Постанова
Іменем України
07 липня 2021 року
м. Київ
справа № 205/1012/20
провадження № 61-4св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - Акціонерне товариство Комерційний банк "ПриватБанк",
відповідач - ОСОБА_1,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" на рішення Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 18 травня 2020 року у складі судді Остапенко Н. Г. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 30 листопада 2020 року у складі колегії суддів: Єлізаренко І. А., Красвітної Т. П., Свистунової О. В,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У липні 2020 року Акціонерне товариство Комерційний банк "ПриватБанк" (далі - АТ КБ "ПриватБанк") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, посилаючись на те, що 27 вересня 2011 року між Публічним акціонерним товариством Комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк"), яке змінило назву на АТ КБ "ПриватБанк", та відповідачем було укладено кредитний договір (без номера), за яким позичальник отримав кредит в сумі 5 000 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою процентів за користування кредитом в розмірі 36 % річних на суму залишку заборгованості, з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки. ОСОБА_1 погодився з тим, що підписана ним заява разом з Умовами та Правилами надання банківських послуг (далі - Умови та Правила), Правилами користування платіжною карткою та Тарифами банку, які викладені на банківському сайті http://privatbank.ua/terms/pages/70/, складає між ним і банком договір, про що свідчить його підпис у заяві. Позичальник не виконував взятих на себе зобов`язань, внаслідок чого станом на 31 жовтня 2019 року в нього утворилася заборгованість за кредитним договором в розмірі 336 094,51 грн, з яких: 1 667,79 грн - тіло кредиту, 327 226,72 грн - проценти, 7 200 грн - пеня. При цьому банк, користуючись процесуальним правом позивача, просив стягнути з ОСОБА_1 на свою користь лише заборгованість в розмірі 139 521,58 грн, з яких: 1 667,79 грн - тіло кредиту, 137 853,79 грн - проценти за користування кредитом за період з 27 вересня 2011 року по 30 липня 2018 року.
Рішенням Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 18 травня 2020 року позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором від 27 вересня 2011 року в розмірі 1 667,79 грн. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що надані банком Умови та Правила не містять підпису відповідача про ознайомлення з ними, а тому їх не можна вважати складовою частиною кредитного договору та досягненням між сторонами згоди щодо всіх його істотних умов, зокрема наявності у позичальника зобов`язання сплачувати проценти за користування кредитом. Однак, враховуючи, що фактично отримані та використані відповідачем кошти не повернуті в добровільному порядку, АТ КБ "ПриватБанк" вправі вимагати захисту своїх прав шляхом зобов`язання боржника повернути фактично отриману суму кредиту.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 30 листопада 2020 року апеляційну скаргу АТ КБ "ПриватБанк" залишено без задоволення, а рішення Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 18 травня 2020 року - без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами та узгоджуються з правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17. Пред`являючи вимогу про погашення кредиту, банк просив, крім тіла кредиту, стягнути заборгованість за процентами. Обґрунтовуючи право вимоги в цій частині, в тому числі розмір і порядок нарахування заборгованості, позивач послався на Витяг з Умов та Правил.Разом з тим матеріали справи не містять підтверджень того, що саме ці Умови та Правил розумів відповідач, що він ознайомився і погодився з ними, підписуючи анкету-заяву про відкриття рахунку та приєднання до Умов і Правил. За таких обставин та без наданих підтверджень про конкретні запропоновані відповідачу Умови та Правила наданий банком Витяг з цих Умов та Правил не може розцінюватися як стандартна (типова) форма, що встановлена до укладеного з відповідачем кредитного договору. При цьому в анкеті-заяві відсутні відомості про строк дії кредитного договору та розмір процентної ставки.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.
У січні 2021 року АТ КБ "ПриватБанк" подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 18 травня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 30 листопада 2020 року в частині не задоволених позовних вимог і ухвалити в цій частині нове рішення, яким задовольнити позов.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник вказав, що суди не врахували правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 04 грудня 2019 року у справі № 750/6058/17-ц, від 23 грудня 2019 року у справі № 572/1169/17, від 12 лютого 2020 року у справі № 382/327/18-ц, та неправильно застосували правові висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17. Крім того, суди не дослідили зібрані у справі докази, зокрема підписану відповідачем довідку про умови кредитування від 27 вересня 2011 року.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 18 січня 2021 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали із Ленінського районного суду міста Дніпропетровська.
25 січня 2021 року справа № 205/1012/20 надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 17 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
За змістом касаційної скарги судові рішення судів попередніх інстанцій в частині вирішення позовних вимог банку про стягнення заборгованості за тілом кредиту в касаційному порядку не оскаржуються, а тому в силу вимог вищенаведеної статті 400 ЦПК України Верховним Судом не переглядаються.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 367, частини першої статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.
Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції в повній мірі не відповідає.
Відповідно до частин першої, другої статті 207 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
У статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.
Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (стаття 1055 ЦК України).
Згідно з частинами першою-другою статті 633 ЦК України публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов`язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв`язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги.
За змістом статті 634 цього Кодексу договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.
Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Згідно зі статтею 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).
Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).
Одним із видів порушення зобов`язання є прострочення - невиконання зобов`язання в обумовлений сторонами строк.
Судами встановлено, що 27 вересня 2011 року між ПАТ КБ "ПриватБанк", яке змінило назву на АТ КБ "ПриватБанк", та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір (без номера) шляхом підписання відповідачем анкети-заяви про приєднання до Умов та Правил, за яким позичальник отримав кредит в сумі 2 000 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку.
В анкеті-заяві відсутні умови договору про встановлення розміру процентної ставки та відповідальності у вигляді неустойки (пені, штрафів) за порушення зобов`язання, проте зазначено, що відповідач згідний з тим, що ця заява разом із Пам`яткою клієнта, Умовами та Правилами і Тарифами становить між ним та банком договір про надання банківських послуг, а також, що він ознайомився та погодився з Умовами та Правилами і Тарифами банку.
На підтвердження укладення між сторонами кредитного договору, крім анкети-заяви, позивач також надав Витяг з Умов та Правил,довідку про умови кредитування та розрахунок заборгованості.
Згідно з наданим банком розрахунком станом на 31 жовтня 2019 року в ОСОБА_1 утворилася заборгованість за кредитним договором в розмірі 336 094,51 грн, з яких: 1 667,79 грн - тіло кредиту, 327 226,72 грн - проценти, 7 200 грн - пеня.
Звертаючись до суду з цим позовом, АТ КБ "ПриватБанк" просило стягнути з позичальника лише заборгованість за тілом кредиту в розмірі 1 667,79 грн та проценти за користування кредитом за період з 27 вересня 2011 року по 30 липня 2018 року в сумі 137 853,79 грн.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17 (провадження № 14-131цс19) викладено правову позицію про те, що Витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт "Універсальна" "Універсальна, 55 днів пільгового періоду" і Витяг з Умов та Правил, які містяться в матеріалах цієї справи, не визнаються відповідачем та не містять його підпису, тому їх не можна розцінювати як частину кредитного договору, укладеного між сторонами шляхом підписання анкети-заяви. Отже, відсутні підстави вважати, що сторони обумовили у письмовому вигляді ціну договору, яка встановлена у формі сплати комісії, а також відповідальність у вигляді неустойки (пені, штрафів) за порушення термінів виконання договірних зобов`язань. Свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства, що передбачено у пункті 3 частини першої статті 3 ЦК України. Одними із основоположних принципів цивільного судочинства є справедливість, добросовісність та розумність, що передбачено у пункті 6 частини першої статті 3 ЦК України. Тобто дії учасників цивільних правовідносин мають відповідати певному стандарту поведінки та характеризуватися чесністю, відкритістю та повагою до інтересів іншої сторони чи сторін договору. В даному випадку договірні правовідносини виникли між банком та фізичною особою - споживачем банківських послуг (частина перша статті 11 Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII "Про захист прав споживачів" (далі - Закон № 1023-XII). Згідно з пунктом 22 частини першої статті 1 Закону № 1023-XII споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника. Конституційний Суд України у Рішенні у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України від 22 листопада 1996 року № 543/96-В "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань" від 11 липня 2013 року у справі № 1-12/2013 зазначив, що з огляду на приписи частини четвертої статті 42 Конституції України участь у договорі споживача як слабшої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно-правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту. Тому відсутні підстави вважати, що при укладенні договору з відповідачем банк дотримався вимог, передбачених частиною другою статті 11 Закону № 1023-XII, про повідомлення споживача про умови кредитування та узгодження зі споживачем саме тих умов, які вважав узгодженими банк. Інший висновок не відповідав би принципу справедливості, добросовісності і розумності та уможливив покладання на слабшу сторону - споживача невиправданий тягар з`ясування змісту кредитного договору. Отже, відсутні підстави вважати, що сторони обумовили у письмовому вигляді наявність у кредитора права на самостійне списання грошових коштів і зміну процентної ставки, а також сплату комісії та відповідальність у вигляді неустойки (пені, штрафів) за порушення строків виконання договірних зобов`язань. Однак, враховуючи, що фактично отримані та використані позичальником кошти в добровільному порядку АТ КБ "ПриватБанк" не повернуті, а також вимоги частини другої статті 530 ЦК України за змістом якої, якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання в будь-який час, що свідчить про порушення його прав, Велика Палата Верховного Суду погоджується із висновком судів попередніх інстанцій, що банк вправі вимагати захисту своїх прав через суд - шляхом зобов`язання виконати боржником обов`язку з повернення фактично отриманої суми кредитних коштів.
У постановах від 04 грудня 2019 року у справі № 750/6058/17-ц (провадження № 61-47353св18) та від 12 лютого 2020 року у справі № 382/327/18-ц (провадження № 61-21994св19), на які посилався заявник на обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, Верховний Суд дійшов таких висновків:
- у справі № 750/6058/17-ц: відповідач, підписуючи анкету-заяву, також підписала довідку про ознайомлення із умовами кредитування, тобто відповідач погодилася у письмовому вигляді з умовами кредитування. Укладення між сторонами договору шляхом підписання відповідачем анкети-заяви відповідає вимогам статей 633, 634 ЦК України щодо порядку укладення договору приєднання, а тому висновки апеляційного суду про недоведеність укладення між сторонами договору - є безпідставними. Оскільки відповідачем не спростовано розмір заборгованості за тілом кредиту та штрафами, то така заборгованість підлягає стягненню в судовому порядку. Разом з тим визначений позивачем розмір заборгованості за процентами за користування кредитом суперечить умовам кредитування, обумовленим сторонами у письмовому вигляді, так як зазначена у довідці базова процентна ставка становить 2,5 % на місяць, проте із розрахунку вбачається, що позивачем нараховувалися відсотки як у передбаченому розмірі, так і у підвищеному - 2,9 % та 3,6 % на місяць;
- у справі № 382/327/18-ц: пред`являючи позов, банк на підтвердження своїх вимог, крім витягу з Умов та Правил,також послався на довідку про умови кредитування, яка підписана позичальником, та надав розрахунок заборгованості. Відмовляючи у задоволенні позову в частині стягнення процентів та неустойки, суди попередніх інстанцій зазначили, що банком не доведено існування між ним та відповідачем кредитних правовідносин, оскільки зі змісту анкети-заяви позичальник отримала не кредитну, а пенсійну картку, а з наданої банком довідки про умови кредитування не вбачається, що підпис, який міститься у ній, належить відповідачу. Проте з такими висновками судів неможливо погодитися, оскільки судом першої інстанції ухвалено заочне рішення і відповідачем не спростовано надані банком докази видачі та користування кредитними коштами. Враховуючи те, що у довідці про умови кредитування, яка підписана позичальником, визначено розмір відсотків за користування кредитом, то вони підлягають стягненню. Разом з тим, у довідці не встановлено розмір пені, штрафу та комісійних, а тому в їх стягненні слід відмовити. З огляду на викладене, суди дійшли помилкового висновку про те, що банком не доведено існування між сторонами кредитних правовідносин, оскільки належним чином не дослідили надані банком докази щодо видачі позичальнику кредиту, користування нею кредитними коштами, що доведено відповідними розрахунками, та не врахували, що зазначені докази відповідачем не спростовано, що є її, а не суду, процесуальним обов`язком.