Постанова
Іменем України
30 червня 2021 року
м. Київ
справа № 466/674/18
провадження № 61-15681св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Висоцької В. С.,
суддів: Калараша А. А. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Петрова Є. В.,
Ткачука О. С.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - Генеральне консульство Республіки Польща у Львові,
треті особи: виконавчий комітет Львівської міської ради, Міністерство закордонних справ України,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Генерального консульства Республіки Польща у Львові на рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 23 вересня 2019 року у складі
судді Білінської Г. Б. та постанову Львівського апеляційного суду від 22 вересня 2020 рокуу складі колегії суддів: Левика Я. А., Приколоти Т. І., Шандри М. М., та касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 23 вересня 2019 року, додаткове рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 04 листопада 2019 року у складі судді Білінської Г. Б., та постанову Львівського апеляційного суду від 22 вересня 2020 року, у складі колегії суддів: Левика Я. А., Приколоти Т. І., Шандри М. М., у справі за позовом ОСОБА_1 до Генерального консульства Республіки Польща у Львові, треті особи: виконавчий комітет Львівської міської ради, Міністерство закордонних справ України, про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення коштів за час вимушеного прогулу,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до Генерального консульства Республіки Польщі у Львові, треті особи: виконавчий комітет Львівської міської ради, Міністерство закордонних справ України, про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення коштів за час вимушеного прогулу.
В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 посилалася на те, що вона працювала у Генеральному консульстві Республіки Польща у Львові на посадах референта та перекладача з 18 травня 2009 року до 02 січня 2018 року. На підставі трудового договору громадянина України з іноземним елементом від 05 квітня 2017 року вона прийнята на посаду перекладача за строковим трудовим договором до 31 березня 2018 року. 02 січня 2018 року її було ознайомлено з наказом № КG.LWOW.6020.2.2018 про припинення трудового договору від 05 квітня 2017 року у зв`язку із скороченням штату працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). Вона вважає звільнення на цій підставі незаконним через порушення встановленого порядку для такого звільнення з огляду на те, що у Генеральному консульстві Республіки Польща у Львові скорочення чисельності штату фактично не відбулось. Також разом із попередженням про наступне звільнення їй не було запропоновано інших вакантних посад, які були наявні на той час і до її звільнення.
Посилаючись на те, що її звільнення відбулось усупереч встановленого законом порядку, позивач просила визнати незаконним та скасувати наказ від 02 січня
2018 року № КG.LWOW.6020.2.2018 "Про припинення строкового трудового договору", яким її звільнено з 02 січня 2018 року з посади перекладача Генерального консульства Республіки Польща у Львові у зв`язку із скороченням штату працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, поновити її на цій посаді та стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 23 вересня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Визнано протиправним та скасовано наказ від 02 січня 2018 року № KG.LWOW.6020.2.2018 "Про припинення строкового трудового договору", яким ОСОБА_1 звільнено з посади перекладача Генерального консульства Республіки Польща у Львові з 02 січня 2018 року на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України.
Визнано ОСОБА_1 такою, що звільнена з посади перекладача Генерального консульства Республіки Польща у Львові з 31 березня 2018 року у зв`язку із закінченням строку трудового договору на підставі пункту 2 частини першої
статті 36 КЗпП України.
Стягнуто з Генерального консульства Республіки Польща у Львові на користь ОСОБА_1 невиплачену заробітну плату за період з 02 січня 2018 року до 31 березня 2018 року в сумі 69 591,77 грн.
Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив із того, що звільнення позивача відбулося з порушенням вимог статей 40, 49-2 КЗпП України, оскільки у день попередження про майбутнє вивільнення позивачеві не було запропоновано всі наявні вакантні посади, а також вакансії, які в подальшому відкривались у відповідача до дня її звільнення включно. Також відповідачем не надано доказів суду про наявність інших працівників, які мали переважне право на залишення на роботі перед позивачем.
Додатковим рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 04 листопада 2019 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Генерального консульства Республіки Польща у Львові про поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу та зобов`язання до негайного виконання рішення в частині стягнення заробітної плати за один місяць відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про поновлення на роботі, суд першої інстанції виходив із того, що строк трудового договору, укладений між сторонами, сплив 31 березня 2018 року, у зв`язку з чим позивача слід вважати звільненою з 31 березня 2018 року. В частині стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу та негайного виконання рішення щодо стягнення заробітної плати за один місяць, суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову з огляду на те, що звільнення позивача було протиправним, а тому відповідач повинен відшкодувати позивачеві заробітну плату за період з 02 січня 2018 року до 31 березня 2018 року в розмірі 69 591,77 грн, виходячи із середньомісячного заробітку. Ця сума, на думку суду, не є стягненням заробітної плати за час вимушеного прогулу, яка відшкодовується при поновленні на роботі, а тому і не підлягає негайному виконанню в межах суми за один місяць.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Львівського апеляційного суду від 22 вересня 2020 року рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 23 вересня 2019 року залишено без змін.
Додаткове рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 04 листопада 2019 року в частині відмови в стягненні середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми платежу за один місяць скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким допущено до негайного виконання рішення суду в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми платежу за один місяць у розмірі 23 197,25 грн. У решті додаткове рішення від 04 листопада 2019 року залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що ця справа судом першої інстанції розглянута з дотриманням правил підсудності та за загальними правилами, встановленими законодавством України, зважаючи на положення статей 1, 31 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року (далі - Віденська конвенція 1961 року), статей 1, 43 Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року (далі - Віденська конвенція 1963 року), статтей 1, 16 Консульської конвенції між Україною та Республікою Польща 1993 року (далі - Консульська конвенція 1993 року), а також пункти 1, 13 Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав України від 10 червня 1993 року № 198/93 (далі - Положення № 198/93), де вказано, що судовими імунітетами у цивільних справах наділені саме консульські посадові особи, а не установи. Про це ж йдеться і у статті 79 Закону України від 23 червня 2005 року № 2709-IV "Про міжнародне приватне право" (далі - Закон України "Про міжнародне приватне право"), а також у пункті 34 трудового договору, укладеного між сторонами. На думку апеляційного суду, відповідачем жодних обґрунтованих заперечень щодо наведених норм міжнародних актів та національного закону, а також положень трудового договору чи власних тлумачень на спростування згаданих статей міжнародних нормативно-правових актів, про що йшлося у листі, надісланому відповідачеві судом 24 лютого 2020 року (а.с. 80, т. 1), висловлено не було.
Залишаючи без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 04 листопада 2019 року, суд апеляційної інстанції погодився із висновками суду першої інстанції щодо порушення прав позивача при звільненні та необхідності поновлення таких, вважаючи, що до таких висновків суд першої інстанції дійшов на підставі всебічного і повного з`ясування обставин справи, дотримуючись принципу змагальності сторін. Також апеляційний суд погодився із висновками суду першої інстанції щодо звільнення позивача у зв`язку із закінченням строку трудового договору, зауваживши, що на час ухвалення рішення по справі закінчився строк дії трудового договору, укладеного між сторонами, а тому судом зроблено правильний висновок про необхідність зміни дати звільнення на дату закінчення строку дії трудового договору, а не поновлення на роботі, а також стягнуто середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з часу незаконного звільнення до 31 березня 2018 року.
Скасовуючи додаткове рішення суду першої інстанції в частині відмови в стягненні середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми платежу за один місяць та ухвалюючи в цій частині нове судове рішення, апеляційний суд, врахувавши рішення Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року
№ 8-рп/2013 та вимоги статті 430 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), допустив до негайного виконання рішення суду в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми платежу за один місяць у розмірі 23 197,25 грн (з розрахунку середньомісячної заробітної плати позивача).
Короткий зміст вимог касаційних скарг
У жовтні 2020 року Генеральне консульство Республіки Польща у Львові подало до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 23 вересня 2019 року та на постанову Львівського апеляційного суду від 22 вересня 2020 року, в якій просить оскаржувані судові рішення скасувати та закрити провадження у справі.
У жовтні 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 23 вересня 2019 року
в частині визнання її звільненою з посади перекладача Генерального консульства Республіки Польща у Львові з 31 березня 2018 року у зв`язку із закінченням строку трудового договору на підставі пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України, додаткове рішення цього ж суду від 04 листопада 2019 року та на постанову Львівського апеляційного суду від 22 вересня 2020 року, в якій просить судові рішення в оскаржуваній частині скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення, яким її позовні вимоги про поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу задовольнити, а саме: поновити її на посаді перекладача Генерального консульства Республіки Польща у Львові з 02 січня 2018 року, стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 14 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з Шевченківського районного суду м. Львова.
У січні 2021 року справа № 466/674/18 передана до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 17 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Як на підставу касаційного оскарження Генеральне консульство Республіки Польща у Львові посилається на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України та вказує, що відсутній правовий висновок Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме: звернення до суду, юрисдикція якого розповсюджується на територію України, з позовом до іноземної держави.
Генеральне консульство Республіки Польща у Львові обґрунтовує касаційну скаргу порушенням судом першої інстанції правил підсудності, вказуючи на те, що суд не врахував відсутність згоди компетентних органів іноземної держави - Республіки Польща на участь у справі як відповідача, що унеможливило набуття процесуального статусу відповідача Генеральним консульством Республіки Польща у Львові; не направили у встановленому законом порядку запит на отримання згоди компетентного органу Республіки Польща; не з`ясували, чи є згода компетентного органу Республіки Польща на розгляд спору в Україні; не направили копії позовної заяви із додатками, ухвали про відкриття провадження та судових викликів у встановленому законом порядку, чим порушили вимоги ЦПК України, Закону України "Про міжнародне приватне право", двосторонніх договорів, Віденської конвенції 1961 року.
Також Генеральне консульство Республіки Польща у Львові у касаційній скарзі посилається на порушення судами вимог процесуального закону щодо залучення до участі у справі третіх осіб. Судом першої інстанції всупереч вимогам частини п`ятої статті 53 ЦПК України не було постановлено ухвалу про залучення до участі у справі третьої особи - управління персоналом Львівської міської ради, яке брало участь у розгляді справи. Не погоджується заявник із рішенням суду в частині розміру відшкодування позивачеві заробітної плати за період з 02 січня 2018 року до 31 березня 2018 року.
Як на підставу касаційного оскарження ОСОБА_1 посилається на пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України та вказує, що судом апеляційної інстанції під час розгляду спору застосовано правовий висновок Верховного Суду з приводу застосування положень частини другої статті 39-1 КЗпП України у подібних правовідносинах, викладений в постанові від 02 липня 2020 року у справі № 461/3071/17 (провадження № 61-36657св18), та вказує на необхідність відступлення від такого висновку у подібних правовідносинах.
У вказаній справі предметом позову було поновлення на роботі особи, звільненої у зв`язку із закінченням строку трудового договору. У цій постанові зроблено висновок про те, що трудові договори, які укладено з працівниками на підставі пунктів 2, 3 частини першої статті 23 КЗпП України, належать до строкових трудових договорів. Особу було звільнено на підставі пункт 2 частини першої статті 36 КЗпП України, яка передбачає можливість припинення трудового договору у зв`язку з закінченням його строку. На цій підставі може бути припинений тільки строковий трудовий договір, укладений як строковий відповідно до закону. Якщо ж строковий трудовий договір укладено всупереч правилам статті 23 КЗпП України, то умова про строк є незаконною. Трудовий договір у такому разі вважається укладеним на невизначений строк і він не може бути припинений у зв`язку з закінченням строку. Крім того, припинення трудового договору після закінчення строку не вимагає заяви або якогось волевиявлення працівника. Свою волю на укладення строкового договору він уже виявив, коли писав заяву про прийняття на роботу за строковим трудовим договором. У цей же час він виразив і волю на припинення такого трудового договору після закінчення строку, на який він був укладений. Власник також не зобов`язаний попереджати або в інший спосіб інформувати працівника про майбутнє звільнення за пунктом 2 частини першої статті 36 КЗпП України.
Аргументи касаційної скарги ОСОБА_1 стосуються безпідставного застосування апеляційним судом цього правового висновку, оскільки вона зверталась із позовом щодо незаконного звільнення з інших підстав, а питання щодо закінчення строкового договору у позові нею не порушувалось. У касаційній скарзі заявник, посилаючись на правову позицію Верховного Суду України, викладену у постанові від 13 вересня 2017 року у справі № 6-254цс17, вказує, що за весь період перебування її у трудових відносинах із відповідачем трудова книжка їй жодного разу не поверталась, а впродовж восьми з половиною років безперервно знаходилась у відповідача та була видана їй тільки після звільнення, що, на її думку, може свідчити про безстроковість трудового договору.
Доводи інших учасників справи
Відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 мотивовано тим, що заявник у касаційній скарзі не обґрунтувала необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у правових позиціях Верховного Суду від 02 липня 2020 року у справі № 461/3071/17. Також постанова Верховного Суду України від 13 вересня 2017 року у справі № 6-254цс17, на яку посилається заявник, стосується інших обставин справи, ніж встановлений у справі, що переглядається, оскільки ця справа стосувалась застосування норм трудового законодавства та спеціальних норм, що регулюють трудові правовідносини у вищих навчальних закладах шляхом конкурсного відбору. Заявник помилково вважає, що між сторонами укладений трудовий договір на невизначений строк, адже у заявах про прийняття на роботу вона особисто вказувала строк цього договору.
Відзив на касаційну скаргу Генерального консульства Республіки Польща у Львові мотивований тим, що позов поданий до Генерального консульства Республіки Польща у Львові як до роботодавця, який відповідно до положень трудового законодавства України самостійно уклав трудовий договір, тобто вступив у трудові правовідносини з позивачем відповідно до трудового законодавства України і є учасником таких правовідносин. Безпідставними вважає твердження заявника про те, що позов поданий до іноземної держави, оскільки відповідачем у справі є сторона трудового договору, а також набуття ним процесуального статусу відповідача з огляду на те, що ним забезпечено представництво прав та інтересів у цій справі та вчинялись інші процесуальні дії саме як відповідачем, до того ж інтереси у справі представляв адвокат на підставі відповідних повноважень на представництво, які були прийняті судом.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Судами встановлено, що 05 квітня 2017 року між Генеральним консульством Республіки Польща у Львові (наймач) та ОСОБА_1 (працівник), за посередництвом виконавчого комітету Львівської міської ради, укладений трудовий договір громадянина України з іноземним наймачем, відповідно до умов якого працівник прийняла на себе обов`язок виконувати у наймача як перекладач роботу відповідно до переліку, наведеному у цьому договорі. Пунктом 34 цього договору передбачено, що трудові спори між наймачем та працівником розглядаються згідно з чинним законодавством України. Відповідно до пункту 36 цей договір укладений на визначений термін з 05 квітня 2017 року до 31 березня 2018 року і вступає в силу з моменту підписання його сторонами (а. с. 55-58, т. 1).
31 жовтня 2017 року Генеральне консульство Республіки Польща у Львові ознайомило ОСОБА_1 з попередженням № KG.LWOW.6020.45.2017 про розірвання угоди про працю, підписану 05 квітня 2017 року у Львові між сторонами, зі збереженням двомісячного строку попередження, який закінчується 02 січня 2018 року. Причиною попередження згідно з пунктом 1 частини першої
статті 40 КЗпП України є ліквідація посади (зменшення штату працівників) (а. с. 5, т. 1).
Відповідно до наказу Генерального консульства Республіки Польща у Львові від 02 січня 2018 року № KG.LWOW.6020.2.2018 "Про припинення строкового трудового договору" ОСОБА_1, перекладача Генерального консульства Республіки Польща у Львові, звільнено з 02 січня 2018 року у зв`язку із ліквідацією посади (скороченням штату працівників), на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України. Наказано виплатити вихідну допомогу у розмірі середньомісячного заробітку (а. с. 6, т. 1).
Судами встановлено, що ні зі змісту попередження від 31 жовтня 2017 року № KG.LWOW.6020.45.2017 про наступне звільнення, ні впродовж двомісячного строку аж до моменту фактичного звільнення, відповідач не повідомляв позивача про наявність вакантних посад чи відсутність таких посад у вказаний період.
Відповідно до податкового розрахунку сум доходу, нарахованого (сплаченого) на користь фізичних осіб, і сум утриманого з них податку за IV квартал 2017 року, поданого 16 січня 2018 року Генеральним Консульством Республіки Польща у Львові, у жовтні-грудні 2017 року (на час повідомлення про скорочення штату працівників) у Генеральному консульстві Республіки Польща у Львові були наявні вакантні посади, які так і не були запропоновані позивачеві, що не заперечувалося Генеральним консульством Республіки Польща у Львові, чим порушено вимоги частини третьої статті 49-2 КЗпП України (а. с. 170-173, т. 1).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення
від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Перевіривши наведені у касаційних скаргах доводи, врахувавши аргументи, викладені у відзивах, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційні скарги підлягають частковому задоволенню, виходячи з наступних підстав.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій в повній мірі не відповідають вказаним вимогам закону.