітед" (Storke Holdings Limited) 70,7 % акцій ЗАТ з виробництва інсулінів "Індар".

З копії матеріалів цивільної справи вбачається, що від представника Міністерства охорони здоров`я України 25 березня 2008 року надійшла письмова заява від 4 березня 2008 року про скасування заходів забезпечення позову. Представник відповідача обґрунтував свою заяву тим, що судом неповно з`ясовані всі обставини справи. Зокрема, як вбачається з описової частини оскаржуваної ухвали, виконання наказу Міністерства охорони здоров`я України від 12 лютого 2008 року № 25-о до ухвалення рішення в цій справі може мати наслідком незаконне звільнення позивача ( ОСОБА_2 ) із займаної посади генерального директора ДАК "Держмедпром" та наступне неправомірне призначення іншої особи на посаду голови виконавчого правління ДАК "Укрмедпром". Таким чином, йдеться про трудовий спір між ОСОБА_2 та Міністерством охорони здоров`я України. Видаючи оскаржуваний наказ від 12 лютого 2008 року № 25-о, Міністерство охорони здоров`я України діяло як суб`єкт владних повноважень, а отже, вирішення справ про зупинення дії наказу центрального органу виконавчої влади та його скасування віднесено до компетенції адміністративного суду.

Представник Міністерства охорони здоров`я України також зазначав, що ухвалою окружного адміністративного суду міста Києва від 25 лютого 2008 року відкрито провадження в адміністративній справі № 3/660 за позовом ОСОБА_2 до Міністерства охорони здоров`я України про скасування наказу Мінівстерства охорони здоров`я України від 12 лютого 2008 року № 25-о.

Розглянувши вказану заяву представника Міністерства охорони здоров`я України, суддя ОСОБА_1 ухвалою суду від 25 березня 2008 року скасував ухвалу про забезпечення позову від 22 лютого 2008 року.

З матеріалів цивільної справи вбачається, що ухвалою Ірпінського міського суду Київської області (суддя Линник В. Я.) від 22 вересня 2008 року позовну заяву ОСОБА_2 до Міністерства охорони здоров`я України, ДАК "Держмедпром" (перейменована в ДАК "Укрмедпром") про поновлення на роботі залишено без розгляду, оскільки в судові засідання, призначені на 4 та 22 вересня 2008 року, позивач не з`явився, про причини своєї неявки суду не повідомив, про час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином.

У спірному рішенні ВРП також зазначено, що пояснення судді ОСОБА_1 не спростовують висновків щодо порушення ним вимог статті 110 ЦПК. Твердження судді про те, що достатнім доказом місця проживання позивача в місті Носівці Чернігівської області був договір оренди житла, не можуть бути взяті до уваги, оскільки в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження реєстрації місця перебування позивача в зазначеному населеному пункті в порядку, встановленому Законом № 1382-VІ. Крім того, копія довіреності, виданої позивачем ОСОБА_2 представнику ОСОБА_6, яка долучена до позовної заяви, також свідчить про проживання позивача в місті Ірпені Київської області. На порушення зазначеної норми закону вказує і те, що суддя на підставі винесеної ним ухвали від 26 червня 2008 року передав справу за підсудністю до Ірпінського районного суду Київської області.

Відповідач визнав необґрунтованими й посилання судді ОСОБА_1 на відсутність порушення закону при постановленні ухвали про забезпечення позову, оскільки це не спростовує висновків про невідповідність видів забезпечення позову заявленим позовним вимогам, відсутність належного обґрунтування необхідності вжиття заходів забезпечення позову та порушення при винесенні ухвали прав Міністерства охорони здоров`я України щодо управління підприємством, яке перебуває в його віданні, та трудових прав ОСОБА_7 .

Ураховуючи викладене, ВРП дійшла висновку, що суддя ОСОБА_1 при здійсненні правосуддя проявив несумлінність, безвідповідально поставився до своїх службових обов`язків, проігнорував вимоги закону, внаслідок чого прийняв до розгляду позовну заяву з порушенням норм щодо територіальної підсудності та постановив незаконну ухвалу про забезпечення позову, що свідчить про порушення ним присяги судді.

Зазначав відповідач і про те, що не змінився і характер наслідків, передбачених законом для подібних грубих порушень, після набрання чинності Законом № 1402-VIII, оскільки цим Законом не було пом`якшено або скасовано відповідальність за вчинений суддею ОСОБА_1 дисциплінарний проступок.

Відповідач у спірному рішенні наголошував і на тому, що оскільки суспільство наділило суддів повноваженнями та довірою, законом передбачено засоби притягнення суддів до відповідальності у виді звільнення з посади в разі грубих порушень, що виправдовують такий захід. Отже, переважаючий суспільний інтерес і на сьогодні вимагає, щоб до здійснення правосуддя не допускались особи, які вчинили в минулому настільки грубі порушення закону.

За встановлених обставин ВРП дійшла висновку про наявність підстав для звільнення ОСОБА_1 з посади судді Носівського районного суду Чернігівської області на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України.

Не погоджуючись із таким рішенням ВРП, ОСОБА_1 звернувся до суду із цим позовом.

У судовому засіданні представник ВРП та позивач підтримали свої апеляційну скаргу та відзив на неї.

Дослідивши наведені в апеляційній скарзі доводи та надані на противагу їм аргументи позивача, заслухавши суддю-доповідача, доводи учасників справи, перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що апеляційна скарга ВРП не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 2 КАС у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з пунктом 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України (у редакції до набрання чинності Законом № 1401-VIII) суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі порушення суддею присяги.

Пунктом 1 частини першої статті 131 Конституції України (у вказаній редакції) та пунктом 1 частини першої статті 3 Закону № 22/98-ВР (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття ВРЮ рішень від 7 червня 2010 року) передбачено, що в Україні діє ВРЮ, до відання якої належить внесення подання про призначення суддів на посади або про звільнення їх з посад.

Частиною першою статті 32 Закону № 22/98-ВР визначено, що питання про звільнення судді з підстав, передбачених пунктами 4 - 6 частини п`ятої статті 126 Конституції України, ВРЮ розглядає після надання кваліфікаційною комісією відповідного висновку або за власною ініціативою.

На підставі частини першої статті 31 Закону № 22/98-ВР ВРЮ за пропозицією кваліфікаційної комісії суддів або за власною ініціативою вносить подання про звільнення суддів з посади до органу, який їх призначив або обрав.

Як установив суд першої інстанції, 7 червня 2010 року ВРЮ ухвалила рішення № 460/0/15-10 "Про внесення подання Президентові України про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Носівського районного суду Чернігівської області за порушення присяги".

В оскаржуваному рішенні ВРЮ від 7 червня 2010 року про внесення подання про звільнення позивача зазначено, що внаслідок допущених ОСОБА_1 порушень чинного законодавства виник сумнів у його об`єктивності, неупередженості й незалежності під час розгляду цивільної справи № 2-225/2008, зокрема під час відкриття провадження та забезпечення позову.

Разом із цим, рішенням Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 29 березня 2018 року позов ОСОБА_1 про: визнання незаконним та скасування рішення ВРЮ від 7 червня 2010 року в частині внесення подання Президентові України про звільнення ОСОБА_1 з посади судді; визнання незаконним та скасування Указу Президента України від 6 липня 2010 року № 755/2010 про звільнення позивача з посади судді; визнання незаконним та скасування наказу Носівського районного суду Чернігівської області від 30 серпня 2010 року № 60 про звільнення ОСОБА_1 з посади судді цього суду з 30 серпня 2010 року; поновлення його на посаді судді та допук до негайного виконання рішення суду в частині поновлення на посаді - задоволено частково.

Визнано протиправним та скасовано рішення ВРЮ від 7 червня 2010 року "Про внесення Президенту України подання про звільнення ОСОБА_1 з посади Носівського районного суду Чернігівської області за порушення присяги"; визнано протиправним та скасовано Указ Президента України від 6 липня 2010 року № 755/2010 у частині звільнення ОСОБА_1 з посади судді Носівського районного суду Чернігівської області. У решті позову відмовлено.

Постановою Великої Палати Верховного Суду від 24 січня 2019 року рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 29 березня 2018 року в частині визнання протиправними та скасування рішення ВРЮ від 7 червня 2010 року та Указу Президента України від 6 липня 2010 року № 755/2010 не скасовано.

30 вересня 2016 року набрав чинності Закон 1401-VIII, яким внесено зміни до Конституції України щодо правосуддя, а 5 січня 2017 року набрав чинності Закон № 1798-VIII, який визначає статус, повноваження, засади організації та порядок діяльності ВРП.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 131 Конституції України (далі - у редакції Закону № 1401-VIII) в Україні діє ВРП, яка ухвалює рішення про звільнення судді з посади.

Згідно з пунктом 6 частини першої статті 3 Закону № 1798-VIII до повноважень ВРП входить ухвалення рішення про звільнення судді з посади.

Частиною другою статті 112 Закону № 1402-VIII визначено, що рішення про звільнення судді з посади ухвалює ВРП у порядку, встановленому Законом № 1798-VIII.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання протиправним та скасування рішення ВРП від 18 червня 2020 року № 1877/0/15/20 "Про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Носівського районноо суду Чернігівської області на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України", суд першої інстанції виходив з того, що рішення ВРЮ від 7 червня 2010 року "Про внесення подання Президентові України про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Носівського районного суду Чернігівської області за порушення присяги", а також Указ Президента України від 6 липня 2010 року № 755/2010, яким позивача звільнено з посади судді, були скасовані в судовому порядку.

За таких обставин Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду в цій справі про те, що питання стосовно наявності підстав для звільнення ОСОБА_1 з посади судді за порушення присяги підлягало вирішенню дисциплінарним органом ВРП (відповідною Дисциплінарною палатою) з урахуванням особливостей, визначених Регламентом ВРП, й повинно було завершуватись прийняттям одного з передбачених законом рішень.

Передбачених законом правових підстав для розгляду відразу в пленарному складі ВРП питання, переданого відповідачу згідно з постановою Великої Палати Верховного Суду від 24 січня 2019 року щодо судді ОСОБА_1, у цьому конкретному випадку не виникло.

При цьому має бути враховано й те, що вирішення питання щодо наявності підстав для звільнення ОСОБА_1 з посади за порушення присяги повторно передано до ВРП на підставі постанови Великої Палати Верховного Суду від 24 січня 2019 року у справі № 800/349/17 (П/9901/337/18), прийнятої з урахуванням висновків та мотивів, викладених у рішенні ЄСПЛ у справі "Куликов та інші проти України", зокрема і за заявою ОСОБА_1 .

За змістом частини першої статті 129-1 Конституції України, якій кореспондують приписи статті 14 КАС, судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України.

Виконуючи вищевказану постанову Великої Палати Верховного Суду, та повторно вирішуючи питання щодо наявності підстав для звільнення ОСОБА_1 з посади судді, ВРП повинна була врахувати наведені в цьому судовому рішенні мотиви.

Велика Палата Верховного Суду у справі № 800/349/17 (П/9901/337/18), передаючи на повторний розгляд до ВРП як органу, утвореного за результатами впровадження повномасштабної судової реформи та інституційних змін в Україні, вирішення питання щодо наявності підстав для звільнення ОСОБА_1 з посади судді за порушення присяги, виходила з того, що саме такий захід індивідуального характеру на виконання рішення ЄСПЛ у справі "Куликов та інші проти України", зокрема і за заявою ОСОБА_1 № 4588/11, є законним способом відновлення порушених прав позивача.

ЄСПЛ, розглядаючи справу "Куликов та інші проти України", зокрема й заяву ОСОБА_10 (№ 4588/11), встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, зазначивши, що провадження, у тому числі у ВРЮ, характеризувалося великою кількістю системних і загальних недоліків, які поставили під сумнів принципи незалежності та неупередженості, а подальший перегляд справи судом не усунув ці недоліки (пункти 135, 137 цього рішення). Цей Суд також констатував і порушення статті 8 Конвенції щодо судді ОСОБА_1, встановивши, що звільнення заявника з посади становило втручання у його приватне життя, а також що таке втручання не відповідало вимогам "якості закону" (пункт 138 зазначеного рішення).

Відносини, що виникають у зв`язку з обов`язком держави виконати рішення Суду у справах проти України та з необхідністю усунення причин порушення Україною Конвенції і протоколів до неї, регулюються положеннями Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон № 3477-IV).

Відповідно до абзацу дев`ятого частини першої статті 1 Закону № 3477-IV виконання рішення включає в себе: а) виплату стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру.

Згідно зі статтею 10 указаного Закону з метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру.

Додатковими заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні.

Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом.

Положеннями статті 13 Конвенції визначено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Відповідно до пунктів 1, 4 частини першої статті 131 Конституції України та статті 3 Закону № 1798-VIII до повноважень ВРП належить внесення подання про призначення судді на посаду, ухвалення рішення про звільнення судді з посади.

За приписами частини другої статті 115 Закону № 1402-VIII факти, що свідчать про вчинення істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування обов`язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді, мають бути встановлені ВРП (її відповідним органом).

Велика Палата Верхового Суду в постанові від 25 червня 2020 року у справі № 9901/103/19 (провадження № 11-32заі20), зокрема, зазначила, що рішення ВРП про звільнення судді з посади на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України по суті є кадровим, оскільки ВРП у цьому випадку реалізує накладене на суддю стягнення рішенням відповідного органу (у випадку ВРЮ).

Разом із цим, як зазначено вище, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду рішенням від 29 березня 2018 року визнав протиправними та скасував рішення ВРЮ від 7 червня 2010 року "Про внесення Президенту України подання про звільнення ОСОБА_1 з посади Носівського районного суду Чернігівської області за порушення присяги" та Указ Президента України від 6 липня 2010 року № 755/2010, яким позивача звільнено з посади судді.

Отже, на момент прийняття оскаржуваного рішення ВРП від 18 червня 2020 року № 1877/0/15-20 рішення про притягнення ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності були скасовані.

За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими доводи апеляційної скарги ВРП про порушення Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду норм матеріального права, зокрема щодо дискреційних повноважень ВРП.

Велика Палата Верховного Суду визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстав для втручання в нього немає.

Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду та не містять жодних вагомих підстав для визнання його протиправним, необґрунтованим і таким, що підлягає скасуванню.

За правилами статті 316 КАС суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

У цій справі суд першої інстанції не допустив порушень норм матеріального чи процесуального права та ухвалив законне й обґрунтоване рішення про визнання протиправним та скасування рішення ВРП від 18 червня 2020 року № 1877/0/15-20 та зобов`язання ВРП розглянути матеріали дисциплінарного провадження щодо ОСОБА_1 .

Наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують правових висновків Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду в рішенні від 29 жовтня 2020 року.

Отже, апеляційна скарга відповідача задоволенню не підлягає.

Керуючись статтями 243, 266, 250, 266, 308, 315, 316, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду

................

Перейти до повного тексту