ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
13 липня 2021 року
м. Київ
Справа № 917/781/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Могил С.К. - головуючий (доповідач), Волковицька Н.О., Міщенко І.С.,
за участю секретаря судового засідання Кравчук О.І.,
та прокурора ОГП Голуба Є.В.,
(представники сторін в судове засідання не з`явились),
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Заступника керівника Харківської обласної прокуратури
на постанову Східного апеляційного господарського суду від 10.02.2021
та рішення Господарського суду Полтавської області від 05.11.2020
у справі № 917/781/20
за позовом Першого заступника керівника Миргородської місцевої прокуратури Полтавської області в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах Гоголівської селищної ради Великобагачанського району Полтавської області
до:
1) Великобагачанської районної державної адміністрації Полтавської області,
2) Селянського (фермерського) господарства "С.Г.М."
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача, - Устивицька сільська рада Великобагачанського району Полтавської області,
про визнання недійсним розпорядження, визнання недійсним договору оренди землі, зобов`язати передати земельну ділянку,-
В С Т А Н О В И В:
Перший заступник керівника Миргородської місцевої прокуратури Полтавської області звернувся в інтересах держави в особі Гоголівської селищної ради Великобагачанського району Полтавської області з позовом до суду, в якому просив:
- визнати недійсним розпорядження голови Великобагачанської районної державної адміністрації Полтавської області від 27.12.2018 №438 "Про передачу в оренду земельної ділянки СФГ "С.Г.М.";
- визнати недійсним договір оренди землі від 27.12.2018, укладений між Великобагачанською районною державною адміністрацією Полтавської області та Селянським (фермерським) господарством "С.Г.М." щодо земельної ділянки кадастровий номер 5320285300:00:002:0107 площею 92,0500 га, розташованої в адміністративних межах Устивицької сільської ради Великобагачанського району Полтавської області (Гоголівської селищної ради Великобагачанського району Полтавської області);
- зобов`язати Селянське (фермерське) господарство "С.Г.М." передати вказану земельну ділянку Гоголівській селищній раді Великобагачанського району Полтавської області.
За доводами прокурора, земельна ділянка, щодо якої прийнято оскаржене розпорядження та укладено спірний договір, не належить до категорії "нерозподіленої (невитребуваної) земельної ділянки" в розумінні Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)", оскільки за рішенням зборів власників земельних часток (паїв) в межах ПП "Устивицьке" така земельна ділянка не підлягала паюванню. Тоді як ст. 13 вказаного Закону, яка зазначена підставою видачі спірного розпорядження, надавала державним адміністраціям повноваження щодо розпорядження землями, які підлягали розподіленню та витребуванню власниками.
Суди обох інстанцій визнали доводи прокурора помилковими, дійшли висновків про те, що відповідна земельна ділянка належить до категорії нерозподілених (невитребуваних), а відтак, про наявність у державної адміністрації повноважень щодо розпорядження нею в порядку ст. 13 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)", та про безпідставність у зв`язку з цим позовних вимог.
Не погоджуючись з рішенням Господарського суду Полтавської області від 05.11.2020 (суддя Кльопов І.Г.) та постановою Східного апеляційного господарського суду від 10.02.2021 (судді Россолов В.В., Гетьман Р.А., Склярук О.І.) у даній справі, Заступник керівника Харківської обласної прокуратури звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Підставою касаційного оскарження судових рішень прокурором визначено пункти 1 та 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України.
Так, за доводами прокурора, вирішуючи даний спір, судами обох інстанцій порушено норми процесуального права щодо не дослідження у повному обсязі зібраних у справі доказів, що, в свою чергу, унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, за умови висновку про обґрунтованість заявленої у касаційній скарзі підстави касаційного оскарження, передбаченої п. 1 ст. 287 цього Кодексу, не дотримались приписів ст. ст. 13, 79, 86 ГПК України та не врахували висновки щодо їх застосування, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц, постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17, від 18.01.2021 у справі № 915/646/18; а також неправильно застосували ст. 13 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" та не врахували висновок щодо застосування цієї норми, викладений у постанові Верховного Суду від 01.10.2020 у справі № 917/1997/16).
Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.04.2021 касаційне провадження відкрито на підставі п.п. 1, 4 ч. 2 ст.287 ГПК України.
У відзиві на касаційну скаргу відповідач 2 заперечує проти доводів та вимог прокурора, вважає, що суди дійшли правильних висновків з приводу дійсного правового статусу спірної земельної ділянки та ухвалили законні та обґрунтовані судові рішення про відмову в позові.
Отже, у даному касаційному провадженні перевірці підлягають порушені в касаційній скарзі такі питання даного спору:
- які земельні ділянки належать до категорії нерозподілених/невитребуваних та чи правильним є висновок судів про правовий статус земельної ділянки, щодо якої виник спір у даній справі?
- які правові наслідки прийняття учасниками колишнього КСП рішення про розпаювання земель, а також про те, що частина земель розподіленню та паюванню не підлягають?;
- чи встановили суди попередніх інстанцій всі необхідні для правильного вирішення даного спору обставини, які передували прийняттю спірного розпорядження та укладенню спірного договору, та чи надали повну і вичерпну оцінку всім наданим сторонами доказам?
- чи правильно застосували суди ст. 13 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" та дійшли висновку, що державна адміністрація прийняла спірне розпорядження та уклала спірний договір в межах наявних повноважень?
- чи підлягали врахуванню у даній справі висновки, викладені у наведених прокурором постановах Верховного Суду та чи призвело неврахування таких висновків до неправильного застосування судами норм матеріального права?
Вирішуючи в передбачених ст. 300 ГПК України межах питання даного касаційного провадження, колегія суддів встановила, що не всі висновки судів у даній справі є правильними та обґрунтованими, а відтак, про наявність підстав для задоволення касаційної скарги прокурора з огляду на таке.
Як встановлено судами попередніх інстанцій, спірним у даній справі розпорядженням голови Великобагачанської районної державної адміністрації №438 від 27.12.2018 в порядку ст. 13 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" передано СФГ "С.Г.М." в оренду земельну ділянку на території Устивицької сільської ради Великобагачанського району Полтавської області площею 92,0500 га терміном на 14 років або до моменту отримання власниками нерозподілених земельних ділянок витягів про реєстрацію права власності на земельну ділянку або іншого правовстановлюючого документу, за рахунок земель колективної власності; за спірним договором оренди від 27.12.2018 Великобагачанською районною державною адміністрацією передано в оренду СФГ "С.Г.М." строком на 14 років земельну ділянку - сіножаті - площею 92,0500 га, кадастровий номер 5320285300:00:002:0107.
Перевіривши доводи прокурора про те, що розпорядження № 438 прийнято, а договір укладено, з перевищенням повноважень на розпорядження спірною земельною ділянкою, оскільки спірна земельна ділянка не відноситься до категорії нерозподіленої (невитребуваної) земельної ділянки, суди обох інстанцій дійшли висновків про протилежне.
Так судами встановлено, що земельна ділянка з кадастровим номером - сіножаті - площею 92,0500 га (кадастровий номер 5320285300:00:002:0107) належала на праві колективної власності власникам колишнього КСП "Нива", і на час прийняття спірного розпорядження ними не була розпайована, розподілена та витребувана.
При цьому судами надано оцінку витягу з протоколу зборів власників земельних часток (паїв) в межах ПП "Устивицьке" від 01.09.2002, під час проведення яких присутніми на зборах власниками земельних часток вирішено розробити проект розташування земельних часток (паїв" ПП "Устивицьке" та розпорядженню Великобагачанської районної державної адміністрації Полтавської області від 31.12.2003 №656, яким затверджено проект створення нових землеволодінь в розмірі земельних часток (паїв) в межах ПП "Устивицьке", яким передбачено створення нових землеволодінь в розмірі земельних часток (паїв) виключно на рільних землях площею 3272, 10 га, та передачу кормових угідь загальною площею 345 га до земель державної власності з метою забезпечення худоби громадян у кормах; прийнято рішення засвідчити права власності громадян на земельні частки (паї).
Однак, за висновками судів, оскільки матеріали справи не містять жодних доказів реалізації даного розпорядження, а саме, доказів вибуття спірної земельної ділянки із колективної власності та її переходу до комунальної чи державної власності, судами відхилено посилання прокурора на те, що відповідними доказами підтверджується той факт, що вказана земельна ділянка за рішенням членів колишнього КСП не підлягала паюванню, відтак за визначенням не могла належати до нерозпайованої, а відтак і до нерозподіленої та невитребуваної, тобто до такої, якою державна адміністрація була вправі розпоряджатись в порядку ст. 13 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)".
Судами зауважено, що згідно з витягом із Державного земельного кадастру про земельну ділянку, сформованого 26.12.2018 земельна ділянка площею 92,0500 га к.н. 5320285300:00:002:0107 у розділі форма власності зазначено про те, що інформація про зареєстроване право у Державному земельному кадастрі відсутня, а відтак, за висновками судів, формування та реєстрація земельної ділянки здійснена не із земель державної власності.
Крім того, за висновками судів, розпорядженням № 656 передбачено передачу у державну власність кормових угідь загальною площею 345 га з загального масиву земельних часток (паїв) площею 3272,10 га, тоді як Селянському (фермерському) господарству "С.Г.М." передано в оренду лише 92,0500 га, і прокурором не доведено передання земельної ділянки за рахунок відповідних кормових угідь.
Оскільки відповідна земельна ділянка була запроектована в складі єдиного земельного масиву без визначення меж в натурі (на місцевості), проте не була фактично розподілена на зборах власників земельних часток (паїв) (матеріали справи не містять заяви колишніх членів ПП "Устивицьке" про витребування земельної частки (паю)), у розумінні вимог земельного законодавства, суди дійшли висновків, що вона вважається нерозподіленою (невитребуваною).
Також судами враховано, що відповідно до висновку про погодження технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земельної ділянки колективної власності (землі, які нерозподілені між землекористувачами) для передачі у користування за межами населених пунктів на території Устивицької сільської ради Великобагачанського району Полтавської області від 12.12.2018, складеного відділом у Великобагачанському районі ГУ Держгеокадастру у Полтавській області, земельна ділянка площею 92,0500 га, відноситься до категорії земель сільськогосподарського призначення, угіддя - сіножаті та до колективної форми власності.
Наведене за висновками судів свідчить, що земельні ділянки набули правового статусу розподілених земельних ділянок (паїв), які до моменту отримання державного акта на право власності класифікуються як нерозподілені (невитребувані).
Однак колегія суддів з таким висновком судів погодитись не може.
Так, в постанові Верховного Суду від 01.10.2020 у справі № 917/1997/16, на яку прокурор посилається, обґрунтовуючи підстави касаційного оскарження рішень у даній справі, зазначено, що складовою реформування земельних відносин, яке триває в Україні, є роздержавлення земель, тобто передача останніх із державної та комунальної власності у приватну власність. Землі сільськогосподарського призначення можуть передаватися з державної у приватну власність різними способами, які залежать від організаційно-правової форми сільськогосподарських підприємств, які виступають землекористувачами; відносини щодо приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій регламентовано, зокрема, ст. 25 Земельного кодексу України. Відповідно до частини 1 цієї статті при приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій земельні ділянки передаються працівникам цих підприємств, установ та організацій, працівникам державних та комунальних закладів освіти, культури, охорони здоров`я, розташованих на території відповідної ради, а також пенсіонерам з їх числа з визначенням кожному з них земельної частки (паю). Рішення про приватизацію земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій приймають органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень за клопотанням працівників цих підприємств, установ та організацій. Землі у приватну власність особам, зазначеним у частині першій цієї статті, передаються безоплатно (ч.ч. 2 та 3 ст. 25 Земельного кодексу України).
У свою чергу, ч.ч. 3 - 5 ст. 118 Земельного кодексу України передбачено, що громадяни - працівники державних та комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, а також пенсіонери з їх числа, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельних ділянок, які перебувають у постійному користуванні цих підприємств, установ та організацій, звертаються з клопотанням про приватизацію цих земель до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених ст. 122 цього Кодексу.
Відповідний орган місцевого самоврядування або орган виконавчої влади в місячний термін розглядає клопотання і надає дозвіл підприємствам, установам та організаціям на розробку проекту приватизації земель. Передача земельних ділянок у власність громадянам - працівникам державних та комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, а також пенсіонерам з їх числа провадиться після затвердження проекту приватизації земель у порядку, встановленому цим Кодексом.
Згідно з ч. 4 ст. 122 Земельного кодексу України центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених ч. 8 цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб.
26 квітня 2003 року набрав чинності Закон України № 675-IV "Про внесення змін до Земельного кодексу України", яким пункт 8 розділу Х Земельного кодексу України доповнено абзацами, згідно з якими члени колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств, а також пенсіонери з їх числа, які на час набрання чинності ним Кодексом не приватизували земельні ділянки шляхом оформлення права на земельну частку (пай), мають право на їх приватизацію в порядку, встановленому статтями 25 та 118 цього Кодексу. В сільськогосподарських акціонерних товариствах право на земельну частку (пай) мають лише їх члени, які працюють у товаристві, а також пенсіонери з їх числа.
Натомість приписи щодо паювання земель сільськогосподарського призначення містить, зокрема Указ Президента України від 08.08.1995 № 720/95 "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" (далі - Указ № 720/95), пунктом 1 якого визначено, що паюванню підлягають сільськогосподарські угіддя, передані у колективну власність колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам, у тому числі створеним на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств. Паювання земель радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств здійснюється після перетворення їх на колективні сільськогосподарські підприємства. Паювання земель передбачає визначення розміру земельної частки (паю) у колективній власності на землю кожного члена колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства без виділення земельних ділянок в натурі (на місцевості).
Право на земельну частку (пай) мають члени колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства, в тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишаються членами зазначеного підприємства, кооперативу, товариства, відповідно до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю (пункт 2 Указу № 720/95).
Викладені вище норми свідчать, що паювання земель сільськогосподарських підприємств як особливий порядок набуття у приватну власність земельних ділянок сільськогосподарського призначення є способом приватизації цих ділянок членами таких підприємств, що узгоджується із змістом п. 8 розділу Х "Перехідні положення" Земельного кодексу України.
Організаційні та правові засади виділення власникам земельних часток (паїв) земельних ділянок у натурі (на місцевості) із земель, що належали колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам на праві колективної власності, а також порядок обміну цими земельними ділянками, особливості розпорядження землями та використання земель, що залишилися у колективній власності після розподілу земельних ділянок між власниками земельних часток (паїв) регламентовано Законом України № 899-IV "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" (далі - Закон України № 899-IV).
Статтями 1 та 2 Закону України № 899-IV визначено, що право на земельну частку (пай) мають: колишні члени колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств, у тому числі створених на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, а також пенсіонери з їх числа, які отримали сертифікати на право на земельну частку (пай) у встановленому законодавством порядку; громадяни - спадкоємці права на земельну частку (пай), посвідченого сертифікатом; громадяни та юридичні особи України, які відповідно до законодавства України набули право на земельну частку (пай); громадяни України, евакуйовані із зони відчуження, відселені із зони безумовного (обов`язкового) або зони гарантованого добровільного відселення, а також громадяни України, що самостійно переселилися з територій, які зазнали радіоактивного забруднення, і які на момент евакуації, відселення або самостійного переселення були членами колективних або інших сільськогосподарських підприємств, а також пенсіонери з їх числа, які проживають у сільській місцевості. Основним документом, що посвідчує право на земельну частку (пай), є сертифікат на право на земельну частку (пай), виданий районною (міською) державною адміністрацією. Документами, що посвідчують право на земельну частку (пай), також є: свідоцтво про право на спадщину; посвідчені у встановленому законом порядку договори купівлі-продажу, дарування, міни, до яких додається сертифікат на право на земельну частку (пай); рішення суду про визнання права на земельну частку (пай); трудова книжка члена колективного або іншого сільськогосподарського підприємства чи нотаріально засвідчена виписка з неї.
Відповідно до статті 7 Закону України № 899-IV (в редакції, чинній на час прийняття розпорядження від 31.12.2003 №656, яким затверджено проект створення нових землеволодінь в розмірі земельних часток (паїв) в межах ПП "Устивицьке") було передбачено, що у проекті землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв) визначаються місце розташування земельних ділянок, їх межі та площі сільськогосподарських угідь, що підлягають розподілу між власниками земельних часток (паїв), їх цільове призначення, дії обмежень (обтяжень) у використанні земельних ділянок, у тому числі земельних сервітутів. Із площі земельних ділянок, що підлягають розподілу, виключаються: деградовані, малопродуктивні, а також техногенно забруднені сільськогосподарські угіддя, що підлягають консервації; заболочені землі; інші землі, які недоцільно використовувати для сільськогосподарських потреб.
Згідно зі ст. 9 Закону № 899-IV розподіл земельних ділянок у межах одного сільськогосподарського підприємства між власниками земельних часток (паїв), які подали заяви про виділення належних їм земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості), проводиться відповідною сільською, селищною, міською радою чи районною державною адміністрацією за місцем розташування земельних ділянок на зборах власників земельних часток (паїв) згідно з проектом землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв). Розподіл земельних ділянок між власниками земельних часток (паїв) у межах одного сільськогосподарського підприємства проводиться за згодою не менш як двох третин власників земельних часток (паїв), а за її відсутності - шляхом жеребкування. Результат розподілу земельних ділянок між власниками земельних часток (паїв) у межах одного сільськогосподарського підприємства оформляється відповідним протоколом, що підписується власниками земельних часток (паїв), які взяли участь у їх розподілі. До протоколу про розподіл земельних ділянок між власниками земельних часток (паїв) додаються проект землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв), список осіб, які взяли участь у їх розподілі. Протокол про розподіл земельних ділянок між власниками земельних часток (паїв) затверджується відповідною сільською, селищною, міською радою чи районною державною адміністрацією і є підставою для прийняття рішення щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) та видачі державних актів на право власності на земельну ділянку власникам земельних часток (паїв).
Статтею 13 Закону України № 899-IV (в редакції, чинній на час прийняття спірного розпорядження) передбачено, що нерозподіленою земельною ділянкою є земельна ділянка, яка відповідно до проекту землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв) увійшла до площі земель, що підлягають розподілу, але відповідно до протоколу про розподіл земельних ділянок не була виділена власнику земельної частки (паю).
Невитребуваною є земельна частка (пай), на яку не отримано документа, що посвідчує право на неї, або земельна частка (пай), право на яку посвідчено відповідно до законодавства, але яка не була виділена в натурі (на місцевості).
Нерозподілені земельні ділянки, невитребувані частки (паї) після формування їх у земельні ділянки за рішенням відповідної сільської, селищної, міської ради можуть передаватися в оренду для використання за цільовим призначенням на строк до дня державної реєстрації права власності на таку земельну ділянку, про що зазначається у договорі оренди земельної ділянки, а власники земельних часток (паїв) чи їх спадкоємці, які не взяли участі у розподілі земельних ділянок, повідомляються про результати проведеного розподілу земельних ділянок у письмовій формі цінним листом з описом вкладення та повідомленням про вручення або шляхом вручення відповідного повідомлення особисто, якщо відоме їх місцезнаходження. З моменту державної реєстрації права власності на таку земельну ділянку договір оренди припиняється, а державна реєстрація припинення права оренди проводиться одночасно з державною реєстрацією права власності.
Статус невитребуваних нерозподілені земельні ділянки набувають вже після проведення зборів стосовно розподілу земельних ділянок (наведену правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01.10.2019 у справі № 922/2723/17).
Як встановлено судами, у даній справі зборами власників земельних часток (паїв) в межах ПП "Устивицьке" прийнято рішення про розташування земельних часток (паїв) виключно на рільних землях площею 3272,10 га та про передачу кормових угідь до земель державної власності, яке свідчить про те, що такі кормові угіддя, відповідно до проекту землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв) не увійшли до площі земель, що підлягають розподілу, тобто вони не підлягають розподіленню та паюванню, що виключає можливість розпорядження ними в порядку статті 13 Закону України № 899-IV.
Таким чином, висновки судів попередніх інстанцій про те, що вказані кормові угіддя до моменту отримання державного акта на право власності на них класифікуються як нерозподілені (невитребувані), є помилковими.
Наведене свідчить, що розпоряджаючись земельною ділянкою як такою, що безпідставно віднесена до категорії нерозподілених (невитребуваних) паїв, державна адміністрація діяла поза межами передбачених ст. 13 Закону України № 899-IV повноважень.
Водночас, як свідчить зміст оскаржуваних судових рішень, судами не надано жодної оцінки тій обставині, що вищевказаним рішенням зборів власників земельних часток (паїв) ПП "Устивицьке" кормові угіддя вирішено передати до державної власності, відтак не з`ясовано та не перевірено яким чином оскаржене розпорядження та спірний договір стосуються прав та інтересів Гоголівської селищної ради, та відповідно, не надано оцінки доводам прокурора про наявність підстав для передачі такої земельної ділянки на її користь.
За змістом ст. 2 Земельного кодексу України об`єктами земельних відносин є землі в межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї).
Відповідно до ст. 3 Закону України "Про оренду землі" об`єктами оренди за цим Законом є земельні ділянки, що перебувають у власності громадян, юридичних осіб, комунальній або державній власності.
Згідно зі ст. 790 Земельного кодексу України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Формування земельних ділянок здійснюється: у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності; шляхом поділу чи об`єднання раніше сформованих земельних ділянок; шляхом визначення меж земельних ділянок державної чи комунальної власності за проектами землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, проектами землеустрою щодо впорядкування території для містобудівних потреб, проектами землеустрою щодо приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; шляхом інвентаризації земель державної чи комунальної власності у випадках, передбачених законом; за проектами землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв). Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера.
Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Згідно з ч. 3 ст. 215 Цивільного кодексу України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Недійсний правочин не створює наслідків, крім пов`язаних з його недійсністю (ч. 1 ст. 216 Цивільного кодексу України).
За змістом ст. 215 Цивільного кодексу України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.
У розумінні наведених норм оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, але на час розгляду справи судом має право власності чи інше речове право на предмет правочину та/або претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи про визнання правочину недійсним спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи також може полягати в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала (перебували) у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.
При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину враховуються загальні приписи ст.ст. 3, 15, 16 Цивільного кодексу України. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було на час пред`явлення позову порушено цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено та в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний та ефективний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулося.
Відповідно до п. "г" ч. 3 ст. 152 Земельного кодексу України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.
Статтею 4 ГПК України передбачено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.
Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Установивши наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачеві у захисті.
З огляду на викладене, встановлення обставин, пов`язаних з наявністю або відсутністю у позивача права, на захист якого подано позов, є обов`язковим, тому судові рішення, ухвалені з неправильним застосування вищевказаних норм матеріального права та без урахування висновків Верховного Суду щодо їх застосування, а також з порушенням норм процесуального права, які унеможливили встановлення дійсних обставин даної справи, на підставі статті 310 ГПК України підлягають скасуванню, а справа - передачі на новий розгляд для дослідження відповідних доказів і встановлення необхідних обставин, адже суд касаційної інстанції згідно зі статтею 300 ГПК України такими повноваженнями не наділений.
Під час нового розгляду справи місцевому господарському суду слід врахувати наведене, дослідити та надати повну оцінку наявним у справі доказам в їх сукупності, вирішити питання щодо підтвердження прокурором підстав для представництва у даній справі інтересів держави в особі Гоголівської селищної ради Великобагачанського району Полтавської області, всебічно і повно з`ясувати фактичні обставини справи та, залежно від встановленого, прийняти обґрунтоване і законне судове рішення.
Керуючись ст. ст. 240, 300, 301, 308, 310, 314, 315, 317 ГПК України, Суд