Постанова
Іменем України
01 липня 2021 року
м. Київ
справа № 755/5424/19-ц
провадження № 61-3577св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О. В., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф., (суддя-доповідач),
Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - акціонерне товариство "ІНГ Банк Україна",
відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2,
третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кулініч Наталія Юріївна,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 03 грудня 2019 року у складі колегії суддів: Борисової О. В.,
Ратнікової В. М., Левенця Б. Б.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2019 року акціонерне товариство "ІНГ Банк Україна" (далі -
АТ "ІНГ Банк Україна") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1
та ОСОБА_2, третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кулініч Н. Ю., про визнання договору дарування недійсним та скасування рішення про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно.
Позовну заяву мотивовано тим, що 07 липня 2008 року між АБ "ІНГ Банк Україна", правонаступником якого є АТ "ІНГ Банк Україна"
та ОСОБА_2 укладено договір іпотечного кредиту, відповідно до умов якого банк надав позичальнику іпотечний кредит на фінансування будівництва чи придбання нерухомого майна у доларах США єдиною сумою у розмірі 200 000,00 доларів США, зі сплатою 5 % річних, з терміном погашення кредиту 29 червня 2023 року.
АТ "ІНГ Банк Україна" зазначало, що у зв`язку з невиконанням позичальником умов кредитного договору рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 28 січня 2014 року стягнуто
з ОСОБА_2 на користь публічного акціонерного товариства "ІНГ Банк Україна" (далі - ПАТ "ІНГ Банк Україна") заборгованість за договором іпотечного кредиту від 07 липня 2008 року в розмірі 165 138,28 доларів США, що за офіційним курсом Національного банку України (далі - НБУ) станом
на 01 лютого 2013 складало 1 319 950,27 грн, пеню у розмірі 8 186,86 грн
та судовий збір у розмірі 3 441,00 грн.
У зв`язку із невиконанням у добровільному порядку рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 28 січня 2014 року у справі № 755/2115/13-ц,
20 березня 2015 року банком було отримано виконавчий лист та 29 травня 2015 року старшим державним виконавцем відділу державної виконавчої служби Дніпровського районного управління юстиції у м. Києві (далі -
ВДВС Дніпровського РУЮ у м. Києві) прийнято постанову про відкриття виконавчого провадження № 47701409.
АТ "ІНГ Банк України" зазначав, що у зв`язку із тим, що ВДВС Дніпровського РУЮ у м. Києві у межах виконавчого провадження № 47701409 протягом більше 3 років з ОСОБА_2 нічого не стягнуто, незважаючи на наявність у нього рухомого та нерухомого майна, у липні 2018 року банк звертався
до державної виконавчої служби із заявою про повернення виконавчого документа без виконання з подальшою метою пред`явлення його
до виконання приватному виконавцю виконавчого округу м. Києва
Іванову А. В.
01 серпня 2018 року банк звертався до приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Іванова А. В. із заявою про відкриття виконавчого провадження на підставі виконавчого листа від 20 березня 2015 року
№ 755/2115/13-ц, виданого Дніпровським районним судом м. Києва.
Постановою приватного виконавця виконавчого округу м. Києва
Іванова А. В. від 01 серпня 2018 року відкрито виконавче провадження
№ 56903787 з примусового виконання рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 28 січня 2014 року у справі № 755/2115/13-ц.
05 березня 2018 року представником АТ "ІНГ Банк Україна" під час ознайомлення з матеріалами виконавчого провадження № 56903787 було виявлено, що на час ухвалення рішення Дніпровським районним судом
м. Києва від 28 січня 2014 року та на час відкриття виконавчого провадження № 47701409 ВДВС Дніпровського РУЮ у м. Києві 29 травня 2015 року
у власності ОСОБА_2 перебувала квартира
АДРЕСА_1, що підтверджувалося інформаційною довідкою від 19 лютого 2019 року № 156843005, сформованою приватним виконавцем виконавчого округу м. Києва Івановим А. В.
Позивач зазначав, що у відповідності до зазначеної довідки 11 червня
2015 року, тобто через два тижні після відкриття виконавчого провадження № 156843005, приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кулініч Н. Ю. було прийнято рішення від 11 червня 2015 року про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 21994120,
на підставі якого право власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_1 .
