Постанова
Іменем України
30 червня 2021 року
м. Київ
справа № 155/555/20
провадження № 61-390св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Висоцької В. С.,
суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В., Ткачука О. С.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - сільськогосподарське приватне підприємство "Дружба",
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Локачинського районного суду Волинської області від 03 вересня 2020 року у складі судді Кідиби Т. О. та постанову Волинського апеляційного суду від 10 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Шевчук Л. Я., Данилюк В. А., Матвійчук Л. В.,
у справі за позовом ОСОБА_1 до сільськогосподарського приватного підприємства "Дружба" про розірвання договору оренди земельної частки (паю).
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
У травні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до сільськогосподарського приватного підприємства "Дружба" (далі - СгПП "Дружба") про розірвання договору оренди земельної частки (паю).
Позов обґрунтувала тим, що в провадженні Горохівського районного суду Волинської області перебуває цивільна справа за позовом СгПП "Дружба" до ОСОБА_1 про визнання договору оренди землі недійсним, у зв`язку з чим їй стало відомо, що її чоловік ОСОБА_2, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, уклав з СгПП "Дружба" договір оренди земельної частки (паю) № НОМЕР_1, який зареєстрований 27 квітня 2004 року за № 487 Квасівською сільською радою Горохівського району.
Позивач також зазначала, що приватне підприємство з 2004 року і по теперішній час користується цією земельною ділянкою (паєм), але орендну плату за користування земельною ділянкою не сплачує.
Посилаючись на зазначені обставини та на те, що позивач в порядку спадкування набула право власності на земельну ділянку (пай), просила суд розірвати договір оренди земельної ділянки (паю), укладений між її чоловіком і СгПП "Дружба" 27 квітня 2004 року.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Локачинського районного суду Волинської області від 03 вересня 2020 року, яке залишено без змін постановою Волинського апеляційного суду від 10 грудня 2020 року, у задоволенні позову відмовлено.
Рішення місцевого суду, з яким погодився суд апеляційної інстанції, мотивоване тим, що підстави для розірвання договору оренди земельної ділянки (паю) відсутні.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у січні 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на порушення норм матеріального права та неправильне застосування норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати і передати справу на новий розгляд.
Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 28 січня 2021 року відкрито касаційне провадження у малозначній справі, оскільки касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, витребувано цивільну справу з Локачинського районного суду Волинської області.
08 лютого 2021 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Литвиненко І. В.
На підставі ухвали Верховного Суду від 14 червня 2021 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п`яти суддів.
Згідно з протоколом автоматичного визначення складу колегії суддів від 15 червня 2021 року визначено наступний склад колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду для розгляду справи: Грушицький А. І. (суддя-доповідач), Висоцька В. С., Литвиненко І. В., Петров Є. В., Ткачук О. С.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
В касаційній скарзі заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а також зазначає, що суд апеляційної інстанції проігнорував висновки Верховного Суду в аналогічних справах, які викладені у постановах від 10 квітня 2018 року у справі № 594/376/17-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 484/301/18 та постановах Верховного Суду України від 18 березня 2015 року у справі № 6-3цс15, від 10 червня 2015 року у справі № 6-70цс15, від 23 березня 2016 року у справі № 6-146цс16 та від 13 квітня 2016 року у справі № 6-2027цс15 та інших.
У касаційній скарзі зазначено, що оспорюваний договір оренди припинив свою дію 01 січня 2019 року. СгПП "Дружба" жодного разу не зверталось до орендодавця з повідомленням про свій намір скористатися переважним правом на укладення договору на новий строк.
СгПП "Дружба" не виконувало свого обов`язку виплачувати орендну плату.
Доводи інших учасників справи
У лютому 2021 року СгПП "Дружба" надіслало відзив на касаційну скаргу у якому зазначає, що доводи касаційної скарги є необґрунтованими та безпідставними, судами першої та апеляційної інстанцій не було допущено порушень при застосуванні норм матеріального та процесуального права.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суд установив, що 27 квітня 2004 року між власником земельної частки ОСОБА_2 і СгПП "Дружба" був укладений договір оренди земельної частки (паю), за умовами якого орендодавець ОСОБА_2 передав, а орендар СгПП "Дружба" прийняв в оренду земельну частку (пай) загальною площею 2,29 га (що еквівалентно 2,06 кадастрових гектарів) строком на 7 років з виплатою орендної плати у розмірі 150,00 грн за один кадастровий гектар. Договір оренди земельної частки (паю) зареєстрований 27 квітня 2004 року за № 487 Квасівською сільською радою Горохівського району Волинської області (а. с. 70).
ІНФОРМАЦІЯ_1 орендодавець ОСОБА_2 помер.
Пунктом 4.7 вказаного вище договору оренди землі передбачено, що права померлих громадян здійснюють їх спадкоємці.
Рішенням Горохівського районного суду Волинської області від 21 червня 2018 року в справі за позовом ОСОБА_1 до Квасівської сільської ради Горохівського району Волинської області про визнання права власності на спадкове майно постановлено визнати за позивачем ОСОБА_1 в порядку спадкування право власності на земельну ділянку (пай) після смерті її чоловіка ОСОБА_2 (а. с. 8, 9).
Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно 07 вересня 2018 року зареєстровано право приватної власності на земельну ділянку площею 2,2869 га за позивачем в цій справі ОСОБА_1 (а. с. 6).
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Частиною першою статті 638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації (частина перша статті 210 ЦК України).
Відповідно до частини другої статті 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.
Спеціальним законом, яким регулюються відносини, пов`язані з орендою землі є Закон України "Про оренду землі".
Згідно із статтею 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.
Статтями 18, 20 Закону України "Про оренду землі", у редакції, яка була чинною на момент укладення договору оренди земельної частки (паю), передбачено, що укладений договір оренди землі підлягає державній реєстрації, договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації.
Договір оренди землі може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний за рішенням суду в порядку, встановленому законом. Розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку не допускається, якщо інше не передбачено законом або цим договором (частини третя, четверта статті 31 Закону України "Про оренду землі").
За правилами статті 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути розірваний або змінений за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.
Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.
Частиною першою статті 32 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що на вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний за рішенням суду в разі невиконання сторонами обов`язків, передбачених статтями 24, 25 цього Закону та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об`єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах визначених Земельним кодексом України та іншими законами України.
Відповідно до частини першої статті 24 Закону України "Про оренду землі" орендодавець має право вимагати від орендаря своєчасного внесення орендної плати. Підставою припинення права користування земельною ділянкою є систематична несплата земельного податку або орендної плати (пункт "д" частини першої статті 141 ЗК України).
Судами попередніх інстанцій встановлено, що договір оренди землі був укладений між чоловіком позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 і СгПП "Дружба".
ОСОБА_1 в порядку спадкування набула право власності на цю земельну ділянку у вересні 2018 року і до неї як до спадкоємця перейшли права та обов`язки попереднього власника земельної ділянки, в тому числі й право на отримання орендної плати за користування землею.
Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо правової долі земельних ділянок, власники яких померли" від 20 вересня 2016 року № 1533-VIII, який набрав чинності 19 жовтня 2016 року, статтю 31 Закону України "Про оренду землі" доповнено частиною п`ятою такого змісту: "Особа, яка набула право власності на земельну ділянку, що перебуває в оренді, протягом одного місяця з дня державної реєстрації права власності на неї зобов`язана повідомити про це орендаря в порядку, визначеному статтею 148-1 Земельного кодексу України".
Отже, позивач ОСОБА_1, яка у 2018 році набула право власності на земельну ділянку, була зобов`язана протягом одного місяця з дня державної реєстрації за нею права власності на землю повідомити про це користувача земельної ділянки.
Суди попередніх інстанцій зазначили, що позивач не надала будь-яких доказів на підтвердження того, що вона протягом одного місяця з дня державної реєстрації права власності на землю повідомила СгПП "Дружба" про набуття нею права власності на цю земельну ділянку, а також не надала доказів про те, що вона зверталася до вказаної юридичної особи із відповідними заявами про виплату їй як власнику земельної ділянки орендної плати.
Відповідно до пункту 4.2 договору оренди земельної частки (паю) від 27 квітня 2004 року у випадку, коли жодна із сторін цього договору в установлені терміни не заявила про його припинення, термін оренди земельної частки (паю) продовжується на кожний наступний період після закінчення цього договору.
Орендар має право на першочергове продовження цього договору після закінчення дії на тих же чи змінених за згодою сторін умовах (п. 2.1 договору оренди).
Відповідно до частини п`ятої статті 6 Закону України "Про оренду землі" у чинній редакції право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону.
В матеріалах цивільної справи відсутні відомості про реєстрацію речового права оренди на спірну земельну ділянку за СгПП "Дружба" на час розгляду справи в суді.
У касаційній скарзі наведено доводи про те, що оспорюваний договір оренди припинив свою дію, проте позивач у позовній заяві не обґрунтовувала свої вимоги такою обставиною, в межах цієї цивільної справи термін дії речового права оренди на спірну земельну ділянку не встановлений, тому відповідні доводи не можуть бути підставою для скасування ухвалених у справі судових рішень.
Відповідно до висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 18 листопада 2019 року у справі № 910/16750/18 розірвати можна лише договір, який діє (строк/термін дії якого не закінчився).
За таких обставин суди першої та апеляційної інстанцій дійшли до обґрунтованого висновку про відсутність підстав для розірвання договору оренди землі.
Посилання скаржника про незастосування судами постанови Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 484/301/18 є необґрунтованим, оскільки постановою Великої Палати Верховного Суду від 01 вересня 2020 року у справі № 233/3676/19 відступлено від висновків, зазначених у вказаній постанові Верховного Суду.
Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції проігнорував висновки в аналогічних справах, які викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року у справі № 594/376/17-ц, постановах Верховного Суду України від 18 березня 2015 року у справі № 6-3цс15, від 10 червня 2015 року у справі № 6-70цс15, від 23 березня 2016 року у справі № 6-146цс16 та від 13 квітня 2016 року у справі № 6-2027цс15 колегія суддів відхиляє, оскільки у вказаних справах предметом спору було питання про поновлення договору оренди, а не його розірвання.
Отже, доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах рішень судів попередніх інстанцій, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.
Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій.
Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.