Постанова
Іменем України
16 червня 2021 року
м. Київ
справа № 559/2218/17
провадження № 61-7951св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Ступак О. В.,
суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2,
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 20 грудня 2018 року у складі судді Жуковської О. Ю. та постанову Рівненського апеляційного суду від 04 квітня 2019 року у складі колегії суддів: Боймиструка С. В., Гордійчук С. О., Шимківа С. С.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до ОСОБА_2, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, про визнання договорів дійсними, визнання майнових прав на об`єкт будівництва, відшкодування збитків та моральної шкоди.
Позов обґрунтований тим, що в 2013 році між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено угоди-зобов`язання про відчуження на користь ОСОБА_1 майнових прав на квартири за адресою: АДРЕСА_1, загальна площа усіх попередньо оплачених майнових прав становила 286,48 кв. м.
Вказує, що здійснила інвестування на точно визначену площу житла на загальну суму 65 094,00 дол. США, а відповідач мала завершити будівництво і надати всі необхідні документи для оформлення права власності на об`єкт інвестування, тобто квартири з відповідними площами.
З урахуванням уточненої позовної заяви просила визнати: дійсними угоди-зобов`язання від 15 вересня 2013 року та від12 листопада 2013 року про відчуження майнових прав (договір купівлі-продажу майнових прав) на квартири в 24-квартирному житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1 та її майнові права на вказаний об`єкт будівництва в частині однокімнатної квартири № 17 загальною площею 31,27 кв. м, що розташована на третьому поверсі у правому крилі будинку; трикімнатної квартири № 18 загальною площею 63,27 кв. м, що розташована на третьому поверсі у правому крилі будинку; двокімнатної квартири № 21 загальною площею 50,31 кв. м, що розташована на третьому поверсі у правому крилі будинку; двокімнатної квартири № 19 загальною площею 50,26 кв. м., що розташована на третьому поверсі у правому крилі будинку; трьокімнатної квартири № 23 загальною площею 60,16 кв. м, що розташована на третьому поверсі у лівому крилі будинку; однокімнатної квартири № 24 загальною площею 31,21 кв. м, що розташована на третьому поверсі у правому крилі будинку.Стягнути із ОСОБА_2 на її користь суму збитків за порушення зобов`язань, передбачених угодами-зобов`язаннями від 15 вересня та від 12 листопада 2013 року, в частині квартир № 23 та № 17 в розмірі інвентаризаційної вартості цих квартир, що становить 309 574,00 грн, відшкодування моральної шкоди в розмірі 5 000,00 грн та судові витрати.
Короткий зміст судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 20 грудня 2018 року, яке залишене без змін постановою Рівненського апеляційного суду від 04 квітня 2019 року, у позові відмовлено. Заходи забезпечення позову, вжиті відповідно до ухвали Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 10 жовтня 2017 року, скасовано.
Відмовивши в позові, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що підписані угоди-зобов`язання не містять усіх істотних ознак договору, оскільки не зазначено суми інвестицій, порядку здійснення розрахунків, порядку передання квартир після введення багатоквартирного будинку в експлуатацію, і такий строк взагалі не встановлено. Дії, які вчинялись ОСОБА_1 і ОСОБА_2 начебто на виконання цих угод, за своєю природою мають ознаки боргових зобов`язань сторін одна перед одною, тому угоди-зобов`язання від 15 вересня 2013 та від 12 листопада 2013 року фактично не укладені і не можуть бути підставою для визнання за ОСОБА_1 майнових прав на заявлений нею перелік квартир в 24-х квартирному житловому будинку на АДРЕСА_1 .
Оскільки вимоги про визнання договорів дійсними, визнання майнових прав на об`єкт будівництва, відшкодування збитків є безпідставними, необґрунтованими та не підлягають задоволенню, то і похідна вимога про відшкодування моральних збитків також задоволенню не підлягає.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 20 грудня 2018 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 04 квітня 2019 року, просила скасувати оскаржувані судові рішення, передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення є незаконними, ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права.
Вказує, що суди не врахували, що усі обставини, викладені у відзиві на позовну заяву, як і самі твердження відповідача у справі на обґрунтування її заперечень і доводів, не підтверджені жодним письмовим доказом, а показання усіх свідків зі сторони відповідача, крім її чоловіка ОСОБА_6, не підтвердили твердження відповідача щодо відсутності у неї наміру укласти згадані угоди-зобов`язання від 12 листопада 2011 року, від12 листопада 2013 року та від 15 вересня 2013 року, а лише існування боргових зобов`язань.
Суди неправильно зазначили, що у матеріалах справи є дві копії угод-зобов`язань, підписаних між ОСОБА_2 і ОСОБА_1, адже лише вона подала три оригінали таких угод-зобов`язань від 12 дистопада 2011 року, 12 листопада 2013 року та від 15 вересня 2013 року. Інший оригінал (екземпляр) угоди подав представник відповідача на стадії дослідження письмових доказів, обґрунтовуючи дійсність такої угоди лише тим, що в екземплярі відповідача рік "2011" зазначено у надрукованому форматі, а в ідентичному екземплярі угоди, який подавала до суду позивач, зазначено виправлений кульковою ручкою "2013" рік. На думку судів, "не застереження" такого виправлення свідчить про недосягнення згоди щодо усіх істотних умов договору, і як наслідок, - неукладення такої угоди.
Вважає, що відсутність такого застереження є досить малозначним фактом, порівняно з іншими доказами, які обґрунтовують саме її позицію та правдивість викладених нею обставин.
Суди дійшли помилкового висновку, що вона не надала суду жодного доказу щодо її інвестування у реконструкцію будинку технічного комплексу АДРЕСА_1, адже станом на вересень та листопад 2013 року (коли підписувались відповідні угоди-зобов`язання) цей будинок був вже реконструйований під багатоквартирний житловий будинок, оскільки, перший договір укладений ще 12 листопада 2011 року, перед поданням декларації про початок будівельних робіт (11 січня 2012 року). Договори від 15 вересня 2013 року та від 12 листопада 2013 року укладались на переукладенняпервинного договору, враховуючи погоджений обмін квартирами та виключення з їх попередньої кількості двох квартир. Переуклавши відповідну угоду в 2013 році та підписуючи угоду про обмін двокімнатної квартири та трикімнатну, ОСОБА_2 свідомо ввела її в оману щодо того, що будинок ще не зданий в експлуатацію.
Також вважає хибним висновок суду першої інстанції, що дії, які вчинялись нею та відповідачем на виконання вказаних угод за своєю природою начебто мають ознаки боргових зобов`язань сторін, оскільки в матеріалах справи є угоди-зобов`язання щодо придбання певної житлової площі в будинку АДРЕСА_1 жодної боргової розписки чи будь-якого іншого документа, який би засвідчив наявність боргових зобов`язань між нею та відповідачем. Зазначає, що усі свідки, крім чоловіка відповідача, підтвердили, що знали про певні домовленості між ними саме про квартири.
Суди не взяли до уваги відомості з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та відомості із реєстраційної справи, заведеної на будинок, згідно з якими квартири, на які позивач просила визнати майнові права, є складовими будинку.
Суд першої інстанції порушив вимоги частини шостої статті 259 ЦПК України, оскільки склав повний текст рішення 04 січня 2019 року.
Аргументи інших учасників справи
Відзив ОСОБА_2, поданий через адвоката Рідченко М. В., на касаційну скаргу мотивований тим, що оскаржувані судові рішення є законними, ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Вказує, що до підписання угоди від 12 листопада 2011 року та під час її підписання, ОСОБА_1 сім`ї ОСОБА_7 коштів за вказані квартири не передавала. Існувала лише визнана ОСОБА_6 заборгованість перед ОСОБА_1 в розмірі відсотків за раніше позичені та вже повернені кошти.
Станом на вересень та листопад 2013 року позивач не могла укладати угоди про відчуження їй майнових прав на квартири, як вона вказує в своєму позові, оскільки на той час відповідач вже була власником реконструйованого житлового багатоквартирного будинку із виділеними квартирами, які були окремими та самостійними об`єктами. Крім того, інвестування та фінансування будівництва об`єктів житлового будівництва з використанням недержавних коштів, залучених від фізичних та юридичних осіб, у тому числі в управління, могло здійснюватися виключно через фонди фінансування будівництва, фонди операцій з нерухомістю, інститути спільного інвестування.
У матеріалах справи немає жодних доказів, які підтверджували б наявність у позивача таких сум коштів і джерело їх надходження, які вона нібито інвестувала чи за які вона придбала у відповідача майнові права.
Посилання позивача на норми Закону України "Про інвестиційну діяльність" та посилання на купівлю нею майнових прав за невизначеним договором є безпідставним.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 22 квітня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі, у задоволенні клопотання про зупинення дії Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 20 грудня 2018 року в частині скасування заходів забезпечення позову, що вжиті ухвалою Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 10 жовтня 2017 року, відмовлено та витребувано матеріали справи.
У травні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 20 травня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що 27 лютого 2008 року ОСОБА_2 придбала у власність будинок технічного комплексу АДРЕСА_1, загальною площею 1 293,8 кв. м, та відповідно до належних дозвільних документів у січні 2012 року розпочала його реконструкцію в житловий будинок, яку завершила в липні 2013 року, а 21 серпня 2013 року отримала свідоцтво про право власності на 24-квартирний житловий будинок за цією ж адресою від 21 серпня 2013 року, індексний номер 8306666.
12 листопада 2011 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_1 підписано угоду-зобов`язання, згідно з якою ОСОБА_2 зобов`язується передати в приватну власність ОСОБА_1 в 24-квартирному будинку житлову площу, який знаходиться на АДРЕСА_1, оскільки вона вже повністю її оплатила. Кількість оплаченої площі, яку вона зобов`язується передати, становить 373,36 кв. м.
15 вересня 2013 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_1 підписано угоду-зобов`язання, згідно з якою ОСОБА_2 зобов`язується передати в приватну власність ОСОБА_1 житлову площу в 24-квартирному будинку на АДРЕСА_1, оскільки вона вже повністю її оплатила. Кількість оплаченої площі, яку вона зобов`язується передати, становить 60,16 кв. м. Цій площі відповідає трьохкімнатна квартира на третьому поверсі, ліве крило будинку.
У матеріалах справи є дві копії угод-зобов`язання, підписаних ОСОБА_2 і ОСОБА_1, згідно з якими ОСОБА_2 зобов`язується передати в приватну власність ОСОБА_1 в 24-квартирному будинку житлову площу на АДРЕСА_1, оскільки вона вже повністю її оплатила. Кількість оплаченої площі, яку вона зобов`язується передати, становить 290,84 кв. м, одна з яких датована 12 листопада 2013 року - екземпляр позивача, надрукований рік "2011" виправлено ручкою на "2013" (виправлення не застережено), та друга датована 12 листопада 2011 року - екземпляр відповідача без виправлень.
У вказаних угодах не зазначено ціни за кв. м житла та загальної суми оплачених ОСОБА_1 коштів. Крім того, платіжні та фінансові документи за якими можна відслідкувати рух таких коштів та здійснення відповідних оплат (як стверджує позивач інвестицій в сумі 65 094,00 дол. США) і наявності у ОСОБА_1 відповідних коштів і джерело їх надходження на таку значну суму, у матеріалах справи немає.
Згідно з показаннями відповідача з 2009 року до 2011 рік ОСОБА_6 брав у ОСОБА_1 579 696,00 грн та їх повернув. На вимогу ОСОБА_1 за користування цими коштами вони з чоловіком визнали борг перед ОСОБА_1 станом на 13 жовтня 2011 року в розмірі 500 000,00 грн, який також повністю погасили.
У період реконструкції ОСОБА_2 будинку № 5 на АДРЕСА_1 ОСОБА_1 сама мала значні борги в іноземній валюті, зокрема перед свідками, допитаними у справі, ОСОБА_8 - 9 000,00 дол. США, ОСОБА_9 - 9 000,00 дол. США, ОСОБА_10 - 7 000,00 дол. США, борги перед якими вона перевела для виплати на ОСОБА_2, що відповідач визнала.
Згідно з висновком за результатами дослідження з використанням поліграфа від 07 травня 2018 року, складеним поліграфологом Приватної охоронної фірми Товариства з обмеженою відповідальністю "Ледкор" (далі - ТОВ "Ледкор") ОСОБА_11, пояснення ОСОБА_2 стосовно заявлених позовних вимог і обставин справи правдиві, а саме: гроші в ОСОБА_1 позичав її чоловік ОСОБА_6 ; про умови взяття грошей у борг у ОСОБА_1 вона дізналася від чоловіка; гроші ОСОБА_6 позичав у ОСОБА_1 у період 2009 -2011 років; перша угода-зобов`язання була укладена 12 листопада 2011 року, а не 2013 року; друга угода-зобов`язання була укладена 15 вересня 2013 року; борг перед ОСОБА_1 сплачено, будь якої заборгованості перед ОСОБА_1 немає (том 1, а. с. 220-223).
Суд оглянув також матеріали кримінального провадження № 42017181100000082 за частиною першою статті 189 КК України та матеріали кримінального провадження № 12017180040000579 за частиною першою статті 190 КК України стосовно ОСОБА_1, які закриті згідно з постановами заступника начальника слідчого відділу Дубенського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Рівненській області у зв`язку з відсутністю складу кримінальних правопорушень.
Позиція Верховного Суду
Відповідно до пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (далі - Закон № 460-ІХ) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року).
Касаційну скаргу у цій справі подано у квітні 2019 року, тому вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-ІХ.
Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, відзиву на неї, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно з частиною четвертою статті 12 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до частин першої-третьої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Згідно зі статтями 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
У цих правовідносинах на позивача покладається обов`язок довести наявність підстав для задоволення позову, про що повинен надати докази, а відповідач має зустрічний обов`язок довести ті обставини, які становлять основу його заперечень і спростовують відповідні вимоги.
Згідно зі статтею 177 ЦК України об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.
Відповідно до статті 190 ЦК України майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки. Майнові права є неспоживною річчю. Майнові права визнаються речовими правами.
У постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі
№ 6-265цс16 зазначено, що під майновим правом необхідно розуміти "право очікування", що є складовою частиною майна як об`єкта цивільних прав. Майнове право засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому. Тобто майнове право - це обмежене речове право, за яким його власник наділений певними, але не всіма, правами щодо майна.
Майновим правом на об`єкт незавершеного будівництва є обумовлене договором право набуття у майбутньому права власності на нерухоме майно, яке виникає тоді, коли настали певні, але не всі, юридичні передумови, необхідні та достатні для набуття речового права.
Відповідний правовий висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі № 761/32696/13-ц,
від 20 березня 2019 року у справі № 761/20612/15-ц, від 29 травня 2019 року у справі № 761/20844/13-ц та від 16 жовтня 2019 року у справі № 761/5156/13-ц.
Відповідно до статті 3 Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні" майновими правами визнаються будь-які права, пов`язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовими частинами права власності, а також інші специфічні права та права вимоги.
Відповідно до частини першої статті 626, частини першої статті 627 ЦК Українидоговором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визнанні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно з частиною першою статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Відповідно до статей 656, 657 ЦК України майнові права можуть бути предметом договору купівлі-продажу. До договору купівлі-продажу майнових прав застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не випливає зі змісту або характеру цих прав. Договір купівлі-продажу житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається в письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.
Згідно зі статею 9 Закону України "Про інвестиційну діяльність" (у редакції на час укладення угод-зобов`язань) основним правовим документом, який регулює взаємовідносини між суб`єктами інвестиційної діяльності, є договір (угода). Укладення договорів, вибір партнерів, визначення зобов`язань, будь-яких інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України, є виключною компетенцією суб`єктів інвестиційної діяльності.
У разі недодержання сторонамивимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним (частина перша статті 220 ЦК України).
Згідно із ЦК України на відчуження майнових прав укладається договір купівлі-продажу майнових прав, укладення ж угоди-зобов`язання має зовсім іншу правову природу та не може слугувати правовою підставою для набуття права власності на майно.
Відповідно до статті 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховування іншого правочину, який вони насправді вчинили.
За удаваним правочином сторони умисно оформлюють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.
Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або визнає його недійсним.
Підстав вирішувати спір про прихований правочин, а саме стягнення заборгованості немає, оскільки, як стверджує ОСОБА_2, заборгованість погашена, а ОСОБА_1 заперечує існування боргових відносин.
Отже, виходячи з наведених норм права, підстав та предмета позову і встановлених у справі обставин, суди дійшли обґрунтованого висновку про неможливість визнання дійсними заявлених в позові угод-зобов`язань від 15 вересня 2013 року та від 12 листопада 2013 року, оскільки вони укладені в простій письмовій формі, тобто не в належній формі, та нотаріально не посвідчені. Крім того, угоду-зобов`язання від 12 листопада 2013 року неможливо визнати дійсною, оскільки позивач пред`явив угоду від 2013 року, а відповідач надав угоду від 2011 року, отже, ця угода є не укладеною, оскільки сторони не дійшли згоди щодо істотних умов договору, якою серед іншого є дата укладення, також не вказано ціну.
З огляду на це доводи касаційної скарги є безпідставними в цій частині.
Відповідно до статті 4 Закону України "Про інвестиційну діяльність" об`єктами інвестиційної діяльності можуть бути будь-яке майно, в тому числі основні фонди та оборотні кошти в усіх галузях економіки, цінні папери (крім векселів), цільові грошові вклади, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, інші об`єкти власності, а також майнові права. Інвестування та фінансування будівництва об`єктів житлового будівництва з використанням недержавних коштів, залучених від фізичних та юридичних осіб, у тому числі в управління, може здійснюватися виключно через фонди фінансування будівництва, фонди операцій з нерухомістю, інститути спільного інвестування, а також шляхом емісії цільових облігацій підприємств, виконання зобов`язань за якими здійснюється шляхом передачі об`єкта (частини об`єкта) житлового будівництва. Інші способи фінансування будівництва таких об`єктів визначаються виключно законами.
Згідно з пунктом 3 статті 2 Закону України "Про інвестиційну діяльність" інвестиційна діяльність забезпечується шляхом реалізації інвестиційних проєктів і проведення операцій з корпоративними правами та іншими видами майнових та інтелектуальних цінностей.
У позовній заяві позивач посилається на те, що між нею і відповідачем укладено угоди-зобов`язання про відчуження їй майнових прав, а саме: укладено договір купівлі-продажу майнових прав та здійснено інвестування у визначену площу житла, проте з таким обґрунтуванням не можна погодитись, оскільки 27 лютого 2008 року відповідач придбала будинок технічного комплексу АДРЕСА_8, загальною площею 1 293,8 кв. м, що підтверджується договором купівлі-продажу, посвідченим 27 лютого 2008 року за реєстровим номером 712. Потім ОСОБА_2 вирішила провести реконструкцію вказаного технічного комплексу в 24-квартирний житловий будинок. На підставі належних дозвільних документів у січні 2012 року розпочато реконструкцію. У липні 2013 року реконструкцію технічного комплексу завершено, у зв`язку з чим 21 серпня 2013 року на ім`я відповідача видано свідоцтво про право власності на 24- квартирний житловий будинок на АДРЕСА_1 .
Отже, суди дійшли правильного висновку, що станом на вересень і листопад 2013 року позивач не могла укладати угоди про відчуження їй майнових прав на квартири, як вона посилається в своєму позові, оскільки на той час ОСОБА_2 вже була власником реконструйованого багатоквартирного житлового будинку із виділеними квартирами, які були окремими та самостійними об`єктами. Інвестування зі сторони позивача в житлове будівництво не було, оскільки технічний комплекс вже був побудований, і лише проводилась його реконструкція, яка не передбачала вкладень у вигляді інвестиції шляхом реалізації інвестиційних проєктів. Жодних належних та допустимих доказів на підтвердження своєї позиції позивач до матеріалів позову не додала.
Суди надали правову оцінку наданій ОСОБА_1 як доказ угоді-зобов`язанню від 12 листопада 2013 року (том 1, а. с. 10, 203), вказавши, що її достовірність спростовується зібраними доказами у справі, а саме: другим екземпляром цієї угоди, яку надала суду відповідач (том 1, а. с. 111), показаннями відповідача ОСОБА_2 та свідка ОСОБА_6 . В екземплярі від позивача наявне виправлення в році, і воно не застережене, екземпляр від відповідача підписаний позивачем і її чоловіком (цей факт визнається стороною), і при цьому не містить виправлень.
Також суди критично оцінили твердження ОСОБА_1, що вона кошти інвестувала в будівництво та не отримала те, на що розраховувала, оскільки це спростовується поясненнями відповідача, які підтверджено показаннями свідків ОСОБА_12, ОСОБА_8, ОСОБА_9, а також поясненнями самого позивача під час допиту свідків та зібраними матеріалами справи. Факт передання ОСОБА_1 на купівлю квартир чи то здійснення інвестиційної діяльності грунтується лише на показаннях свідків, які суперечливі, тому також оцінені критично, передання грошей може бути підтверджена лише письмовими доказами, які суду пред`явлено не було.
Суди, дослідивши докази та показання свідків, дійшли висновку, що підписані угоди-зобов`язання не містять усіх істотних ознак інвестиційного договору, оскільки не зазначено суми інвестицій, порядку здійснення розрахунків, порядку передання квартир після введення багатоквартирного будинку в експлуатацію, і такий строк взагалі не встановлено. Дії, які вчинялись ОСОБА_1 і ОСОБА_2 начебто на виконання вказаних угод, за своєю природою мають ознаки боргових зобов`язань сторін.
Оскільки не доведені основні вимоги про визнання майнових прав, суди дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення похідних вимог ОСОБА_1, а саме про стягнення збитків за порушення зобов`язань та відшкодування моральної шкоди.
Верховний Суд також зазначає, що звертаючись з позовом ОСОБА_1 просила визнати дійсними угоди-зобов`язання від 15 вересня 2013 року та від12 листопада 2013 року про відчуження майнових прав (договір купівлі-продажу майнових прав) на квартири.
Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац дванадцятий частини другої статті 16 ЦК України).
Згідно з частинами першою, другою статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Тлумачення вказаних норм свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
Відповідні правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, провадження № 14-144цс18, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, провадження № 12-187гс18, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, провадження № 14-338цс18.
Верховний Суд зазначає, що визнання договорів дійсними не відповідає можливим способам захисту цивільних прав та інтересів, крім визнання дійсними лише з підстав, встановлених статтями 218 та 220 ЦК України. Такі позови не підлягають задоволенню.
З урахуванням установлених судами обставин, немає підстав для визнання дійсними угод-зобов`язань від 15 вересня 2013 року та від12 листопада 2013 рокупро відчуження майнових прав (договір купівлі-продажу майнових прав) на квартири, відповідно до статей 218 та 220 ЦК України.
Заслуговують на увагу твердження ОСОБА_1, що висновок за результатами дослідження з використанням поліграфа від 07 травня 2018 року не є належним і допустимим доказом, з огляду на таке.
Згідно зі частинами першою-третьою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Суд апеляційної інтанції вказав, що оскільки дослідження на поліграфі ОСОБА_2 пройшла за вільним бажанням та з власної ініціативи, то відповідно до статей 76-78 ЦПК України місцевий суд обґрунтовано прийняв дослідження на поліграфі, як доказ підтвердження правдивості її показань щодо правовідносин, які виникли між сторонами.
Водночас суди не мотивували, до яких засобів доказування, згідно зі статтею 76 ЦПК України, вони віднесли дослідження на поліграфі: письмових, речових і електронних доказів; висновків експертів; показань свідків, оскільки це має значення для дослідження та оцінки доказів відповідно до процесуального закону.
Верховний Суд зазначає, що дослідження на поліграфі у цій справі не є належним та допустим доказом у справі, оскільки суд не призначав судову експертизу під час якої використовувався поліграф (див.: постанова Верховного Суду від 12 лютого 2020 року, справа № 457/906/17, провадження № 61-14458св19).
Проте взяття до уваги судами пояснення ОСОБА_2 з використанням поліграфа не вплинула на висновки судів про відмову в позові, оскільки інші докази у справі суди оцінили у їх сукупності.
Необгрунтованими є доводи касаційної скарги, що суди дійшли помилкового висновку про те, що позивач не надала жодного доказу щодо її інвестування у реконструкцію будинку, оскільки укладені угоди не відповідають вимогам Закону України "Про інвестиційну діяльність", і вказані твердження спростовуються матеріалами справи.
Верховний Суд бере до уваги доводи касаційної скарги щодо порушення судом першої інстанції частини шостої статті 259 ЦПК України, оскільки суд склав повний текст рішення 04 січня 2019 року, проте це не впливає на розгляд справи по суті.
Інші доводи касаційної скарги не спростовують висновків судів, а зводяться до незгоди із судовими рішеннями у справі та необхідності переоцінки доказів у справі, проте встановлення обставин справи і перевірка їх доказами не належить до компетенції суду касаційної інстанції.