Постанова
Іменем України
30 червня 2021 року
м. Київ
справа № 754/5526/18
провадження № 61-13620св20
Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 05 лютого 2020 року, додаткове рішення Деснянського районного суду м. Києва від 25 лютого 2020 року в складі судді Таран Н. Г., постанову Київського апеляційного суду від 30 липня 2020 року в складі колегії суддів: Журби С. О., Писаної Т. О., Приходька К. П.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У травні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Деснянського районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_2, треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_7, про припинення права власності на 25/300 частки у праві власності на квартиру, шляхом виплати грошової компенсації у розмірі 78 500,00 грн та визнання за позивачем права власності на 25/300 частки у праві власності на квартиру.
Позов мотивований тим, що ОСОБА_1 та членам його сім`ї належить на праві власності близько 92 % площі чотирьохкімнатної квартири АДРЕСА_1, а відповідачу ОСОБА_2 - 25/300 частки у праві власності на цю квартиру, що складає близько 8 % її площі. Оскільки ця квартира єдине житло позивача та його сім`ї, а відповідач не є їх родичем, його частка в праві власності на квартиру незначна та не може бути виділена в натурі, позивач просив суд: припинити право власності відповідача на належну йому 25/300 частки у праві власності на квартиру; стягнути з нього на користь відповідача грошову компенсацію вартості припиненої частки в сумі 78 500,00 грн; визнати за ним право власності на відповідну частку, що належала відповідачу.
Короткий зміст рішення суду першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 05 лютого 2020 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 .
Додатковим рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 25 лютого 2020 року присуджено до стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 понесені ним витрати, пов`язані із розглядом справи у сумі 37 137,20 грн.
Рішення суду мотивовані тим, що у відповідача іншого житла крім спірної частки в спільній квартирі немає, і це єдина житлова площа, в якій він зареєстрований. Отже, позбавлення права власності на належне відповідачу нерухоме майно завдасть йому значної шкоди. Відповідач при розгляді справи не надав згоди на отримання грошової компенсації за свою частку в праві спільної часткової власності на квартиру, а безпідставне примушування до цього є порушенням його прав. За таких умов, передбачені законом підстави для задоволення позову в даному випадку відсутні.
Задовольняючи заяву про ухвалення додаткового рішення в частині стягнення судових витрат з позивача на користь відповідача, суд вважав встановленими як факт понесення стороною таких витрат, так і належне обґрунтування заявленого їх розміру наданими стороною відповідача відповідними документами.
Постановою Київського апеляційного суду від 30 липня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Деснянського районного суду м. Києва від 05 лютого 2020 року та додаткове рішення Деснянського районного суду м. Києва від 25 лютого 2020 рокузалишені без змін.
Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що судом першої інстанції належним чином встановлені фактичні обставини у справі на підставі відповідних доказів та ухвалено обґрунтоване рішення про відмову в задоволенні позову. Також враховано надані відповідачем докази на підтвердження понесених ним судових витрат при розгляді справи, розмір яких не спростовано позивачем, а тому районний суд, ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову по суті спору також правомірно стягнув на користь відповідача судові витрати.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
10 вересня 2020 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_8, надіслала засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 05 лютого 2020 року, додаткове рішення Деснянського районного суду м. Києва від 25 лютого 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 30 липня 2020 року.
У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - ОСОБА_8, просить суд касаційної інстанції скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій і ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 09 листопада 2020 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 05 лютого 2020 року, додаткове рішення Деснянського районного суду м. Києва від 25 лютого 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 30 липня 2020 року.
Ухвалою Верховного Суду від 02 грудня 2020 року зупинено виконання додаткового рішення Деснянського районного суду м. Києві від 25 лютого 2020 року до закінчення його перегляду в касаційному порядку.
Аргументи учасників справ
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Підставами касаційного оскарження зазначено пункти 2, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Зокрема, згідно пункту 2 частини другої статті 389 ЦПК України наявна необхідність відступлення від висновку Верховного Суду України, викладеного в постанові від 15 травня 2013 року в справі № 6-37цс13 щодо неможливості позбавлення особи права власності на майно, якщо це матиме наслідком завдання істотної шкоди особі, оскільки таких обставин не було встановлено судами в оскаржуваних судових рішеннях у спірних правовідносинах між сторонами. Крім цього, відповідно до пункту 4 частини другої статті 389 ЦПК України судами необґрунтовано стягнуто з позивача суму витрат на правничу допомогу, яка є неспівмірною із ціною позову (вартістю спірного майна).
Позиції інших учасників
Відзив на касаційну скаргу від інших учасників справи до суду не надходив.
Фактичні обставини, встановлені судами
Позивачу ОСОБА_3 та членам його сім`ї - ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_1 та ОСОБА_6 у рівних частинах кожному належить 75/100 частки у праві власності на квартиру АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 13 лютого 2009 року. Тобто кожному - по 15/100 частки у праві власності.
ОСОБА_9 та членам її сім`ї - ОСОБА_10 та відповідачу ОСОБА_2 у рівних частинах кожному належить 25/100 частки у праві власності на квартиру АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 01 грудня 2009 року. Тобто кожному - по 25/300 частки у праві власності.
Заочним рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 20 серпня 2015 року в справі № 754/6362/15-ц стягнуто солідарно з ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_9 на користь публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" заборгованість у розмірі 1 104 292,43 грн та судовий збір у сумі 3 654,00 грн.
Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 28 березня 2018 року ОСОБА_1 є власником двох часток по 25/300 у праві власності наквартируАДРЕСА_1 . Вказані відомості внесені на підставі свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів серія та номер 634 та свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів серія та номер 635, які видані 28 березня 2018 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Легким В. В.
Заочне рішення Деснянського районного суду м. Києва від 20 серпня 2015 року у справі № 754/6362/15-ц, на підставі якого солідарно стягнуто, в тому числі, з ОСОБА_10 та ОСОБА_9 заборгованість, а в процесі його виконання реалізовано на електронних торгах в межах виконавчих проваджень належні їм по 25/300 частки у праві власності наквартируАДРЕСА_1, було скасовано ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 15 травня 2018 року.
Ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 11 квітня 2019 року в справі № 754/6362/15-ц позовну заяву акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" до ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_9 про стягнення заборгованості залишено без розгляду.
ОСОБА_2 та ОСОБА_9 не проживають у спірній квартирі у зв`язку із вчинення ОСОБА_4, стосовно матері ОСОБА_2 - ОСОБА_9 злочину, передбаченого частиною першою статті 122 Кримінального кодексу України, що підтверджується вироком Деснянського районного суду м. Києва від 29 грудня 2015 року в справі № 754/21104/14-к.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
У статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Як вбачається із касаційної скарги, рішення судів, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пунктів 2, 4частини другої статті 389 ЦПК України.
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Верховний суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відмовляючи у задоволенні позову, Деснянський районний суд м. Києва у рішенні від 25 лютого 2020 року, з висновками якого погодився і Київський апеляційний суд у постанові від 30 липня 2020 року, виходив із того, що у відповідача немає іншого житла крім спірної квартири, яка належить йому на праві спільної часткової власності, і це єдине житлове приміщення, в якому він зареєстрований. Отже, позбавлення права власності на належне відповідачу єдине нерухоме майно (житлове приміщення) завдасть йому істотної шкоди; відповідач не надав згоди на отримання грошової компенсації за свою частку в праві спільної часткової власності. Стягуючи з позивача судові витрати додатковим рішенням суду першої інстанції від 25 лютого 2020 року, з висновками якого погодився і суд апеляційного інстанції, суди керувалися статтями 81, 133, 137, 140, 141 ЦПК України, встановивши належну обґрунтованість та доведеність їх понесення відповідачем.
Колегія суддів погоджується із відповідними висновками судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони відповідають нормам чинного законодавства, якими регулюються спірні правовідносини та висновкам судів касаційної інстанції щодо застосування норм матеріального та процесуального права у спірних правовідносинах, а також фактичним обставинам справи, встановленим судами першої та апеляційної інстанцій на підставі повного, всебічного та об`єктивного дослідження наданих сторонами доказів.
Як установлено судами попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях, позивач ОСОБА_1 є співвласником квартири АДРЕСА_1, володіє найбільшими серед інших співвласників частками у праві власності на квартиру, які є рівними 15/100 та 50/300 (25/300+25/300), що сумарно становить 32 % її загальної площі. Частки решти співвласників, а саме, третіх осіб у цій справі, у праві власності на квартиру складають по 15 % її площі на кожного.
Відповідач ОСОБА_2 є власником 25/300 частки у праві власності на квартиру, що становить 8 % її площі.
Дана квартира, яка має загальну площу 84,90 кв.м. і складається з чотирьох житлових кімнат, належить сторонам та третім особам на праві спільної часткової власності у відповідності до статті 356 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
Також судами установлено, що оскільки між сторонами склалися неприязні відносини, відповідач у квартирі тимчасово не проживає, але зареєстрований там.
Відповідна квартира є єдиним житловим приміщенням, частка у праві власності на яку належить ОСОБА_2 ; іншої нерухомості, зокрема житла, за ним не зареєстровано.
Відповідно до частини першої статті 365 ЦК України право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і користування майном є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї.
Як зазначено у постанові Верховного Суду України від 15 травня 2013 року в справі № 6-37цс13, для припинення права особи на частку у спільному майні необхідно встановити наявність будь-якої із обставин, передбачених пунктами 1-3 частини першої статті 365 ЦК України за умови, що таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї.
Право власності співвласника на частку в спільному майні може бути припинено, але за умови, що така шкода не буде істотною. Саме ця обставина є визначальною при вирішенні позову про припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників (постанова Верховного Суду України від 02 липня 2014 року в справі № 6-68цс14).
У постановах Верховного Суду від 07 грудня 2019 року в справі № 686/17974/17 та від 18 липня 2019 року в справі № 210/2236/15-ц вказано, що при вирішенні справ про припинення права на частку у спільному майні в частині незавдання шкоди інтересам відповідача та членам його сім`ї суди насамперед зобов`язані дослідити наявність у відповідача іншого житла. У разі відсутності такого житла позбавлення особи права на частку у спільному майні, яке є єдиним зареєстрованим за ним житлом, буде розцінюватися як завдання шкоди його інтересам та інтересам членам його сім`ї.
Згідно із частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Cтаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою.
Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть (справа EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, № 19336/04, § 166-168, рішення ЄСПЛ від 23 січня 2014 року).
Реалізація принципу змагальності сторін у цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.
Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (стаття 77 ЦПК України).
Статтею 78 ЦПК України передбачено, що суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
Судами попередніх інстанцій встановлено та не спростовано позивачем, що відповідач ОСОБА_2 не має у власності іншого житла, відповідна квартира є єдиним місцем реєстрації відповідача, а позбавлення його права на частку в праві власності на цю квартиру завдасть йому значної шкоди.
Ураховуючи встановлені належним чином судами фактичні обставини у справі на підставі наданих доказів, відсутність передбачених законом підстав для позбавлення відповідача права власності на належне йому єдине житло шляхом викупу його частки у праві власності на квартиру, суди дійшли правильного висновку про відмову в задоволенні позову.
Колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що в даній справі оскаржувані рішення ухвалені з дотриманням висновків рішень судів касаційної інстанції щодо застосування відповідних норма матеріального та процесуального права в спірних правовідносинах.
Касаційна скарга не містить належних та обґрунтованих доводів щодо необхідності відступлення при розгляді даної справи від висновків Верховного Суду України, викладених у постанові від 15 травня 2013 року в справі № 6-37цс13 щодо застосування норм матеріального права при розгляді ними справ у подібних спірних правовідносинах, а тому Верховний Суд відхиляє їх.
У статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так у справі "Схід/Захід Альянс Лімітед" проти України" (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (п. 268).
Згідно з пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України від 05 липня 2012 року "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" № 5076-VI (далі - Закон № 5076-VI) договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Відповідно до статті 19 Закону 5076-VI видами адвокатської діяльності, зокрема, є:
- надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави;
- складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру;
- представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.
Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. При встановленні розміру гонорару враховується складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність").
Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом, і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю. Суд не має права його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта.
Разом із тим, чинне цивільно-процесуальне законодавство визначило критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу.
У статті 133 ЦПК України зазначено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу; витрати, пов`язанні із вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Згідно із статтею 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Відповідно до частини четвертої статті 137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Судами в оскаржуваних рішеннях обґрунтовано встановлено, що відповідачем ОСОБА_2 понесені судові витрати при розгляді цієї справи у вигляді витрат на професійну правничу допомогу, надану йому адвокатом Рогожук С. Л. у розмірі 36 900,00 грн, що підтверджується наданими представником відповідача належними доказами, а саме: копією договору про надання правової допомоги, звітом про виконання договору; копіями квитанцій до прибуткового касового ордеру. Також відповідачем підтверджено належними доказами, а саме квитанціями про сплату поштових витрат, понесених ним в рамках даної справи, у розмірі 237,20 грн.
Суди попередніх інстанцій правильно вважали, що понесені ОСОБА_2 відповідні судові витрати є співмірними зі складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг), часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг), обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, значенням справи для сторони.
Частиною другою статті 141 ЦПК України визначено, що судові витрати, пов`язані з розглядом справи, у разі відмови в позові покладаються на позивача.
З огляду на викладене, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, враховуючи наявність рішень про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 у даній справі, дійшов належного висновку щодо стягнення з позивача на користь відповідача понесених ним судових витрат у розмірі 37 137,20 грн (36 900,00+237,20).
Питання щодо розподілу судових витрат, у тому числі понесених сторонами витрат на правничу допомогу, вирішується у кожному конкретному випадку, з урахуванням обставин справи та результатів її розгляду, а також зважаючи на надані сторонами доказів на підтвердження понесення ними відповідних витрат і позицію протилежної сторони щодо вирішення даного процесуального питання.
Суди попередніх інстанцій врахували доводи сторін, надали належну оцінку поданим сторонами доказам та правильно застосували норми чинного законодавства України.
Колегія суддів вважає безпідставними доводи касаційної скарги щодо порушення судами вимоги статей 81, 137 ЦПК України в частині стягнення судових витрат, оскільки судами обґрунтовано стягнуто відповідну суму судових витрат, яка не є неспівмірною (одного розміру або більшого розміру) із ціною позову в даній справі, а також згідно статей 81, 133, 137 ЦПК України позивачем не доведено обставини щодо зменшення або відмови у стягненні з нього на користь відповідача саме такої суми судових витрат.
Наведені в обґрунтування касаційної скарги інші аргументи не можуть бути підставами для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки вони не свідчать про їх незаконність, ґрунтуються на неправильному тлумаченні позивачем норм матеріального та процесуального права й зводяться до необхідності переоцінки доказів, що відповідно до вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.
Правильне застосовування судами попередніх інстанцій відповідних норм матеріального та процесуального права до спірних правовідносин, які виникли між сторонами у справі, є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо їх застосування чи тлумачення.
ЄСПЛ зазначив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа "Пономарьов проти України" (CASE "PONOMARYOV v. UKRAINE"), рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року).
ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (справа Проніна проти України, № 63566/00 § 23, рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості.