ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
16 червня 2021 року
м. Київ
справа № 31/55
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Берднік І.С. - головуючого, Зуєва В.А., Міщенка І.С.,
секретар судового засідання - Корнієнко О.В.,
за участю представників:
Львівської міської ради - Кубай Ю.Г.,
Автогаражного кооперативу № 15 Галицького району м. Львова - не з`явився,
Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю
у Львівській області - не з`явився,
Закритого акціонерного товариства "Ірокс" - не з`явився,
Офісу Генерального прокурора України - Голуба Є.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Автогаражного кооперативу № 15 Галицького району м. Львова
на постанову Західного апеляційного господарського суду від 21.12.2020 (у складі колегії суддів: Мирутенко О.Л. (головуючий), Матущак О.І., Скрипчук О.С.)
та рішення Господарського суду Львівської області від 01.10.2018 (суддя Артимович В.М.)
у справі № 31/55
за позовом Львівської міської ради
до Автогаражного кооперативу № 15 Галицького району м. Львова,
за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у Львівській області,
за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Закритого акціонерного товариства "Ірокс",
за участю Прокуратури Львівської області,
про звільнення самовільно використовуваної земельної ділянки,
ВСТАНОВИВ:
У травні 2010 року Львівська міська рада звернулася до суду з позовом до Автогаражного кооперативу № 15 Галицького району м. Львова (далі - Кооператив), у якому просила зобов`язати відповідача звільнити самовільно використовувану земельну ділянку площею 1,7 га по вул. Антонича (навпроти будинку № 8) у м. Львові.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що відповідачем спірна земельна ділянка використовується без належних правовстановлюючих документів, чим порушуються вимоги земельного законодавства.
Рішенням Господарського суду Львівської області від 01.10.2018, залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 21.12.2020, позов задоволено. Зобов`язано Кооператив звільнити самовільно використовувану земельну ділянку площею 1,7 га по вул. Антонича (навпроти будинку № 8) у м. Львові.
Не погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, у лютому 2021 року Кооператив подав касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадків, передбачених пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК), просив скасувати постановлені у справі судові рішення, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 12.04.2021 відкрито касаційне провадження у справі № 31/55 за касаційною скаргою Кооперативу з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 ГПК, та призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 16.06.2021.
Львівська міська рада, Львівська обласна прокуратура у відзивах на касаційну скаргу зазначають про правильне застосування судами норм матеріального та процесуального права при вирішенні спору, тому просили залишити оскаржені судові рішення без змін.
Кооператив, Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю у Львівській області (далі - Інспекція ДАБК у Львівській області), Закрите акціонерне товариство "Ірокс" (далі - ЗАТ "Ірокс") в судове засідання своїх представників не направили, хоча були повідомлені про дату, час і місце судового засідання належним чином, із заявами до суду про відкладення розгляду справи з зазначенням будь-яких поважних причин неможливості явки їхніх представників у судове засідання або з клопотанням про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції відповідно до частини 4 статті 197 ГПК не зверталися.
Ураховуючи наведене, висновки Європейського суду з прав людини у справі "В`ячеслав Корчагін проти Росії", те, що явка учасників справи не визнавалася судом обов`язковою, а участь у засіданні суду є правом, а не обов`язком сторони, Верховний Суд дійшов висновку про можливість розгляду касаційної скарги по суті за відсутності зазначених представників.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників Львівської міської ради та Офісу Генерального прокурора, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти неї, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.
При вирішенні справи судами попередніх інстанцій установлено, що відповідно до рішення виконавчого комітету Львівської міської ради народних депутатів від 18.02.1988 № 63 "Про відвод автогаражному кооперативу № 15 Ленінського району земельної ділянки в комунальній зоні масиву "Сихів" площею 1,7 га для будівництва 2-х 5-ти поверхових гаражів-стоянок" відведено Кооперативу земельну ділянку площею 1,7 га для будівництва двох п`ятиповерхових гаражів-стоянок. У пункті 4 зазначеного рішення Львівському міськкомунгоспу доручено видати Кооперативу державний акт на право користування землею відповідно до відводу, виконаного архітектурно-планувальним управлінням м. Львова.
Спірна земельна ділянка площею 1,7 га по вул. Антонича у м. Львові є комунальною власністю і відповідно до статті 12 Земельного кодексу України (далі - ЗК) перебуває у розпорядженні Львівської міської ради.
Львівська міська рада, звертаючись до суду з позовом про зобов`язання Кооперативу звільнити самовільно використовувану земельну ділянку площею 1,7 га по вул. Антонича (навпроти будинку № 8) у м. Львові, в обґрунтування вимог послалася на те, що відповідачем відповідно до вимог законодавства, як чинного на час відведення Кооперативу спірної земельної ділянки для будівництва гаражів, так і в подальшому не було реалізоване право на користування цією землею шляхом оформлення документів, у тому числі державного акта на право користування землею, та здійснення будівництва, що відповідно до положень статей 125, 126, розділу Х "Перехідні положення" ЗК свідчить про відсутність правових підстав для користування Кооперативом земельною ділянкою площею 1,7 га по вул. Антонича у м. Львові.
Апеляційний суд, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про задоволення позову, погодився з його висновками стосовно того, що невиконання відповідачем норм земельного законодавства в частині отримання документа, що посвідчує право користування земельною ділянкою, та оформлення землевпорядної документації унеможливлює її законне використання за цільовим призначенням, свідчить про самовільне використання цієї земельної ділянки та є підставою для зобов`язання відповідача звільнити цю земельну ділянку.
У поданій касаційній скарзі Кооператив послався, зокрема, на те, що судами попередніх інстанцій при вирішенні справи неправильно застосовано положення статті 1 Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель" у частині кваліфікації дій відповідача як самовільне зайняття земельної ділянки; з огляду на предмет і підстави позову у цій справі суди не навели у судових рішеннях правової кваліфікації спірних правовідносин та правової норми, на підставі якої позовні вимоги підлягають задоволенню, не надали оцінки правовим підставам використання спірної земельної ділянки відповідачем, при цьому висновки судів щодо застосування норм права про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки не відповідають висновкам Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, наведеним у постановах від 14.05.2020 у справі № 908/394/19, від 13.09.2019 у справі № 910/2944/18, від 03.09.2019 у справі № 904/5076/18, від 04.04.2019 у справі № 910/2655/18, від 19.06.2019 у справі № 910/4055/18. Судами при вирішенні справи не надано будь-якої оцінки наявним у матеріалах справи доказам виготовлення відповідачем технічної документації, отримання необхідних документів і дозволів на виконання рішення від 18.02.1988 № 63, у тому числі дозволу на виконання будівельних робіт від 31.12.1994 № 2/94, а також в порушення частини 4 статті 75 ГПК не враховано відповідні обставини, встановлені судовими рішенням від 22.05.2008 у справі № 10/370А, від 29.07.2014 у справі № 461/560/14-а. Судами попередніх інстанцій не встановлено обставин, які мають значення для вирішення справи, а саме: точний розмір, конфігурацію та місце розташування спірної земельної ділянки, яка має бути звільнена відповідачем, з огляду на те, що вимоги позовної заяви взагалі не містять інформації щодо спірної земельної ділянки, у тому числі її місцезнаходження з посиланням на лінійні параметри (площа, межі, кадастровий номер та ін.). Судами не надано оцінки тим обставинам, що звільнення відповідачем спірної земельної ділянки на виконання рішення суду, може мати наслідки знесення об`єктів нерухомого майна, що розміщені на цій земельній ділянці, а відтак і порушення прав та законних інтересів третіх осіб - власників відповідних об`єктів нерухомості. Судами не з`ясовано, чи є Кооператив належним відповідачем у цій справі щодо заявлених позивачем вимог про звільнення земельної ділянки, на якій вже збудовані та здані в експлуатацію багатоповерхові житлові будинки та інші приміщення, які належать фізичним та юридичним особам. При цьому судами не враховано висновків щодо обов`язку суду під час розгляду справи встановити належність відповідачів й обґрунтованості позову, викладених у постановах Верховного Суду від 17.04.2018 у справі № 523/9076/16-ц, від 20.06.2018 у справі № 308/3162/15-ц, від 21.11.2018 у справі № 127/93/17-ц, від 12.12.2018 у справах № 570/3439/16-ц, № 372/51/16-ц, від 15.05.2019 у справах № 552/91/18, 554/9144/17. Суд апеляційної інстанції розглянув справу за відсутності представника відповідача, якого не було належним чином повідомлено про дату та час розгляду справи.
Верховний Суд, переглянувши у касаційному порядку оскаржені судові рішення, з огляду на встановлені ГПК межі такого перегляду, виходить із такого.
Предметом позову Львівської міської ради у справі, яка розглядається, є вимога про звільнення Кооперативом самовільно використовуваної земельної ділянки площею 1,7 га по вул. Антонича (навпроти будинку № 8) у м. Львові, наданої відповідачу на підставі рішення виконавчого комітету Львівської міської ради народних депутатів від 18.02.1988 № 63 для будівництва двох п`ятиповерхових гаражів-стоянок. Такі вимоги обґрунтовано положеннями статей 22, 23 ЗК Української РСР від 18.12.1990, статтями 125, 126, розділом Х Перехідні положення ЗК та обставинами відсутністю правових підстав для користуванням відповідачем спірною земельною ділянкою.
Відповідно до статті 152 ЗК (у редакції, на час звернення до суду з цим позовом) власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.
Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок урегульовано статтею 212 ЗК (у відповідній редакції), за змістом якої самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними (частина 1). Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки (частина 2). Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду (частина 3).
Суд апеляційної інстанції, кваліфікуючи дії відповідача як самовільне використання земельної ділянки, погодився із судом першої інстанції, який при вирішенні справи застосував до спірних правовідносин положення Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель", за змістом статті 1 якого самовільне зайняття земельної ділянки - це будь-які дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки, за винятком дій, які відповідно до закону є правомірними.
У постановах Верховного Суду від 14.05.2020 у справі № 908/394/19, від 13.09.2019 у справі № 910/2944/18, від 03.09.2019 у справі № 904/5076/18, від 04.04.2019 у справі № 910/2655/18, від 19.06.2019 у справі № 910/4055/18, висновками у яких Кооператив обґрунтував наявність підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, зазначено, що, вирішуючи питання про наявність ознак самовільного зайняття земельної ділянки, необхідно враховувати, що сам лише факт користування земельною ділянкою за відсутності документів, які посвідчують права на неї, не є достатньою підставою для кваліфікації такого використання земельної ділянки як самовільного її зайняття. У вирішенні таких спорів необхідно встановити наявність у особи в силу закону права на отримання земельної ділянки у власність чи у користування. Отже, самовільне зайняття земельної ділянки є відмінним від користування земельною ділянкою за відсутності належним чином оформлених документів на неї.
Згідно зі статтею 8 ЗК Української РСР (1970 року з відповідними змінами; тут і далі у редакції, чинній на час прийняття рішення від 18.02.1988 № 63) відповідно до Основ земельного законодавства Союзу РСР і союзних республік державне управління в галузі використання та охорони земель здійснювалося Радою Міністрів СРСР, Радою Міністрів Української РСР, виконавчими комітетами місцевих Рад народних депутатів, а також спеціально уповноваженими на те державними органами відповідно до законодавства Союзу РСР і Української РСР.
Статтею 10 ЗК Української РСР було передбачено, що районні Ради народних депутатів, їх виконавчі комітети в межах і в порядку, встановлених цим Кодексом та іншими законодавчими актами, на території району, зокрема вирішують відповідно до статей 16, 54 цього Кодексу питання про надання землі в користування, видають землекористувачам документи на право користування землею.
За змістом статті 16 ЗК Української РСР надання земельних ділянок у користування здійснювалося в порядку відведення. Відведення земельних ділянок провадилося на підставі постанови Ради Міністрів УРСР або рішення виконавчих комітетів обласної, районної, міської, селищної і сільської Рад народних депутатів в порядку, встановлюваному законодавством Союзу РСР і Української РСР. У постановах або рішеннях про надання земельних ділянок вказувалася мета, для якої вони надаються, і основні умови користування землею.
З огляду на наведені норми законодавства, господарським судам попередніх інстанцій при розгляді цієї справи необхідно було встановити беззаперечну наявність або відсутність факту самовільного зайняття спірної земельної ділянки відповідачем, у тому числі відповідно до норм законодавства, чинного на час виникнення спірних правовідносин.
Відповідно до статей 32, 33 ГПК (у редакції, чинній на час подання позову у цій справі) доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких гуртуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.
З огляду на матеріали справи Львівська міська рада, звертаючись до суду з позовом про звільнення Кооперативом самовільно використовуваної земельної ділянки, послалася на відсутність правових підстав для користування Кооперативом цією земельною ділянкою, оскільки ухвалою Львівської міської ради від 11.03.2010 № 3397 скасовано рішення виконавчого комітету Львівської міської ради народних депутатів від 18.02.1988 № 63, яким кооперативу надавалася земельна ділянка для будівництва двох п`ятиповерхових гаражів-стоянок; також позивач послався на те, що на спірній земельній ділянці іншою юридичною особою самовільно розпочато будівництво багатоквартирного будинку.
Так, позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову. Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з`ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.
Водночас, як неодноразово наголошувала Велика Палата Верховного Суду, зокрема у постановах від 17.04.2018 у справі № 523/9076/16-ц, від 20.06.2018 у справі № 308/3162/15-ц, від 21.11.2018 у справі № 127/93/17-ц, від 12.12.2018 у справах № 570/3439/16-ц, № 372/51/16-ц, від 15.05.2019 у справах № 552/91/18, 554/9144/17, на які здійснено посилання скаржником у касаційній скарзі, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи.
Суди попередніх інстанцій при вирішенні спору, обмежившись посиланням на відсутність у Кооперативу правовстановлюючих документів на право користування землею, що за висновками суду є самовільним використанням відповідачем спірної земельної ділянки, взагалі не надали оцінки обставинам, якими позивачем було обґрунтовано позовні вимоги, а також оцінки тим доказам, які було надано на їх підтвердження, у тому числі на підтвердження відсутності правових підстав використання спірної земельної ділянки у відповідача та інших осіб; не звернули уваги на правові підстави набуття відповідачем права користування спірною земельною ділянкою, не встановили та не надали оцінки обставинам існування відповідних підстав як на час звернення до суду з відповідним позовом, так і на час вирішення справи. Водночас, зазначивши в судових рішеннях, що земельну ділянку, про звільнення якої заявлено позов, не було виділено в натурі (на місцевості), суди попередніх інстанцій не встановили фактичних меж самовільно зайнятої земельної ділянки з її індивідуалізованими координатами, місцем розташуванням та розміром, співпадінням із земельними ділянками, які перебувають у власності або користуванні інших осіб, що не дає можливості дійти висновку про наявність/відсутність факту самовільного зайняття спірної земельної ділянки або її частини.
При цьому суд апеляційної інстанції послався на положення статті 77 ГПК стосовно того, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування, а саме щодо розміру земельної ділянки під житловими будинками, які розташовано на спірній земельній ділянці, про будівництво яких зазначав позивач у позовній заяві, проте відповідних доказів позивачем на вимогу суду надано не було, як і не було надано доказів розміру земельної ділянки, яка, на думку позивача, самовільно використовується відповідачем. Однак встановлення таких обставин має суттєве значення для правильного вирішення спору, у тому числі щодо належності відповідача за відповідними позовними вимогами.
Посилання суду апеляційної інстанції на те, що саме відповідач повинен довести законність користування наданою йому землею, не відповідають вимогам процесуального закону, оскільки відповідно як до положень статей 32, 33 ГПК (у редакції, чинній на час подання позову у цій справі), так і положень статей 73, 74 ГПК (у редакції, чинній на час розгляду справи) кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Разом із тим, погодившись з доводами позивача стосовно того, що протягом тривалого часу відповідачем на виконання рішення виконавчого комітету Львівської міської ради народних депутатів від 18.02.1988 № 63 не було вчинено дій з будівництва багатоповерхових гаражів-стоянок, суди, за результатами розгляду справи, дійшли суперечливих висновків стосовно все ж таки використання відповідачем спірної земельної ділянки, але без відповідних правових підстав, при цьому ані в позовній заяві, ані в судових рішеннях взагалі не зазначено, яким чином ця земельна ділянка самовільно використовується саме відповідачем, що є підставою для її звільнення, а також не зазначено норму права, яку було застосовано судом при вирішенні позовної вимоги про зобов`язання Кооперативу звільнити самовільно використовувану земельну ділянку, а відтак і мотиви її застосування.
Кооператив, заперечуючи проти позову, протягом розгляду справи як в суді першої, так і в суді апеляційної інстанцій посилався на правомірне користування земельною ділянкою, відведеною відповідачу на підставі рішення виконавчого комітету Львівської міської ради народних депутатів від 18.02.1988 № 63, при цьому на підтвердження своїх заперечень надав відповідні докази, зокрема дозволи на виконання будівельних робіт від 27.08.2010 № 1/375-10, від 04.02.2010 № 1/32, декларації про початок виконання будівельних робіт від 23.09.2013 та готовність об`єктів до експлуатації від 25.09.2015, від 01.10.2015, копії яких наявні в матеріалах справи. За твердженням відповідача ці докази підтверджують наявність дозвільних документів, виданих у встановленому законом порядку, щодо забудови спірної земельної ділянки, у тому числі багатоповерховими житловими будинками із вбудованими нежитловими приміщеннями. Також відповідач зазначав, що на спірній земельній ділянці розташоване нерухоме майно, що станом на час розгляду справи в суді апеляційної інстанції, знаходиться у власності фізичних та юридичних осіб, що підтверджено відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно наявними у матеріалах справи. Крім того, відповідачем надано інформаційну довідку про наявність договірних відносин між відповідачем та іншими фізичними та юридичними особами, які на цей час не оформили своє право на нерухоме майно, що розташоване на спірній земельній ділянці.
Проте, як свідчить зміст оскаржених судових рішень, судами попередніх інстанцій в порушення статті 86 ГПК не було досліджено подані відповідачем докази та не надано їм відповідної правової оцінки, у тому числі стосовно того, чи є Кооператив належним відповідачем за відповідними позовними вимогами з огляду на знаходження, за твердженням відповідача, на спірній земельній ділянці багатоквартирних будинків із вбудованими нежитловими приміщеннями, право власності на які оформлено за фізичними та юридичними особами.
Відповідно до частини 4 статті 75 ГПК обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Суд касаційної інстанції вважає за необхідне зауважити, що протягом розгляду справи в суді першої інстанції провадження в справі неодноразово зупинялося до вирішення пов`язаних з нею інших справ, що розглядалися в порядку господарського та адміністративного судочинства, проте жодні обставини, встановлені судовими рішеннями у тих справах не було враховано при вирішенні справи, яка розглядається.
Цим підтверджуються доводи касаційної скарги Кооперативу про те, що судами попередніх інстанцій при вирішенні спору в порушення частини 4 статті 75 ГПК не було враховано обставин, встановлених судовим рішенням, зокрема у справі № 461/560/14-а.
Крім того, стаття 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Наведена норма визначає об`єктом захисту саме порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Оскільки, відповідно до статті 16 ЦК порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту, тому суд при вирішенні спору має надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права способам, що встановлено чинним законодавством, чи відповідає правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права.
Встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.
При вирішенні справи судами попередніх інстанцій не встановлено та в судових рішеннях не зазначено наявність факту порушення права Львівської міської ради, яке стало підставою для звернення до суду за його захистом у визначений позивачем спосіб і якими доказами підтверджуються такі обставини, а також, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту фактичним обставинам справи, правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права, з огляду ще й на те, що позивачем не конкретизовано, у який спосіб відповідач має звільнити спірну земельну ділянку.
Належним чином не дослідивши зібрані у справі докази, не встановивши обставини, які мають значення для правильного вирішення справи та які є достатньою підставою відповідно до норм матеріального права для зобов`язання відповідача звільнити земельну ділянку як самовільно використовувану, суди попередніх інстанцій дійшли передчасного висновку про наявність правових підстав для задоволення позову.
Відповідно до статті 236 ГПК судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
За змістом частини 1 статті 237 ГПК при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.
З огляду на те, що судами попередніх інстанцій при вирішенні спору було неправильно застосовано до спірних правовідносин норми матеріального права, що підлягають застосуванню, а також належним чином не досліджено аргументи учасників справи і всі зібрані у справі докази в їх сукупності, рішення судів першої та апеляційної інстанцій не можна визнати законними і обґрунтованими.
Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 308 ГПК суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
Переглянувши у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, з огляду на межі розгляду справи судом касаційної інстанції (стаття 300 ГПК), дійшов висновку, що наведені обставини щодо дослідження та оцінки в сукупності доказів, які є в матеріалах справи, згідно з пунктом 1 частини 3 статті 310 ГПК є підставою для скасування оскаржених судових рішень та передачі справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
За результатами нового розгляду справи має бути вирішено й питання розподілу судових витрат.
Керуючись статтями 300, 301, 308, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд