ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
06 липня 2021 року
м. Київ
Справа № 906/562/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Губенко Н.М. - головуючий, Бакуліна С.В., Баранець О.М.,
за участю секретаря судового засідання - Охоти В.Б.,
представників учасників справи:
позивача - не з`явився,
відповідача - ОСОБА_1., Слівінський А.О.,
третьої особи-1 - Папірник О.Є.,
третьої особи-2 - Кохан І.М., Слівінський А.О.,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Підприємства Коростишівської райспоживспілки "Кооперативний ринок"
на рішення Господарського суду Житомирської області
у складі судді Давидюка В.К.
від 02.03.2021 та
на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду
у складі колегії суддів: Василишин А.Р., Бучинська Г.Б., Філіпова Т.Л.
від 12.05.2021
за позовом Підприємства Коростишівської райспоживспілки "Кооперативний ринок"
до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: Комунальне підприємство "Міський ринок" Коростишівської міської ради, Коростишівська міська рада Коростишівського району Житомирської області
про зобов`язання звільнити торгівельний майданчик та стягнення неустойки у розмірі 36 450,00 грн.
Розпорядженням Заступника керівника апарату - керівника секретаріату Касаційного господарського суду від 30.06.2021 № 29.3-02/1699, у зв`язку з відпусткою судді Кролевець О.А., призначено проведення повторного автоматизованого розподілу судової справи № 906/562/20.
Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи (касаційної скарги, апеляційної скарги, заяви) між суддями від 30.06.2021 для розгляду справи № 906/562/20 визначено колегію суддів Касаційного господарського суду у складі: Губенко Н.М. - головуючий, Бакуліна С.В., Баранець О.А.
ІСТОРІЯ СПРАВИ
1. Короткий зміст позовних вимог
Підприємство Коростишівської райспоживспілки "Кооперативний ринок" звернулося до Господарського суду Житомирської області з позовом до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про зобов`язання Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 звільнити торгівельний майданчик № 18; № 25 від кіоску шляхом вивезення його за межі Підприємства Коростишівської райспоживспілки "Кооперативний ринок" та стягнення з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 неустойки в розмірі 36 450,00 грн.
Позовні вимоги мотивовані тим, що відповідач не в повному обсязі виконував свої зобов`язання за договором оренди від 31.12.2013 № 134, тому позивач звернувся до суду і рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 03.04.2018 у справі № 295/6827/16-ц з відповідача стягнуто неустойку в сумі 56 862,00 грн за період з 01.01.2015 по 01.04.2018. Відповідач не виконує рішення суду та не сплачує неустойку, не звільняє торгівельні майданчики від кіоску, який там встановлений, що стало підставою для звернення до суду з даним позовом про звільнення такого майданчика в примусовому порядку та стягнення неустойки, передбаченої частиною 2 статті 785 Цивільного кодексу України, за період з 01.04.2018 по 01.05.2020.
2. Стислий виклад обставин справи, встановлених судами першої та апеляційної інстанцій
31 грудня 2013 року між Підприємством Коростишівської райспоживспілки "Кооперативний ринок" (надалі - Орендодавець) та Приватним підприємцем ОСОБА_1 (надалі - Орендар) укладено договір оренди № 134 (надалі - Договір).
Відповідно до пункту 1.1 Договору його предметом є торгівельні майданчики № НОМЕР_2, № НОМЕР_1 загальною площею 6,75 кв. м та 6,75 кв. м, місцезнаходження яких зазначено на плані розміщення торгівельних місць ринку.
Згідно з пунктом 2.1 Договору Орендар набуває права користування об`єктом оренди з дати початку дії Договору, відповідно до пункту 6 Договору.
Пунктом 3.1 Договору передбачено, що орендна плата становить 364,50 грн за кожний торгівельний майданчик на місяць та вноситься Орендарем на розрахунковий рахунок або в касу Орендодавця до 10 числа місяця, за який проводиться оплата.
Відповідно до пункту 4.2.5 Договору Орендодавець має право у разі якщо Орендар після припинення дії Договору в семиденний термін не звільнить об`єкт оренди, Орендодавець переміщає тимчасову споруду, що встановлена на орендованому торговельному місці на штрафмайданчик ринку.
Згідно з пунктом 4.3.8 Договору Орендар зобов`язується у разі припинення або розірвання Договору у семиденний термін звільнити об`єкт оренди та повернути його Орендодавцю у стані не гіршому, ніж на момент передачі його в оренду, та відшкодувати Орендодавцю збитки у разі погіршення стану або втрати (повної або часткової) об`єкта оренди з вини Орендаря.
