Постанова суду № 361/7044/17 від 30.06.2021 про визнання наказу незаконним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, зобов`язання...

Постанова

Іменем України

30 червня 2021 року

м. Київ

справа № 361/7044/17

провадження № 61-14492св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - товариство з обмеженою відповідальністю "Бобрик",

третя особа - ОСОБА_2,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Броварського міськрайонного суду Київської області від 17 червня 2020 року у складі судді Радзівіл А. Г. та постанову Київського апеляційного суду від 01 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Рубан С. М., Заришняк Г. М., Мараєва Н. Є.

В С Т А Н О В И В:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Бобрик" (далі - ТОВ "Бобрик"), третя особа - ОСОБА_2, про визнання наказу незаконним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, зобов`язання внести зміни до відомостей.

Позовні вимоги мотивовані тим, що 18 липня 2017 року апеляційний суд Київської області ухвалив рішення, згідно з яким скасував рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 07 квітня 2017 року й ухвалив нове рішення про задоволення позову: визнав незаконним і скасував рішення загальних зборів ТОВ "Бобрик" від 28 грудня 2012 року та виданий того ж дня наказ № 2-З про звільнення позивача; поновив останнього на посаді директора ТОВ "Бобрик"; стягнув з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу з 28 грудня 2012 року до 27 грудня 2013 року у сумі 21 912,33 грн.

26 жовтня 2017 року поштою позивач отримав наказ від 18 жовтня 2017 року № 15, яким його поновлено на посаді директора ТОВ "Бобрик" з 28 грудня 2012 року і звільнено з роботи з посади директора ТОВ "Бобрик" за сумісництвом з 17 травня 2015 року у зв`язку з припиненням повноважень на підставі пункту 5 частини першої статті 41 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). Позивач вважав таке звільнення незаконним, безпідставним і вчиненим із порушенням вимог законодавства.

Таким чином, з урахуванням уточнених позовних вимог, просив:

- визнати недійсним та незаконним наказ від 18 жовтня 2017 року № 15 ТОВ "Бобрик";

- поновити його на посаді директора ТОВ "Бобрик" з дня прийняття колегією суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Київської області від 18 липня 2017 року;

- стягнути на його користь із відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу відповідно до посадового окладу у штатному розписі ТОВ "Бобрик" з 18 липня 2017 року по день прийняття судом рішення;

- зобов`язати державного реєстратора за місцем ведення реєстраційної справи ТОВ "Бобрик" внести зміни до відомостей про ТОВ "Бобрик" в ЄДР юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань про поновлення ОСОБА_1 на посаді директора ТОВ "Бобрик" з 18 липня 2017 року.

Короткий зміст судових рішень

Ухвалою Броварського міськрайонного суду Київської області провадження у вказаній цивільній справі закрито; роз`яснено позивачу про те, що розгляд цієї справи належить до юрисдикції господарського суду.

Постановою Київського апеляційного суду від 01 вересня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення; ухвалу Броварського міськрайонного суду Київської області від 17 червня 2020 року залишено без змін.

Закриваючи провадження у справі суди виходили з того, що указаний спір належить до юрисдикції господарського суду. Так, відповідно до постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 361/17/15-ц хоча рішення уповноваженого органу товариства про припинення повноважень члена виконавчого органу може мати наслідки і в межах трудових правовідносин, але визначальним за таких обставин є корпоративні відносини.

Аргументи учасників справи

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів

У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2020 року до Верховного Суду ОСОБА_1,посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати ухвалу суду першої інстанції та постанову апеляційного суду і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції, з висновками якого погодився і апеляційний суд, помилково взяв за основу постанову Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 361/17/15-ц, у якій не досліджувалися обставини звільнення позивача, що відбулося 18 жовтня 2017 року. На момент розгляду Великою Палатою Верховного Суду цієї справи наказ від 28 грудня 2012 року № 2-3 вже був скасований відповідачем, а позивач поновлений на посаді директора, що є підставою для скасування цієї постанови за нововиявленими обставинами.

Позивач зазначає, що у суду не було підстав відносити указаний спір до корпоративних відносин, оскільки оскаржуваним наказом взагалі не розглядалося та не вирішувалося питання щодо відкликання директора. Вважає, що оскаржуваним наказом його звільнено на підставі пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України, а отже указані відносини регулюються трудовим законодавством.

Також позивач не погоджується з тим, що судом першої інстанції було закрито провадження на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України по усіх позовних вимогах. Вказує, що судом встановлено допущення позивачем процесуальних порушень, що є підставою для усунення недоліків, однак недоліки не усунуто та не залучено всіх відповідачів.

У касаційній скарзі позивач просить застосувати висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 лютого 2020 року у справі № 915/540/16 (провадження № 12-100гс19) щодо застосування статті 99 ЦК України.

Заперечення (відзив) на касаційну скаргу до суду касаційної інстанції не надходили

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 09 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції.

Указана справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 18 червня 2021 року справу № 361/7044/17 призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Установлено, що 08 липня 2017 року апеляційний суд Київської області постановив рішення, яким скасував рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 07 квітня 2017 року, ухвалив нове рішення про задоволення позову: визнав незаконним і скасував рішення загальних зборів ТОВ "Бобрик" від 28 грудня 2012 року та виданий того ж дня наказ № 2-З про звільнення позивача; поновив останнього на посаді директора ТОВ "Бобрик", стягнув з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу з 28 грудня 2012 року до 27 грудня 2013 року у сумі 21 912,33 грн.

Згідно наказу ТОВ "Бобрик" від 18 жовтня 2017 року № 15 "Про поновлення на роботі ОСОБА_1 на підставі рішення суду та про його звільнення у зв`язку з припиненням повноважень" скасовано наказ № 2-З від 28 грудня 2012 року про звільнення ОСОБА_1 з посади директора ТОВ "Бобрик" за сумісництвом; поновлено ОСОБА_1 на посаді директора Товариства з обмеженою відповідальністю "Бобрик" за сумісництвом з 28 грудня 2012 року; вирішено виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі місячної заробітної плати. (Підстава: рішення апеляційного суду Київської області від 18 липня 2017 року у справі № 361/17/15-ц (провадження № 22ц/780/2944/17), Ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ №6-2912ск17від 17 серпня 2017 року); звільнено ОСОБА_1 з посади директора ТОВ "Бобрик" за сумісництвом з 17 травня 2015 року у зв`язку з припиненням повноважень на підставі пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України. (Підстава: Протокол №1 загальних зборів учасників ТОВ "Бобрик" від 18 травня 2012 року).

Постановою Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 361/17/15-ц (провадження № 14-423цс19) касаційні скарги ТОВ "Бобрик" і ОСОБА_1 задоволено частково; рішення апеляційного суду Київської області від 18 липня 2017 року та рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 07 квітня 2017 року скасовано, провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ТОВ "Бобрик", третя особа - ОСОБА_2, про визнання звільнення незаконним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу закрито та роз`яснено позивачеві його право протягом десяти днів з дня отримання цієї постанови звернутися до Великої Палати Верховного Суду із заявою про направлення справи до відповідного суду господарської юрисдикції.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

У справі, що переглядається спір між сторонами виник з приводу оскарження наказу про звільнення директора товариства з обмеженою відповідальністю, поновлення його на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право, яке має існувати на час звернення до суду, а, по-друге, суб`єктний склад такого спору, в якому однією із сторін є, як правило, фізична особа.

Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, в яких хоча б одна із сторін, зазвичай, є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 12 ГПК Українигосподарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов`язаними із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів.

Згідно пункту 3 частини першої статті 20 у редакції Кодексу чинній на час розгляду справи в суді, господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів.

Відповідно до статті 97 ЦК України управління товариством здійснюють його органи. Органами управління товариством є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом.

Згідно з частиною третьою статті 167 ГК України корпоративні відносини визначаються як відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав.

Реалізація учасниками товариства корпоративних прав на участь у його управлінні шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, звільнення, відкликання членів виконавчого органу стосується також наділення або позбавлення їх повноважень на управління товариством. Хоча такі рішення уповноваженого на це органу можуть мати наслідки і в межах трудових правовідносин, але визначальними за таких обставин є корпоративні правовідносини.

У зв`язку з цим припинення повноважень члена виконавчого органу товариства відповідно до частини третьої статті 99 ЦК України є дією уповноваженого органу товариства, спрямованою на унеможливлення здійснення членом його виконавчого органу управлінської діяльності. Необхідність такої норми зумовлена специфічним статусом члена виконавчого органу, який отримав від уповноваженого органу товариства право на управління. За природою корпоративних відносин учасникам товариства має бути надано можливість у будь-який час оперативно відреагувати на дії особи, яка здійснює представницькі функції зі шкодою (чи можливою шкодою) для інтересів товариства, шляхом позбавлення її відповідних повноважень.

Зважаючи на це, зміст частини третьої статті 99 ЦК України надає право компетентному (уповноваженому) органу товариства припинити повноваження члена виконавчого органу у будь-який час, на свій розсуд, з будь-яких підстав.

Стаття 145 ЦК України чинна на час прийняття наказу від 18 жовтня 2017 року № 15 передбачала, що вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є загальні збори його учасників. У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється виконавчий орган (колегіальний або одноособовий), який здійснює поточне керівництво його діяльністю і є підзвітним загальним зборам його учасників. Виконавчий орган товариства може бути обраний також і не зі складу учасників товариства.

Відповідно до частини першої статті 146 ЦК України у тій же редакції контроль за діяльністю виконавчого органу товариства з обмеженою відповідальністю здійснюється у порядку, встановленому статутом та законом.

Здійснюючи управлінську діяльність, виконавчий орган реалізує колективну волю учасників товариства, які є носіями корпоративних прав. Керівник та інші члени виконавчого органу, здійснюючи управління товариством у межах правил, встановлених статутними документами, зобов`язані діяти виключно в інтересах товариства та його учасників (див. абзац 3 підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 12 січня 2010 року №1-рп/2010 у справі про офіційне тлумачення частини третьої статті 99 ЦК України).

Відповідно до частини третьої статті 99 ЦК України у редакції, чинній до набрання чинності 01 червня 2014 року Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо захисту прав інвесторів" від 13 травня 2014 року, члени виконавчого органу можуть бути у будь-який час усунені від виконання своїх обов`язків, якщо в установчих документах не визначені підстави усунення членів виконавчого органу від виконання своїх обов`язків. З 01 червня 2014 року вказана частина була викладена у новій, термінологічно узгодженій з частиною другою статті 61 Закону України"Про акціонерні товариства"редакції, згідно з якою повноваження члена виконавчого органу можуть бути в будь-який час припинені або він може бути тимчасово відсторонений від виконання своїх повноважень.

Згідно з абзацом третім пункту 3.2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 12 січня 2010 року №1-рп/2010 у справі про офіційне тлумачення частини третьої статті 99 ЦК України у тій редакції, яка була чинною до 1 червня 2014 року, усунення членів виконавчого органу товариства від виконання обов`язків (частина третя статті 99 ЦК України) або відсторонення голови виконавчого органу товариства від виконання повноважень (абзац перший частини другої статті 61 Закону України "Про акціонерні товариства") за своєю правовою природою, предметом регулювання правовідносин і правовими наслідками відрізняється від відсторонення працівника від роботи на підставі статті 46 Кодексу законів про працю. Саме тому можливість уповноваженого органу товариства усунути члена виконавчого органу від виконання ним обов`язків міститься не в приписах КЗпП України, а у статті 99 ЦК України, тобто не є предметом регулювання нормами трудового права. Реалізація учасниками товариства корпоративних прав на участь у його управлінні шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, відкликання членів виконавчого органу цього об`єднання стосується також наділення або позбавлення їх повноважень на управління товариством. Такі рішення уповноваженого на це органу мають розглядатися не в межах трудових, а корпоративних правовідносин, що виникають між товариством і особами, яким довірено повноваження з управління ним (абзац четвертий пункту 3.2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 12 січня 2010 року № 1-рп/2010).

З огляду на вказане "усунення" відповідно до частини третьої статті 99 ЦК України у тій редакції, яка була чинною до 01 червня 2014 року, є дією уповноваженого органу товариства, спрямованою на унеможливлення здійснювати членом його виконавчого органу в межах корпоративних відносин з товариством повноважень у сфері управлінської діяльності. Необхідність такої норми зумовлено специфічним статусом члена виконавчого органу, який отримав від уповноваженого органу товариства право на управління. За природою корпоративних відносин учасникам товариства має бути надано можливість у будь-який час оперативно відреагувати на дії особи, яка здійснює представницькі функції зі шкодою для інтересів товариства, шляхом позбавлення її відповідних повноважень (абзац п`ятий пункту 3.2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 12 січня 2010 року № 1-рп/2010).

Така форма захисту є специфічною дією носіїв корпоративних прав у відносинах з особою, якій вони довірили здійснювати управління товариством, і не може розглядатися в площині трудового права, зокрема в аспекті статті 46 КЗпП України (абзац сьомий пункту 3.2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 12 січня 2010 року № 1-рп/2010). Усунення члена виконавчого органу товариства від виконання своїх обов`язків, яке передбачене частиною третьою статті 99 ЦК України, не є відстороненням працівника від роботи в розумінні статті 46 КЗпП України (абзац другий пункту 1 резолютивної частини рішення Конституційного Суду України від 12 січня 2010 року № 1-рп/2010).

Таким чином, суди обгрунтовано не прийняли доводи позивача стосовно застосування до спірних правовідносин норм трудового законодавства, на які він посилався, та дійшли правильного висновку про те, що цей спір належить до юрисдикції господарського суду.

Позивач посилався на те, що звільнення з роботи на підставі пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України не загальними зборами, а генеральним директором ТОВ "Бобрик", свідчить про наявність трудового, а не корпоративного спору.

Однак, з такими твердженнями Верховний Суд не може погодитися з огляду на таке.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 361/17/15-ц дійшла висновку, що відповідно до статуту ТзОВ "Бобрик" директор у будь - який момент може бути усунений від виконання своїх обов`язків (пункт 8.4.3); обрання та відкликання директора товариства належить до виключної компетенції загальних зборів учасників товариства (пункт "і" пункту 9.1).

Вимоги скасувати наказ № 2-З від 28 грудня 2012 року, поновити позивача на роботі та виплатити середній заробіток за час вимушеного прогулу є похідними від спору про визнання недійсним рішення органу управління товариства. Розгляд цієї частини позовних вимог за правилами цивільного судочинства порушуватиме принцип повноти, всебічності й об`єктивності з`ясування обставин справи, що випливає, зокрема, із змісту частини другої статті 160 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення до суду (частини другої статті 214 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду), якщо дослідження одного і того ж рішення загальних зборів ТОВ "Бобрик" здійснюватиметься судами різних юрисдикцій. Тому цей спір в цілому належить до юрисдикції господарського суду.

Твердження скаржника щодо не відображення судом в оскаржуваній ухвалі після збільшення позовних вимог вимоги про визнання наказу №15 від 18 жовтня 2017 року не лише незаконним, а і недійсним, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки вказані доводи не спростовують правильність висновків суду та не впливають на законність оскаржуваних судових рішень.

У касаційній скарзі позивач зазначає, що у суду не було підстав відносити указаний спір до корпоративних відносин, оскільки оскаржуваним наказом взагалі не розглядалося та не вирішувалося питання щодо відкликання директора. Вважає, що оскаржуваним наказом його звільнено на підставі пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України, а отже вказані відносини регулюються трудовим законодавством. Також позивач не погоджується з тим, що судом першої інстанції було закрито провадження на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України по усіх позовних вимогах. Вказує, що судом встановлено допущення позивачем процесуальних порушень, що є підставою для усунення недоліків, однак недоліки не усунуто та не залучено всіх відповідачів.

Апеляційним судом належним чином надано оцінку доводам позивача щодо незалучення державного реєстратора до участі у даній справі, та щодо закриття провадження у справі в частині зобов`язання державного реєстратора вчинити дії, тому суд касаційної інстанції не вбачає підстав надавати відповідь на аналогічні аргументи касаційної скарги.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Висновок про необхідність розгляду зазначеної категорії справ у порядку господарського судочинства викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 361/17/15-ц (провадження № 14-423цс19), 30 січня 2019 року у справі № 145/1885/15-ц (провадження № 14-613цс18), від 10 квітня 2019 року у справі № 510/456/17 (провадження № 14-1цс19).

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 25 березня 2020 року у справі № 127/24523/17 (провадження № 61-11129св19).

Колегія суддів вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначили предметну юрисдикцію спору, закривши провадження у справі в порядку цивільного судочинства.

Слід зазначити, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово розглядала питання щодо юрисдикційності спору про звільнення чи відсторонення від виконання обов`язків керівника або члена виконавчого органу юридичної особи приватного права та робила правові висновки про те, що такий спір за своєю правовою природою та правовими наслідками належить до корпоративних спорів і підлягає вирішенню господарськими судами.

Такі висновки зроблені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 28 листопада 2018 року у справі № 562/304/17 (провадження № 14-471цс18), від 30 січня 2019 року у справі № 145/1885/15-ц (провадження № 14-613цс18), від 10 квітня 2019 року у справі № 510/456/17 (провадження № 14-1цс19), від 10 вересня 2019 року у справі № 921/36/18 (провадження № 12-293гс18), від 16 жовтня 2019 року у справі № 752/10984/14-ц (провадження № 14-351цс19), від 08 листопада 2019 року у справі № 667/1/16 (провадження № 14-562цс19), від 04 лютого 2020 року у справі № 915/540/16 (провадження № 12-100гс19), від 19 лютого 2020 року у справі № 361/17/15-ц (провадження № 14-423цс19), від 19 лютого 2020 року у справі № 145/166/18 (провадження № 14-524цс19), від 23 лютого 2021 року у справі № 753/17776/19 (провадження № 14-163цс20).

Отже, висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 лютого 2020 року у справі № 915/540/16 (провадження № 12-100гс19) не суперечать висновкам, викладеним в оскаржуваних судових рішеннях.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржувані судові рішення ухвалено без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

................

Перейти до повного тексту