Постанова
Іменем України
16 червня 2021 року
м. Київ
справа № 359/1654/15-ц
провадження № 61-1773св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач),
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Петрова Є. В., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,
третя особа - приватний нотаріус Бориспільського міського нотаріального округу Дудка Оксана Сергіївна,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 20 серпня 2018 року у складі судді Журавського В. В. та постанову Київського апеляційного суду від 19 грудня 2018 року у складі колегії суддів: Шахової О. В., Вербової І. М., Саліхова В. В.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, за участю третьої особи - приватного нотаріуса Бориспільського міського нотаріального округу Дудки О. С., про визнання частково недійсним договору дарування квартири.
Позовна заява мотивована тим, що 21 березня 2014 року ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_5 подарували ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1, яка належала їм на праві власності в рівних долях по 1/3 частині.
Позивач вважала, що ОСОБА_2 не мав права відчужувати свою частину в зазначеному майні, оскільки постановою державного виконавця органу державної виконавчої служби Бориспільського міськрайонного управління юстиції від 25 грудня 2013 року при примусовому виконанні виконавчого листа № 2/359/38 виданого 18 жовтня 2013 року Бориспільським міськрайонним судом Київської області про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 289 730,00 грн накладено арешт на все майно, що належить ОСОБА_2 у межах суми звернення 289 730,00 грн та заборонено здійснювати відчуження будь-якого майна, яке належить ОСОБА_2 .
Позивач, уточнивши позовні вимоги, просила суд договір дарування квартири від 21 березня 2014 року в частині ? частини квартири, що належала ОСОБА_2, визнати недійсним із застосуванням наслідків недійсності правочинів на підставі статей 203, 215, 216, 230, 234 ЦК України, так як ця угода є фіктивною, вчиненою без наміру створення правових наслідків, під впливом обману, укладеною лише з метою приховання (укриття) майна від звернення на нього стягнення та ухилення від виконання рішення суду про стягнення грошових коштів.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 15 червня 2015 року у задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач не надала доказів, що оспорюваний договір дарування є фіктивним або вчинений під впливом обману. Крім того, на момент укладення спірного правочину за даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна інформація про накладення арешту на все майно та заборону здійснювати відчуження будь-якого майна належного ОСОБА_2 була відсутня, а тому обтяження на зазначене нерухоме майно не виникло.
Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції
Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 24 вересня 2015 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області 15 червня 2015 року залишено без змін.
Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що місцевий суд всебічно та повно дослідив обставини справи та дійшов вірного висновку про відмову у позові.
Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції та постанови Верховного Суду України
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 15 червня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 24 вересня 2015 року залишено без змін.
Постановою Верховного Суду України від 09 серпня 2017 року заяву ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 15 червня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Київської області від 24 вересня 2015 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2015 року скасовано, справу передано на розгляд до суду першої інстанції.
Постанова мотивована тим, що суди не надали належної оцінки тому, що спірний договір дарування в частині ? нерухомого майна уклали сторони, які є близькими родичами, та не перевірили, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.
Суди не встановили чи відповідач, відчужуючи належну йому на праві спільної часткової власності ? частину нерухомого майна своїй сестрі, був обізнаний про судове рішення про стягнення з нього заборгованості на користь позивачки; не звернули увагу на те, що в матеріалах справи містяться копія акта державного виконавця від 04 березня 2014 року з примусового виконання виконавчого листа № 2/359/38 про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 289 730,00 грн за підписом ОСОБА_2 .
Суди неправильно застосували норми статей 203, 215, 234 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення справи.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 20 серпня 2018 року у позові відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що єдиним доказом невиконання оспорюваного правочину, що є свідченням відсутності наміру сторін на реальне настання правових наслідків за договором дарування є те, що ОСОБА_2 в офіційних документах вказує адресу свого зареєстрованого місця проживання як АДРЕСА_2 . Тому, незважаючи на укладення договору дарування ОСОБА_2 зберіг правовий зв`язок з майном та продовжує ним користуватися.
Надані позивачем докази не є належними та в повній мірі достатніми для підтвердження тієї обставини, що ОСОБА_2 продовжує володіти та користуватися спірним майном, тобто не надано доказів на підтвердження фіктивності правочину.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 19 грудня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 20 серпня 2018 року залишено без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що при вирішенні справи суд першої інстанції правильно визначив характер правовідносин між сторонами, вірно застосував закон, що їх регулює, повно і всебічно дослідив матеріали справи та надав належну правову оцінку доводам сторін і зібраним у справі доказам.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у січні 2019 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 01 лютого 2019 року відкрито касаційне провадження, витребувано справу з суду першої інстанції, надіслано учасникам справи копії касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснено їм право подати відзив на касаційну скаргу.
Ухвалою Верховного Суду від 27 травня 2021 року справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п`яти суддів за наявними у справі матеріалами без повідомлення учасників справи.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суди неправильно застосували норми статей 203, 215, 234 ЦК України, згідно з якими договір, укладений з метою невиконання грошового зобов`язання є фіктивним.
У лютому 2019 року до суду надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому ОСОБА_2, ОСОБА_3 просять касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення залишити без змін.
У березні 2019 року до суду надійшла відповідь на відзив, у якій ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що 18 жовтня 2013 року Бориспільський міськрайонний суд Київської області видав виконавчі листи № 2/359/38 на підставі рішення Апеляційного суду Київської області від 16 вересня 2013 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, за участю третьої особи - ОСОБА_4, про розподіл спільного майна та за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання права власності на автомобіль, яким, зокрема, стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_7 289 730,00 грн компенсації половини вартості проданих ОСОБА_2 чотирьох автомобілів та 4 605,95 грн судових витрат.
Державний виконавець органу державної виконавчої служби Бориспільського міськрайонного управління юстиції постановами від 29 жовтня 2013 року відкрив виконавчі провадження з виконання вказаних виконавчих листів про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_7 4 605,95 грн та 289 730,00 грн відповідно.
Державний виконавець постановою від 25 грудня 2013 року при примусовому виконанні виконавчого листа № 2/359/38, виданого 18 жовтня 2013 року Бориспільським міськрайонним судом Київської області про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 289 730,00 грн наклав арешт на все майно, що належить ОСОБА_2 у межах суми звернення стягнення, та заборонив здійснювати відчуження будь-якого майна, яке йому належить.
Відповідно до відповіді Комунального підприємства Бориспільського бюро технічної інвентаризації від 22 лютого 2013 року № 645 за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на ? частини квартири АДРЕСА_1 .
21 березня 2014 року ОСОБА_2, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 уклали договір дарування вказаної квартири з ОСОБА_3 (сестрою відповідача), за яким остання набула у власність квартиру АДРЕСА_1 . Зазначена квартира належала дарувальникам на праві приватної спільної часткової власності. У пункті 6 цього договору вказано, що відсутність заборон (арештів) на відчуження квартири перевірено 21 березня 2014 року за даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна в порядку доступу нотаріусів.
З відповіді начальника відділу державної виконавчої служби Бориспільського міськрайонного управління юстиції від 27 травня 2015 року № 23443 вбачається, що постанова державного виконавця від 25 грудня 2013 року про арешт майна ОСОБА_2 та оголошення заборони на його відчуження не оскаржувалася та станом на 21 березня 2014 року була чинна.
Єдиним доказом невиконання оспорюваного правочину, що є свідченням відсутності наміру сторін на реальне настання правових наслідків за договором дарування є те, що ОСОБА_2 в офіційних документах вказує адресу свого зареєстрованого місця проживання як АДРЕСА_2 . Тому, незважаючи на укладення договору дарування ОСОБА_2 зберіг правовий зв`язок з майном та продовжує ним користуватися.
Ця обставина також вбачається з декларації про доходи та майно боржника фізичної особи ОСОБА_2, поданої до податкового органу 11 вересня 2017 року, копії супровідних листів відділу державної виконавчої служби Бориспільського міськрайонного управління юстиції від 29 жовтня 2013 року, від 27 грудня 2013 року, заперечення ОСОБА_2, адресованого начальнику Бориспільського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області, щодо організації та належного виконання зведеного виконавчого провадження стягувача ОСОБА_1, роздруківки з Інтернету з веб-сайту Міністерства юстиції України щодо безкоштовного запиту інформації про фізичну особу-підприємця ОСОБА_2 (т. 2 а. с. 11-15, 26-28, 29-31, 36-37).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до пункту 2 розділу II "Перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) передбачено, що кожному гарантовано право на звернення до суду з позовом стосовно його прав та обов`язків цивільного характеру.
У справі "Горнсбі проти Греції" (Case of Hornsby v. Greece) Європейський суд з прав людини зазначив, що виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватись як складова частина судового розгляду. Здійснення права на звернення до суду з позовом стосовно його прав та обов`язків цивільного характеру було б ілюзорним, якби внутрішня правова система допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов`язкову силу, не виконувалося б на шкоду однієї зі сторін. Крім того, невиконання рішення є втручанням у право на мирне володіння майном, гарантоване статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Частиною другою статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" передбачено, що судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Обов`язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом.
Частиною п`ятою статті 411 ЦПК України передбачено, що висновки суду касаційної інстанції, в зв`язку з якими скасовано судові рішення, є обов`язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи.
Відповідно до частини першої статті 417 ЦПК України вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.
Скасовуючи попередні судові рішення у справі, Верховний Суд України виходив з того, що суди не надали належної оцінки тому, що спірний договір дарування в частині ? нерухомого майна уклали сторони, які є близькими родичами, та не перевірили, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном, а також з того, що суди неправильно застосували норми статей 203, 215, 234 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення справи.
Під час нового розгляду справи, суди попередніх інстанцій виходили з того, що надані позивачем докази не є належними та в повній мірі достатніми для підтвердження тієї обставини, що ОСОБА_2 продовжує володіти та користуватися спірним майном, тобто не надано доказів на підтвердження фіктивності правочину.
Зазначені висновки судів попередніх інстанцій є помилковими та свідчать про неправильне застосування статей 203, 215, 234 ЦК України.
Так, статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені у статті 203 ЦК України. Підстави недійсності правочину визначені у статті 215 ЦК України.
Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
За змістом частин першої, п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а також правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.
У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.
Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.
Такі висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах висловлені у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження № 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі № 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15ц, де вказано про неправильність застосування судами попередніх інстанцій статей 203, 215, 234 ЦК України у спорах, що виникли із договорів, укладених сторонами, які є близькими родичами, без перевірки, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.
Верховний Суд у постанові від 22 квітня 2021 року у справі № 908/794/19 (905/1646/17) звернув увагу на те, що для вирішення питання про визнання недійсним правочину, оспорюваного заінтересованою особою, правове значення має встановлення впливу наслідків вчинення такого правочину на права та законні інтереси цієї особи. У такому випадку важливим є врахування того, що таке звернення заінтересованої особи до суду із позовом про визнання недійсним договору є направленим на усунення несприятливих наслідків цієї особи (недопущення їх у майбутньому), пов`язаних із вчиненням такого правочину. Тому у разі оскарження правочину заінтересованою особою необхідним є надання оцінки дій сторін цього договору в контексті критеріїв добросовісності, справедливості, недопустимості зловживання правами.
Правочини, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Правочин не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення.
Зокрема, дії спрямовані на відчуження майна, особою, яка достеменно обізнана про необхідність виконання грошового зобов`язання, заниження нею вартості майна при відчуженні, а також невжиття протягом тривалого часу до відчуження майна заходів, спрямованих на належне виконання своїх зобов`язань перед кредитором, свідчать про недобросовісність цієї особи при укладенні договору відчуження майна та про зловживання своїми правами.
При цьому фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, а така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.
Відповідно до статті 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. Не допускаються використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п`ятою цієї статті, суд може зобов`язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 зазначала про недійсність договору з підстав того, що його зміст суперечить Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (частина перша статті 203 ЦК України) та того, щовін є фіктивним, оскільки вчинений без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином (стаття 234 ЦК України).
Суди попередніх інстанцій встановили, що ОСОБА_2 було достовірно відомо про наявність невиконаного рішення суду про стягнення з нього грошових коштів та відкрите виконавче провадження, про те, що борг не погашено, а також внесення до Єдиного реєстру судових розслідувань відомостей про вчинення кримінальних правопорушень за ознаками злочину, передбаченими статтями 382, 388 КК України, що полягає у вчиненні ОСОБА_2 протиправних (незаконних дій).
Вирішуючи справу суд має визначити вид спірних правовідносин між сторонами, обрати норму права, що їх регулює та правильно застосувати її.
Суди попередніх інстанцій, встановивши факт невиконання рішення суду про стягнення боргу, обізнаність боржника про наявність боргу, а також його реєстрацію за адресою спірної квартири, неправильно застосували статті 203, 215, 234 ЦК України, не надали належної оцінки вимогам позивача щодо недійсності правочину з підстав частини першої статті 203 ЦК України.
Враховуючи те, що спірний правочин вчинено ним без наміру створення правових наслідків, обумовлених цим договором, дії сторін цього договору направлені на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича та з метою приховати це майно від примусового відчуження для погашення грошових зобов`язань, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про відмову у позові.
Такий висновок відповідає висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах Великої Палати Верховного Суду, викладеному у постанові від 03 липня 2019 року, за наслідками розгляду цивільної справи № 369/11268/16-ц (касаційне провадження № 14-260цс19), у якому Велика Палата Верховного Суду не відступила від висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження № 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі № 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц.
Крім того, у постанові Верховного Суду від 20 травня 2020 року у справі № 922/1903/18 вказано, що боржник, який вчиняє дії, пов`язані із зменшенням його платоспроможності після виникнення у нього зобов`язання із повернення суми позики, діє очевидно недобросовісно і зловживає правами стосовно кредитора. Водночас будь-який правочин, вчинений боржником, у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину.
Особа, яка є боржником перед своїми контрагентами, повинна утримуватись від дій, які безпідставно або сумнівно зменшують розмір її активів. Угоди, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Угода, що укладається "про людське око", таким критеріям відповідати не може.
Аналогічні висновки також висловлені Верховним Судом у постановах від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17, від 28 листопада 2019 року у справі № 910/8357/18, від 03 березня 2020 року у справах № 910/7976/17, № 904/7905/16 та № 916/3600/15, від 26 травня 2020 року у справі № 922/3796/16, від 17 вересня 2020 року у справі № 904/4262/17 та від 22 квітня 2021 року у справі № 908/794/19.
Нормами цивільно-процесуального закону визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні спору. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (касаційне провадження № 14-260цс19) звернула увагу на те, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України
Позов пред`явлений з підстав, передбачених статтями 203, 215, 234 ЦК України.
Однак, суди попередніх інстанцій не навели вмотивованих обґрунтувань на спростування наведених позивачем доводів щодо невідповідності правочину інтересам держави, суспільства, його моральним засадам, а формально послалися на те, що надані позивачем докази не є належними та в повній мірі достатніми для підтвердження тієї обставини, що ОСОБА_2 продовжує володіти та користуватися спірним майном, тобто не надано доказів на підтвердження фіктивності правочину.
Таким чином, суди попередніх інстанцій належним чином не врахували вказівки Верховного Суду України, викладені у постанові від 09 серпня 2017 року та дійшли необґрунтованого висновку щодо добросовісності відповідачів при укладенні договору дарування належної ОСОБА_2 частини квартири.
З огляду на зазначене, суди попередніх інстанцій правильно визначили вид спірних правовідносин між сторонами, обрали норму права, що їх регулює, однак неправильно її застосували, а тому з урахуванням того, що спірний правочин вчинено без наміру створення правових наслідків, обумовлених цим договором, дії сторін цього договору направлені на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича та з метою приховати це майно від примусового відчуження для погашення грошових зобов`язань, позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають задоволенню.