Постанова
Іменем України
01 липня 2021 року
м. Київ
справа № 759/14793/14-ц
провадження № 61-7382св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В. (суддя-доповідач),
суддів: Білоконь О. В., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф., Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3,
представник позивачів - ОСОБА_4,
відповідач - ОСОБА_5,
представник відповідача -ОСОБА_6,
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадженнякасаційну скаргу представника ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 - адвоката Пасічник Катерини Михайлівни на постанову Київського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Фінагеєва В. О., Кашперської Т. Ц., Яворського М. А.,від 31 березня 2021 року.
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2014 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 звернулися
до суду з позовом до ОСОБА_5, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, про витребування майна з чужого незаконного володіння та визнання права власності.
Свої вимоги позивачі мотивували тим, що 08 листопада 2010 року квартира, яка належала їм, була продана їх повіреною особою ОСОБА_9 своїй дочці ОСОБА_7 за значно заниженою ціною. 11 квітня 2011 року квартира була подарована ОСОБА_7 своїм батькам ОСОБА_9 та ОСОБА_8 в рівних частинах - по 1/2 частині. 07 грудня 2012 року ОСОБА_9 та ОСОБА_8 під час дії ухвали про арешт квартири продали її ОСОБА_5 . Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 11 грудня 2013 року позов ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про визнання недійсним договору купівлі-продажу, укладеного на підставі зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою стороною, задоволено. Позивачі, посилаючись на пункт 3 частини першої статті 388 ЦК України, вважали, що квартира може бути витребувана у добросовісного набувача, оскільки вибула з їх власності у зв`язку із зловмисною домовленістю представника власника з іншою стороною договору.
Із урахуванням зазначеного, позивачі просили позов задовольнити: витребувати у ОСОБА_5 на свою користь квартиру АДРЕСА_1 ; повернути вказану квартиру у спільну часткову власність ОСОБА_3, ОСОБА_2, ОСОБА_1, визнавши за кожним із позивачів право власності на 1/3 частки у спільній частковій власності на зазначену квартиру.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Святошинського районного суду міста Києва, у складі судді Миколаєць І. Ю., від 18 серпня 2020 року позов ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_2 задоволено.
Визнано за ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_2 право власності
по 1/3 частині двокімнатної квартири АДРЕСА_1, житловою площею 26,1 кв. м, загальною
площею 45,0 кв. м.
Витребувано у ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1, житловою площею 26,1 кв. м, загальною площею 45,0 кв. м.
Вирішено питання щодо розподілу витрат по сплаті судового збору.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позовні вимоги підлягають до задоволення, оскільки спірна квартира вибула з володіння позивачів на підставі договору купівлі-продажу, визнаного судом недійсним. З огляду на обставини справи, суд першої інстанції дійшов висновку, що ефективним способом захисту прав позивачів, який поновить їх права, буде визнання права власності за ними на майно та витребування цього майна у відповідача на їх користь.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 31 березня 2021 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_5 - ОСОБА_6
та апеляційну скаргу представника ОСОБА_8 - ОСОБА_10 задоволено.
Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 18 серпня
2020 року скасовано та прийнято нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_2 відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу витрат по сплаті судового збору.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що позивачі доручили ОСОБА_9 продати належну їм квартиру за ціною та на умовах на її розсуд, тобто висловили свою волю на відчуження квартири та самі встановили особу, якому надали повноваження розпорядитися їхнім майном, а саме відчужити квартиру. Позивачі, надаючи ОСОБА_9 зазначені повноваження, проявивши розумну обачність, не могли не розуміти, що надані зазначеній особі повноваження передбачають можливість діяти будь-яким чином на її власний розсуд, в тому числі у спосіб і на умовах, що не відповідають інтересам позивачів.
За вказаних обставин, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що покладення цивільної відповідальності у вигляді витребування квартири виключно на добросовісного набувача, який жодних протиправних дій не вчиняв, не буде відповідати принципу справедливості та, по суті буде для останнього надмірним тягарем, враховуючи позицію позивачів, яка фактично полягає в покладенні на добросовісного набувача обов`язку самостійно відшукувати можливості для відповідної компенсації. В даному випадку права позивачів можуть бути поновлені шляхом відшкодування збитків за рахунок особи, яка їх завдала, а відтак, вимоги про витребування майна у порядку статті 388 ЦК України у добросовісного набувача за зазначених обставин визнані судом апеляційної інстанції такими, що не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи
30 квітня 2021 року представник ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 - ОСОБА_4 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою,
в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного суду
від 31 березня 2021 рокуі залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Підставами касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, посилаючись на необхідність відступлення від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 742/3315/16-ц
та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні (пункт 2 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України).
Заявник також вказує на відсутність висновку Верховного Суду щодо
питання застосування норм права у подібних правовідносинах
(пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України) та порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, внаслідок неналежного дослідження судом зібраних
у справі доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Заявник посилається на те, що при вирішенні спору апеляційним судом неправильно встановлено обставини справи, неправильно вирішено спір. Доводи касаційної скарги зводяться до того, що сам по собі факт надання позивачами повноважень представникові на продаж спірної квартири будь-якій особі за будь-якою ціною, шляхом видачі відповідних довіреностей, не свідчить про те, що майно вибуло із власності позивачів саме з їхньої волі. За результатами аналізу змісту виданих позивачами довіреностей від 04 червня 2009 року та 12 березня 2009 року, якими представникові було надано повноваження на укладення договору купівлі-продажу, та підстави, на якій договір купівлі-продажу було визнано судом недійсним, можна дійти висновку про те, що спірна квартира вибула з володіння позивачів не з їхньої волі, а іншим шляхом, а саме внаслідок зловмисної домовленості їх представника з іншою стороною, що свідчить про наявність підстав для витребування квартири на підставі пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 24 травня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі.
Ухвалою Верховного Суду від 24 червня 2021 року справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 до ОСОБА_5, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, про витребування майна з чужого незаконного володіння та визнання права власності призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У поданому відзиві на касаційну скаргу представник ОСОБА_5 - ОСОБА_6 посилається на те, що відповідач належними доказами підтвердила факт реального оплатного придбання нею квартири у осіб, які як виявилося не мали права відчужувати спірну квартиру, про що відповідач не знала та не могла знати. Відповідач належними доказами підтвердила свій статус добросовісного набувача спірного майна. Районним судом, на відміну від апеляційного суду, не досліджувалися довіреності, які були видані позивачами їх довірителю, а також умови виданих довіреностей. Позивачі мали намір відчужити спірну квартиру. Доводи касаційної скарги не спростовують правильного по суті судового рішення апеляційного суду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
На підставі свідоцтва про право власності від 05 листопада 1998 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 були власниками в рівних частинах квартири АДРЕСА_1 .
Згідно змісту довіреностей № NYC-10661321 від 12 березня 2009 року, № NYC-10379114В та № NYC-10379113В від 04 червня 2009 року позивачі доручили ОСОБА_9 продати їх квартиру за ціною та на умовах на її розсуд.
08 листопада 2010 року представник ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 - ОСОБА_9, діючи на підставі довіреностей від власників (позивачів у справі), уклала договір купівлі-продажу квартири, за яким квартиру було продано ОСОБА_7 за ціною 60 тис. грн.
11 квітня 2011 року ОСОБА_7 уклала договір дарування квартири, на підставі якого квартира перейшла у власність ОСОБА_8 та ОСОБА_9 в рівних частинах, які 08 грудня 2012 року відчужили спірну квартиру ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу.
Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 11 грудня 2013 року у справі № 2608/14220/12, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 08 листопада 2016 року та постановою Верховного Суду від 04 грудня 2019 року, визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири, укладений 08 листопада 2010 року між ОСОБА_9 в інтересах ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3, з однієї сторони, та ОСОБА_7, з іншої сторони, як такий, що вчинений у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою стороною.
Вказаними рішеннями у справі № 2608/14220/12 встановлено, що ОСОБА_9 вчинила правочин від імені позивачів на шкоду інтересам останніх, шляхом зловмисної домовленості зі своєю донькою ОСОБА_7, за заниженою ціною. У подальшому за безвідплатним договором ОСОБА_9 сама стала співвласником квартири, тобто фактично уклала оспорюваний договір в своїх інтересах.
Спірна квартира перебуває у власності ОСОБА_5, яка згідно з висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 04 грудня 2019 року у справі № 2608/14220/12, не позбавлена права доводити добросовісність набуття права власності на квартиру та неможливість її витребування на підставі статті 388 ЦК України.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з положеннями пунктів 2, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Статтею 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.
За положеннями статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Разом з тим відповідно до положень статті 330 ЦК України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо згідно зі статтею 388 цього кодексу майно не може бути витребуване в нього.
Згідно з положеннями статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Розглядаючи спори щодо витребування такого майна, суди повинні мати на увазі, що у позові про витребування майна може бути відмовлено лише з підстав, зазначених у статті 388 ЦК України. Під час розгляду спорів про витребування майна суди мають установити всі юридичні факти, визначені статями 387 та 388 ЦК, зокрема чи набуто майно з відповідних правових підстав, чи є підстави набуття майна законними, чи є набувач майна добросовісним набувачем тощо.
У разі встановлення, що відповідач є добросовісним набувачем, суд повинен установити, чи вибуло майно з володіння власника поза його волею.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, провадження 14-144цс18).
Задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.
Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.
Подібний за змістом правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, провадження № 14-208цс18.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Поняття "майно" у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини втручання держави в право на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання.
У своїй діяльності Європейський суд з прав людини керується принципом пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу" між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Втручання у право мирного володіння майном та право на повагу до житла, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, може розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції,
статті 8 Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами особи, яка заявила про захист права, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання.
Як встановлено судами, позивачам на праві власності належала квартира АДРЕСА_1 . 08 листопада 2010 року представник ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 - ОСОБА_9, діючи на підставі довіреностей від імені позивачів, уклала договір купівлі-продажу квартири, за яким квартиру було продано її доньці ОСОБА_7 за ціною 60 тис. грн.
11 квітня 2011 року ОСОБА_7 подарувала квартиру своїм батькам ОСОБА_8 та ОСОБА_9 .
При розгляді справи № 2608/14220/12 суди встановили, що ОСОБА_9 вчинила правочин від імені позивачів на шкоду останнім (за заниженою ціною), маючи зловмисну домовленість зі своєю донькою ОСОБА_7 . У подальшому за безвідплатним договором ОСОБА_9 стала співвласником квартири, тобто, фактично уклала оспорюваний договір в своїх інтересах. Внаслідок цього договір купівлі-продажу квартири від 08 листопада 2010 року був визнаний недійсним.
Згідно з частиною четвертою статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про відмову у задоволенні позовних вимог у частині витребування спірної квартири, не врахував встановлені у справі № 2608/14220/12 обставини, зокрема те, що договір купівлі-продажу квартири, укладений 08 листопада 2010 року між ОСОБА_9 в інтересах ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3, з однієї сторони, та ОСОБА_7, з іншої сторони, визнано недійсним, що свідчить про те, що спірна квартира вибула із володіння позивачів поза їх волею.
Враховуючи встановленні у справі № 2608/14220/12 обставини, а також правильно встановивши інші обставини у цій справі, надавши належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог в частині витребування з чужого незаконного володіння ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_2 квартири АДРЕСА_1, оскільки спірна квартира вибула з володіння її власників поза їх волею, внаслідок зловмисної домовленості довіреної особи позивачів з іншою стороною правочину, а тому вони мають передбачене частиною першою статті 388 ЦК України право на повернення майна у своє володіння.
Колегія суддів враховує інтереси позивачів як власників спірної квартири, які здійснюють захист порушеного права власності, надаючи їм оцінку з точки зору балансу з правами та інтересами добросовісного набувача ОСОБА_5, вважає, що права та інтереси власників ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_2, які позбулися володіння квартирою внаслідок зловмисної домовленості ОСОБА_9 та ОСОБА_7, за обставин цієї справи перевищують інтереси добросовісного набувача, який набуває право власності на майно лише у випадку, якщо згідно зі статтею 388 ЦК України майно не може бути витребуване в нього.
Право довірителя на відшкодування збитків за рахунок представника та іншої сторони договору, регламентоване частиною другою статті 232 ЦК України, не позбавляє власника права на захист своїх прав з використанням механізму, передбаченого частиною першою статті 388 ЦК України, шляхом витребування власником майна у добросовісного набувача.
Слід зазначити, що ОСОБА_5 не позбавлена права на відшкодування за рахунок продавця майна збитків на підставі статті 661 ЦК України. Розрахунки між власником та добросовісним набувачем при витребуванні майна із чужого незаконного володіння проводяться у відповідності до порядку, визначеного статтею 390 ЦК України.
Враховуючи те, що задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника, вимоги позивачів в частині визнання права власності на спірну квартиру до задоволення не підлягають.
Із урахуванням зазначеного, касаційна скарга підлягає до часткового задоволення, постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню в частині вирішення позовних вимоги про витребування з чужого незаконного володіння ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_2 квартири АДРЕСА_1, із залишенням у цій частині в силі рішення суду першої інстанції.
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції в зазначеній частині належним чином виконав вимоги статті 89 ЦПК України щодо оцінки доказів і дотримався вимог статті 263 ЦПК України щодо законності та обґрунтованості рішення суду, а рішення суду першої інстанції в цій частині було помилково скасовано судом апеляційної інстанції.
За правилами статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
За результатом розгляду справи суд здійснює розподіл судових витрат між сторонами у відповідності до положень статті 141 ЦПК України.
Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Позивачами під час розгляду справи у суді першої інстанції понесені судові витрати у розмірі 5 124, 00 грн, що складаються з судового збору у розмірі 3 654, 00 грн, витрат на оплату оголошень в газеті "Урядовий кур`єр" у розмірі 630, 00 грн та 840, 00 грн.
Також за подання касаційної скарги заявниками сплачено судовий збір у розмірі 7 308, 00 грн.
Враховуючи пропорційність задоволених позовних вимог, із відповідачки на користь позивачів за розгляд справи у суді першої інстанції слід стягнути по 854, 00 грн на користь кожного із позивачів, що загалом складає 2 562, 00 грн, а за розгляд справи у суді касаційної інстанції по 1 218, 00 грн на користь кожного із позивачів, що загалом складає 3 654, 00 грн.
Таким чином загальний розмір судових витрат, понесених позивачами у суді першої та касаційної інстанції, які підлягають стягненню із відповідачки на користь позивачів складає 6 216, 00 грн (2 562+3 654=6 216), по 2 072, 00 грн на користь кожного з позивачів.
Керуючись статтями 141, 400, 402, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду