Постанова
Іменем України
24 червня 2021 року
м. Київ
справа № 334/8337/18
провадження № 61-4913св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
Тітова М. Ю. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
третя особа - приватний нотаріус Запорізького нотаріального округу Морозова Вікторія Миколаївна,
провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Ленінського районного суду міста Запоріжжя від 01 жовтня 2019 року в складі судді Козлової Н. Ю. та постанову Запорізького апеляційного суду від 12 лютого 2020 року в складі колегії суддів: Подліянової Г. С., Гончар М. С., Маловічко С. В.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особа - приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Морозова В. М.про визнання недійсним договору дарування.
В обґрунтування позовних вимог зазначав, що в 2003 році між ним та відповідачем було укладено, як він думав, договір довічного утримання.
Після підписання документів у нотаріуса, відповідач жодної матеріальної допомоги йому не надавав, не опікувався ним, у зв`язку з чим він вирішив звернутися до суду з позовом про розірвання договору довічного утримання. Однак, у серпні 2018 року з реєстру прав власності на нерухоме майно йому стало відомо, що 18 квітня 2003 року між ним та відповідачем було укладено договір дарування.
Вказував, що підписуючи договір дарування житлового будинку він неправильно розумів його зміст та помилився щодо його правових наслідків. На час укладення договору йому було 76 років, він страждав на багато захворювань, у тому числі й на органи зору. На час підписання договору був впевнений, що він підписує договір довічного утримання.
Посилаючись на викладене, просив визнати недійсним договір дарування житлового будинку АДРЕСА_1, укладений 18 квітня 2003 року між ним та відповідачем, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Морозовою В. М., реєстровий № 942
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Ленінського районного суду міста Запоріжжя від 01 жовтня 2019 року, залишеним без змін постановою Запорізького апеляційного суду від 12 лютого 2020 року, у задоволенні позову відмовлено.
Відмовляючи в задоволенні позову, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що при укладенні оспорюваного договору дарування сторони мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі. Наявність підстав, які б вказували, що договір дарування укладено внаслідок істотної помилки, позивач не довів і суди таких не встановили.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги
У березні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Ленінського районного суду міста Запоріжжя від 01 жовтня 2019 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 12 лютого 2020 року й ухвалити нове рішення про задоволення його позову.
Підставами касаційного оскарження судових рішень зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме:
- застосування норми права без урахування висновків щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладених Верховним Судом України в постановах від 27 квітня 2016 року в справі № 6-372цс16, від 18 червня 2014 року в справі № 6-69цс14, від 21 жовтня 2015 року в справі № 6-202цс15, від 02 грудня 2015 року в справі № 6-2087цс15 та від 16 березня 2016 року в справі № 6-93цс16 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України);
- судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Касаційна скарга мотивована, зокрема тим, що суди першої та апеляційної інстанцій неповно дослідили обставини справи; не надали належної правової оцінки його доводам про відсутність волевиявлення на відчуження будинку; не врахували обставин щодо його віку, стану здоров`я та потреби в зв`язку з цим у догляді й сторонній допомозі, наявність у нього спірного житла як єдиного, відсутність фактичної передачі нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдарованому та продовження ним проживати в спірному будинку після укладення договору дарування.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 28 травня 2020 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.
17 червня 2020 року справа № 334/8337/18 надійшла до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду
Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, та якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Фактичні обставини, встановлені судами
Установлено, що позивач ОСОБА_1 є батьком відповідача ОСОБА_2
18 квітня 2003 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір дарування, за умовами якого позивач подарував, а відповідач прийняв у дар жилий будинок АДРЕСА_1, який належить позивачу на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 11 квітня 2003 року.
Договір дарування посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Морозовою В. М., зареєстрований в реєстрі за № 942.
14 травня 2003 року на підставі вказаного договору дарування за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на жилий будинок АДРЕСА_1 зареєстровано в Орендному підприємстві Запорізьке міжміське бюро технічної інвентаризації.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 243 ЦК Української РСР (в редакції на момент укладення оскаржуваного договору дарування) за договором дарування одна сторона передає безоплатно другій стороні майно у власність. Договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому.
