Постанова
Іменем України
07 липня 2021 року
м. Київ
справа № 349/656/20
провадження № 61-17018св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - Акціонерне товариство Комерційний банк "ПриватБанк",
відповідач - ОСОБА_1,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" на заочне рішення Рогатинського районного суду Івано-Франківської області від 30 липня 2020 року у складі судді Могили Р. Г. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 26 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Томин О. О., Максюти І. О., Мелінишин Г. П.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У травні 2020 року Акціонерне товариство Комерційний банк "ПриватБанк" (далі - АТ КБ "ПриватБанк") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, посилаючись на те, що 30 березня 2017 року між Публічним акціонерним товариством Комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк"), яке змінило назву на АТ КБ "ПриватБанк", та відповідачем було укладено кредитний договір (без номера), за яким позичальник отримав кредит у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою процентів за користування кредитом на суму залишку заборгованості, з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки. ОСОБА_1 погодився з тим, що підписана ним заява разом з Умовами та Правилами надання банківських послуг (далі - Умови та Правила), Правилами користування платіжною карткою та Тарифами банку, які викладені на банківському сайті http://privatbank.ua/terms/pages/70/, складає між ним і банком договір, про що свідчить його підпис у заяві. Позичальник не виконував взятих на себе зобов`язань, внаслідок чого станом на 20 квітня 2020 року в нього утворилася заборгованість за кредитним договором в розмірі 56 296,29 грн, з яких: 31 678,99 грн - прострочене тіло кредиту, 11 070,32 грн - проценти, нараховані на прострочене тіло кредиту згідно зі статтею 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), 10 390,01 грн - пеня, 500 грн - штраф (фіксована частина), 2 656,97 грн - штраф (процентна складова).Враховуючи викладене, АТ КБ "ПриватБанк" просило стягнути з відповідача на свою користь зазначену заборгованість та понесені судові витрати.
Заочним рішенням Рогатинського районного суду Івано-Франківської області від 30 липня 2020 року в задоволенні позову відмовлено.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що позивачне довів обставин, на які він посилався як на підставу своїх вимог. В підписаній ОСОБА_1 анкеті-заяві відсутні відомості про тарифи, які підлягають застосуванню до укладеного договору, а надані банком Умови та Правила не містять підпису відповідача про ознайомлення з ними, у зв`язку з чим їх не можна вважати складовою частиною кредитного договору та досягненням між сторонами згоди щодо всіх його істотних умов.
Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 26 жовтня 2020 року апеляційну скаргу АТ КБ "ПриватБанк" залишено без задоволення, а заочне рішення Рогатинського районного суду Івано-Франківської області від 30 липня 2020 року - без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами та узгоджуються з правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. З довідок, наданих АТ КБ "ПриватБанк", вбачається, що ОСОБА_1 були видані кредитні картки № НОМЕР_1 терміном дії до 07/20 року та № НОМЕР_2 терміном дії до 02/21 року, за якими: 30 березня 2017 року встановлено кредитний ліміт у розмірі 2 000 грн; цього ж дня - 26 000 грн; 23 червня 2017 року - 2 000 грн; 07 липня 2017 року - 19 000 грн; 09 листопада 2017 року - 24 000 грн; 13 травня 2019 року - 0 грн. Відповідач користувався кредитними коштами шляхом їх зняття з кредитної картки, здійснював платежі, а також поповнював картку, про що свідчить виписка за договором. Разом з тим надані банком Умови та Правила не містять підпису відповідача про ознайомлення з ними, а відтак їх не можна вважати складовою частиною кредитного договору та досягненням між сторонами згоди щодо всіх його істотних умов. Заборгованість за простроченим тілом кредиту є складовою його повної вартості, однак не є сумою, яку фактично отримав у борг позичальник, а тому не підлягає стягненню, що узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними в постанові від 01 вересня 2020 року у справі № 293/599/19-ц. Зазначене свідчить про безпідставність заявлених позивачем вимог про стягнення з відповідача заборгованості за іншими її складовими частинами (простроченим тілом кредиту, пенею та штрафами), окрім заборгованості за тілом кредиту, яка, згідно з наданим банком розрахунком, відсутня. Крім того, якщо строк кредитування закінчився або кредитор реалізував своє право на дострокове повернення кредиту, то з цього моменту припиняється нарахування процентів за кредитом і позичальник зобов`язаний сплатити суми, передбачені статтею 625 ЦК України. Термін дії виданої ОСОБА_1 картки, тобто кінцевий строк кредитування, визначено до кінця лютого 2021 року. Банк звернувся до суду з цим позовом до спливу строку кредитування, тому має право на стягнення відсотків, нарахованих на прострочений кредит згідно зі статтею 625 ЦК України, - з моменту пред`явлення вимоги про дострокове повернення суми заборгованості за кредитом. Проте за змістом позовної заяви вимоги про стягнення відсотків, нарахованих на прострочений кредит на підставі вказаної статті, пред`явлені станом на 20 квітня 2020 року.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.
У листопаді 2020 року АТ КБ "ПриватБанк" подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просило скасувати заочне рішення Рогатинського районного суду Івано-Франківської області від 30 липня 2020 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 26 жовтня 2020 року і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов у повному обсязі.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник вказав, що суди не врахували правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 20 червня 2018 року у справі № 755/4365/16-ц, від 10 квітня 2019 року у справі № 356/1635/16-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 642/5533/15-ц, від 19 вересня 2019 року у справі № 127/7543/17, від 23 грудня 2019 року у справі № 375/250/18 та у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 08 липня 2019 року у справі № 923/760/18. Крім того, суди неправильно застосували правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17-ц.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 23 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Рогатинського районного суду Івано-Франківської області.
02 грудня 2020 року справа № 349/656/20 надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 11 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 367, частини першої статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.
Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції в повній мірі не відповідає.
Відповідно до частин першої, другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
У статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.
Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (стаття 1055 ЦК України).
Згідно з частинами першою-другою статті 633 ЦК України публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов`язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв`язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги.
За змістом статті 634 цього Кодексу договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.
Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Згідно зі статтею 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
За змістом статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.
Частинами першою, другою статті 551 ЦК України визначено, що предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.
У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).
Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).
Одним із видів порушення зобов`язання є прострочення - невиконання зобов`язання в обумовлений сторонами строк.
Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Судами встановлено, що 30 березня 2017 року між ПАТ КБ "ПриватБанк", яке змінило назву на АТ КБ "ПриватБанк", та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір (без номера) шляхом підписання відповідачем анкети-заяви про приєднання до Умов та Правил, за яким позичальник отримав кредит у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку.
В анкеті-заяві відсутні умови договору про встановлення розміру тіла кредиту, процентної ставки та відповідальності у вигляді неустойки (пені, штрафів) за порушення зобов`язання, проте зазначено, що відповідач згідний з тим, що ця заява разом із Пам`яткою клієнта, Умовами та Правилами і Тарифами становить між ним та банком договір про надання банківських послуг, а також, що він ознайомився та погодився з Умовами та Правилами і Тарифами банку.
На підтвердження укладення між сторонами кредитного договору, крім анкети-заяви, позивач також надав Витяг з Умов та Правил,довідку про умови кредитування, виписку та розрахунок заборгованості.
Довідками АТ КБ "ПриватБанк" підтверджується, що ОСОБА_1 були видані кредитні картки № НОМЕР_1 терміном дії до кінця січня 2020 року та № НОМЕР_2 терміном дії до кінця лютого 2021 року, за якими: 30 березня 2017 року встановлено кредитний ліміт у розмірі 2 000 грн; цього ж дня - 26 000 грн; 23 червня 2017 року - 2 000 грн; 07 липня 2017 року - 19 000 грн; 09 листопада 2017 року - 24 000 грн; 13 травня 2019 року - 0 грн.
Відповідач користувався кредитними коштами шляхом їх зняття з кредитної картки, здійснював платежі, а також поповнював картку, про що свідчить виписка за рахунками.
Згідно з наданим банком розрахунком станом на 20 квітня 2020 року в ОСОБА_1 утворилася заборгованість за кредитним договором в розмірі 56 296,29 грн, з яких: 31 678,99 грн - тіло кредиту (0 грн - поточне, 31 678,99 грн - прострочене); 11 070,32 грн - проценти, нараховані на прострочене тіло кредиту згідно зі статтею 625 ЦК України; 10 390,01 грн - пеня; 500 грн - штраф (фіксована частина); 2 656,97 грн - штраф (процентна складова).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17 (провадження № 14-131цс19) викладено правову позицію про те, що Витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт "Універсальна" "Універсальна, 55 днів пільгового періоду" і Витяг з Умов та Правил, які містяться в матеріалах цієї справи, не визнаються відповідачем та не містять його підпису, тому їх не можна розцінювати як частину кредитного договору, укладеного між сторонами шляхом підписання анкети-заяви. Отже, відсутні підстави вважати, що сторони обумовили у письмовому вигляді ціну договору, яка встановлена у формі сплати комісії, а також відповідальність у вигляді неустойки (пені, штрафів) за порушення термінів виконання договірних зобов`язань. Свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства, що передбачено у пункті 3 частини першої статті 3 ЦК України. Одними із основоположних принципів цивільного судочинства є справедливість, добросовісність та розумність, що передбачено у пункті 6 частини першої статті 3 ЦК України. Тобто дії учасників цивільних правовідносин мають відповідати певному стандарту поведінки та характеризуватися чесністю, відкритістю та повагою до інтересів іншої сторони чи сторін договору. В даному випадку договірні правовідносини виникли між банком та фізичною особою - споживачем банківських послуг (частина перша статті 11 Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII "Про захист прав споживачів" (далі - Закон № 1023-XII). Згідно з пунктом 22 частини першої статті 1 Закону № 1023-XII споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника. Конституційний Суд України у Рішенні у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України від 22 листопада 1996 року № 543/96-В "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань" від 11 липня 2013 року у справі № 1-12/2013 зазначив, що з огляду на приписи частини четвертої статті 42 Конституції України участь у договорі споживача як слабшої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно-правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту. Тому відсутні підстави вважати, що при укладенні договору з відповідачем банк дотримався вимог, передбачених частиною другою статті 11 Закону № 1023-XII, про повідомлення споживача про умови кредитування та узгодження зі споживачем саме тих умов, які вважав узгодженими банк. Інший висновок не відповідав би принципу справедливості, добросовісності і розумності та уможливив покладання на слабшу сторону - споживача невиправданий тягар з`ясування змісту кредитного договору. Отже, відсутні підстави вважати, що сторони обумовили у письмовому вигляді наявність у кредитора права на самостійне списання грошових коштів і зміну процентної ставки, а також сплату комісії та відповідальність у вигляді неустойки (пені, штрафів) за порушення строків виконання договірних зобов`язань. Однак, враховуючи, що фактично отримані та використані позичальником кошти в добровільному порядку АТ КБ "ПриватБанк" не повернуті, а також вимоги частини другої статті 530 ЦК України за змістом якої, якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання в будь-який час, що свідчить про порушення його прав, Велика Палата Верховного Суду погоджується із висновком судів попередніх інстанцій, що банк вправі вимагати захисту своїх прав через суд - шляхом зобов`язання виконати боржником обов`язку з повернення фактично отриманої суми кредитних коштів.
У постановах від 20 червня 2018 року у справі № 755/4365/16-ц (провадження № 22701св18), від 10 квітня 2019 року у справі № 356/1635/16-ц (провадження № 61-25342св18), від 11 вересня 2019 року у справі № 642/5533/15-ц (провадження № 61-13458св18), від 19 вересня 2019 року у справі № 127/7543/17 (провадження № 61-26680св18), на які посилався заявник на обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, Верховний Суд дійшов таких висновків:
- у справі № 755/4365/16-ц: залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, яким відмовлено в позові банку, апеляційний суд не врахував, що відповідач не оспорювала факт укладення чи неукладення кредитного договору, а з розрахунку кредитної заборгованості та виписки з рахунку вбачається, що позичальник частково сплачувала заборгованість, користувалася кредитними коштами, тобто погоджувалася з умовами кредитування. При цьому апеляційним судом не перевірено, чи містили чинні на момент укладення правочину Умови зобов`язання позичальника зі сплати винагороди та неустойки в разі порушення зобов`язання з повернення кредиту, чи саме ці Умови є складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору і що саме ці Умови мала на увазі відповідач, підписуючи анкету-заяву, та відповідно, чи брала вона на себе зобов`язання зі сплати винагороди та неустойки в разі порушення зобов`язання з повернення кредиту;
- у справі № 356/1635/16-ц: на підтвердження заявлених вимог банк надав суду: підписану позичальником анкету-заяву, розрахунок заборгованості за кредитним договором, довідку про зміну умов кредитування та обслуговування кредитної картки клієнта, виписку по картці/рахунку, фотокартку отримання відповідачем картки. За таких обставин, висновок суду апеляційної інстанції про недоведеність факту отримання відповідачем платіжної картки із встановленим лімітом кредитування та отримання позичальником кредитних коштів, а також про відсутність кредитних правовідносин між сторонами не може вважатись обґрунтованим, а є таким, що суперечить вимогам положенням статті 12 ЦПК України. Не можна вважати неукладеним договір після його повного чи часткового виконання сторонами. Отже, апеляційним судом не повно досліджені зібрані у справі докази;
- у справі № 642/5533/15-ц: задовольняючи позов, суди правильно виходили з того, що у зв`язку з невиконанням позичальником своїх договірних зобов`язань у нього перед банком виникла заборгованість, яка підтверджується відповідним розрахунком. Відповідачем не надано суду належних доказів на спростування розміру заборгованості та не заявлено клопотання щодо проведення судової економічної експертизи. В судовому засіданні відповідач не заперечував, що користувався та користується платіжною карткою;
- у справі № 127/7543/17: вирішуючи спір, суди правильно встановили, що банк виконав умови договору та надав позичальнику кредит, а відповідач умови кредитного договору не виконувала, унаслідок чого утворилася заборгованість. Доводи касаційної скарги про те, що судами не доведено та не встановлено обставин, чи надавалися взагалі кошти за анкетою-заявою, чи випускалися картки, чи відкривався відповідний картковий рахунок, не заслуговують на увагу, оскільки в матеріалах справи наявні довідка про зміну умов кредитування та обслуговування кредитної картки та виписка за рахунком позичальника, які доводять факт отримання відповідачем кредитної картки та її використання. Доказів про наявність у відповідача іншої картки суду не надано.
Згідно з частинами першою-третьою статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
За змістом статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Відповідно до статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.