Пунктом 6.1 Договору передбачено, що його укладено на 1 рік і діє з 01.01.2014 по 31.12.2014.
Договір не містить умов щодо порядку повернення Орендарем торгівельних майданчиків з оренди після закінчення його дії чи припинення.
Рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 03.04.2018 у справі № 295/6827/16-ц, яке залишено без змін постановою Апеляційного суду Житомирської області від 29.05.2018, стягнуто з ОСОБА_1 на користь Підприємства Коростишівської райспоживспілки "Кооперативний ринок" 56 862,00 грн неустойки за Договором за період з 01.01.2015 по 01.04.2018.
Позивач направив відповідачу лист від 14.02.2019 № 45, в якому повідомив про необхідність виконання рішення суду у справі № 295/6827/16-ц та вказав про нарахування неустойки за користування торгівельними майданчиками № 18, № 25.
Також позивач направив на адресу відповідача лист від 04.11.2019 № 180 про наявність заборгованості та про звільнення кіоску від товарів та пропонував відповідачу укласти договір на торгівельні майданчики № 18, № 25 і використовувати їх в законний спосіб.
За інформацією з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань за пошуковими параметрами відповідача, вбачається, що ОСОБА_1 відповідно до запису про проведення державної реєстрації № 23050000000023451 від 11.01.2010 зареєстрований як суб`єкт підприємницької діяльності, 17.05.2015 на підставі власного рішення внесено запис про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця за № 23050060002023451, а 04.02.2019 ОСОБА_1 зареєстрований як фізична особа-підприємець (запис за № 23050000000042412).
В матеріалах справи відсутні будь-які докази, котрі б свідчили про здійснення відповідачем в даний період торгівлі (з порушенням вимог Закону).
Після повторної державної реєстрації як фізична особа-підприємець, відповідач вже користується асфальтобетонним покриттям на підставі договору надання в оренду окремого елементу благоустрою комунальної власності, укладеного 17.12.2019 між Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 та Коростишівською міською радою Коростишівського району Житомирської області.
3. Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції
Рішенням Господарського суду Житомирської області від 02.03.2021 у справі № 906/562/20, залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 12.05.2021, у задоволенні позовних вимог відмовлено.
Рішення судів першої та апеляційної інстанцій мотивовано тим, що:
- позивач, якому відповідач не повернув річ на вимогу, скористався своїм правом, передбаченим частиною 2 статті 16 Цивільного кодексу України, шляхом звернення до Богунського районного суду м. Житомира із позовом до ОСОБА_1 про стягнення неустойки за період з 01.01.2015 по 01.04.2018;
- відповідач припинив підприємницьку діяльність 17.05.2015, тому був позбавлений права та можливості з вказаної дати здійснювати торгівлю на ринку та використовувати торгівельні майданчики №НОМЕР_2 та № НОМЕР_1;
- акт від 01.04.2020, який складений комісією позивача, не є належним доказом продовження використання торговельного місця ОСОБА_1 та наявності умислу у відповідача на ухилення від повернення об`єкта оренди;
- заперечуючи факт звільнення торговельних майданчиків, позивач не скористався правом перемістити тимчасові споруди відповідача, що ніби-то встановлені на орендованих торговельних майданчиках на штраф майданчик ринку, у спосіб їх демонтажу та вивезення за межі території ринку, відповідно до підпунктів 4.2.5 та 4.3.8 Договору, а також не надав належних, допустимих та достовірних доказів на підтвердження того, що станом на 22.05.2020 та на даний час торговельні майданчики не звільнені і на їх площі розміщені тимчасові споруди, які належать ОСОБА_1, які ним використовуються для торгівлі на ринку;
- подання позивачем даного позову є зловживання правом та порушення таких засад цивільного законодавства як справедливість, добросовісність та розумність.
4. Короткий зміст вимог касаційної скарги. Узагальнені доводи касаційної скарги. Доводи інших учасників справи
У касаційній скарзі скаржник просить скасувати рішення Господарського суду Житомирської області від 02.03.2021 та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 12.05.2021 у даній справі та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.
Підставами касаційного оскарження судових рішень Підприємство Коростишівської райспоживспілки "Кооперативний ринок" зазначило пункт 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, а саме, застосування судами попередніх інстанцій частини 2 статті 785 Цивільного кодексу України без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 10.04.2018 у справі № 910/9328/17, від 11.04.2018 у справі № 914/4238/15, від 24.04.2018 у справі № 910/14032/17, від 28.08.2018 у справі № 913/155/17, від 09.09.2019 у справі № 910/16362/18, від 24.10.2019 у справі № 904/3315/18, від 13.12.2019 у справі № 910/20370/17 та у постанові Верховного Суду України від 02.09.2014 у справі № 3-85гс14.
Учасники справи відзиви на касаційну скаргу не надали, що відповідно до частини 3 статті 295 Господарського процесуального кодексу України не перешкоджає перегляду судових рішень.
5. Позиція Верховного Суду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частини 1 та 2 статті 300 Господарського процесуального кодексу України).
Як вже зазначалось, касаційне провадження у справі відкрито відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, яка визначає, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Отже, відповідно до положень цих норм касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.
Визначення подібності правовідносин міститься у правових висновках, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду та об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.
Так, об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 27 березня 2020 року у справі № 910/4450/19 зазначила, що подібність правовідносин в іншій аналогічній справі визначається за такими критеріями: суб`єктний склад сторін спору, зміст правовідносин та об`єкт (предмет).
Велика Палата Верховного Суду виходить з того, що подібність правовідносин означає тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. При цьому, зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (пункт 32 постанови від 27 березня 2018 року у справі № 910/17999/16; пункт 38 постанови від 25 квітня 2018 року у справі № 925/3/17, пункт 40 постанови від 25 квітня 2018 року у справі №910/24257/16). Такі ж висновки були викладені у постановах Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі № 910/8956/15 та від 13 вересня 2017 року у справі № 923/682/16.
Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах необхідно розуміти такі рішення, де подібними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (пункт 6.30 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 910/719/19, пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2018 року у справі № 922/2383/16; пункт 8.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 910/5394/15-г; постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 2-3007/11; постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 757/31606/15ц).
У касаційній скарзі скаржник зазначає, що оскаржені судові рішення прийнято з порушенням частини 2 статті 785 Цивільного кодексу України та без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 10.04.2018 у справі № 910/9328/17, від 11.04.2018 у справі № 914/4238/15, від 24.04.2018 у справі № 910/14032/17, від 28.08.2018 у справі № 913/155/17, від 09.09.2019 у справі № 910/16362/18, від 24.10.2019 у справі № 904/3315/18, від 13.12.2019 у справі № 910/20370/17 та у постанові Верховного Суду України від 02.09.2014 у справі № 3-85гс14.
Суд зазначає, що Верховний Суд у постанові від 13.12.2019 у справі № 910/20370/17, на яку посилається скаржник та, у якій правовідносини є подібними до справи № 906/562/20, у розумінні критеріїв подібності, виклав наступні висновки, підстав для відступу від яких Суд у даній справі не вбачає:
"Аналіз приписів частин 1-3, 6 статті 283 Господарського кодексу України (далі - ГК України) дозволяє дійти висновку, що орендні правовідносини, які виникають між суб`єктами господарювання, опосередковуються укладенням договору оренди, за яким одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендодавцю) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності; об`єктом оренди може бути індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення, що не втрачає у процесі використання своєї споживчої якості (неспоживна річ).
За змістом статті 42 ГК України вбачається, що підприємництво як самостійна, ініціативна, систематична господарська діяльність, здійснюється суб`єктами господарської діяльності на власний ризик з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
Отже, підприємницька діяльність у вигляді надання індивідуально визначеного майна в оренду іншим суб`єктам господарювання для використання його у господарській діяльності передбачає ризики, що можуть бути пов`язані з використанням (експлуатацією) об`єкта оренди, обслуговуванням, його монтажем (демонтажем) тощо.
Відтак, при укладенні договору оренди майна, призначеного для використання у господарській діяльності, орендар та орендодавець, керуючись принципом свободи договору згідно із статтею 627 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), можуть передбачити умови щодо особливостей передання об`єкта оренди від орендодавця до орендаря, експлуатації (використання) орендованого майна у процесі здійснення господарської діяльності орендарем, а також умови щодо повернення об`єкта оренди орендодавцю після спливу строку дії договору оренди.
За змістом частини 6 статті 283 та частини 4 статті 291 ГК України вбачається, що до відносин оренди між суб`єктами господарювання застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом. Правові наслідки припинення договору оренди визначаються відповідно до умов регулювання договору найму Цивільним кодексом України.
Аналіз частини 1 статті 759 та частини 1 статті 785 ЦК України дозволяє дійти висновку, що договір найму (оренди) зумовлює право наймача (орендаря) користуватися орендованим майном впродовж строку дії договору із сплатою наймодавцю (орендодавцю) орендної плати, погодженої умовами договору оренди; припинення договору найму зумовлює обов`язок наймача негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.
Невиконання наймачем обов`язку щодо поверненні речі зумовлює право наймодавця на застосування до наймача особливого виду майнової відповідальності у сфері орендних правовідносин, який полягає у сплаті наймачем, який прострочив виконання обов`язку щодо повернення речі, неустойки у вигляді подвійної плати за користування річчю за час прострочення відповідно до частини 2 статті 785 ЦК України.
Особливий статус зазначеної неустойки обумовлений тим, що зобов`язання наймача (орендаря) з повернення об`єкта оренди виникає після закінчення дії договору оренди і наймодавець (орендодавець) в цьому випадку позбавлений можливості застосовувати щодо недобросовісного наймача інші засоби стимулювання до виконання, окрім як використання права на стягнення неустойки в розмірі подвійної плати за користування орендованим майном. При здійсненні оцінки правомірності заявлених вимог про стягнення неустойки в порядку частини 2 статті 785 ЦК України обов`язковим для суду є врахування обставин невиконання орендарем зобов`язання щодо неповернення майна в контексті його добросовісної поведінки як контрагента за договором оренди та її впливу на обставини неповернення майна орендодавцеві зі спливом строку дії орендних правовідносин.
Такий висновок узгоджується з правовою позицією Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 24.10.2019 у справі №904/3315/18 (пункти 137-139), від якої колегія суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду не вбачає за необхідне відступати при розгляді даної справи.
Верховний Суд зазначає, що однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини 1 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, що зумовлює вимогу щодо сумлінної та чесної поведінки суб`єктів при виконанні своїх юридичних обов`язків та здійсненні своїх суб`єктивних прав. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.
При розгляді спорів про стягнення неустойки судам необхідно враховувати, що право наймодавця вимагати оплати неустойки відповідно до частини 2 статті 785 ЦК України та обов`язок наймача сплачувати таку неустойку зберігається до моменту повернення наймачем наймодавцю орендованого майна. Винятком з такого правила можуть бути, зокрема, підтверджені належними доказами неправомірні дії (бездіяльність) наймодавця, спрямовані на ухилення від обов`язку прийняти орендоване майно та оформити повернення наймачем орендованого майна, про що зроблено висновок Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду у постанові 10.04.2018 у справі №910/9328/17 (пункт 11) та постанові 28.08.2018 у справі №913/155/17 (пункт 37), від якого колегія суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду не вбачає за необхідне відступати при розгляді справи №910/20370/17.
За змістом статей 610, 611, 612 ЦК України вбачається, що невиконання зобов`язання у погоджений сторонами в договорі строк є порушенням зобов`язання, що зумовлює застосування до боржника наслідків, встановлених договором або законом, зокрема, неустойки згідно з частиною 2 статті 785 ЦК України. Законодавцем у частині 1 статті 614 ЦК України визначено, що особа, яка порушила зобов`язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов`язання.
Для застосування наслідків, передбачених частиною 2 статті 785 ЦК України, необхідна наявність вини (умислу або необережності) в особи, яка порушила зобов`язання, відповідно до вимог статті 614 ЦК України. Тобто судам необхідно встановити обставини, за яких орендар мав можливість передати майно, що було предметом оренди, але умисно цього обов`язку не виконав.
Такого правового висновку дійшов Верховний Суд України у постанові 02.09.2014 у справі №3-85гс14, а також Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у постанові 11.04.2018 у справі №914/4238/15, постанові 24.04.2018 у справі №910/14032/17 та у постанові 09.09.2019 у справі №910/16362/18 (пункт 51), від якого колегія суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду не вбачає за необхідне відступати при розгляді справи №910/20370/17.
До предмета доказування при розгляді спорів щодо стягнення неустойки в порядку частини 2 статті 785 ЦК України, як подвійної плати за користування орендованим майном після спливу строку дії договору оренди, входять обставини невжиття орендарем належних заходів щодо повернення орендодавцю об`єкта оренди за наслідком припинення орендних правовідносин за відсутності умов, які б перешкоджали орендарю вчасно повернути майно орендодавцю у визначений договором оренди строк; умисне ухилення орендаря від обов`язку щодо повернення орендодавцю об`єкта оренди; утримання орендованого майна у володінні орендаря та перешкоджання орендарем в доступі орендодавця до належного йому об`єкта оренди; відсутності з боку орендодавця бездіяльності та невчинення ним дій, спрямованих на ухилення від обов`язку прийняти орендоване майно від орендаря та оформити повернення наймачем орендованого майна.
Обставини вчинення орендарем дій з повернення орендованого майна та відсутність у нього умислу на ухилення від повернення об`єкта оренди виключають можливість застосування орендодавцем до орендаря відповідальності у вигляді неустойки в порядку частини 2 статті 785 ЦК України. Аналогічну правову позицію викладено Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду у постанові від 08.05.2018 у справі №910/1806/17".
Так, приймаючи оскаржувані судові рішення у даній справі № 906/562/20, судами попередніх інстанцій не було враховано висновків у наведеній постанові Верховного Суду від 13.12.2019 у справі № 910/20370/17 та:
- не дано оцінки змісту пункту 4.3.8 Договору, яким сторонами унормовано, що орендар зобов`язується у разі припинення або розірвання договору у 7-ми денний термін звільнити об`єкт оренди та повернути його орендодавцеві у стані не гіршому, ніж на момент передачі його в оренду, та відшкодувати орендодавцеві збитки у разі погіршення стану або втрати (повної або часткової) об`єкта оренди з вини орендаря;
- не встановлено обставин, які б засвідчували факт повернення Орендарем предмету Договору, який він отримав від позивача та використовував, що підтверджується обставинами, встановленими у справі № 295/6827/16-ц;
- не надано оцінки тій обставині, що позивач просив звільнити від майна відповідача саме той предмет оренди, який він йому передав і який він повинен повернути саме позивачу, де б він не знаходився, оскільки матеріали справи не містять ані доказів, ані позиції відповідача, відповідно до яких належний останньому на праві власності кіоск розміщено не на території позивача;
- залишено поза увагою, що обов`язок з повернення орендованого майна як законом так і Договором був покладений саме на Орендаря, який під час розгляду справи не надав будь-яких пояснень чи доказів про те, що він повернув об`єкт оренди, вживав заходів з повернення об`єкта оренди Орендодавцю, але незалежно від його бажання об`єкт оренди не був повернутий Орендодавцю.
Суд зазначає про хибність висновків судів попередніх інстанцій про те, що звертаючись до суду з позовом про стягнення неустойки на підставі частини 2 статті 785 Цивільного кодексу України до особи, яка отримала майно у користування, і не виконала обов`язку щодо його негайного повернення після припинення договору, позивач зловживає правом та порушує такі засади цивільного законодавства як справедливість, добросовісність та розумність, оскільки у разі невиконання (несвоєчасного виконання) наймачем (орендарем) обов`язку щодо повернення речі з найму (оренди) з її подальшим утриманням у своєму володінні після припинення договору, що відбулося у спірних правовідносинах, правовідносини не можуть врегульовуватись іншим чином, ніж визначено частиною другою 2 статті 785 Цивільного кодексу України.
Також є хибними висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що припинення відповідачем підприємницької діяльності в якості фізичної особи - підприємця та відсутність права здійснювати підприємницьку діяльність, свідчить про звільнення орендованого майна, оскільки не відповідають умовам пункту 4.3.8 Договору щодо дотримання Орендарем обов`язку зі звільнення об`єкта оренди та повернення його Орендодавцеві за наслідком припинення цього договору.
Крім того, Суд зазначає, що посилаючись на те, що позивач допускає бездіяльність щодо використання свого права, передбаченого пунктом 4.2.5 Договору з переміщення на штрафмайданчик тимчасової споруди, що встановлена на орендованому торговельному місці, суди попередніх інстанцій помилково не врахували, що така умова Договору є правом Орендодавця, а не його обов`язком, застосовується за його волевиявленням і не може перешкоджати зверненню з позовом про звільнення орендованого майна та стягнення неустойки.
Місцевий та апеляційний господарські суди не надали оцінки доводам позивача та не дослідили того, чи є обставина неповернення відповідачем орендованого майна позивачу наслідком його недобросовісної поведінки, та чи вчинялись ним дії, спрямовані на свідоме уникнення повернення орендованого майна Орендодавцю.
Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 73, 74, 76, 77, 86, 236-238, 282 Господарського процесуального кодексу України визначено обов`язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову.
Для повного і всебічного розгляду справи важливим є встановлення та аналіз сукупного зв`язку зазначених вище обставин, а їх відсутність не дає змогу розглянути спір у відповідності до вимог законодавства та встановити наявність підстав для задоволення чи відмові у задоволенні позовних вимог.
З огляду на наведене суд касаційної інстанції дійшов висновку, що судами першої та апеляційної інстанцій належним чином не з`ясовано й не перевірено усіх обставин справи, що є порушенням вимог статей 86, 236 Господарського процесуального кодексу України щодо прийняття судового рішення на підставі всебічного, повного і об`єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
Під час нового розгляду справи судам слід установити й дослідити фактичні обставини справи, які мають значення для її правильного вирішення, а також надати їм належну правову оцінку з урахуванням викладеного в цій постанові та на підставі норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини.