ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
14 липня 2021 року
м. Київ
справа № 1340/4393/18
адміністративне провадження № К/9901/18688/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Мельник-Томенко Ж.М.,
суддів - Жука А.В.,
Мартинюк Н.М.,
розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу
за касаційною скаргою Офісу Генерального прокурора
на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 04.12.2019 (головуючий суддя - З.В. Гавдик)
та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 15.06.2020 (головуючий суддя - Н.М. Судова-Хомюк, судді - М.А. Пліш, Т.І. Шинкар)
у справі № 1340/4393/18
за позовом ОСОБА_1
до Генеральної прокуратури України,
Прокуратури Житомирської області,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Державна казначейська служба України,
про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду,
установив:
Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
1. ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Генеральної прокуратури України, Прокуратури Житомирської області, в якому просив стягнути з Генеральної прокуратури України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі та за час затримки проведення розрахунків при звільнення в сумі 225 086 грн 40 коп.
2. В обґрунтування позовних вимог вказує, що постановою Львівського окружного адміністративного суду 30.03.2016 у справі № 813/1167/15 задоволено адміністративний позов ОСОБА_1 до Генеральної прокуратури України, Прокуратури Житомирської області, за участю третьої особи Державна казначейська служба України, поновлено ОСОБА_1 на посаді прокурора Житомирської області з 27.02.2015, стягнуто з Генеральної прокуратури України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 182 882 грн 70 коп. 27.09.2016 ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду вказану постанову залишено без змін. У строки встановлені законом позивача на посаді не поновлено. Позивач зазначає, що у відповідача був обов`язок негайного виконання рішення суду від 30.03.2016 року в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді. Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 27.03.2017 адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено частково, стягнуто з Генеральної прокуратури України середньомісячний заробіток за час затримки виконання судового рішення, а саме в сумі 146 708 грн 10 коп за період з 31.03.2016 року по 12.02.2017. Наказом Генерального прокурора України від 29.08.2017 № 147к ОСОБА_1 був поновлений на посаді прокурора Житомирської області. Відповідно період з 01.02.2017 по 29.08.2017 є періодом невиконання рішення суду щодо поновлення позивача на роботі, а тому наявні підстави для стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду.
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
3. Ухвалою Львівського окружного адміністративного суду від 20.11.2019 клопотання представника позивача про роз`єднання позовних вимог задоволено. Роз`єднано в окремі провадження позовні вимоги ОСОБА_1 до Генеральної прокуратури України, Прокуратури Житомирської області, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору - Державної казначейської служби України, про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду, а саме:
- вимоги ОСОБА_1 до Генеральної прокуратури України, Прокуратури Житомирської області, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору - Державної казначейської служби України, про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду за період з 01.02.2017 по 29.08.2017;
- вимоги ОСОБА_1 до Генеральної прокуратури України, Прокуратури Житомирської області, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору - Державної казначейської служби України, про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду за період з 05.12.2017 по 20.08.2018. В провадженні даної адміністративної справи № 1340/4393/18 залишено позовні вимоги ОСОБА_1 до Генеральної прокуратури України, Прокуратури Житомирської області, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору - Державної казначейської служби України, про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду за період з 01.02.2017 по 29.08.2017. Виділено у самостійне провадження позовні вимоги ОСОБА_1 до Генеральної прокуратури України, Прокуратури Житомирської області, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору - Державної казначейської служби України, про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду за період з 05.12.2017 по 20.08.2018.
4. Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 04.12.2019, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 15.06.2020, позов задоволено повністю. Стягнуто з Генеральної прокуратури України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки виконання рішення суду, за період з 13.02.2017 по 29.08.2017, в розмірі 93 116 грн 10 коп.
5. При прийнятті рішення суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку щодо наявності підстав для стягнення середньомісячного заробітку за час затримки виконання судового рішення за період з 13.02.2017 по 29.08.2017, оскільки відповідачами не надано суду жодних належних та допустимих доказів виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 30.03.2016 у справі № 813/1167/15 в частині поновлення позивача на посаді, що підлягало негайному виконанню.
Суд апеляційної інстанції, відхиляючи доводи апелянта про пропуск позивачем строку звернення до суду, виходив з того, що оскільки середній заробіток за час затримки виконання рішення суду за своїм змістом є державною гарантією, право на отримання якої виникає у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою роботу з незалежних від нього причин, вимога про оплату середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду є спором про оплату праці, тому до спірних правовідносин підлягає застосуванню частина друга статті 233 Кодексу законів про працю України.
Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги
6. У касаційній скарзі відповідач посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права, просить рішення судів попередніх інстанцій скасувати, позов залишити без розгляду. Підставою касаційного оскарження судових рішень відповідач вказує пункт 1 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
7. В обґрунтування вимог касаційної скарги відповідач зазначає, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкових висновків про те, що спір з приводу стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі є спором про оплату праці, у якому відсутні обмеження строків звернення до суду. Вказує, про неврахування судами висновків Верховного Суду від 10.10.2019 у справі № 522/13736/15 та Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 у справі № 910/4518/16, з урахуванням правових позицій яких право на звернення до суду з позовом з цим позовом виникло у позивача з часу видання наказу про поновлення його на посаді, а саме з 29.08.2017.
Позиція інших учасників справи
8. У поясненнях на касаційну скаргу позивач заперечує проти її доводів у повному обсязі, просить відмовити у її задоволенні, доводи, якими обґрунтовується касаційна скарга - відхилити.
Рух касаційної скарги
9. Ухвалою Верховного Суду від 05.08.2020 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Офісу Генерального прокурора.
10. Ухвалою Верховного Суду від 13.11.2021 адміністративну справу прийнято до провадження та призначено справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження.
Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи
11. Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 30.03.2016 у справі № 813/1167/15 задоволено адміністративний позов ОСОБА_1 до Генеральної прокуратури України, Прокуратури Житомирської області, за участю третьої особи - Державна казначейська служба України, поновлено ОСОБА_1 на посаді прокурора Житомирської області з 27.02.2015, стягнуто з Генеральної прокуратури України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 182 882 грн 70 коп.
12. Постанову в частині поновлення на посаді ОСОБА_1 та стягнення на його користь середнього заробітку в межах суми стягнення за один місяць у розмірі 14067 грн 90 коп. звернено до негайного виконання.
13. Ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 27.09.2016 апеляційну скаргу Генеральної Прокуратури України залишено без задоволення, а постанову Львівського окружного адміністративного суду від 30.03.2016 у справі № 813/1167/15 - без змін.
14. Наказом Генеральної прокуратури України № 147к від 29.08.2017 скасовано наказ Генерального прокурора України від 26.02.2015 № 151к про звільнення старшого радника юстиції ОСОБА_1 з посади прокурора Житомирської області у зв`язку з припиненням трудового договору відповідно до пункту 7-2 статті 36 Кодексу законів про працю України, поновлено старшого радника юстиції ОСОБА_1 на посаді прокурора Житомирської області з 27.02.2015.
15. Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 27.03.2017 у справі №813/593/17, залишеним без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 22.06.2017 та постановою Верховного Суду від 31.07.2019, адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено частково, стягнуто з Генеральної прокуратури України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі в сумі 146708 грн 10 коп за період з 31.03.2016 по 12.02.2017.
16. 17.08.2018 ОСОБА_1 звернувся із заявою до Генеральної прокуратури України щодо виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 01.02.2017 по 29.08.2017 у зв`язку з затримкою виконання рішення суду про поновлення на роботі та проведення остаточного розрахунку при звільненні.
17. Листом Генеральної прокуратури України від 20.09.2018 №11-22166-17 ОСОБА_1 повідомлено, що Державною казначейською службою України на користь заявника з Генеральної прокуратури України відповідно до виконавчих листів Львівського окружного адміністративного суду від 05.04.2016 та 05.07.2017 стягнуто середній заробіток в сумі 146708 грн 10 коп за час затримки виконання рішення суду у справі № 813/1167/15 про поновлення на роботі за період з 31.03.2016 по 12.02.2017. Підставою для виплати середнього заробітку за час затримки виконання рішення органу, який розглядав спірні правовідносини, є ухвала суду про виплату середнього заробітку за час затримки. Вказано, що на час надання відповіді рішення судів та виконавчі документи щодо стягнення з Генеральної прокуратури України на користь заявника середнього заробітку у зв`язку з затримкою виконання рішення суду про поновлення на роботі за період з 13.02.2017 по 29.08.2017 до Генеральної прокуратури України не надходили, а тому підстави для здійснення виплати вказаних коштів відсутні.
18. Вважаючи, що Генеральна прокуратура України зобов`язана виплатити середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 01.02.2017 по 29.08.2017, ОСОБА_1 звернувся із позовом до суду.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Релевантні джерела права й акти їх застосування (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин)
19. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
20. Частиною п?ятою статті 124 Конституції України (в редакції чинній, на момент постановлення рішення у справі про поновлення позивача на посаді) встановлено, що судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов?язковими до виконання на всій території України.
21. Негайне виконання судового рішення полягає в тому, що воно підлягає виконанню не за загальним правилом з дати набрання ним законної сили, а негайно з моменту його проголошення в судовому засіданні, чим забезпечується швидкий і реальний захист життєво важливих прав та інтересів громадян і держави. Рішення про поновлення на роботі вважається виконаним з дня видання власником або уповноваженим ним органом про це наказу.
22. Статтею 236 Кодексу законів про працю України встановлено, що у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи
23. За змістом частини першої статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
24. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частини друга статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України).
25. Аналіз вищенаведених норм дає підстави для висновку про те, що законодавець передбачає обов`язок роботодавця добровільно і негайно виконати рішення суду про поновлення працівника на роботі, і цей обов`язок полягає в тому, що у роботодавця обов`язок видати наказ про поновлення працівника на роботі виникає відразу після оголошення рішення суду.
26. Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідачем на виконання рішення суду у справі № 813/1167/15, 29.08.2017 наказом № 147к позивача поновлено на посаді прокурора Житомирської області.
27. Таким чином, рішення про поновлення позивача на посаді, відповідачем фактично виконано 29.08.2017.
28. 20.09.2018 позивач звернувся до суду із цим позовом про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу при затримці виконання рішення суду про поновлення на роботі за період з 13.02.2017 по 29.08.2017.
29. За змістом положень статті 236 Кодексу законів про працю України затримкою виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі слід вважати невидання власником (уповноваженим органом) негайно після проголошення судового рішення наказу про поновлення працівника на роботі без поважних причин.
30. З урахуванням наведеного, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що невиконання відповідачем протягом тривалого часу постанови Львівського окружного адміністративного суду від 30.03.2016 у справі № 813/1167/15 про поновлення позивача на роботі має наслідком застосування приписів статті 236 Кодексу законів про працю України про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі.
31. Частиною першою статті 233 Кодексу законів про працю України передбачено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - у місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
32. За змістом частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
33. Правова природа строку звернення до суду дозволяє констатувати, що запровадження строку, у межах якого особа може звернутися до суду з позовом, обумовлена передусім необхідністю дотримання принципу правової визначеності, що є невід`ємною складовою верховенства права.
34. Забезпечення дотримання принципу правової визначеності потребує чіткого виконання сторонами та іншими учасниками справи вимог щодо строків звернення до суду, а від судів вимагається дотримуватися встановлених законом правил при прийнятті процесуальних рішень.
35. Згідно із частиною першою статті 3 та статтею 4 Кодексу законів про працю України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулюються законодавством про працю, яке складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.
36. Відповідно до частини першої статті 94 Кодексу законів про працю України, приписи якої кореспондуються із частиною першою статті 1 Закону України "Про оплату праці", заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
37. Згідно зі статтею 1 Конвенції про захист заробітної плати № 95, ухваленої генеральною конференцією Міжнародної організації праці та ратифікованої Україною 30.06.1961, термін "заробітна плата" означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.
38. У Рішенні від 15.10.2013 № 8-рп/2013 у справі № 1-13/2013 Конституційний Суд України зазначив, що поняття "заробітна плата" і "оплата праці", які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків, а також дійшов висновку, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.
39. Таким чином, заробітною платою є винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець (власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації) виплачує працівникові за виконану ним роботу (усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).
40. Структура заробітної плати визначена статтею 2 Закону України "Про оплату праці", за змістом якої заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат.
Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.
Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій.
Інші заохочувальні та компенсаційні виплати - це виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.
41. Трудовий договір повинен укладатись, як правило, у письмовій формі (частина перша статті 24 Кодексу законів про працю України) або оформлюватись наказом чи розпорядженням роботодавця (частина третя статті 24 Кодексу законів про працю України).
42. Припинення, розірвання трудового договору пов`язано зі звільненням працівника.
43. З огляду на зазначене, якщо працівник був незаконно звільнений, трудовий договір з ним був незаконно припинений роботодавцем в односторонньому порядку. Виконання роботодавцем рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника полягає у відновленні трудового договору, який раніше існував і був незаконно припинений роботодавцем.
44. До моменту фактичного виконання роботодавцем рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника трудові правовідносини, які існували до порушення з боку роботодавця, не виникають. У зв`язку з цим, виплати, які мають бути здійснені роботодавцем на користь незаконно звільненого працівника, у тому числі середній заробіток за час вимушеного прогулу або різниця у заробітку за час виконання нежчеоплачуваної роботи, не можуть вважатись заробітною платою та не витікають із трудового договору як підстави для виплат. Ці виплати не можуть кваліфікуватись як плата за виконану роботу.
45. Отже, за змістом норм чинного законодавства середній заробіток за час затримки власником або уповноваженим ним органом виконання судового рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою (винагородою, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу), а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою у розумінні статті 2 Закону України "Про оплату праці", тобто середній заробіток за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі працівника не входить до структури заробітної плати, а є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника, отже строк пред`явлення до суду позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі обмежуються трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
46. Вказаний правовий висновок узгоджується із правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 року у справі № 910/4518/16 (провадження № 12-301гс18) та у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10.10.2019 у справі № 522/13736/15 (провадження № 61-25545сво18).
47. Верховний Суд зазначає, що позовні вимоги ОСОБА_1 є обґрунтованими, проте у той же час законодавством встановлено обмеження права особи на звернення до суду з таким адміністративним позовом певним строком.
48. Відповідно до частини першої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції чинній на час звернення позивача до суду) позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
49. Частиною другою цієї статті передбачено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
50. Згідно з частиною третьою статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
51. Отже, Кодекс адміністративного судочинства України передбачає можливість встановлення цим Кодексом та іншими законами спеціальних строків звернення до адміністративного суду, які мають перевагу в застосуванні порівняно із загальним шестимісячним строком, визначеним у частині другій статті 122 цього Кодексу.
52. Таким спеціальним строком для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби є місячний строк, установлений частиною п`ятою статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України.
53. Аналізуючи наведені положення законодавства, Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду в справі № 240/532/20 (постанова від 11.02.2021) за схожих фактичних обставин сформулював такі висновки:
Установлений у частині першій статті 233 Кодексу законів про працю України тримісячний строк є скороченим строком позовної давності, в межах якого працівник може звернутися до суду в порядку цивільного судочинства з вимогою про вирішення трудового спору.
Натомість строки звернення до суду в порядку адміністративного судочинства визначені у статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України і частина п`ята цієї статті, яка передбачає місячний строк звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, є спеціальною нормою щодо частини другої цієї статті з установленим у ній загальним строком у шість місяців.
Усталеною є позиція Верховного Суду щодо застосування приписів Кодексу законів про працю України у разі неврегульованості нормами спеціального законодавства правовідносин щодо яких виник спір.
Отже, з огляду на те, що строк звернення до суду за вирішенням публічно-правового спору щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, як і в розглядуваному випадку, охоплюється спеціальною нормою частини п`ятої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України, відсутні підстави для застосування у спірних правовідносинах частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України.
54. Ухвалюючи таке рішення (постанова від 11.02.2021 у справі № 240/532/20), Верховний Суд одночасно відступив від висновку щодо застосування частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України для обчислення строку звернення до адміністративного суду з вимогами про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, викладеному в його постановах, а також погодився з висновком щодо застосування частини п`ятої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України у подібних правовідносинах, викладеному в інших його постановах, зокрема, від 04.12.2019 (справа № 815/2681/17) і від 22.01.2020 (справа № 620/1982/19).
55. Враховуючи те, що середній заробіток за час затримки власником або уповноваженим ним органом виконання судового рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою, тому строк пред`явлення до суду позовних вимог про стягнення зазначеного заробітку обмежується місячним строком з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, тобто з часу видачі наказу про поновлення на роботі (частина п`ята статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України).
56. Верховний Суд зауважує, що законодавче закріплення строків звернення з адміністративним позовом до суду є гарантією стабільності публічно правових відносин, призначенням якої є забезпечення своєчасної реалізації права на звернення до суду, забезпечення стабільної діяльності суб`єктів владних повноважень при здійсненні управлінських функцій, дисциплінування учасників адміністративного судочинства.
57. Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Ці строки обмежують час, протягом якого публічно-правові відносини можуть вважатися спірними. Тому, якщо протягом законодавчо встановленого строку особа не звернулася до суду за вирішенням спору, відповідні відносини набувають ознаки стабільності.
58. При цьому строк в один місяць визнано законодавцем достатнім для того, щоб у справах про проходження публічної служби особа, яка вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушено її права, свободи чи інтереси, визначилася, чи звертатиметься вона до суду з позовом за їх захистом.
59. Вирішуючи питання про дотримання строку звернення до суду у кожному конкретному випадку, необхідно виходити не лише з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, але й з об`єктивної можливості особи знати про такі факти.
60. Слід зазначити, що день, коли особа дізналася про порушення свого права, - це встановлений доказами день, коли їй стало відомо про прийняття певного рішення, вчинення дії чи допущення бездіяльності, внаслідок чого відбулося порушення прав, свобод чи інтересів особи. Якщо цей день встановити точно неможливо, строк обчислюється з дня, коли особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав (свобод чи інтересів). При цьому "повинна" слід тлумачити як неможливість незнання, припущення про високу вірогідність дізнатися, а не обов`язок особи дізнатися про порушення своїх прав. Зокрема, особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав, якщо вона знала про обставини прийняття рішення чи вчинення дії, і у неї не було перешкод для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені.
61. З матеріалів справи встановлено, що позивачем клопотання про поновлення пропущеного строку звернення до суду не заявлялось. Відповідачем про пропуск позивачем строку звернення до суду наголошувалось в суді першої та апеляційної інстанцій. Судом першої інстанції під час перевірки позовної заяви на відповідність її вимогам Кодексу адміністративного судочинства України не було дотримано пункту 5 частини першої статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України. Ухвала суду першої інстанції про поновлення строку звернення до суду в матеріалах справи відсутня, відповідно, поважність причин пропуску строку звернення з позовом судом не проаналізовано і не досліджено. Водночас, суд апеляційної інстанції відхилив доводи відповідача про пропуск позивачем строку звернення до суду та застосував до спірних правовідносин щодо обрахунку строку положення статті 233 Кодексу законів про працю України.
62. Таким чином, оскільки при ухваленні рішень судами першої та апеляційної інстанції були допущені порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, а саме: поважність причин пропущення строку для звернення до адміністративного суду з даним позовом, що має значення для правильного вирішення справи, зазначені судові рішення підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.