Підставою для прийняття цього рішення став договір дарування
від 11 червня 2015 року, серія та номер 2347, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кулініч Н. Ю., укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1, відповідно до умов якого ОСОБА_2 подарував зазначену квартиру своїй дружині ОСОБА_1
АТ "ІНГ Банк Україна" вважало, що договір дарування від 11 червня 2015 року є недійсним правочином, а рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кулініч Н. Ю. від 11 червня 2015 року підлягає скасуванню, оскільки факт відчуження ОСОБА_2 спірної квартири унеможливлює звернення стягнення на неї з метою виконання рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 28 січня 2014 року, а також свідчить про фіктивність договору дарування, у зв`язку із тим, що після укладення договору дарування ОСОБА_2 продовжував проживати
у квартирі та бути за реєстрованим в ній.
З урахуванням зазначеного, АТ "ІНГ Банк Україна" просило суд:
визнати недійсним договір дарування від 11 червня 2015 року, серія та номер 2347, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу
Кулініч Н. Ю. на підставі якого ОСОБА_2 подарував ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 ;
скасувати рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кулініч Н. Ю. від 11 червня 2015 року про державну реєстрацію прав
та їх обтяжень, індексний номер 21994120 від 11 червня 2015 року на підставі якого за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Заочним рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 19 червня 2019 року у складі судді Марфіної Н. В. позов АТ "ІНГ Банк Україна" задоволено.
Договір дарування від 11 червня 2015 року, серія та номер 2347, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кулініч Н. Ю., на підставі якого ОСОБА_2 подарував ОСОБА_1 квартиру
АДРЕСА_1 визнано недійсним.
Рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кулініч Н. Ю. від 11 червня 2015 року про державну реєстрацію прав
та їх обтяжень, індексний номер 21994120 від 11 червня 2015 року, на підставі якого за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1 скасовано.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Додатковим рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 19 липня 2019 року стягнуто з ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на користь
АТ "ІНГ Банк України" судові витрати пов`язані з розглядом справи
по 16 932,50 грн з кожного.
Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 06 серпня 2019 року заяву ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 19 червня 2019 року залишено без задоволення.
Рішення суду мотивовано тим, що оспорюваний договір не направлений
на реальне настання правових наслідків, а спрямований на приховування нерухомого майна, з метою уникнення звернення стягнення на це майно при примусовому виконанні рішення суду про стягнення з ОСОБА_2 заборгованості перед банком. Дії відповідачів свідчать про недобросовісну поведінку, спрямовану на позбавлення позивача в майбутньому законних прав на виконання рішення суду за рахунок належного позичальнику нерухомого майна, а тому такий договір є недійсним на підставі
статей 203 та 215 цього ЦК України, тож вимоги позивача про визнання спірного договору дарування недійсним є обґрунтованими та підлягають задоволенню.
Разом із тим суд першої інстанції вважав, що для реального захисту
та відновлення порушених прав позивача необхідно скасувати рішення про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно, оскільки оскаржуваний договір дарування не створив жодних юридичних наслідків.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 03 грудня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 19 червня 2019 року та додаткове рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 19 липня 2019 року скасовано
та ухвалено нове рішення, яким позов АТ "ІНГ Банк Україна" задоволено.
Визнано недійсним договір дарування квартири
АДРЕСА_1, загальною площею 45,9 кв. м, житловою площею 29,7 кв. м, від 11 червня 2015 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кулініч Н. Ю., зареєстрований
в реєстрі за № 2347.
Скасовано рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кулініч Н. Ю. від 11 червня 2015 року про державну реєстрацію прав
та їх обтяжень, індексний номер 21994120 від 11 червня 2015 року, на підставі якого за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1 .
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що судом першої інстанції порушено право відповідачів знати про відкриття провадження
у справі та про її розгляд за правилами спрощеного провадження без повідомлення сторін, що унеможливило ОСОБА_1 подати відзив
на позовну заяву та/або клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін, що є порушенням права на доступ до правосуддя
та статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Віктор Назаренко проти України" від 03 жовтня 2017 року та у справі "Лазаренко та інші проти України" від 27 червня 2017 року). Суд апеляційної інстанції вважав наявними підстави для скасування рішення суду першої інстанції відповідно до пункту 3 частини третьої статті 376 ЦПК України, оскільки при ухваленні рішення були порушені норми процесуального права.
Вирішуючи спір суд апеляційної інстанції виходив із того, що оспорюваний договір не направлений на реальне настання правових наслідків,
а спрямований на приховування нерухомого майна, з метою уникнення звернення стягнення на це майно при примусовому виконанні рішення суду про стягнення з ОСОБА_2 заборгованості перед банком. Дії відповідачів свідчать про недобросовісну поведінку, спрямовану
на позбавлення позивача в майбутньому законних прав на виконання рішення суду за рахунок належного позичальнику нерухомого майна, а тому наявні правові підстави для визнання договору дарування квартири
від 11 червня 2015 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_1, недійсним.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У лютому 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного
у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц та у постанові Верховного Суду від 24 травня 2018 року
у справі № 522/11043/14-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), просила скасувати постанову суду апеляційної інстанції та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову АТ "ІНГ Банк Україна".
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 21 травня 2020 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали цивільної справи № 755/5424/19-ц
із Дніпровського районного суду м. Києва.
У червні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 08 червня 2021 року справу № 755/5424/19-ц призначено до розгляду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що судом апеляційної інстанції неправильно застосовано норми матеріального та процесуального права,
що призвело до неправильного вирішення справи.
ОСОБА_1 зазначає, що суд апеляційної інстанції не дослідив наявності у неї умислу щодо укладення оспорюваного правочину. Банк не надав жодних доказів на підтвердження наявності умислу у неї укласти правочин, який
на думку банку, не передбачав реального настання правових наслідків.
Посилається на те, що обидві сторони договору дарування квартири
від 11 червня 2015 року бажали настання правових наслідків, які породжуються цим договором. Зазначені наслідки реально настали, ОСОБА_2 передав у власність ОСОБА_1 спірну квартиру
та створив для неї джерело доходу, а вона, у свою чергу, отримувала цей дохід від оренди квартири.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У червні 2020 року до Верховного Суду надійшов відзив АТ "ІНГ Банк Україна" на касаційну скаргу у якому зазначено, що оскаржуване судове рішення
є законним та обґрунтованим.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
07 липня 2008 року між АБ "ІНГ Банк Україна", правонаступником якого
є АТ "ІНГ Банк Україна" та ОСОБА_2 було укладено договір іпотечного кредиту, відповідно до умов якого банк надав позичальнику іпотечний кредит на фінансування будівництва чи придбання нерухомого майна
у доларах США єдиною сумою у розмірі 200 000,00 доларів США, зі сплатою
5 % річних, з терміном погашення кредиту 29 червня 2023 року.
У зв`язку із невиконанням позичальником умов кредитного договору, рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 28 січня 2014 року
у справі № 755/2115/13-ц стягнуто з ОСОБА_2 на користь ПАТ "ІНГ Банк Україна" заборгованість за договором іпотечного кредиту від 07 липня
2008 року у розмірі 165 138,28 доларів США, що за офіційним курсом Національного банку України (далі - НБУ) станом на 01 лютого 2013 складає
1 319 950,27 грн, пеню в розмірі 8 186,86 грн та судовий збір у розмірі
3 441,00 грн.
20 березня 2015 року на виконання зазначеного рішення суду Дніпровським районним судом м. Києва було видано виконавчий лист.
29 травня 2015 року старшим державним виконавцем ВДВС Дніпровського РУЮ у м. Києві Урбаном Д. Д. винесено постанову про відкриття виконавчого провадження № 47701409 з примусового виконання виконавчого листа
№ 755/2115/13-ц, виданого Дніпровським районним судом м. Києва
20 березня 2015 року про стягнення з ОСОБА_2 на користь
ПАТ "ІНГ Банк Україна" заборгованості у розмірі 1 331 578,13 грн.
11 червня 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір дарування квартири, відповідно до умов якого ОСОБА_2 подарував ОСОБА_1 квартиру
АДРЕСА_1 .
Постановою головного державного виконавця Дніпровського районного ВДВС м. Київ Головного ТУЮ у м. Києві Макаренком С. В. від 01 серпня
2018 року повернуто виконавчий лист № 755/2115/13-ц, виданий Дніпровським районним судом м. Києва 20 березня 2015 року стягувачеві
на підставі його заяви про повернення виконавчого документа без виконання.
Постановою приватного виконавця виконавчого округу м. Києва
Івановим А. В. відкрито виконавче провадження № 56903787 з примусового виконання виконавчого листа № 755/2115/13-ц, виданого Дніпровським районним судом м. Києва 20 березня 2015 року про стягнення
з ОСОБА_2 на користь ПАТ "ІНГ Банк Україна" заборгованості
за договором іпотечного кредиту від 07 липня 2008 року в розмірі
165 138,28 доларів США, пеню - 8 186,86 грн та судовий збір - 3 441,00 грн.
05 березня 2018 року представник банку ознайомився з матеріалами виконавчого провадження № 56903787 та виявив, що на час ухвалення рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 28 січня 2014 року
та на час відкриття виконавчого провадження № 47701409
ВДВС Дніпровського РУЮ у м. Києві у власності ОСОБА_2 перебувала квартира АДРЕСА_1,
що підтверджується інформаційною довідкою від 19 лютого 2019 року
№ 156843005, сформованою приватним виконавцем виконавчого округу
м. Києва Івановим А. В.
Згідно інформаційної довідки від 19 лютого 2019 року № 156843005 11 червня 2015 року, тобто через два тижні після відкриття виконавчого провадження № 156843005, приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кулініч Н. Ю. було прийнято рішення від 11 червня 2015 року про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 21994120,
на підставі якого право власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_1 .
Підставою для прийняття рішення від 11 червня 2015 року зазначено договір дарування від 11 червня 2015 року, серія та номер 2347, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу
Кулініч Н. Ю.
Згідно із листом відділу державної реєстрації актів цивільного стану управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві від 14 серпня 2018 року № 2887/03-01-44 проведеною перевіркою виявлено актовий запис про шлюб ОСОБА_2
та ОСОБА_1, складений Дніпровським районним у м. Києві відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у м. Києві 19 червня 2003 року № 724, у якому відмітка про розірвання шлюбу відсутня. Інших актових записів по місту Києву
не виявлено.
У квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані, зокрема: з 30 квітня 1992 року ОСОБА_2 ; з 25 вересня 2015 року ОСОБА_1 ; з 25 вересня 2015 року ОСОБА_3 ;
з 25 вересня 2015 року ОСОБА_3, що підтверджується листом Дніпровської районної у м. Києві державної адміністрації від 15 серпня
2018 року № 7466/34/4/103.
Відповідно до копії пояснень ОСОБА_2 від 27 лютого 2019 року, останній з приводу відчуження квартири АДРЕСА_1 пояснював, що зазначена квартира була подарована ним своїй дружині ІНФОРМАЦІЯ_1 . Проте, станом на момент відчуження зазначеної квартири він ще не був обізнаний про відкриття виконавчого провадження, тому не міг мати наміру перешкоджати виконанню рішення суду. Крім того, під час нотаріального посвідчення договору дарування від 11 червня 2015 року нотаріусом був сформований витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, відповідно до якого жодних арештів та заборон на відчуження на квартиру накладено не було. За таких обставин, ОСОБА_2 вважав, що дії стосовно відчуження квартири не підтверджують факту ухилення від виконання рішення суду.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження
у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено,
що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції у межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального
чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального
чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення
від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права
у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду
та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог
і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції ухвалена з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 202 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.
Згідно із статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину
є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна
із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність
на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
За договором дарування одна сторона (дарувальник) передає
або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування (стаття 717 ЦК України).
Відповідно до частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Згідно із частиною першою статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.
У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому
її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.
Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або
в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.
Такий правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-1873цс16, від 23 серпня 2017 року
у справі № 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15.
Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 03 липня 2019 року
у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) не відступила від цих висновків та зазначила, що фіктивний правочин характеризується тим,
що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь,
що він не буде виконаний. Така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та,
що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.
Укладення фіктивного правочину є порушенням добросовісності як однієї
із загальних засад цивільного законодавства.
Згідно із частиною третьою статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
У постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 07 грудня 2018 року у справі № 910/7547/17 зроблено висновок, що з конструкції частини третьої статті 13 ЦК України випливає, що дії особи, які полягають у реалізації такою особою свого права, однак вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, є формою зловживання правом. Вчинення власником майна правочину
з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи-стягувача за рахунок майна цього власника, може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора.
У постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) Велика Палата Верховного Суду підтримала
та конкретизувала висновок, викладений у постанові Верховного Суду
у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
від 28 лютого 2019 року у справі № 646/3972/16-ц (провадження
№ 61-28761св18) про те, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), і послатися
на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 05 липня 2018 у справі № 922/2878/17 зазначено,
що "цивільно-правовий договір (у тому числі й договір купівлі-продажу)
не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення про стягнення боргу,
що набрало законної сили. Укладення боржником, проти якого розпочате судове провадження про стягнення боргу, договору купівлі-продажу, і в першу чергу, з тривалою відстрочкою платежу, може свідчити про його недобросовісність та зловживання правами стосовно кредитора, оскільки такий договір купівлі-продажу може порушити майнові інтереси кредитора
і бути направлений саме на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які можуть хоч і не порушувати конкретних імперативних норм, але бути недобросовісними та зводитися до зловживання правом".
У постанові Верховного Суду в складі Касаційного цивільного суду
від 07 жовтня 2020 року в справі № 755/17944/18 (провадження
№ 61-17511св19) зроблено висновок, що "договором, що вчиняється
на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний,
так і безоплатний договір. Застосування конструкції "фраудаторності" при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника)".
Судом апеляційної інстанції встановлено та не спростовано матеріалами справи те, що ОСОБА_2, даруючи належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_1, своїй дружині, був обізнаний про наявність рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 28 січня 2014 року, яким з нього стягнуто заборгованість
на користь позивача 165 138,28 доларів США (1 319 950,27 грн), пеню - 8 186,86 грн та судовий збір - 3 441,00 грн, а також про наявність відкритого виконавчого провадження щодо примусового виконання зазначеного судового рішення.
Посилання у касаційній скарзі на те, що обидві сторони договору дарування спірної квартири бажали настання правових наслідків, які породжуються цим договором, оскільки ОСОБА_2 здійснив відчуження спірної квартири
на користь ОСОБА_1 для того, щоб вона могла здавати зазначену квартиру в оренду та мати від цього додаткове джерело прибутку
є необґрунтованими, оскільки на час укладення оскаржуваного договору дарування у ОСОБА_2 були невиконані зобов`язання за рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 28 січня 2014 року у справі
№ 755/2115/13-ц.
Ураховуючи викладене, колегія суддів погоджується із висновком суду апеляційної інстанції про те, що оскаржуваний правочин було вчинено ОСОБА_2 та ОСОБА_1 з метою уникнення виконання судового рішення ОСОБА_2, а тому мають ознаки фіктивного правочину відповідно до статті 234 ЦК України.
Таким чином суд апеляційної інстанції дослідив всі наявні у справі докази у їх сукупності та співставленні, надав їм належну оцінку, правильно визначив характер спірних правовідносин і норми права, які підлягали застосуванню до цих правовідносин, і дійшов правильного висновку про задоволення позову АТ "ІНГ Банк Україна".
Верховний Суд відхиляє посилання заявника на постанову Великої Постанови Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі
№ 369/11268/16-ц, оскільки суд апеляційної інстанції розглянув справу відповідно до правових висновків, викладених у зазначеній постанові Великої Палати Верховного Суду.
Також висновки суду апеляційної інстанції не суперечать висновку Верховного Суду, висловленим у постанові від 24 травня 2018 року у справі № 522/11043/14-ц, на яку посилався заявник у касаційній скарзі.
Інші доводи касаційної скарги не спростовують законність
та обґрунтованість судового рішення, а також містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції.
З огляду на вищевикладене, доводи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження та не дають підстав для висновку про неправильне застосування норм матеріального права та порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, яке призвело або могло призвести
до неправильного вирішення справи.
Відповідно до частин першої, другої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення залишає без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції - без змін.