Договір дарування опосередковує перехід майна від однієї особи до іншої, при цьому дарувальник і обдарований є юридично рівноправними суб`єктами.
Для договору дарування необхідна наявність взаємного волевиявлення сторін, без якої цей договір не вважається укладеним. Договір дарування завжди є безоплатним договором. У зв`язку з цим дарувальник не має права вимагати від обдарованого зустрічних дій майнового характеру. Договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому і тому він належить до реальних договорів. Майно, що передається за договором дарування, переходить у власність від однієї особи (дарувальника) до іншої (обдарованого).
Договір дарування укладається в формі, яка визначається загальними правилами цивільного законодавства про форму договорів (статті 43, 44, 46 ЦК Української РСР).
Договір дарування нерухомого майна повинен бути нотаріально посвідчений (частина третя статті 244, частина перша статті 227 ЦК Української РСР).
Недодержання форми угоди, якої вимагає закон, тягне за собою недійсність угоди лише в разі, якщо такий наслідок прямо зазначено в законі. Нотаріальне посвідчення угод обов`язкове лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими частиною другою статті 48 цього Кодексу (частина перша статті 45, частина перша статті 47 ЦК Української РСР).
Згідно з частиною першою статті 56 ЦК Української РСР угода, укладена внаслідок помилки, що має істотне значення, може бути визнана недійсною за позовом сторони, яка діяла під впливом помилки.
Під помилкою у цьому випадку необхідно розуміти таке неправильне сприйняття стороною суб`єкта, предмета чи інших істотних умов угоди, що вплинуло на її волевиявлення, при відсутності якого за обставин справи можна вважати, що угода не була б укладена.
Обравши способом захисту своїх прав визнання договору дарування недійсним, позивач відповідно до положень ЦПК України щодо змагальності сторін зобов`язаний довести правову та фактичну підстави своїх позовних вимог.
Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, її стан здоров`я та потреба в зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за договором купівлі-продажу та продовження позивачем проживати у житловому будинку після укладення договору дарування.
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з частинами першою, третьою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
У справі, яка переглядається, суди встановили, що оспорюваний договір дарування від 18 квітня 2003 року за формою і змістом відповідає вимогам щодо таких правочинів, його укладено у письмовій формі та нотаріально посвідчено приватним нотаріусом, яка встановила особу сторін, їх дієздатність, роз`яснила сторонам характер цього договору, наслідки його укладення. Договір підписаний позивачем особисто, що він не заперечував.
Після укладення договору дарування ОСОБА_1 передав ОСОБА_2 документи та ключі від спірного будинку, а в травні 2003 року відповідач зареєстрував за собою право власності на будинок.
Протягом 15 років позивач не оскаржував договір, не вимагав від відповідача надання йому будь-якої допомоги.
Належних та допустимих доказів того, що станом на час укладення договору дарування ОСОБА_1 мав тяжкі захворювання, які б могли вплинути на його волевиявлення, матеріали справи не містять.
Таким чином, установивши, що позивач не довів наявність обставин, які б вказували на те, що він уклав спірний договір під впливом помилки, маючи на меті укладення договору довічного утримання, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
Висновки судів першої та апеляційної інстанцій не суперечать правовим висновкам Верховного Суду України, викладеним у постановах від 27 квітня 2016 року в справі № 6-372цс16, від 18 червня 2014 року в справі № 6-69цс14, від 21 жовтня 2015 року в справі № 6-202цс15, від 02 грудня 2015 року в справі № 6-2087цс15 та від 16 березня 2016 року в справі № 6-93цс16, а тому доводи касаційної скарги в цій частині є безпідставними.
Інші аргументи касаційної скарги не дають підстав для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки зводяться до незгоди заявника з висновками судів стосовно встановлення обставин справи та стосуються переоцінки доказів. В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.
Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов`язковими підставами для скасування судового рішення, касаційний суд не встановив.