ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
08 липня 2021 року
м. Київ
Справа № 910/18303/19
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Баранець О. М. - головуючий, Кондратова І. Д., Стратієнко Л. В.,
за участю секретаря Низенко В. Р.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Брайтон ЛТД"
на рішення Господарського суду міста Києва
у складі судді Мудрого С.М.
від 02.06.2020
та на постанову Північного апеляційного господарського суду
у складі колегії суддів: Куксова В.В., Шаптали Є.Ю., Тарасенко К.В.
від 16.03.2021
у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Брайтон ЛТД"
до Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк"
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору Товариство з обмеженою відповідальністю "Мондоро"
про визнання договору поруки № 4М1213И/П від 26.10.2016 недійсним
за участю представників:
від позивача: Яковенко Є.М.
від відповідача: Тищенко А.В.
від третьої особи: не з?явилися.
ВСТАНОВИВ:
ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2019 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Брайтон Лтд" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Акціонерного товариства комерційний банк "Приватбанк" про визнання недійсним договору поруки №4М12137И/П від 26.10.2016.
Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що договір поруки №4М12137И/П від 26.10.2016 вчинений під впливом обману, що є підставою для визнання його недійсним на підставі частини першої статті 230 Цивільного кодексу України.
Короткий виклад обставин справи, встановлених судами попередніх інстанцій
26.10.2016 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Брайтон ЛТД" (позичальник) та Публічними акціонерним товариством Комерційний банк "Приватбанк" (банк) укладено кредитний договір №416104Г, згідно з яким позивач отримав кошти у розмірі 4 100 000 000,00 грн.
Відповідно до пункту А.2 кредитного договору №416104Г від 26.10.2016 ціллю кредитування зазначено - фінансування поточної діяльності.
Також між Публічними акціонерним товариством Комерційний банк "Приватбанк" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Брайтон ЛТД" укладено оскаржуваний договір поруки № 4М12137И/П від 26.10.2016 предметом якого є надання поруки поручителем перед кредитором за виконання Товариством з обмеженою відповідальністю "Мондоро" своїх зобов?язань за кредитним договором від 07.05.2012 № 4М12137И на суму 638 624 222,64 грн.
Згідно з пунктом 2 Договору поруки Поручитель відповідає перед Кредитором за виконання обов`язку Боржника за Кредитним договором з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, відповідно до Кредитних договорів.
Пунктом 4 Договору поруки погоджено, що у випадку невиконання Боржником зобов`язань за Кредитним договором, Боржник і Поручитель відповідають перед Кредитором як солідарні боржники у сумі заборгованості за кредитом та у сумі відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, відповідно до Кредитного договору.
У випадку невиконання Боржником обов?язку пункту 1 цього Договору, Кредитор направляє на адресу Поручителя письмову вимогу із зазначенням порушеного зобов`язання (пункт 5 Договору поруки).
Поручитель зобов`язаний виконати обов`язок, зазначений у письмовій вимозі Кредитора, впродовж 5 календарних днів з моменту отримання вимоги, зазначеної в пункті 5 цього Договору (пункт 6 Договору поруки).
Згідно з пунктом 7 Договору поруки у випадку порушення Поручителем зобов`язання, передбаченого пунктом 6 цього Договору, Кредитор та Поручитель прийшли до згоди, що Кредитор має право в рахунок погашення боргу за кредитним договором здійснювати договірне списання грошових коштів, що належать Поручителю і знаходяться на його рахунку у ПАТ КБ "ПриватБанк". Договірне списання грошових коштів згідно з умовами цього пункту оформлюється меморіальним ордером, у реквізиті "Призначення платежу" якого зазначається інформація про платіж, номер, дату цього договору.
Відповідно до пункту 8 Договору поруки до Поручителя, що виконав обов`язки Боржника за Кредитним договором, переходять всі права Кредитора за Кредитним договором і договору(ам) застави (іпотеки), укладеним в цілях забезпечення виконання зобов`язань Боржника перед Кредитором за Кредитним договором у частині виконаного зобов`язання.
Пунктом 9 Договору поруки встановлено, що у випадку невиконання Поручителем обов`язку Боржника за Кредитним договором впродовж 5 (п`яти) календарних днів з моменту отримання письмової вимоги Кредитора, зазначеної в пункті 5 цього Договору, Поручитель сплачує на користь Кредитора пеню в розмірі 1% від суми заборгованості, яка зазначена в зазначеній письмові вимозі, але не більше подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період, за який сплачується пеня, за кожний день прострочення. Сплата пені не звільняє Поручителя від виконання зобов`язань за цим Договором.
Згідно з пунктом 10 Договору поруки визначено, що Кредитор зобов`язаний у випадку виконання Поручителем обов`язку Боржника за Кредитним договором передати Поручителю впродовж 5 (п`яти) робочих днів Банку з моменту виконання обов`язків належним чином посвідчені копії документів, що підтверджують обов`язки Боржника за Кредитним договором.
Цей договір вступає в силу з моменту його підписання сторонами та скріплення печатками і діє до повного виконання зобов`язань за цим Договором (пункт 11 Договору поруки).
Дострокове розірвання цього Договору здійснюється за письмовою згодою сторін (пункт 14 Договору поруки).
На виконання зобов`язань за Кредитним договором, згідно з умовами Договору поруки позивач сплатив грошові кошти у розмірі 638 624 222,64 грн, що підтверджується платіжним дорученням № 429 від 31.10.2016.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції
Господарський суд міста Києва рішенням від 02.06.2020 у справі № 910/18303/19, яке залишено без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 16.03.2021, у задоволенні позову відмовив.
Рішення судів попередніх інстанцій мотивовано тим, що відповідно до протоколу № 1 від 26.10.2016 загальних зборів учасників Товариства з обмеженою відповідальністю "Брайтон ЛТД", а саме по першому питанню порядку денного було вирішено: укласти з Публічним акціонерним товариством Комерційний банк "Приватбанк" кредитний договір з кредитним лімітом на суму 4 100 000 000,00 грн.
Жодних посилань/згадувань/рішень в частині необхідності укладення кредитного договору/договорів поруки з метою отримання прибутку у вигляді продажу/отримання у власність Позивачем майна, переданого у якості забезпечення за "старими" кредитами, у зазначеному протоколі не міститься, так само, як і не міститься будь-яких згадок і даних взагалі щодо такого майна (його оцінки, наявності і т. ін.) та взагалі щодо так званої трансформації кредитного портфелю Банку.
Тобто, кредитний договір було укладено виключно для фінансування поточної діяльності товариства.
Відповідно до протоколу техніко-економічного обґрунтування повернення кредитних коштів від 21.10.2016 та заявки на отримання кредиту від 21.10.2016, що були надані Товариством з обмеженою відповідальністю "Брайтон ЛТД" на адресу банку, метою кредитування самим позивачем зазначено - фінансування поточної діяльності.
Жодних посилань на трансформацію/майно/забезпечення за первісними кредитами - вказані документи не містять, так само, як і не містять і посилань на договори поруки, який Позивач помилково ототожнює з умовами/підставами отримання ним кредиту та бажаними наслідками отримання за такими договорами поруки прибутку.
Жоден пункт кредитного договору не містить згадок про трансформацію, необхідність укладення оспорюваного позивачем договору поруки та щодо інших обставин, які позивач використовує в якості обґрунтування свого позову.
Договір поруки № 4М12137И/П від 26.10.2016 також не містить відомостей щодо його укладення позивачем у взаємозв`язку та на виконання кредитного договору.
Встановлення наявності умислу у недобросовісної сторони ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є неодмінною умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 Цивільного кодексу України.
При цьому, обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та аргументи учасників справи
Товариство з обмеженою відповідальністю "Брайтон ЛТД" звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою (в редакції уточненої касаційної скарги) на рішення Господарського суду міста Києва від 02.06.2020 та на постанову Північного апеляційного господарського суду від 16.03.2021 у справі № 910/18303/19, у якій просило їх скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Підставою касаційного оскарження скаржник вважає наявність випадку, передбаченого пунктами 1, 3, 4 абзацу 1 частини другої статті 287 та пунктом 3 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України.
Вказує на те, що: - судами безпідставно відмовлено у задоволенні клопотань позивача про витребування доказів без зазначення підстав для відмови, що є підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд;
- суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування пункту 2 частини 3 та пункту 5 частини 4 статті 238, статті 236 Господарського процесуального кодексу України без врахування правової позиції Верховного Суду, викладеної в постанові від 21.07.2020 у справі № 910/18007/19;
- відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми частини другої статті 74 Господарського процесуального кодексу України при порушенні стороною договору поруки зустрічного зобов?язання за договором поруки при розгляді справ про недійсність договорів поруки на підставі частини 1 статті 230 Цивільного кодексу України.
Відповідач правом подати відзив на касаційну скаргу не скористався, що не перешкоджає касаційному перегляду судових рішень.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Щодо меж розгляду справи судом касаційної інстанції
Відповідно до частини першої статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої та апеляційної інстанцій
Однією з підстав касаційного оскарження Товариство з обмеженою відповідальністю "Брайтон ЛТД" визначило пункт 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, оскільки вважає, що суди попередніх інстанцій застосували норму права без урахування висновку щодо її застосування у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 21.07.2020 у справі № 910/18007/19, а саме: щодо застосування положень статей 236 та 238 Господарського процесуального кодексу України.
Колегія суддів відхиляє доводи скаржника про застосування судами попередніх інстанцій положень статей 236, 238 Господарського процесуального кодексу України без урахування висновку щодо їх застосування, викладеному в постанові Верховного Суду від 21.07.2020 у справі № 910/18007/19, з огляду на таке.
Як вбачається з постанови Верховного Суду у справі №910/18007/19, судами залишено без будь-якого належного процесуального реагування клопотання учасника справи про витребування доказу, що свідчить про порушення судом положень статті 236 Господарського процесуального кодексу України щодо законності і обґрунтованості судового рішення.
У той час як у справі № 910/18303/19 судом першої інстанції було надано оцінку клопотанням позивача про витребування доказів, та ухвалою від 17.02.2020 задоволено клопотання позивача про витребування доказів від 14.02.2020 та залишено без задоволення клопотання позивача від 17.02.2020 за необґрунтованістю. Суд апеляційної інстанції, переглядаючи рішення суду першої інстанції, дійшов висновку, що місцевим господарським судом було вірно застосовано, зокрема норми процесуального права. В свою чергу, суд апеляційної інстанції також відмовив позивачу у задоволені клопотання про витребування доказів з огляду на те, що заявником не наведено норм чинного законодавства із яких виникає обов?язок відповідача надати оригінали документів, що підтверджують обов?язки боржника за кредитним договором.
Отже, суд першої інстанції та апеляційний господарський суд, дотримуючись приписів статті 86 Господарського процесуального кодексу України, повно і об`єктивно дослідили матеріали справи в їх сукупності, дали вірну юридичну оцінку обставинам справи, їх висновки щодо відсутності підстав для задоволення позову є законними та обґрунтованими.
Щодо підстави оскарження судових рішень у справі, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, а саме: відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування положень частини другої статті 74 Господарського процесуального кодексу України при порушенні стороною договору поруки зустрічного зобов?язання за договором поруки (приховування предмета застави, надання якого було умовою укладення договору поруки та єдиним способом забезпечення прав поручителя) при розгляді справ про недійсність договорів поруки на підставі частини 1 статті 230 Цивільного кодексу України, слід зазначити таке.
Зі змісту вказаної норми убачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.
Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи (аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 29.10.2020 у справі № 910/18531/19).
Відповідно до частини першої статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
За змістом частини другої статті 74 Господарського процесуального кодексу України у разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов?язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.
Касаційний господарський суд, проаналізувавши зміст судових рішень з точки зору застосування норми права, яка стала підставою для розгляду позову та вирішення справи по суті, дійшов висновку, що судами були прийняті рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер.
Тобто у даній справі судами досліджено докази та встановлені обставини на підставі яких суди попередніх інстанцій дійшли висновку про відсутність підстав для визнання договору поруки недійсним.
Натомість скаржник зазначає про необхідність викладення висновку Верховного Суду щодо застосування частини другої статті 74 Господарського процесуального кодексу України у зв?язку з порушенням на його думку стороною договору поруки зустрічного зобов?язання за договором поруки (приховування предмета застави, надання якого було умовою укладення договору поруки та єдиним способом забезпечення прав поручителя), що не стосується предмета спору. Невиконання або неналежне виконання договору одним із учасників не є підставою для визнання його недійсним.
Крім того, позивачем були заявлені клопотання, зокрема, про витребування у відповідача договорів, укладених на забезпечення виконання зобов?язань за кредитним договором №4М12137И від 07.05.2012, укладеним між Товариством з обмеженою відповідальністю "Мондоро" та Публічним акціонерним товариством Комерційний банк "Приватбанк", у задоволенні яких судами попередніх інстанцій було відмовлено, отже, посилання скаржника на частину другу статті 74 Господарського процесуального кодексу України є безпідставними.
У той же час Верховний Суд у постанові від 02.12.2020 у справі № 910/18185/19 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Софт-Альянс" до АТ КБ "ПриватБанк", за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Товариство з обмеженою відповідальністю "Карт сервіс плюс", про визнання договору поруки від 08.11.2016 № 4К12048И/П недійсним згідно зі статтею 230 Цивільного кодексу України залишив без змін судові рішення попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову. Суд касаційної інстанції вказав, що при вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі статті 230 Цивільного кодексу України господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем факту обману, під яким необхідно розуміти умисне введення в оману особу, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману (позивач). Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. При цьому, залишаючи без змін судові рішення у справі № 910/18185/19, суд касаційної інстанції зазначив, що за встановлених судами обставин (відповідно до рішення загальних зборів учасників ТОВ "Софт-Альянс", оформленого протоколом від 07.11.2016 № 7/11/2016, вирішено укласти з АТ КБ "ПриватБанк" кредитний договір, ліміт цього кредитного договору 4 600 000 000 грн; жодних посилань/згадувань/рішень в частині необхідності укладення кредитного договору/договорів поруки з метою отримання прибутку у вигляді продажу/отримання у власність позивачем майна, переданого як забезпечення за "старими" кредитами, у зазначеному протоколі не міститься, так само як і не міститься будь-яких згадок і даних щодо такого майна (його оцінки, наявності тощо) та щодо трансформації кредитного портфеля банку; відповідно до протоколу техніко-економічного обґрунтування повернення кредитних коштів від 04.11.2016 та заявки на отримання кредиту від 04.11.2016 метою кредитування позивачем зазначено - фінансування поточної діяльності товариства. Жоден пункт кредитного договору не містить згадок про трансформацію, необхідність укладення оспорюваного позивачем договору поруки та щодо інших обставин, на які позивач покликається, обґрунтовуючи позов у справі; позивач помилково стверджує про мету укладення ним кредитного договору від 08.11.2016 № 4К12048И/П, вважаючи його наслідком необхідності укладення договору поруки, в той час як всі докази, наявні в матеріалах справи, підтверджують зворотне - отримання кредиту позивачем відбулося для фінансування його поточної діяльності, а укладення договору поруки позивачем відбулося не внаслідок отримання ним кредиту, а внаслідок його вільного волевиявлення), з огляду на не доведення позивачем обставин, які би свідчили про ведення його в оману відповідачем згідно зі статтею 230 Цивільного кодексу України, суди правильно відмовили у задоволенні позову.
Нормативно-правове регулювання та обставини, що формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права у справі, судові рішення в якій переглядаються, та у справі № 910/18185/19 є подібними.
Крім того, Верховний Суд у постанові від 12.02.2021 у справі № 910/18245/19 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Кітчер-Дівелопмент" до АТ КБ "ПриватБанк", за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Товариство з обмеженою відповідальністю "КІНАН", про визнання договору поруки від 17.11.2016 № 4К14391И/П недійсним згідно зі статтею 230 Цивільного кодексу України залишив без змін судові рішення попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову, оскільки судами попередніх інстанцій встановлено, що: кредитний договір від 17.11.2016 укладений виключно для фінансування поточної діяльності позивача; жоден пункт кредитного договору не містить інформації про "трансформацію", необхідність укладення договорів поруки та щодо інших обставин, які позивач зазначає в обґрунтування заявлених позовних вимог; укладення позивачем договорів поруки (у тому числі, оспорюваного правочину) відбулося не внаслідок отримання ним кредиту, а внаслідок його вільного волевиявлення в порядку положень статті 627 Цивільного кодексу України.
Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 15.12.2020 у справі № 910/18249/19.
У постанові від 27.01.2021 у справі № 910/17876/19 Верховний Суд уточнив висновки щодо застосування частини першої статті 230 Цивільного кодексу України, зазначивши у пунктах 36-39 цієї постанови, що кожна сторона при укладенні правочину має поводити себе добросовісно, обачливо і розумно, об`єктивно оцінювати ситуацію. При встановленні наявності обману, особливо шляхом замовчування інформації, суд має враховувати стандарт поведінки розумного учасника обороту, який наділений схожими характеристиками зі стороною, яку ввели в оману. Якщо обидві сторони правочину є суб`єктами господарської діяльності, то стандарти розкриття інформації і можливість введення в оману є іншими, аніж у випадку, якщо б стороною правочину були дві фізичні особи, або банк та пересічний громадянин, споживач банківської послуги. Тобто, стандарт розумної та обачливої поведінки комерсанта набагато вищий, порівняно зі стандартом пересічної розумної людини.
Отже, Верховним Судом у справах № 910/18185/19 № 910/18249/19 та № 910/18245/19, № 910/17876/19 викладено правові висновки щодо застосування статті 230 Цивільного кодексу України у подібних правовідносинах і встановлені судами фактичні обставини у справах, які є подібними з фактичними обставинами у справі, що переглядається, не підтверджують, що оспорюваний договір укладено позивачем шляхом введення його в оману відповідачем згідно зі статтею 230 Цивільного кодексу України.
Аналіз наведеного дає підстави стверджувати, що наразі існує висновок Верховного Суду щодо застосування положень статті 230 Цивільного кодексу України та встановлення необхідного обсягу доказів на підтвердження обставин що стосуються предмета спору у подібних правовідносинах і здійснене судами першої та апеляційної інстанцій у даній справі № 910/18303/19 правозастосування повністю відповідає такому висновку, а тому колегія суддів не вбачає підстав для подальшого розгляду касаційної скарги у цій частині і доходить висновку про закриття касаційного провадження, з підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, з огляду на приписи пункту 4 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до якого суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження виявилося, що Верховний Суд у своїй постанові викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, або відступив від свого висновку щодо застосування норми права, наявність якого стала підставою для відкриття касаційного провадження, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку, коли Верховний Суд вважає за необхідне відступити від такого висновку).
Доводи касаційної скарги скаржника щодо скасування оскаржуваних судових рішень відповідно до пункту 3, 4 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України зводяться до незгоди з обставинами, що були встановлені судами попередніх інстанцій при вирішенні спору, до незгоди з оцінкою фактів, на які посилався скаржник у позові та апеляційній скарзі, а також до незгоди з висновками судів, які покладені в основу судових рішень про відмову у позові, проте будь-яких аргументів про недопустимість доказів у справі в розумінні статті 77 Господарського процесуального кодексу України скаржником в касаційній скарзі не наведено.
Дотримуючись приписів статті 86 Господарського процесуального кодексу України, місцевий та апеляційний суди всебічно, повно і об`єктивно дослідили матеріали справи в їх сукупності, дали вірну юридичну оцінку обставинам справи, а їх висновки щодо відсутності підстав для задоволення позову є законними та обґрунтованими.
Оскільки під час здійснення касаційного провадження у цій справі з підстав касаційного оскарження, визначених у пункті 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, Верховним Судом не було встановлено допущених судами попередніх інстанцій порушень норм матеріального та процесуального права з наведених у касаційній скарзі мотивів, то і підстав для зміни чи скасування оскаржуваних судових рішень у касаційного суду немає.