Постанова
Іменем України
07 липня 2021 року
м. Київ
справа № 461/4259/18
провадження № 61-4933св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач),
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - Об?єднання співвласників багатоквартирного будинку "ІНФОРМАЦІЯ_1",
відповідач - ОСОБА_1,
третя особа - Львівська міська рада,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Об?єднання співвласників багатоквартирного будинку "ІНФОРМАЦІЯ_1" на постанову Львівського апеляційного суду від 27 січня 2020 року у складі колегії суддів: Крайник Н. П., Шеремети Н. О., Цяцяка Р. П.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2018 року Об?єднання співвласників багатоквартирного будинку "ІНФОРМАЦІЯ_1" (далі - ОСББ "ІНФОРМАЦІЯ_1") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, третя особа - Львівська міська рада, про витребування майна та визнання права власності.
Позовна заява мотивована тим, що на підставі рішення зборів співвласників багатоквартирного будинку на АДРЕСА_1 від 01 липня 2016 року створено та зареєстровано ОСББ "ІНФОРМАЦІЯ_1".
Статутом ОСББ "ІНФОРМАЦІЯ_1", затвердженим рішенням установчих зборів від 22 червня 2016 року, передбачено, що метою створення та діяльності ОСББ "ІНФОРМАЦІЯ_1" є забезпечення і захист прав співвласників багатоквартирного будинку, дотримання ними своїх обов?язків, належне утримання та використання спільного майна будинку, забезпечення своєчасного надходження коштів для сплати всіх платежів.
Позивач зазначає, що рішенням Галицького районного суду міста Львова від 04 березня 2013 року у справі № 461/1781/13-ц за позовом ОСОБА_2 до Відділу приватизації державного житлового фонду Галицького району міста Львова, реєстраційної служби Львівського міського управління юстиції про визнання права власності на нежитлові приміщення, визнано за ОСОБА_2 право власності на нежитлові приміщення площею 52,2 кв. м, які знаходяться у будинку АДРЕСА_1 та позначені на поверховому плані Обласного комунального підприємства Львівської обласної ради "Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки" (далі - ОКП ЛОР "БТІ та ЕО") від 22 січня 2001 року індексами 19-1 площею 11,3 кв. м, 19-2 площею 29,5 кв. м та 19-3 площею 11,4 кв. м.
На підставі судового рішення за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на зазначені нежитлові приміщення.
На підставі договору купівлі-продажу від 17 січня 2014 року ОСОБА_2 відчужив спірне нежитлове приміщення ОСОБА_3, яка за договором купівлі-продажу від 31 липня 2015 року відчужила нерухоме майно ОСОБА_1 .
Проте постановою Львівського апеляційного суду від 17 травня 2018 року у справі № 461/1781/13-ц рішення Галицького районного суду міста Львова від 04 березня 2013 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким відмовлено ОСОБА_2 у задоволенні позову.
ОСББ "ІНФОРМАЦІЯ_1" вказувало, що майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, є таким, що вибуло з володіння власника поза його волею, тому таке майно підлягає витребуванню у добросовісного відповідача на підставі положення статті 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
Оскільки спірні нежитлові приміщення згідно зі статтею 382 ЦК України та статтею 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" є спільною власністю співвласників багатоквартирного будинку на АДРЕСА_1, тому такі приміщення підлягають витребуванню на користь ОСББ "ІНФОРМАЦІЯ_1", яке діє в інтересах співвласників будинку.
Ураховуючи викладене, ОСББ "ІНФОРМАЦІЯ_1" просило витребувати від ОСОБА_1 на користь ОСББ "ІНФОРМАЦІЯ_1" нежитлове приміщення загальною площею 52,2 кв. м під індексами19-1 площею 11,3 кв. м, 19-2 площею 29,5 кв. м та 19-3 площею 11,4 кв. м, розташоване на АДРЕСА_1, та визнати за ОСББ "ІНФОРМАЦІЯ_1" право власності на нежитлове приміщення загальною площею 52,2 кв. м під індексами 19-1 площею 11,3 кв. м, 19-2 площею 29,5 кв. м та 19-3 площею 11,4 кв. м, розташоване на АДРЕСА_1 .
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх прийняття
Рішенням Галицького районного суду міста Львова від 30 липня 2018 року позов задоволено.
Витребувано від ОСОБА_1 на користь ОСББ "ІНФОРМАЦІЯ_1" нежитлове приміщення загальною площею 52,2 кв. м під індексами 19-1 площею 11,3 кв. м, 19-2 площею 29,5 кв. м та 19-3 площею 11,4 кв. м, розташоване на АДРЕСА_1, та визнано за ОСББ "ІНФОРМАЦІЯ_1" право власності на нежитлове приміщення загальною площею 52,2 кв. м під індексами 19-1 площею 11,3 кв. м, 19-2 площею 29,5 кв. м та 19-3 площею 11,4 кв. м, розташоване на АДРЕСА_1 .
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що спірне нежитлове приміщення, володільцем якого є позивач, вибуло із володіння останнього поза його волею. Судове рішення про визнання за ОСОБА_2 права власності на нежитлові приміщення грубо порушує права ОСББ "ІНФОРМАЦІЯ_1", оскільки на момент, коли ці приміщення вибули з власності та володіння співвласників багатоквартирного житлового будинку, право власності на нежитлові приміщення загального користування будинку на АДРЕСА_1 вже знаходились у спільній власності усіх співвласників цього будинку, тому стосується їх майнових прав та інтересів.
Постановою Львівського апеляційного суду від 27 січня 2020 року апеляційні скарги Львівської міської ради та ОСОБА_1 задоволено. Рішення Галицького районного суду міста Львова від 30 липня 2018 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким відмовлено ОСББ "ІНФОРМАЦІЯ_1" у задоволенні позовних вимог.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що спірні нежитлові приміщення не виконують функції допоміжного приміщення, оскільки не відповідають за забезпечення належного функціонування житлового комплексу, тому є самостійним об?єктом цивільно-правових відносин. Відчуження таких приміщень провадиться на підставі загальних норм права, що регулюють порядок відчуження майна територіальної громади.
Позивачем не доведено належними та допустимими доказами, що спірні нежитлові приміщення належать до допоміжних приміщень багатоквартирного житлового будинку, які призначені для забезпечення його експлуатації та побутового обслуговування мешканців будинку і входять до житлового фонду.
ОСББ "ІНФОРМАЦІЯ_1" не набуло права на витребування спірного нерухомого майна від ОСОБА_1 на підставі положення статті 388 ЦК України, оскільки таким правом наділений лише власник майна.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи
У касаційній скарзі, поданій у березні 2020 року, ОСББ "ІНФОРМАЦІЯ_1" просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Як на підставу касаційного оскарження судових рішень заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку).
Зазначає, що суд апеляційної інстанції не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 598/175/15-ц (провадження № 14-363цс19) та постановах Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 592/7507/17 (провадження № 61-46291св18), від 18 грудня 2019 року у справі № 591/7476/17-ц (провадження № 61-9684 св 19).
Касаційна скарга мотивована тим, що спірне нежитлове приміщення є частиною багатоквартирного житлового будинку на АДРЕСА_1 та призначене для використання співвласниками будинку.
Дійшовши висновку, що спірні нежитлові приміщення відносяться до нежилих приміщень і не є допоміжними, суд апеляційної інстанції не дослідив питання місця розташування такого приміщення чи будь-яких сукупних властивостей приміщення щодо способу чи порядку його використання.
Суд апеляційної інстанції, ухваливши рішення про відмову ОСББ "ІНФОРМАЦІЯ_1", не вирішив спір між сторонами та не дослідив дійсного власника спірного нерухомого майна. Також суд не прийняв до уваги, що питання належності спірного нерухомого майна вже досліджувалося у цивільній справі № 461/1781/13-ц, в якій в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 вересня 2017 року, суд касаційної інстанції зазначив, що власники квартир багатоквартирних житлових будинків незалежно від підстав набуття права власності на такі квартири є співвласниками допоміжних приміщень у будинку.
Застосувавши до спірних правовідносин положення Закону України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирних будинках", суд апеляційної інстанції не звернув увагу, що цей Закон набрав чинності 01 липня 2015 року та не підлягав застосуванню.
Апеляційний суд неправомірно відмовив у задоволенні заяви про відвід, оскільки при розгляді цієї справи судом апеляційної інстанції судді Цяцяк Р. П. та Шеремета Н. О. не могли бути об?єктивними та упередженими, у зв`язку з тим, що вони брали участь в розгляді справі № 461/1781/13-ц в суді апеляційної інстанції, в якій вирішувалося питання щодо правового режиму спірного нерухомого майна, та підлягали відводу (самовідводу).
ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Блонський М. А., подав до суду відзив на касаційну скаргу, зазначивши, що обставини справи судом апеляційної інстанції встановлено на підставі належних та допустимих доказів, оцінка яких проведена з дотриманням вимог процесуального законодавства, рішення апеляційного суду ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права.
Інші учасники судового процесу не скористались правом подати відзив на касаційну скаргу, заперечень щодо її вимог і змісту до суду не направили.
Провадження у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 03 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження у даній справі і витребувано цивільну справу.
У травні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 30 червня 2021 року справу призначено до розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що рішенням Галицького районного суду міста Львова від 04 березня 2013 року у справі № 461/1781/13-ц за позовом ОСОБА_2 до Відділу приватизації державного житлового фонду Галицького району міста Львова, реєстраційної служби Львівського міського управління юстиції про визнання права власності на нежитлові приміщення, визнано за ОСОБА_2 право власності на нежитлові приміщення площею 52,2 кв. м, які знаходяться у будинку АДРЕСА_1 та позначені на поверховому плані ОКП ЛОР "БТІ та ЕО" від 22 січня 2001 року індексами 19-1 площею 11,3 кв. м, 19-2 площею 29,5 кв. м та 19-3 площею 11,4 кв. м, та зобов?язано реєстраційну службу Львівського міського управління юстиції зареєструвати за ОСОБА_2 право власності на нежитлові приміщення площею 52,2 кв. м, які знаходяться у будинку АДРЕСА_1 та позначені на поверховому плані ОКП ЛОР "БТІ та ЕО" від 22 січня 2001 року індексами 19-1 площею 11,3 кв. м, 19-2 площею 29,5 кв. м та 19-3 площею 11,4 кв. м.
11 травня 2013 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на спірні нежитлові приміщення.
На підставі договору купівлі-продажу нежитлового приміщення від 17 січня 2014 року ОСОБА_2 продав, а ОСОБА_3 придбала нежитлове приміщення загальною площею 52,2 кв. м під індексами 19-1 площею 11,3 кв. м, 19-2 площею 29,5 кв. м та 19-3 площею 11,4 кв. м, розташоване на АДРЕСА_1 (а. с. 14-15).
31 липня 2015 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу, за умовами якого ОСОБА_1 придбав нежитлове приміщення загальною площею 52,2 кв. м під індексами 19-1 площею 11,3 кв. м, 19-2 площею 29,5 кв. м та 19-3 площею 11,4 кв. м, розташоване на АДРЕСА_1 (а. с. 16-17).
Згідно з рішенням зборів співвлісників багатоквартирного будинку АДРЕСА_1 від 01 липня 2016 року створено та зареєстровано у встановленому законом порядку ОСББ "ІНФОРМАЦІЯ_1".
Постановою Львівського апеляційного суду від 17 травня 2018 року у справі № 461/1781/13-ц рішення Галицького районного суду міста Львова від 04 березня 2013 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким відмовлено ОСОБА_2 у задоволенні позову.
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно зі статтею 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій не відповідають.
Касаційна скарга ОСББ "ІНФОРМАЦІЯ_1" підлягає задоволенню частково з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Задовольняючи позовні вимоги ОСББ "ІНФОРМАЦІЯ_1" суд першої інстанції виходив з того, що спірне нежитлове приміщення, володільцем якого є позивач, вибуло з володіння не з їхньої волі, тому наявні підстави для витребування такого майна від добросовісного набувача на підставі статті 388 ЦК України.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи ОСББ "ІНФОРМАЦІЯ_1" у задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції, встановивши, що спірне нежитлове приміщення не є допоміжним приміщенням багатоквартирного житлового будинку, яке призначено для його експлуатації та побутового обслуговування мешканців будівлі, а є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин, дійшов висновку, що таке нерухоме майно не перебуває у спільній власності співвласників багатоквартирного житлового будинку.
Натомість Верховний Суд вважає, що такі висновки судів попередніх інстанцій є передчасними з огляду на таке.
Відповідно до статті 41 Конституції України право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Згідно зі статтями 317 і 319 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Власник має право витребувати майно з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України).
Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.
Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Власник майна може витребувати належне йому майно від будь якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними. При цьому норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було в наступному набувачем відчужене третій особі, оскільки надає право повернення майна лише стороні правочину, який визнано недійсним. Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.
Право власника згідно з частиною першою статті 388 ЦК України на витребування майна від добросовісного набувача пов`язане з тим, в який спосіб майно вибуло з його володіння. Коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування майна від добросовісного набувача, є вичерпним. Й однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом (пункт 3 частини першої статті 388 ЦК України).
За змістом статті 388 ЦК України майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але надалі скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею.
Підставою звернення до суду із позовом ОСББ "ІНФОРМАЦІЯ_1" зазначало, що нежитлове приміщення загальною площею 52,2 кв. м під індексами 19-1 площею 11,3 кв. м, 19-2 площею 29,5 кв. м та 19-3 площею 11,4 кв. м, розташоване на АДРЕСА_1, вибуло із спільної власності співвласників багатоквартирного житлового будинку на підставі рішення Галицького районного суду міста Львова від 04 березня 2013 року, яке у подальшому постановою Львівського апеляційного суду від 17 травня 2018 року скасовано.
Відповідно до частини першої статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.
Згідно зі статтею 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
У статті 1 Закону України "Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку" у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, визначено поняття допоміжних приміщень багатоквартирного будинку, нежилих приміщень та загального майна.
Так допоміжні приміщення багатоквартирного будинку - приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування мешканців будинку (сходові клітини, вестибюлі, перехідні шлюзи, позаквартирні коридори, колясочні, кладові, сміттєкамери, горища, підвали, шахти і машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші технічні приміщення); загальне майно - частина допоміжних приміщень житлового комплексу, що можуть використовуватися згідно з їх призначенням на умовах, визначених у статуті об`єднання (кладові, гаражі, в тому числі підземні, майстерні тощо); нежиле приміщення - це приміщення, яке належить до житлового комплексу, але не відноситься до житлового фонду і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин.
Тобто в різних випадках одне і те ж приміщення може відноситись до житлового фонду і мати статус допоміжного або бути самостійним об`єктом цивільно-правових відносин, у зв`язку з чим у власників квартир право власності на такі приміщення не виникає.
У статті 19 Закону України "Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку" у редакції чинній, на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що спільне майно співвласників багатоквартирного будинку складається з неподільного та загального майна. Неподільне майно перебуває у спільній сумісній власності співвласників багатоквартирного будинку. Неподільне майно не підлягає відчуженню.
Згідно з частиною другою статті 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, власники квартир багатоквартирних будинків та житлових приміщень у гуртожитку є співвласниками допоміжних приміщень у будинку чи гуртожитку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою і зобов`язані брати участь у загальних витратах, пов`язаних з утриманням будинку і прибудинкової території відповідно до своєї частки у майні будинку чи гуртожитках. Допоміжні приміщення (кладовки, сараї і т. ін.) передаються у власність квартиронаймачів безоплатно і окремо приватизації не підлягають.
Відповідно до висновків, викладених у Рішенні Конституційного Суду України від 02 березня 2004 року № 4-рп/2004 (справа про права співвласників на допоміжні приміщення багатоквартирних будинків), допоміжні приміщення, відповідно до пункту 2 статті 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду", стають об`єктами права спільної власності співвласників багатоквартирного будинку, тобто їх спільним майном, одночасно з приватизацією громадянами квартир, що засвідчується єдиним документом - свідоцтвом про право власності на квартиру. Для підтвердження набутого в такий спосіб права не потребується вчинення будь-яких інших додаткових юридичних дій. Власникам квартир немає необхідності створювати з цією метою об`єднання співвласників багатоквартирного будинку.
Всі суб`єкти права власності рівні перед законом. У багатоквартирних будинках, де не всі квартири приватизовані чи приватизовані повністю, власник (власники) неприватизованих квартир (їх правонаступники) і власники приватизованих квартир багатоквартирного будинку є рівноправними співвласниками допоміжних приміщень. Вони є рівними у праві володіти, користуватися і розпоряджатися допоміжними приміщеннями. Ніхто з власників квартир не має пріоритетного права користуватися та розпоряджатися цими приміщеннями, у тому числі з питань улаштування мансард, надбудови поверхів та іншого.
Згідно з висновками, викладеними у Рішенні Конституційного Суду України від 09 листопада 2011 року № 14-рп/2011 (справа за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_5 щодо офіційного тлумачення положень пункту 2 статті 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду") за законодавством України допоміжне приміщення у дво- або багатоквартирному будинку, гуртожитку має своє функціональне призначення, яке полягає у забезпеченні експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців. Під поняттям "мешканці" треба розуміти власників, співвласників, наймачів, орендарів окремих житлових і нежитлових приміщень будинку, які проживають у будинку і становлять визначене коло суб`єктів, які реалізують право спільної власності на окремий її об`єкт - допоміжні приміщення.
Статтею 19 Закону України "Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку" у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що спільне майно власників квартир складається з неподільного і загального майна. Неподільне майно перебуває у їх спільній сумісній власності і не підлягає відчуженню, загальне майно - у спільній частковій власності.
Аналіз зазначених норм права та рішень Конституційного Суду України, свідчить про те, що власники квартир дво- або багатоквартирних житлових будинків та житлових приміщень у гуртожитку, незалежно від підстав набуття права власності на такі квартири, житлові приміщення, є співвласниками допоміжних приміщень у будинку чи гуртожитку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою.
Положеннями статті 382 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, встановлено, що власникам квартири у дво- або багатоквартирному житловому будинку належать на праві спільної сумісної власності приміщення загального користування, опорні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання за межами або всередині квартири, яке обслуговує більше однієї квартири, а також споруди, будівлі, які призначені для забезпечення потреб усіх власників квартир, а також власників нежитлових приміщень, які розташовані у житловому будинку.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 жовтня 2019 року у справі № 598/175/15-ц (провадження № 14-363цс19) вказала, що для розмежування допоміжних приміщень багатоквартирного жилого будинку, які призначені для забезпечення його експлуатації та побутового обслуговування мешканців будинку і входять до житлового фонду, та нежилих приміщень, які призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин, до житлового фонду не входять, слід виходити як з місця їхнього розташування, так і із загальної характеристики сукупності властивостей таких приміщень, зокрема способу і порядку їх використання.
Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Частиною першою статті 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Згідно з частиною другою статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (частина друга статті 80 ЦПК України).
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша, шоста статті 81 ЦПК України).
Відповідно до статті 103 ЦПК України суд призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: 1) для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; 2) сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності. У разі необхідності суд може призначити декілька експертиз, додаткову чи повторну експертизу. При призначенні експертизи судом експерт або експертна установа обирається сторонами за взаємною згодою, а якщо такої згоди не досягнуто у встановлений судом строк, експерта чи експертну установу визначає суд. Суд з урахуванням обставин справи має право визначити експерта чи експертну установу самостійно. У разі необхідності може бути призначено декілька експертів для підготовки одного висновку (комісійна або комплексна експертиза). Питання, з яких має бути проведена експертиза, що призначається судом, визначаються судом. Учасники справи мають право запропонувати суду питання, роз`яснення яких, на їхню думку, потребує висновку експерта. У разі відхилення або зміни питань, запропонованих учасниками справи, суд зобов`язаний мотивувати таке відхилення або зміну. Питання, які ставляться експерту, і його висновок щодо них не можуть виходити за межі спеціальних знань експерта. Призначений судом експерт невідкладно повинен повідомити суд про неможливість проведення ним експертизи через відсутність у нього необхідних знань або без залучення інших експертів.
Судова експертиза призначається лише у разі дійсної потреби у спеціальних знаннях для встановлення фактичних даних, що входять до предмету доказування, тобто у разі, коли висновок експерта не можуть замінити інші засоби доказування.
Згідно з частинами третьою та четвертою статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Суд за заявою учасника справи або особи, яка може набути статусу позивача, має забезпечити докази, якщо є підстави припускати, що засіб доказування може бути втрачений або збирання або подання відповідних доказів стане згодом неможливим чи утрудненим. Способами забезпечення судом доказів є, зокрема, призначення експертизи (частини перша та друга статті 116 ЦПК України).
Вирішуючи спір суд першої інстанції вважав доведеними обставини, що спірне нежитлове приміщення є допоміжним, тому задовольнив позов ОСББ "ІНФОРМАЦІЯ_1", оскільки вказане майно вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, та вважається, що таке майно вибуло з володіння власника поза його волею.
Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції, зазначив, що потрібно відрізняти поняття допоміжного приміщення від нежилого приміщення як окремого об`єкта нерухомості, однак, не навівши достатніх належних та допустимих доказів належності спірного приміщення до нежилого й відхиливши докази позивача про допоміжний характер приміщень, зокрема технічний паспорт приміщення № НОМЕР_1, де зазначено, що спірне приміщення є допоміжним (а. с. 20-21), передчасно зробив висновок про відмову в задоволенні позову.
При цьому, суд апеляційної інстанції, вірно зазначив, що рішенням суду про визнання права власності на спірне нерухоме майно за ОСОБА_2 (судовим рішенням про скасування цього рішення) у справі № 461/1781/13-ц не вирішувалося питання належності спірного нерухомого майна до допоміжного чи нежилого приміщення.
Однак обставини щодо порушення прав позивача, зокрема щодо належності спірного нерухомого майна до власності всіх співвласників багатоквартирного житлового будинку, у цій справі можуть та мають доводитись в тому числі на підставі висновку експертизи. Не проведення судової експертизи під час розгляду цієї справи, за обставин відсутності належних та допустимих доказів в матеріалах справи щодо цього, виключає можливість доведення обставин, що нежитлове приміщення загальною площею 52,2 кв. м під індексами 19-1 площею 11,3 кв. м, 19-2 площею 29,5 кв. м та 19-3 площею 11,4 кв. м, розташоване на АДРЕСА_1, є допоміжним приміщенням багатоквартирного житлового будинку, яке призначене для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців.
Суди першої та апеляційної інстанцій у порушення норм процесуального права не роз`яснили сторонам наслідки вчинення чи не вчинення процесуальних дій, передбачених ЦПК України, зокрема статей 11, 12, 81, 83, 103 ЦПК України, щодо призначення експертизи для вирішення питань, що потребують спеціальних знань, оскільки допустимим доказом в цій справі може бути висновок експертизи, право на заявлення вимоги про проведення якої не роз`яснено сторонам спору.
Згідно з частиною першою статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.
Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Визнання закону таким, що втратив чинність, припиняє його дію в повному обсязі.
Вирішуючи спір та мотивуючи підстави відмови у задоволенні позову суд апеляційної інстанції послався на положення Закону України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку".
Проте вказаний Закон набрав чинності 01 липня 2015 року.
На час виникнення спірних правовідносин діяли положення Закону України "Про об?єднання співвласників багатоквартирного житлового будинку".
Тому до спірних правовідносин підлягають застосуванню саме положення Закону України "Про об?єднання співвласників багатоквартирного житлового будинку".
Таким чином рішення судів попередніх інстанцій не відповідають вимогам статті 263 ЦПК України.
Рішення судів повинні бути належним чином мотивовані. Ступінь цього обов`язку може варіюватися залежно від характеру рішення, що повинно бути визначено у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Гарсія Руїз проти Іспанії" від 09 грудня 1994 року (заява № 30544/96).
Усунути ці недоліки на стадії касаційного перегляду з урахуванням повноваження Верховного Суду та меж перегляду справи в касаційній інстанції (стаття 400 ЦПК України), коли необхідно встановлювати фактичні обставини та оцінювати докази, є неможливим.
Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій належним чином не встановили правовідносини, які виникли між сторонами, не з`ясували фактичних обставин справи щодо заявлених вимог, то суд касаційної інстанції у силу своїх процесуальних повноважень не може ухвалити власне судове рішення.
Доводи касаційної скарги, що суд апеляційної інстанції визнав не обґрунтованим заявлений відвід суддям Цяцяку Р. П., Шереметі Н. О. не заслуговують на увагу з огляду на таке.
Відповідно до пункту 5 частини першої статті 36 ЦПК України суддя не може розглядати справу і підлягає відводу (самовідводу), якщо є інші обставини, що викликають сумнів у неупередженості або об?єктивності судді.
Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право при визначенні його цивільних прав і обов?язків на справедливий публічний розгляд справи протягом розумного строку незалежним і безстороннім судом, створеним на підставі закону.
Згідно із Бангалорськими принципами поведінки суддів, схвалених резолюцією 2006/23 Економічної і Соціальної Ради ООН від 27 липня 2006 року, об?єктивність судді є необхідною умовою для належного виконання ним своїх обов?язків. Вона проявляється не тільки у змісті винесеного рішення, а й в усіх процесуальних діях, що супроводжують його прийняття. Суддя заявляє самовідвід від участі в розгляді справи в тому випадку, якщо для нього не є можливим винесення об?єктивного рішення у справі, або в тому випадку, коли у стороннього спостерігача могли б виникнути сумніви в неупередженості судді.
Як неодноразово зазначав у своїх рішеннях ЄСПЛ, для визначення неупередженості суду належить виходити не тільки з суб?єктивного критерію, але й об?єктивного підходу, який визначає, чи були забезпечені достатні гарантії, аби виключити будь-які законні сумніви з цього приводу (рішення у справі Ferrantelli et Santangelo).
Презумпція особистої неупередженості судді діє, допоки не з?являться докази на користь протилежного. За об?єктивним критерієм необхідно встановити, чи існують факти, які можна встановити та які можуть ставити під сумнів безсторонність судді. Вирішальним при цьому є те, чи можуть бути побоювання учасників справи щодо відсутності безсторонності у певного судді об?єктивно виправдані.
Оцінюючи підстави для відводу в частині наявності суб?єктивного критерію, апеляційний суд дійшов правильного висновку, що судді Цяцяк Р. П. та Шеремета Н. О., які брали участь в розгляді справі № 461/1781/13-ц, не можуть виявити особисту упередженість під час розгляду цієї справи, а участь вказаних суддів в розгляді іншої справи не є підставою для їх відводу.
Ті обставини, що заявник не погоджується із процесуальними рішеннями зазначених суддів у іншій справі, не дають достатніх підстав для висновків про їх упередженість у цій справі.