УХВАЛА
07 липня 2021 року
м. Київ
Справа № 1-60/2004
Провадження № 13-117зво21
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Лобойка Л. М.,
суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
перевірила заяву ОСОБА_1 про перегляд вироку Апеляційного суду Дніпропетровської області від 16 липня 2004 року за виключною обставиною і
ВСТАНОВИЛА:
Вироком Апеляційного суду Дніпропетровської області від 16 липня 2004 року ОСОБА_1 засуджено за пунктами 6, 13 частини 2 статті 115, частиною 5 статті 185, частиною 4 статті 187 Кримінального кодексу України (далі - КК) із застосуванням статті 70 КК до покарання у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна. Верховний Суд України ухвалою від 14 грудня 2004 року залишив вирок без зміни.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні від 01 квітня 2021 року у справі "Фарзієв та інші проти України", у тому числі і щодо ОСОБА_1 (заява № 84505/17), констатував порушення статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) стосовно довічного позбавлення волі без перспективи звільнення.
Посилаючись на це рішення ЄСПЛ, засуджений ОСОБА_1 звернувся до Великої Палати Верховного Суду (далі - Велика Палата) з заявою, яка надійшла 06 липня 2021 року, про перегляд вироку Апеляційного суду Дніпропетровської області від 16 липня 2004 року за виключною обставиною.
На думку заявника, констатоване порушення Конвенції доводить незаконність оскарженого рішення, адже національними судами не було додержано права засудженого мати реалістичну перспективу дострокового звільнення. ОСОБА_1 вважає, що для відновлення порушеного права необхідно переглянути рішення суду першої інстанції і обрати йому покарання, не пов`язане з довічним позбавленням волі.
Перевіряючи наведені у заяві доводи та додані до неї матеріали, Велика Палата виходить з такого.
Згідно з пунктом 2 частини 3 статті 459, частиною 3 статті 463 Кримінального процесуального кодексу України встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні даної справи судом є виключною обставиною і заяви про перегляд судового рішення за такою обставиною розглядаються Великою Палатою.
Установлене ЄСПЛ порушення Україною міжнародних зобов`язань може бути підставою для перегляду судових рішень лише в тому випадку, коли можна досягти на національному рівні restitutio in integrum (повного відновлення), тобто відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення Конвенції.
ЄСПЛ у рішенні "Фарзієв та інші проти України", констатуючи порушення статті 3 Конвенції внаслідок відсутності перспективи звільнення засудженого, зазначив, що Конвенція не забороняє застосування довічного позбавлення волі за вчинення особливо тяжких злочинів. Однак у європейській пенітенціарній політиці робиться наголос на реабілітації ув`язнених; первинне виправдання ізоляції особи від суспільства може втратити актуальність після тривалого відбуття покарання. Тож для дотримання вимог статті 3 Конвенції має існувати можливість скорочення довічного ув`язнення, тобто засуджений повинен мати перспективу звільнення та можливість перегляду вироку на основі оцінки того, чи існують законні пенологічні підстави для його тривалого ув`язнення, до яких належать: покарання, стримування, захист населення та реабілітація. ЄСПЛ також постановив, що факт визнання порушення становить достатню справедливу сатисфакцію.
Таким чином, у рішенні міжнародної судової установи "Фарзієв та інші проти України", яке заявник зазначає як підставу для перегляду судового рішення, ЄСПЛ указав на системну проблему в українському законодавстві, яку належить подолати заходами загального характеру - шляхом унесення до чинних законів змін, спрямованих на усунення її першопричини, а саме шляхом запровадження в Україні процедур, які б на законодавчому рівні забезпечували у перспективі можливість звільнення або дострокового звільнення осіб, засуджених до довічного позбавлення волі.
Удосконалення нормативно-правових актів шляхом прийняття законів, внесення до них змін та доповнень є прерогативою законодавчої влади і не належить до повноважень суду будь-якої інстанції. Єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада України, повноваженнями якої охоплюється внесення змін до чинного законодавства України, в тому числі і на виконання рішень міжнародної судової установи відповідно до статті 13 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини".
Застосовані у справі ОСОБА_1 принципи та характер констатованого порушення Конвенції свідчать про те, що не було додержано такого права заявника, яке наразі неможливо відновити у вигляді того ж стану чи становища, що існували до порушення Конвенції. У таких випадках, з урахуванням Рекомендації № R (2000) 2 Комітету міністрів Ради Європи від 19 січня 2000 року, засобами компенсації можуть бути: сплата присудженого відшкодування шкоди, аналіз причин порушення Конвенції та пошук шляхів усунення цих порушень, вжиття інших заходів загального характеру, виконання яких покладається на компетентні органи державної влади.
Рішення ЄСПЛ у справі "Фарзієв та інші проти України" не містить вказівок на те, що в основі констатованих щодо ОСОБА_1 порушень Конвенції лежали суттєві процедурні помилки чи положення, які ставлять під сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні, або що ці порушення були спричинені рішеннями, ухваленими в межах кримінальної справи.
Отже, відсутні правові підстави для відкриття провадження за заявою ОСОБА_1 про перегляд судових рішень щодо нього за виключними обставинами у зв`язку зі встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом.
Керуючись статтями 459, 463, 464 Кримінального процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду