Постанова суду № 917/549/20 від 01.07.2021 про визнання удаваним договору дарування частки у статутному капіталі, переведення на позивача прав та обов?язків покупця частки,...

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 липня 2021 року

м. Київ

Справа № 917/549/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Баранця О. М. - головуючий, Кібенко О. Р., Стратієнко Л. В.,

за участю секретаря судового засідання Низенко В. Р.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1

на рішення Господарського суду Полтавської області

у складі судді Мацко О. С.

від 29 жовтня 2020 року

та на постанову Східного апеляційного господарського суду

у складі колегії суддів: Пушай В. І., Барбашова С. В., Пелипенко Н. М.

від 29 березня 2021 року

за позовом ОСОБА_2

до: 1) ОСОБА_3, 2) ОСОБА_1, 3) Державного реєстратора Кременчуцької районної державної адміністрації Полтавської області Дуженкової Світлани Анатоліївни, 4) Кременчуцької районної державної адміністрації Полтавської області,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача: 1) Товариство з обмеженою відповідальністю "Відродження", 2) ОСОБА_4, 3) ОСОБА_5,

про визнання удаваним договору дарування частки у статутному капіталі, переведення на позивача прав та обов?язків покупця частки, визнання недійсним акта приймання-передачі частки, скасування реєстраційної дії

за участю представників:

позивача: ОСОБА_2, Кондрик Н. Г.

відповідача-1: Беженар К. В.

відповідача-2: Совенко О. П.

відповідача-3: не з`явилися

відповідача-4: не з`явилися

третьої особи-1: не з`явилися

третьої особи-2: не з`явилися

третьої особи-3: не з`явилися

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст позовних вимог.

У квітні 2020 року ОСОБА_2 (далі по тексту - ОСОБА_2, позивач) звернувся до Господарського суду Полтавської області з позовом до ОСОБА_3 (далі по тексту - ОСОБА_3, відповідач-1), ОСОБА_1 (далі по тексту - ОСОБА_1, відповідач-2), Державного реєстратора Кременчуцької районної державної адміністрації Полтавської області Дуженкової Світлани Анатоліївни (далі по тексту - відповідач-3) про:

- визнання удаваним договору дарування частки у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "Відродження" (далі по тексту - Товариство, третя особа-1) від 27 листопада 2018 року,

- застосування до договору дарування норм, що регулюють укладення договору купівлі-продажу з переведенням на ОСОБА_2 прав та обов`язків покупця відповідної частки у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "Відродження",

- визнання недійсним акта приймання-передачі частини частки у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "Відродження" від 27 листопада 2018 року,

- скасування реєстраційної дії № 15691050017000328 від 28 листопада 2018 року "зміна складу або інформації про засновників".

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що спірний договір є удаваним, оскільки за цим договором фактично відбулася купівля-продаж частини частки ОСОБА_3 у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "Відродження", договір був укладений та документально оформлений договором дарування з метою уникнення купівлі частки у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "Відродження" іншими учасниками Товариства в порядку реалізації ними переважного права придбання такої частки. З огляду на те, що спірний правочин є фактично договором купівлі-продажу, позивач як учасник Товариства посилається на порушення його переважного права на купівлю частки у статутному капіталі Товариства та просить перевести на нього права та обов`язки покупця з цим договором.

2. Короткий виклад обставин справи, встановлених судами попередніх інстанцій.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Відродження" зареєстроване Кременчуцькою районною державною адміністрацією Полтавської області 10 лютого 2000 року та діє на підставі Статуту, затвердженого рішенням загальних зборів учасників Товариства, оформленим протоколом від 26 лютого 2013 року.

Згідно зі статутом Товариства з обмеженою відповідальністю "Відродження" учасниками Товариства є:

- ОСОБА_2 з часткою у статутному капіталі Товариства у розмірі 30%,

- ОСОБА_6 з часткою у статутному капіталі Товариства у розмірі 30%,

- ОСОБА_4 з часткою у статутному капіталі Товариства у розмірі 20%,

- ОСОБА_5 з часткою у статутному капіталі Товариства у розмірі 16,7%,

- ОСОБА_3 з часткою у статутному капіталі Товариства у розмірі 3,3%.

27 листопада 2018 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 був укладений договір дарування частки у статутному капіталі (далі по тексту - договір, спірний договір), предметом якого була належна ОСОБА_3 частка у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "Відродження" у розмірі 123,33 грн, що становить 1,65 % статутного капіталу Товариства.

На виконання умов цього договору за актом приймання-передачі від 27 листопада 2018 року, посвідченим приватним нотаріусом Ганночкою О. В., ОСОБА_3 передав, а ОСОБА_1 прийняв частину частки у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "Відродження" у розмірі 1,65 %, що в грошовому еквіваленті становить 123,33 грн.

Відповідно до відомостей, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань щодо Товариства з обмеженою відповідальністю "Відродження", 28 листопада 2018 року державний реєстратор здійснив реєстраційну дію: "державна реєстрація змін до установчих документів юридичної особи: 28.11.2018 15691050017000328; зміна складу або інформації про засновників", внаслідок чого за даними Реєстру учасником Товариства став ОСОБА_1 з часткою у розмірі 1,65%, частка ОСОБА_3 складає 1,65 % (у грошовому виразі 123,33 грн та 123,34 грн відповідно).

У квітні 2020 року ОСОБА_2 звернувся до Господарського суду Полтавської області з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_1 та Державного реєстратора Кременчуцької районної державної адміністрації Полтавської області Дуженкової Світлани Анатоліївни про:

- визнання удаваним договору дарування частки у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "Відродження" від 27 листопада 2018 року,

- переведення на позивача прав та обов`язків покупця відповідної частки у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "Відродження" за цим договором,

У підтвердження обставин того, що спірний договір є договором купівлі-продажу позивач надав суду копію розписки ОСОБА_3 від 26 листопада 2018 року, згідно з якою ОСОБА_3 одержав від ОСОБА_1 грошові кошти у сумі 12 000,00 грн за продаж належної йому частки у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "Відродження", яка складає 1,65 % розміру статутного капіталу Товариства, номінальною вартістю частки у розмірі 123,33 грн. У розписці також зазначено про те, що грошові кошти передавалися ОСОБА_1 . ОСОБА_3 у присутності громадянина ОСОБА_7 .

Крім того позивач на підтвердження викладених у розписці обставин додав до позовної заяви нотаріально посвідчені заяви свідків: ОСОБА_3 та ОСОБА_7 .

3. Короткий зміст рішення місцевого та постанови апеляційного господарських судів і мотиви їх ухвалення.

Господарський суд Полтавської області рішенням від 29 жовтня 2020 року, залишеним без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 29 березня 2021 року позовні вимоги до ОСОБА_3 та ОСОБА_1 задовольнив: визнав договір дарування частини частки в статутному фонді ТОВ "Відродження" від 27 листопада 2018 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_1, удаваним правочином, та перевів на позивача права та обов`язки покупця частини частки у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "Відродження" у розмірі 1,65% статутного капіталу вартістю 123,33 грн; визнав недійсним акт приймання-передачі частини частки в статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "Відродження" від 27 листопада 2018 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 . Стягнув з ОСОБА_3 та ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 по 3 153,00 грн судового збору з кожного. В іншій частині позовних вимог відмовив.

Суди попередніх інстанцій, взявши до уваги те, що відповідач-1 визнає факт продажу ним за спірним договором частини своєї частки у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "Відродження", підтверджує обставини отримання від відповідача-2 грошових коштів за продаж частини частки у статутному капіталі Товариства, визнали доведеним факт того, що спірний договір дарування є удаваним, укладений з наміром приховати договір купівлі-продажу та порушує переважне право позивача (як учасника товариства). Суди також дійшли висновку про те, що порушення переважного права позивача на купівлю частки іншого учасника Товариства у статутному капіталі Товариства відповідно до статті 20 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" є підставою для переведення на позивача прав і обов`язків покупця частки.

За висновком судів позовна вимога про визнання недійсним акту приймання-передачі частини частки у статутному капіталі Товариства є належним способом захисту порушених права та підлягає задоволенню, оскільки відповідно до статті 17 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" акт приймання-передачі частки у статутному капіталі товариства сам по собі є достатньою підставою для внесення змін до Реєстру, у зв`язку з чим визнання удаваним правочину та переведення прав і обов`язків покупця частини частки на позивача без визнання недійсним цього акту не призведе до захисту прав та законних інтересів позивача.

Відмовляючи у задоволенні позовної вимоги про скасування реєстраційної дії, суди попередніх інстанцій, врахувавши висновки Верховного Суду, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16, виходили з того, що ця вимога не є належним та ефективним способом захисту порушених прав, оскільки відповідно до частини п`ятої статті 17 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань", норми якого є спеціальними для зазначених товариств, судові рішення про скасування попередніх реєстраційних записів стосовно Товариства з обмеженою відповідальністю, не можуть бути підставою для внесення змін до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

4. Короткий зміст вимог касаційної скарги.

У касаційній скарзі відповідач-2 - ОСОБА_1 просить скасувати рішення Господарського суду Полтавської області від 29 жовтня 2020 року та постанову Східного апеляційного господарського суду від 29 березня 2021 року, а справу передати на новий розгляд до місцевого господарського суду.

5. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу.

В якості підстав касаційного оскарження скаржник послався на пункт 4 абзацу 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України та зазначив про те, що:

- суд апеляційної інстанції необґрунтовано відхилив клопотання відповідача-2 про витребування доказів (матеріалів кримінального провадження № 12019170090001538 від 03 травня 2019 року), які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 3 частини третьої статті 310 Господарського процесуального кодексу України);

- суди попередніх інстанцій встановили обставини, які мають істотне значення для правильного вирішення справи, на підставі фотокопії розписки ОСОБА_3 від 26 листопада 2018 року, яка є недопустимим доказом (пункт 4 частини третьої статті 310 Господарського процесуального кодексу України). При цьому скаржник зазначає про те, що він грошових коштів за спірним правочином відповідачу-1 не передавав, цю розписку від відповідача-1 не отримував, така розписка у нього відсутня, у розписці відсутні його підпис та підпис свідка - ОСОБА_7, а суди зробили висновки у справі за відсутності оригіналу цього доказу. Також скаржник посилається на те, що суди залишили поза увагою відсутність у матеріалах справи інших належних та допустимих доказів проведення розрахунків між сторонами спірного правочину.

Крім того скаржник посилається на те, що суди попередніх інстанцій:

- не застосували частину четверту статті 362 Цивільного кодексу України та частину п`яту статті 20 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю", не визначили момент початку перебігу строку позовної давності для позовної вимоги про переведення на позивача прав та обов`язків покупця за договором, залишили поза увагою те, що ця позовна вимога заявлена з пропуском встановленого зазначеними нормами спеціального строку позовної давності;

- неправильно застосували частину четверту статті 362 Цивільного кодексу України та не встановили, чи вносив позивач на виконання цієї норми, заявляючи позов про переведення на нього прав та обов`язків покупця за договором, на депозитний рахунок суду грошову суму, яку за договором повинен сплатити покупець, внаслідок чого передчасно задовольнили таку позовну вимогу;

- не з`ясували чи є обґрунтованою ціна частки у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "Відродження", за якою позивач просить перевести на себе права та обов`язки покупця за договором від 27 листопада 2018 року.

6. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи.

Верховний Суд ухвалою від 12 травня 2021 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Полтавської області від 29 жовтня 2020 року та на постанову Східного апеляційного господарського суду від 29 березня 2021 року у справі № 917/549/20, призначив розгляд касаційної скарги на 10 червня 2021 року о 10:45 у приміщенні Касаційного господарського суду, надав учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу до 26 травня 2021 року.

Позивач - ОСОБА_2 подав до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду відзив на касаційну скаргу 09 червня 2021 року, тобто з пропуском встановленого Верховним Судом строку. У відзиві на касаційну скаргу позивач зазначає про отримання ухвали Верховного Суду від 12 травня 2021 року про відкриття касаційного провадження у цій справі 25 травня 2021 року, тобто за один день до закінчення встановленого цієї ухвалою строку для подання відзиву на касаційну скаргу. У судовому засідання представник позивача в усному порядку заявив клопотання про продовження встановленого Верховним Судом строку на подання відзиву на касаційну скаргу.

Верховний Суд вважає за можливе задовольнити клопотання позивача, прийняти до розгляду поданий позивачем відзив на касаційну скаргу, продовживши позивачу строк на подання відзиву на касаційну скаргу.

У відзиві на касаційну скаргу позивач просить касаційну скаргу відповідача-2 залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, посилаючись на необґрунтованість доводів касаційної скарги та на те, що оскаржувані рішення та постанова судів попередніх інстанції ухвалені з правильним застосуванням та з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

Відповідач-1 - ОСОБА_3 подав до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду відзив на касаційну скаргу 09 червня 2021 року, тобто з пропуском встановленого Верховним Судом строку.

Верховний Суд відхиляє клопотання позивача про продовження строку на подання відзиву на касаційну скаргу та не приймає до розгляду поданий відповідачем-1 відзив на касаційну скаргу.

Третій та четвертий відповідачі, а також треті особи відзиви на касаційну скаргу не надали.

Позиція Верховного Суду

7. Оцінка аргументів учасників справи і висновків місцевого господарського суду та суду апеляційної інстанцій.

Касаційний господарський суд, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення судами попередніх інстанцій, дослідивши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та дотримання норм процесуального права, вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню.

7.1. Щодо позовної вимоги про визнання договору дарування частки у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "Відродження" від 27 листопада 2018 року удаваним.

За змістом частин першої, третьої та п`ятої статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину моє бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до статті 235 Цивільного кодексу України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Отже за удаваним правочином обидві сторони свідомо, з певною метою, документально оформлюють один правочин, але насправді між ними встановлюються інші правовідносини. У такій ситуації існують два правочини: один - удаваний, а інший - той, який сторони дійсно мали на увазі. Таким чином, удаваний правочин своєю формою прикриває реальний правочин.

Як правильно зазначили суди попередніх інстанцій, відповідно до частини першої статті 202, частини третьої статті 203 Цивільного кодексу України головним елементом угоди (правочину) є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тому основним юридичним фактом, який підлягає встановленню судом при вирішенні питання щодо удаваності вчиненого правочину дарування є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору дарування та з`ясування питання про те, чи не укладалася ця угода з метою приховати іншу угоду та яку саме.

Правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на зміст договору, тому оцінюючи відповідність волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам, суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов`язкам сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків.

Як вбачається з оскаржуваних відповідачем-2 судових рішень суди попередніх інстанцій дійшли висновку про те, що спірний договір дарування є удаваним, укладений з наміром приховати договір купівлі-продажу. Зазначений висновок судів ґрунтується на тому, що відповідач-1 визнав факт продажу ним за спірним договором частини своєї частки у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "Відродження" та підтвердив обставини отримання від відповідача-2 грошових коштів за продаж частини частки у статутному капіталі Товариства та факт відсутності у нього дійсного наміру на укладення безоплатного договору дарування.

Однак Верховний Суд вважає зазначені висновки судів передчасними та такими, що зроблені з порушенням норм процесуального права, за відсутності належного дослідження усіх наявних у матеріалах справи доказів, надання оцінки цим доказам та доводам учасників справи.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Згідно з частиною 1 статті 237 Господарського процесуального кодексу України при ухваленні рішення суд вирішує зокрема такі питання:

1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;

2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження;

3) яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин;

4) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити.

Згідно з пунктами 2 - 5 частини четвертою статті 238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначаються перелік доказів, якими сторони підтверджують або спростовують наявність кожної обставини, яка є предметом доказування у справі; висновок суду про те, яка обставина, що є предметом доказування у справі, визнається судом встановленою або спростованою з огляду на більшу вірогідність відповідних доказів; мотиви визнання доказів більш вірогідними щодо кожної обставини, яка є предметом доказування у справі; мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Отже процесуальне законодавство визначає чіткі стандарти мотивування судових рішень. Зокрема, пункти 4 та 5 частини четвертої статті 238 Господарського процесуального кодексу України імперативно зобов`язують суд господарської юрисдикції надати в мотивувальній частині судового рішення мотивовану оцінку кожному наявному в матеріалах справи доказу щодо обставин, які є предметом доказування у справі, з урахуванням правил вірогідності доказів та кожному наведеному учасниками справи аргументу щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Однак оскаржувані судові рішенні зазначеним вимогам процесуального закону до судового рішення не відповідають.

Змагальність сторін є одним із основних принципів господарського судочинства, зміст якого полягає у тому, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, тоді як суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, зобов`язаний вирішити спір, керуючись принципом верховенства права.

Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (стаття 76 Господарського процесуального кодексу України).

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (частина перша статті 77 Господарського процесуального кодексу України).

Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи (стаття 78 Господарського процесуального кодексу України).

17 жовтня 2019 року набув чинності Закон України від 20 вересня 2019 року № 132-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні", яким були внесені зміни до Господарського процесуального кодексу України, зокрема змінено назву статті 79 Господарського процесуального кодексу України з "Достатність доказів" на нову - "Вірогідність доказів", викладено її у новій редакції, та фактично впроваджено в господарський процес стандарт доказування "вірогідності доказів".

Відповідно до статті 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надання достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надання саме тієї кількості, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Тлумачення змісту статті 79 Господарського процесуального кодексу України свідчить про те, що ця стаття покладає на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Аналогічний висновок Верховного Суду викладений у пункті 7.44. постанови від 16 лютого 2021 року у справі № 927/645/19.

Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 2 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18, від 18 листопада 2019 року у справі № 902/761/18, від 4 грудня 2019 року у справі № 917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосований Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).

Зазначений підхід узгоджується і з судовою практикою Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23 серпня 2016 року у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".

Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Виходячи з наведеного Верховний Суд зазначає про те, що суд зобов`язаній надати оцінку кожному належному, допустимому та достовірному доказу, який міститься в матеріалах справи, а також визначити певну сукупність доказів, з урахуванням їх належності, допустимості, достовірності, вірогідності та взаємного зв`язку, що дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Рішення може ґрунтуватись лише на тих доказах, які були предметом дослідження і оцінки судом.

Відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, господарські суди повинні у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування такому відхиленню чи спростуванню, а також навести ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом. Викладення у рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є порушенням вимог статті 7 Господарського процесуального кодексу України щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.

Проте суди попередніх інстанцій не взяли до уваги зазначене вище та не дослідили належним чином питання дійсної спрямованості волі сторін при укладенні спірного договору дарування з урахуванням статей 76 - 79, 86 Господарського процесуального кодексу України.

Дійшовши висновку про те, що спірний договір дарування є удаваним правочином, що приховує договір купівлі-продажу, суди послалися лише на визнання відповідачем факту продажу ним частини своєї частки у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "Відродження" за спірним договором та підтвердження ним обставини отримання від відповідача-2 грошових коштів за продаж цієї частки. При цьому суди не зазначили, на підставі яких доказів, наявних у матеріалах справи, вони дійшли висновку про удаваність спірного правочину. Суди попередніх інстанцій не надали жодної оцінки наявним у матеріалах справи доказам. Оскаржувані судові рішення не містять мотивованої оцінки доказів та аргументів учасників справи, наведених ними у підтвердження / заперечення обставин удаваності спірного договору дарування. Місцевий господарський суд у своєму рішенні навів перелік доказів, якими позивач обґрунтував свої вимоги. Проте ні місцевий господарський суд, ні суд апеляційної інстанції не надали мотивованої оцінки жодному доказу з цього переліку, суди не встановили, чи є ці докази належними, допустимими, достовірними та вірогідними, чи доводять обставини, на підтвердження яких їх було надано суду, зокрема, чи підтверджують наявні у матеріалах справи копія розписки відповідача-1 від 26 листопада 2018 року та заяви свідків (як окремо кожен з цих доказів, так і у їх сукупності) обставини удаваності спірного договору, чи відповідають ці докази вимогам щодо належності, допустимості, а також такому новому стандарту доказування як "вірогідність доказів".

Також суди не з`ясували, чи відповідають наявні в матеріалах справи заяви свідків вимогам статті 88 Господарського процесуального кодексу України.

При цьому Верховний Суд зазначає про те, що однією з вимог допустимості доказу, яку процесуальний закон визначає для заяви свідка, є підтвердження свідка про обізнаність із змістом закону щодо кримінальної відповідальності за надання неправдивих показань та про готовність з`явитися до суду за його викликом для підтвердження своїх свідчень (частина друга статті 88 Господарського процесуального кодексу України).

Аналогічний висновок Верховного Суду викладений у пункті 7.38. постанови від 16 лютого 2021 року у справі № 927/645/19.

За змістом частини першої статті 89 Господарського процесуального кодексу України у разі, якщо обставини, викладені свідком у заяві, суперечать іншим доказам або викликають сумнів щодо їх змісту, достовірності чи повноти, суд має право за власною ініціативою викликати свідка для допиту.

Крім того, не надали суди попередніх інстанцій оцінки і доводам та запереченням відповідача-2 щодо обставин удаваності спірного правочину. Суд апеляційної інстанції, пославшись на те, що скаржник в апеляційній скарзі не спростував обставини удаваності спірного договору, не навів мотивування цього висновку: не зазначив, які доводи відповідача-2 суд не взяв до уваги, відхилив чи визнав безпідставними та з яких мотивів. Висновки судів фактично ґрунтуються лише на доводах позивача та відповідача-1, що суперечить принципу змагальності сторін у судовому процесі та не відповідає завданню господарського судочинства як такого. При цьому суди не встановили з урахуванням правил доказування у судовому процесі, чи спростовують заперечення відповідача-2 доводи позивача та відповідача-1 про удаваність спірного договору дарування, не з`ясували позицію відповідача-2 щодо обставин укладення договору дарування, причин та підстав вчинення ним саме такого виду договору, не встановили, яким чином відповідач-2 пояснює необхідність, доцільність саме дарування йому частки у статутному капіталі Товариства, а не її продажу.

При цьому Верховний Суд не бере до уваги посилання скаржника на те, що наявні в матеріалах справи копія розписки відповідача-1 від 26 листопада 2018 року та заяви свідків є недопустимими доказами у справі, оскільки суди попередніх інстанцій не встановили з достовірністю, чи є ці докази належними, допустимими та вірогідними, а без з`ясування судами цих обставин зазначені доводи скаржника, наведені у суді касаційної інстанції, розцінюються як такі, що зводяться до встановлення обставин справи, оцінки доказів, наявних в матеріалах справи, що з огляду на визначені в статті 300 Господарського процесуального кодексу України межі розгляду справи судом касаційної інстанції не є компетенцією суду касаційної інстанції.

................

Перейти до повного тексту