Постанова
Іменем України
30 червня 2021 року
м. Київ
справа № 337/800/19
провадження № 61-4592св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач),
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - Акціонерне товариство "Альфа-Банк", відповідач - ОСОБА_1, третя особа - Хортицький відділ Державної виконавчої служби міста Запоріжжя Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства "Альфа-Банк" на заочне рішення Хортицького районного суду міста Запоріжжя від 08 листопада 2019 року у складі судді Кучерук І. Г. та постанову Запорізького апеляційного суду від 26 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Гончар М. С., Маловічко С. В., Подліянової Г. С.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2019 року Акціонерне товариство "Укрсоцбанк" (далі - АТ "Укрсоцбанк") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, третя особа - Хортицький відділ Державної виконавчої служби міста Запоріжжя Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області (далі - Хортицький ВДВС міста Запоріжжя ГТУЮ у Запорізькій області), про звільнення майна з-під арешту.
Позовна заява мотивована тим, що 13 лютого 2007 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку "Укрсоцбанк" (далі - АКБ "Укрсоцбанк"), правонаступником якого є АТ "Укрсоцбанк", та ОСОБА_2 (після зміни імені ОСОБА_1 ) укладено кредитний договір, за умовами якого останній надано кредит у розмірі 80 000 грн зі сплатою 17,5 % річних на строк до 12 лютого 2020 року.
У рахунок забезпечення належного виконання боржником взятих на себе зобов?язань між АКБ "Укрсоцбанк", правонаступником якого є АТ "Укрсоцбанк", та ОСОБА_2 (після зміни імені ОСОБА_1 ) 13 лютого 2007 року укладено іпотечний договір, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 .
Позивач зазначав, що відповідно до статей 37, 38 Закону України "Про іпотеку" та згідно з умовами іпотечного договору від 13 лютого 2007 року він може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки.
Відповідач взяті на себе зобов?язання за кредитним договором не виконувала належним чином, у зв?язку з чим банк розпочав процедуру звернення стягнення на предмет іпотеки.
Проте реалізувати нерухоме майно на даний час не має можливості, оскільки 08 вересня 2011 року державним виконавцем Хортицького ВДВС міста Запоріжжя ГТУЮ у Запорізькій області Юдіною Л. М. на підставі ухвали Хортицького районного суду міста Запоріжжя від 31 серпня 2011 року у справі № 2-1391 накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1 .
Банк вказував, що арешт, накладений на іпотечне майно, перешкоджає йому як пріоритетному обтяжувачу реалізовувати своє визначене статтею 36 Закону України "Про іпотеку" право на звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору або застереження, що до нього прирівнюється.
Ураховуючи вищевказане, АТ "Укрсоцбанк" просило звільнити з-під арешту нерухоме майно, а саме квартиру АДРЕСА_1 .
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Заочним рішенням Хортицького районного суду міста Запоріжжя від 08 листопада 2019 року відмовлено АТ "Укрсоцбанк" у задоволенні позову.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що питання скасування ухвали про забезпечення позову вирішується поданням відповідної заяви в рамках тієї цивільної справи, у якій вона була постановлена, а не поданням окремого позову.
Оскільки арешт на квартиру накладено у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики за заявою ОСОБА_3 та заяв про скасування заходів забезпечення позову не надходило, тому підстави для задоволення позову у цій справі у обраний позивачем спосіб відсутні.
Ухвалою Запорізького апеляційного суду від 03 січня 2020 року здійснено заміну позивача АТ "Укрсоцбанк" на правонаступника Акціонерне товариство "Альфа-Банк" (далі - АТ "Альфа-Банк").
Постановою Запорізького апеляційного суду від 26 лютого 2020 року апеляційну скаргу АТ "Альфа-Банк" залишено без задоволення, рішення Хортицького районного суду міста Запоріжжя від 08 листопада 2019 року залишено без змін.
Апеляційний суд зазначив, що рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, підстави для його зміни або скасування відсутні.
При цьому апеляційний суд виходив з того, що доводи АТ "Альфа-Банк" не спростовують правильно встановлених судом першої інстанції фактичних обставин справи, а лише відображають позицію банку, викладену у позові, яку він та його представник вважають такою, що є єдино вірною та єдино можливою.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи
У касаційній скарзі, поданій 06 березня 2020 року, АТ "Альфа-Банк" просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити повністю, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Як на підставу оскарження судових рішень заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України (суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку).
Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій при вирішенні спору не застосували висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 338/1118/16-ц (провадження № 61-16095св18) та від 23 жовтня 2019 року у справі № 520/7842/16 (провадження № 61-20640св18).
Суди попередніх інстанцій не звернули увагу, що накладення арешту на майно відповідача відбулося після укладення іпотечного договору та державної реєстрації іпотеки, тому вимога банку має пріоритет над цим арештом.
Арешт, накладений на іпотечне майно у порядку забезпечення позову ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики, порушує права банку як іпотекодержателя, який з моменту державної реєстрації іпотеки має пріоритетне право на задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки.
Банк як особа, яка не була учасником справи, в межах якої вжито заходи забезпечення позову, та яка вважає, що майно, на яке було накладено арешт, належить їй, а не стороні у справі, може пред?явити позов про зняття з арешту з майна.
Інші учасники судового процесу не скористались правом подати відзив на касаційну скаргу, заперечень щодо її вимог і змісту до суду не направили.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 13 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі і витребувано цивільну справу.
У квітні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 07 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що 13 лютого 2007 року між АКБ "Укрсоцбанк", правонаступником якого є АТ "Укрсоцбанк", правонаступником якого є АТ "Альфа-Банк", та ОСОБА_2 (після зміни імені ОСОБА_1 ) укладено кредитний договір, за умовами якого останній надано кредит у розмірі 80 000 грн зі сплатою 17,5 % річних на строк до 12 лютого 2020 року.
У рахунок забезпечення належного виконання боржником взятих на себе зобов?язань між АКБ "Укрсоцбанк", правонаступником якого є АТ "Укрсоцбанк", правонаступником якого є АТ "Альфа-Банк", та ОСОБА_2 (після зміни імені ОСОБА_1 ) 13 лютого 2007 року укладено іпотечний договір, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 .
Пунктами 4.2, 4.5.3 іпотечного договору від 13 лютого 2007 року передбачено, що у разі порушення іпотекодавцем обов?язків, встановлених цим договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов?язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки. Іпотекодержатель за своїм вибором звертає стягнення на предмет іпотеки в один із способів, зокрема і шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок забезпечених іпотекою зобов?язань в порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку".
ОСОБА_2 (після зміни імені ОСОБА_1 ) систематично не виконує взяті на себе зобов?язання за кредитним договором від 13 лютого 2007 року.
Ухвалою Хортицького районного суду міста Запоріжжя від 19 липня 2011 року у справі № 2-1391/11 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики за заявою ОСОБА_3 про забезпечення позову накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1, яка на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Туріченко О. М. від 11 жовтня 2005 року № 1544, належить на праві власності ОСОБА_2, заборонивши відчуження вищевказаного майна будь-яким способом.
05 вересня 2011 року державним виконавцем Хортицького ВДВС міста Запоріжжя ГТУЮ у Запорізькій області Юдіною Л. М. накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1 (а. с. 65-66).
Заочним рішенням Хортицького районного суду міста Запоріжжя від 13 вересня 2011 року у справі № 2-1391/11 (набрало законної сили) позов ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики задоволено, стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 заборгованість у розмірі 672 690,50 грн, суму судового збору у розмірі 1 828,50 грн, витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи у розмірі 120 грн та суму завданої моральної шкоди у розмірі 10 000 грн.
Згідно з відомостями з Єдиного реєстру заборон відчуження об?єктів нерухомого майна 13 лютого 2007 року приватним нотаріусом Туріченко О. М. зареєстровано заборону на нерухоме майно, а саме квартиру АДРЕСА_1, на підставі договору іпотеки від 13 лютого 2007 року, а також 08 вересня 2011 року Запорізькою філією Державного підприємства "Інформаційний центр" Міністерства юстиції України зареєстровано арешт цього нерухомого майна на підставі постанови Хортицького ВДВС міста Запоріжжя ГТУЮ у Запорізькій області від 08 вересня 2011 року (а. с. 15).
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає задоволенню.
Згідно зі статтею 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Згідно з частинами першою, другою та п?ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з?ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції не відповідають.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відмовляючи АТ "Альфа-Банк" у задоволенні позову суд першої інстанції, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, виходив з того, що правові підстави для задоволення вимог банку у обраний ним спосіб відсутні, оскільки питання про скасування ухвали про забезпечення позову, постановленій в іншій справі, вирішується шляхом подання відповідної заяви про скасування заходів забезпечення позову в справі, в якій така ухвала була постановлена.
Натомість Верховний Суд не погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій враховуючи наступне.
Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України, частини першої статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Зазначена норма визначає об?єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес. Порушення права пов?язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.
При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб?єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.
Згідно зі статтею 16 ЦК України, звертаючись до суду, позивач на власний розсуд обирає спосіб захисту.
Позов про визнання права подається у випадках, коли належне певній особі право не визнається, оспорюється іншою особою, або у разі відсутності в неї документів, що засвідчують приналежність їй права. При цьому спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним і таким, що виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність, а у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду.
Згідно зі статтею 1 Закону України "Про виконавче провадження" виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Одним із засобів юридичного захисту сторін виконавчого провадження при проведенні виконавчих дій є судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах, який передбачає, зокрема, можливість здійснення певних процесуальних дій у виконавчому провадженні лише з дозволу суду, а також обов?язок суду розглянути скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби й позови, що виникають з відносин щодо примусового виконання судових рішень.
Під час виконання судових рішень учасники справи мають право оскаржити рішення, дії або бездіяльність органів державної виконавчої служби, їх посадових осіб, виконавців чи приватних виконавців у порядку судового контролю, оскільки виконання судового рішення є завершальною стадією судового розгляду.
Відповідно до частини першої статті 59 Закону України "Про виконавче провадження" особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.
Згідно зі статтею 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.
У разі, якщо опис та арешт майна проводився державним виконавцем, скарга сторони виконавчого провадження розглядається в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України. Інші особи, які є власниками (володільцями) майна і які вважають, що майно, на яке накладено арешт, належить їм, а не боржникові, можуть звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту, що передбачено Законом України "Про виконавче провадження".
Подібний правовий висновок виклала Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05 травня 2020 року у справі № 554/8004/16 (провадження № 14-431цс19).
Також у цій постанові Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що відповідачем у справах за позовами про звільнення майна з-під арешту є боржник або особа, в інтересах якої накладено арешт на майно у виконавчих провадженнях, оскільки задоволення такого позову може безпосередньо вплинути на права та законні інтереси сторін спірних правовідносин щодо такого майна.
Звертаючись до суду із зазначеним позовом АТ "Альфа-Банк" посилалось на те, що відповідач належним чином не виконує взяті на себе зобов?язання за кредитним договором від 13 лютого 2007 року у зв?язку з чим банк має на меті задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, а саме квартиру АДРЕСА_1, як передбачено положеннями статей 37, 38 Закону України "Про іпотеку" та умовами іпотечного договору від 13 лютого 2007 року.
Оскільки позивач вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить йому, а не боржникові, тому він має право звернутися до суду з позовом про зняття з нього арешту, що передбачено Законом України "Про виконавче провадження", у зв?язку з чим висновок судів попередні інстанцій, що позивачем невірно обрано спосіб захисту є помилковим.
Статтями 575, 577 ЦК України визначено, що іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи. Моментом реєстрації застави є дата та час внесення відповідного запису до Державного реєстру обтяжень рухомого майна.
Відповідно до статті 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека - вид забезпечення виконання зобов?язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов?язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
Згідно з частиною шостою статті 3 Закону України "Про іпотеку" в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, у разі порушення боржником основного зобов?язання відповідно до іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені нею вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими особами, права чи вимоги яких на передане в іпотеку нерухоме майно зареєстровані після державної реєстрації іпотеки. Якщо пріоритет окремого права чи вимоги на передане в іпотеку нерухоме майно виникає відповідно до закону, таке право чи вимога має пріоритет над вимогою іпотекодержателя лише у разі його/її виникнення та реєстрації до моменту державної реєстрації іпотеки.
Пріоритет права іпотекодержателя на задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки щодо зареєстрованих у встановленому законом порядку прав чи вимог інших осіб на передане в іпотеку нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації іпотеки. Зареєстровані права та вимоги на нерухоме майно підлягають задоволенню згідно з їх пріоритетом - у черговості їх державної реєстрації (частина сьома статті 3 Закону України "Про іпотеку").
Статтею 4 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації відповідно до закону.
Особливості звернення стягнення на заставлене нерухоме майно визначено також положеннями Закону України "Про виконавче провадження" від 21 квітня 1999 року у редакції, чинній на час накладення арешту на майно.
Права і обов?язки державного виконавця визначені у статті 11 Закону України "Про виконавче провадження" в редакції, чинній на час накладення арешту на майно.
Статтею 44 Закону України "Про виконавче провадження" в редакції, чинній на час накладення арешту на майно, встановлена черговість задоволення вимог стягувачів, згідно з якою у першу чергу задовольняються забезпечені заставою вимоги щодо стягнення вартості заставленого майна.
Загальний порядок звернення стягнення на майно боржника визначено у главі 4 Закону України "Про виконавче провадження" в редакції, чинній на час накладення арешту на майно.
Згідно з частиною першою статті 52 Закону України "Про виконавче провадження" в редакції, чинній на час накладення арешту на майно, звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації.
Загальний порядок звернення стягнення на заставлене майно визначений статтею 54 Закону України "Про виконавче провадження" в редакції, чинній на час накладення арешту на майно, відповідно до якої звернення стягнення на заставлене майно в порядку примусового виконання допускається за виконавчими документами для задоволення вимог стягувача-заставодержателя.
Відповідно до частин третьої та четвертої статті 54 "Про виконавче провадження" в редакції, чинній на час накладення арешту на майно, для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, стягнення на заставлене майно боржника може бути звернуто у разі: виникнення права застави після винесення судом рішення про стягнення з боржника коштів; якщо вартість предмета застави перевищує розмір заборгованості боржника заставодержателю.
Про звернення стягнення на заставлене майно для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, державний виконавець повідомляє заставодержателю не пізніше наступного дня після накладення арешту на майно або якщо йому стало відомо, що арештоване майно боржника перебуває в заставі, та роз?яснює заставодержателю право на звернення до суду з позовом про зняття арешту із заставленного майна.
Примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється державним виконавцем з урахуванням положень Закону України "Про іпотеку" (частина восьма статті 54 Закону України "Про виконавче провадження" в редакції, чинній на час накладення арешту на майно).
Таким чином, оскільки накладення арешту на майно має наслідком заборону відчуження арештованого майна, то ним порушується право іпотекодержателя в разі невиконання боржником забезпеченого заставою зобов?язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки.
Зі змісту наведених норм права випливає, що в разі коли належним чином зареєстрована іпотека виникла раніше за накладення арешту для задоволення вимог стягувачів, відмінних від іпотекодержателя, суд має звільнити з-під арешту іпотечне майно. При цьому відсутні підстави для відмови у звільненні з-під арешту зазначеного майна у зв`язку з відсутністю реального порушення боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання на момент пред`явлення відповідної вимоги; факт порушення основного зобов`язання, яке забезпечене іпотекою, виступає лише умовою реалізації гарантованих іпотекою прав іпотекодержателя і не пов`язується з його існуванням, а, отже, й порушенням шляхом арешту та заборони відчуження предмета іпотеки.
З огляду на викладене суди першої та апеляційної інстанцій, ухвалюючи судові рішення у справі, не врахували вказані норми матеріального права та зробили помилковий висновок про відмову в задоволенні позову, оскільки накладення арешту на квартиру - предмет іпотеки порушує права позивача як іпотекодержателя.
Наведене узгоджується з правовими висновками, викладеними Верховним Судом у постановах: від 10 квітня 2018 року у справі № 910/4772/17 та від 19 листопада 2019 року у справі № 137/2080/18-ц (провадження № 61-13492св19), а також у постановах Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 338/1118/16 (провадження № 61-16095св18) та від 23 жовтня 2019 року у справі № 520/7842/16 (провадження № 61-20640св18), на які посилається заявник у касаційній скарзі.
Таким чином оскільки на підставі іпотечного договору від 13 лютого 2007 року АТ "Альфа-Банк" є іпотекодержателем спірної квартири, яка належить на праві власності ОСОБА_1, проте постановою державного виконавця Хортицького ВДВС міста Запоріжжя ГТУЮ у Запорізькій області від 08 вересня 2011 року накладено арешт на зазначену вище квартиру, тому наявні правові підстави для зняття арешту із нерухомого майна, яке є предметом іпотеки, оскільки іпотекодержатель має переважне право перед іншими кредиторами на задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки.
Доводи касаційної скарги, в якій АТ "Альфа-Банк" посилалося на невірне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та суперечність рішення судів практиці Верховного Суду з цього предмета спору, підтвердилися.
Враховуючи викладене, висновки судів першої та апеляційної інстанцій про відмову в задоволенні позову ґрунтуються на неправильному застосуванні норм матеріального права та зроблені з порушенням норм процесуального права.