Постанова
Іменем України
05 липня 2021 року
м. Київ
справа № 185/641/18
провадження № 61-7899св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 22 липня 2019 року у складі судді Гаврилова В. А. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 20 листопада 2019 року у складі колегії суддів: Городничої В. С., Варенко О. П., Лаченкової О. В.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог, заперечень на позов і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У січні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсними договорів дарування будинку та земельної ділянки, посилаючись на те, що на підставі договорів дарування від 01 грудня 2015 року вона подарувала відповідачу - своїй внучатій племінниці (двоюрідній внучці) - житловий будинок із земельною ділянкою, розташовані по АДРЕСА_1 . При укладенні договорів дарування вона не усвідомлювала в повній мірі наслідки цих правочинів та була впевнена, що відповідач здійснюватиме догляд за нею та допомагатиме їй утримувати будинок. Посилаючись на свій вік, стан здоров`я та потребу у зв`язку з цим в догляді й сторонній допомозі, а також - на перебування в момент укладення оспорюваних договорів під впливом помилки та тяжких обставин, ОСОБА_1 просила визнати недійсними укладені 01 грудня 2015 року між нею та відповідачем договори дарування будинку і земельної ділянки.
Заперечуючи проти позову, ОСОБА_2 пояснила, що саме позивач, яка є її двоюрідною бабою, запропонувала подарувати їй спірне майно, оскільки з іншими родичами в неї склалися неприязні стосунки. Після укладення оспорюваних правочинів ОСОБА_1 передала їй ключі та правовстановлюючі документи на домоволодіння, забрала свої речі і поїхала жити до будинку для людей похилого віку. Через деякий час позивач зателефонувала до неї та поскаржилася на долю, у зв`язку з чим вона запропонувала їй повернутися. Протягом двох років вони проживали разом, витрати на утримання будинку та оплату житлово-комунальні послуги вона несла сама. За час володіння майном вона разом з чоловіком привели будинок у належний стан, зробили частковий ремонт, вивезли з подвір`я сміття, витративши близько 30 000 грн. З незрозумілих причин у грудні 2017 року ОСОБА_1 стала звинувачувати її в поганому догляді за будинком, вказала на необхідність замінити дах, вікна та газову систему. На той момент в неї не було необхідних коштів, а тому позивач стала наполягати, щоб вона взяла в банку кредит. Беручи до уваги таку ситуацію, вона вирішила деякий час пожити у квартирі. При цьому вона ніколи не примушувала ОСОБА_1 звільнити будинок, а навпаки, пропонувала повернути домоволодіння за умови відшкодування їй витрат, понесених на утримання майна. Проте позивач не погодилася з її пропозицією, а вирішилася звернутися до суду з цим позовом.
Рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 22 липня 2019 року в задоволенні позову відмовлено.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що позивач не надала належних та допустимих доказів на підтвердження заявлених нею позовних вимог.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 20 листопада 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 22 липня 2019 року - без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що під час підписання оспорюваних договорів дарування ОСОБА_1 мала необхідний обсяг цивільної дієздатності, її волевиявлення було вільним і відповідало її внутрішній волі. Вона не надала доказів того, що на час вчинення правочинів на неї впливали обставини, які були тяжкими.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.
08 травня 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 22 липня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 20 листопада 2019 року і ухвалити нове рішення про задоволення позову.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник вказала, що суди не врахували правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-202цс15, від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1124цс15, від 02 грудня 2015 року у справі № 6-2087цс15, від 03 лютого 2016 року у справі № 6-1364цс15, від 20 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16, а також правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 03 жовтня 2018 року у справі № 759/17065/14-ц.
У липні 2020 року ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.
У липні 2020 року ОСОБА_1 подала відповідь на відзив, в якому просила подану нею касаційну скаргу задовольнити.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 18 червня 2020 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали із Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області.
21 січня 2021 року справа № 185/641/18 надійшла до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Судами встановлено, що 01 грудня 2015 року на підставі нотаріально посвідчених договорів дарування ОСОБА_1 подарувала ОСОБА_2 житловий будинок та земельну ділянку, які розташовані по АДРЕСА_1 .
Пунктом 13 вказаних договорів передбачено, що зміст договорів сторонам зрозумілий, нез`ясованих та незрозумілих питань для себе вони не мають.
Згідно з частиною першою статті 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).
Згідно з частиною першою статті 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.
Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 19 постанови від 06 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними", відповідно до статей 229-233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Не є помилкою щодо якості речі неможливість її використання або виникнення труднощів у її використанні, що сталося після виконання хоча б однією зі сторін зобов`язань, які виникли з правочину, і не пов`язане з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.
Статтею 717 ЦК України визначено, що за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.
Враховуючи викладене, на підтвердження вимог про визнання правочину недійсним особа повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати у спірному житлі після укладення договору дарування.
За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до частини першої статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.