Постанова
Іменем України
16 червня 2021 року
м. Київ
справа № 754/5369/17
провадження № 61-3348св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Ступак О. В.,
суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Усика Г. І.,
Яремка В. В. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Київського апеляційного суду від 22 січня 2020 року у складі колегії суддів: Стрижеуса А. М., Поливач Л. Д., Іванова І. В.,
ВСТАНОВИВ:
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог та рішень судів
У квітні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики.
На обґрунтування позову посилався на те що, 28 травня 2015 року він передав відповідачу у борг грошові кошти у розмірі 14 700 євро, що підтверджується відповідною розпискою. Строк повернення грошових коштів встановлений до 31 серпня 2015 року. Умовами зазначеного договору передбачено, що у разі неповернення у встановлений строк грошових коштів відповідач зобов`язується сплатити 13 % річних за їх користування. В установлений строк відповідач грошові кошти не повернув, від спілкування з позивачем ухиляється.
З урахуванням наведеного просив стягнути з відповідача на його користь заборгованість за договором позики у розмірі 421 534, 04 грн, суми яка є еквівалентом 14 700 євро, та відсотки у розмірі 65 106,11 грн.
Заочним рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 04 жовтня 2017 року позов задоволено.
Ухвалою Деснянського районного суду міста Києва від 27 листопада 2018 року заочне рішення суду від 04 жовтня 2017 року скасовано, справу призначено до розгляду у загальному порядку.
04 лютого 2019 року до суду надійшла заява представника позивача про збільшення позовних вимог, відповідно до якої позивач просив суд стягнути з відповідача на його користь заборгованість у розмірі 601 580,40 грн.
Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 03 червня 2019 року у задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що розписка не є правочином у розумінні статті 202 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Розписка у цій справі не містить точної ідентифікації позикодавця, наявність у позивача оригіналу розписки від 28 травня 2015 року жодним чином не підтверджує отримання відповідачем грошових коштів саме від позивача, оскільки розписка таких даних не містить. Позивач не надав належних доказів на підтвердження наявності між сторонами зобов`язальних правовідносин, зокрема обов`язку відповідача повернути позивачу борг за розпискою від 28 травня 2015 року
Постановою Київського апеляційного суду від 22 січня 2020 року рішення суду першої інстанції скасовано. Ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму боргу у розмірі 7 850 євро, нараховані відсотки на суму 7 850 євро, що становить 3 461,31 євро, суму боргу у розмірі 6 850 євро, нараховані відсотки на суму 6 850 євро, що становить 697,01 євро, а всього 18 858,32 євро.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, боргова розписка містить в собі інформацію щодо отримання позичальником коштів у борг та зобов`язання повернення боргу у визначений строк, містить підписи як позикодавця так і позичальника, що дає підстави ідентифікувати позивача як позикодавця, а відповідача як позичальника. Тому, на думку апеляційного суду, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що написана відповідачем розписка не є борговою розпискою, оскільки вказана розписка містить відомості, що відповідач отримав кошти із зобов`язанням повернення. Апеляційний суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову та стягнення з відповідача на користь позивача суми боргу у загальному розмірі 18 858,32 євро. Визначаючи валюту виконання зобов`язання, апеляційний суд зазначив, що заборони на виконання грошового зобов`язання в іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство не містить.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників
У лютому 2020 року ОСОБА_2 звернувсядо Верховного Суду із касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просивпостанову суду апеляційної інстанції скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.
Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції задовольнив вимоги позивача, які не містилися у позовній заяві та не були предметом розгляду у суді першої інстанції, зокрема позивач не заявляв вимог щодо стягнення суми заборгованості за розпискою в іноземній валюті. Така вимога була заявлена лише в суді апеляційної інстанції. Також як на підставу відкриття апеляційного провадження заявник послався на відсутність висновку Верховного Суду щодо визнання розписки неналежним доказом укладення договору позики у випадку відсутності в розписці чіткої ідентифікації особи. Апеляційний суд не врахував висновків, викладених Верховним Судом у постанові від 08 липня 2019 року у справі № 524/4946/16-ц про те, що розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позивальником коштів у борг із зобов`язанням їх повернення та дату отримання коштів.
У квітні 2020 року надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому ОСОБА_1 просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 10 березня 2020 рокувідкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 в указаній справі на підставі пункту 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Ухвалою Верховного Суду від 07 червня 2021 року справу призначено до розгляду.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву на неї, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Суди встановили, що 28 травня 2015 року ОСОБА_2 була складена розписка, відповідно до змісту якої він отримав у борг під 13 відсотків річних грошові кошти у розмірі 7 850 євро та суму 6 850 євро без відсотків, у випадку повернення всієї суми до 31 серпня 2015 року відсотки на суму 7 850 євро не нараховуються.
Розписка містить дату складання - 28 травня 2015 року, підпис ОСОБА_2, а також відмітку про те, що ОСОБА_1 згоден (а. с. 225).
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно з частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлений договором.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.
Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів.
За своїми правовими характеристиками договір позики є реальною, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана в оригіналі розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання.
З метою забезпечення правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.
Зазначені правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України: від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17, які підтримані Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18). Ця судова практика є незмінною.
Встановивши наведені обставини справи, дослідивши та оцінивши усі надані сторонами письмові докази й наведені доводи за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що між сторонами виникли правовідносини, що випливають із договорів позики, а ОСОБА_2 отримав від позивача 7 850 Євро та 6 850 Євро, що підтверджується розпискою від 28 травня 2001 року, яка написана відповідачем власноручно.
З аналізу змісту розписки, апеляційний суд зробив правильний висновок про те, що кінцевим терміном повернення безвідсоткової позики є 31 серпня 2015 року.
Апеляційний суд, оцінивши зміст розписки, також обґрунтовано виходив з того, що позикодавцем за договором позики є позивач, прізвище якого зазначене у розписці.
З таким висновком погоджується й Верховний Суд, оскільки він ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права та на встановлених апеляційним судом обставинах справи.
Посилання заявника на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, викладених Верховним Судом у постанові від 08 липня 2019 року у справі № 524/4946/16 про те, що розписка, як документ має мітити умови отримання позичальником коштів у борг із зобов`язанням їх повернення та дату отримання коштів, є помилковими, оскільки висновки апеляційного суду не суперечать правовій позиції Верховного Суду, викладеній у зазначеній заявником постанові. Оскільки розписка від 28 травня 2015 року містить в собі інформацію щодо отримання позичальником коштів в борг та зобов`язання повернення боргу у визначений строк та містить підписи як позикодавця так і позичальника.
Також як на підставу касаційного оскарження заявник посилався на відсутність висновку Верховного Суду щодо визнання розписки неналежним доказом укладення договору позики у випадку відсутності в розписці чіткої ідентифікації особи.
Такі доводи Верховний Суд відхиляє з огляду на таке.
У постанові Верховного Суду від 27 травня 2020 року у справі № 583/97/19 (провадження № 61-13172св19) зазначено, що особа, яка має боргову розписку, в якій немає даних про позикодавця, вважається позикодавцем при відсутності належних і допустимих доказів, визначених частиною другою статті 76 ЦПК України, що спростовують зміст боргового документа, або є докази неправомірного заволодіння такою розпискою особою, яка нею володіє (рішення правоохоронних органів тощо).
З огляду на викладене, апеляційний суд на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, дійшов правильного висновку про наявність між сторонами правовідносин, які випливають із договору позики, оскільки наявна у позивачки розписка підтверджує як факт укладення договору позики, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми. Відповідач не заперечував, що боргова розписка власноручно складена ним, а доказів того, що позивач неправомірно заволодів цією розпискою суду не надано. Крім того, у тексті розписки міститься підпис ОСОБА_1 та відмітка "згоден".
Щодо доводів касаційної скарги про те, що апеляційний суд вийшов за межі позовних вимог, оскільки стягнув з відповідача суму боргу в іноземній валюті, проте у позовній заяві йшлося про стягнення суми боргу в національній валюті України, Верховний Суд виходить з такого.
Статтею 1049 ЦК Українипередбачено, що позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Як укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству.
Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов`язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.
Правові висновки про можливість ухвалення судом рішення про стягнення боргу в іноземній валюті викладені Великою Палатою Верховного Суду у постановах: від 04 липня 2018 року у справі № 761/12665/14-ц (провадження № 14-134цс18), від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18), від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).
Щодо можливості і порядку визначення в рішенні суду еквівалента суми боргу в національній валюті Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 липня 2018 року в справі № 14-134цс18 вказала, що зазначення судом у своєму рішенні двох грошових сум, які необхідно стягнути з боржника, внесло двозначність до розуміння суті обов`язку боржника, який має бути виконаний примусово за участю державного виконавця. У разі зазначення у судовому рішенні про стягнення суми коштів в іноземній валюті з визначенням еквівалента такої суми у гривні стягувачеві має бути перерахована вказана у резолютивній частині судового рішення сума в іноземній валюті, а не її еквівалент у гривні.
З урахуванням наведеного апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості у валюті, визначеній договором.
Верховний Суд також зазначає, що однією з підстав касаційного оскарження рішення суду апеляційної інстанції заявник зазначив пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, відповідно до якого рішення оскаржується у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Водночас заявник на спростування оскаржуваного судового рішення не посилався на висновок, який викладений у постанові Верховного Суду, щодо застосування норми права у спірних правовідносинах з питань валюти виконання зобов`язання за договором позики.
Інші доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанцій не спростовують, на законність оскаржуваного судового рішення не впливають, зводяться до власного тлумачення норм права, необхідності переоцінки доказів.