ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
12 липня 2021 року
м. Київ
справа № 440/2117/20
адміністративне провадження № К/9901/21726/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого судді Мартинюк Н.М.,
суддів Жука А.В., Мельник-Томенко Ж.М.,
розглянув у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу №440/2117/20
за позовом ОСОБА_1
до Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (місто Суми)
про стягнення грошових коштів, невиплачених при звільненні,
за касаційною скаргою ОСОБА_1
на постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 28 липня 2020 року
(головуючий суддя Бегунц А.О., судді Рєзнікова С.С., Мельнікова Л.В.).
УСТАНОВИВ:
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
ОСОБА_1 у квітні 2018 року звернувся до суду з позовом, в якому просив:
- стягнути з Головного територіального управління юстиції у Полтавській області на користь ОСОБА_1 вихідну допомогу в розмірі не менше середнього місячного заробітку в сумі: 20 183,07 грн;
- стягнути з Головного територіального управління юстиції у Полтавській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки в розрахунку при звільненні до дня фактичного розрахунку.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що при звільненні з Головного територіального управління юстиції у Полтавській області на підставі пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - "КЗпП України") відповідач в порушення приписів статті 44 КЗпП України не виплатив вихідну допомогу в розмірі не менше середнього місячного заробітку. Як наслідок, позивач вважає, що стягненню підлягає і середній заробіток за час затримки повного розрахунку, гарантований статтею 117 зазначеного Кодексу.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 19 травня 2020 року позов задоволено.
Стягнуто з Головного територіального управління юстиції у Полтавській області в особі комісії з припинення на користь ОСОБА_1 вихідну допомогу в розмірі: 20 183,07 грн.
Стягнуто з Головного територіального управління юстиції у Полтавській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні до дня винесення рішення в розмірі: 89 180,30 грн.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що, приймаючи наказ від 23 грудня 2019 року №1785/к "Про звільнення працівників" в частині звільнення з посади ОСОБА_1, відповідач вказав пункт 1 частини першої статті 40 КЗпП України, звільнення на підставі якого гарантує працівнику право на отримання вихідної допомоги в розмірі не менше середнього місячного заробітку відповідно до частини першої статті 44 КЗпП України, а відтак, позивач має законні сподівання на отримання вихідної допомоги в розмірі не менше середнього місячного заробітку. У зв`язку з чим, стягнув на користь позивача вихідну допомогу в розмірі не менше середнього місячного заробітку, що становить: 20 183,07 грн.
Також суд першої інстанції з посиланням на статті 116, 117 КЗпП України зазначив, що оскільки всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівнику, мають бути виплачені у день його звільнення, то невиконання такого обов`язку з вини власника або уповноваженого ним органу є підставою для застосування відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України. У зв`язку з тим, що відповідач допустив затримку виплати позивачу одноразової грошової допомоги при звільненні, позивач має право на середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні до дня ухвалення рішення суду в розмірі: 89 180,30 грн.
Другий апеляційний адміністративний суд постановою від 28 липня 2020 року скасував рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 19 травня 2020 року й прийняв нову постанову, якою відмовив у задоволенні позовних вимог.
Постанова апеляційного суду ґрунтується на тому, що вихідна допомога в розмірі середньої місячної заробітної плати виплачується державному службовцю в разі його звільнення лише з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 87 Закону України "Про державну службу". У разі звільнення державного службовця у зв`язку з ліквідацією державного органу на час виникнення спірних правовідносин виплата вихідної допомоги в розмірі середньої місячної заробітної плати передбачена не була.
Також суд апеляційної інстанції вказав, що наявність в наказі про звільнення позивача посилання на пункт 1 частини першої статті 40 КЗпП не свідчить про те, що під час вирішенні питання виплати вихідної допомоги слід керуватися відповідними статтями КЗпП України, оскільки таке посилання не скасовує наявного у позивача статусу державного службовця та не змінює підставу звільнення. Питання виплати вихідної допомоги державному службовцю у зв`язку із звільненням врегульовані Законом України "Про державну службу". У спірних правовідносинах це частина 4 статті 87 Закону України "Про державну службу", а тому суд першої інстанції безпідставно застосував до спірних правовідносин положення статей 44, 46, 49 КЗпП України й задовольнив позовну вимогу про стягнення вихідної допомоги.
У зв`язку з цим, суд апеляційної інстанції вважав необґрунтованими вимоги позивача й відповідно висновки суду першої інстанції щодо стягнення з відповідача середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, з огляду на відсутність порушення права позивача на виплату вихідної допомоги.
Короткий зміст вимог касаційних скарг та відзивів (заперечень)
У касаційній скарзі позивач просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції й залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Обґрунтовуючи касаційну скаргу, скаржник вказує на те, що суд апеляційної інстанції помилково застосував норми матеріального права до спірних правовідносин, оскільки пункт 1 частини першої статті 40 КЗпП України, на підставі якого позивача звільнено із займаної посади, гарантує працівнику право на отримання вихідної допомоги в розмірі не менше середнього місячного заробітку відповідно до частини першої статті 44 КЗпП України, тоді як частина четверта статті 40 цього ж Кодексу не встановлює особливостей застосування положень статті 44 КЗпП України до звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 40 даного Кодексу. Окремо скаржник наголошує на помилковості посилання суду апеляційної інстанції на частину четверту статті 40 КЗпП України як на підставу для висновку про те, що спірні правовідносини регулюються нормами Закону України "Про державну службу", оскільки норми частини четвертої статті 40 КЗпП України регулюють процедуру звільнення.
Скаржник зазначає, що на час виникнення спірних правовідносин питання щодо виплати вихідної допомоги в розмірі середньої місячної заробітної плати в разі звільнення з державної служби за ініціативою суб`єкта призначення у випадку ліквідації державного органу не було врегульовано в Законі України "Про державну службу". Натомість, посилання на пункт 1 частини першої статті 87 Закону України "Про державну службу", як на підставу виплати вихідної допомоги, у частині 4 цієї статті на час виникнення спірних правовідносин залишалося незмінним. У свою чергу, відповідно до частини третьої статті 5 Закону України "Про державну службу" дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
Відповідач у відзиві на касаційну скаргу повністю погоджується з постановою суду апеляційної інстанції й викладеними у ній мотивами, а тому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а судове рішення залишити без змін.
Вказує на те, що питання виплати вихідної допомоги державному службовцю у зв`язку із звільненням врегульовані статтею 87 Закону України "Про державну службу", тому норми КЗпП України на спірні правовідносини не розповсюджуються й позивач не має права на отримання вихідної допомоги.
II. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ
Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що позивача 29 квітня 2016 року переведено на посаду заступника начальника управління-начальника відділу взаємодії з суб`єктами державної реєстрації та підвищення кваліфікації державних реєстраторів Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Полтавській області, як такого, що успішно пройшов стажування.
Наказом Головного територіального управління юстиції у Полтавській області від 23 грудня 2019 року №1785/к, у зв`язку з ліквідацією Головного територіального управління юстиції у Полтавській області, на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 9 жовтня 2019 року №870 "Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції", наказу Міністерства юстиції України від 16 жовтня 2019 року №3173/5 "Про утворення міжрегіональних територіальних органів Міністерства юстиції України", пункту 1 статті 40 Кодексу законів про працю України, пункту 4 частини першої статті 83 та пункту 1-1 частини першої статті 87 Закону України "Про державну службу", позивача звільнено з посади заступника начальника управління-начальника відділу взаємодії з суб`єктами державної реєстрації та підвищення кваліфікації державних реєстраторів Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Полтавській області 26 грудня 2019 року у зв`язку з ліквідацією, з припиненням державної служби.
Вважаючи, що Головне територіального управління юстиції у Полтавській області повинно було виплатити позивачу вихідну допомогу в розмірі не менше середньогомісячного заробітку й середній заробіток за весь час затримки в розрахунку при звільненні до дня фактичного розрахунку, позивач звернувся до суду з цим позовом.
ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВА
Принципи, правові й організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях і досягненнях визначає Закон України "Про державну службу" від 10 грудня 2015 року № 889-VIII (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
За приписами статті 1 Закон України "Про державну службу" державна служба - це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави.
Державний службовець - це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті) (далі - державний орган), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов`язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби.
Відповідно до частини першої статті 3 Закон України "Про державну службу" цей Закон регулює відносини, що виникають у зв`язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця.
Згідно з пунктом 3 частини другої статті 3 Закон України "Про державну службу" дія цього Закону поширюється на державних службовців, зокрема, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади.
Частинами першою - третьою статті 5 Закон України "Про державну службу" встановлено, що правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби. Відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
Підстави для припинення державної служби визначені у статті 83 Закон України "Про державну службу", відповідно до пункту 4 частини першої якої державна служба припиняється за ініціативою суб`єкта призначення (статті 87, 87-1 цього Закону).
Згідно з пунктом 1-1 частини першої статті 87 Закон України "Про державну службу" підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є, зокрема, ліквідація державного органу.
Частиною четвертою статті 87 Закон України "Про державну службу" передбачено, що у разі звільнення з державної служби на підставі пункту 1 частини першої цієї статті державному службовцю виплачується вихідна допомога у розмірі середньої місячної заробітної плати.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках, зокрема, змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Згідно з частиною четвертою статті 40 КЗпП України особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус.
Статтею 44 КЗпП України встановлено, що при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку.
Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.
У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Відповідно до статті 117 КЗпП України у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року №100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі - "Порядок №100").