Постанова
Іменем України
17червня 2021 року
м. Київ
справа № 592/14596/18
провадження № 61-1887св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Яремка В. В. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Олійник А. С.,
учасники справи:
позивачка - ОСОБА_1,
відповідач - Сумський державний педагогічний університет імені А. С. Макаренка,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 08 серпня 2019 року у складі судді Князєва В. Б. та постанову Сумського апеляційного суду від 05 грудня 2019 року у складі колегії суддів: Орлова І. В., Левченко Т. А., Хвостика С. Г.,
ВСТАНОВИВ:
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог та рішень судів
У вересні 2018 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до Сумського державного педагогічного університету імені А. С. Макаренка (далі - Університет) про визнання недійсним наказу, поновлення на роботі, стягнення заборгованості із заробітної плати, компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати, а також середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
На обґрунтування позову посилалася на таке. 03 вересня 2018 року відповідач видав їй трудову книжку та, не ознайомивши з оригіналом наказу від 20 серпня 2018 року №107-к "Про звільнення працівників університету", надав лише витяг з нього. Трудові відносини є безстроковими, тому відповідач без законних підстав та в порушення статті 252 Кодексу Законів про працю України (далі - КЗпП України), статті 41 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності", процедури, без попереднього звернення за згодою на звільнення до виборних профспілкових органів звільнив її за пунктом 2 статті 36 КЗпП України. У день звільнення відповідач не провів з нею остаточного розрахунку та не надав їй відповідної письмової інформації про всі нараховані та виплачені ним суми. Про свою незгоду з такими діями відповідача вона зазначила в примірнику витягу з наказу, а також у заяві від 06 вересня 2019 року.
З урахуванням викладеного, позивачка просила: визнати недійсним наказ від 20 серпня 2018 року №107-к "Про звільнення працівників університету", яким позивачку з 31 серпня 2018 року на підставі пункту 2 статті 36 КЗпП України було звільнено з посади професора кафедри соціальних наук у зв`язку із закінченням строку дії трудового договору; поновити її на роботі в Університеті; стягнути з відповідача заробітну плату в розмірі 22 852,94 грн (доплату за вчене звання в сумі 10 349,50 грн, заробітну плату за час щорічної відпустки в сумі 9 822,39 грн, компенсацію за невикористану відпустку в сумі 2 681,05 грн); компенсацію втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати в сумі 12 072,17 грн, а також середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 03 вересня 2018 року.
Рішенням Ковпаківського районного суду м. Суми від 08 серпня 2019 року, залишеним без змін постановою Сумського апеляційного суду від 05 грудня 2019 року, у задоволенні позову відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що трудовий контракт від 01 липня 2016 року № 75/2016, який у судовому порядку недійсним не визнавався, не розірвано і не переглядався, був укладений на узгоджений сторонами строк, а саме до 31 серпня 2018 року. Відповідач, видавши наказ від 20 серпня 2018 року №107-кпро звільнення позивачки за пунктом 2 статті 36 КЗпП України, трудове законодавство не порушив. Таке звільнення не можна розцінювати як звільнення з ініціативи роботодавця, а тому воно не вимагало отримання згоди профспілкового органу. Відповідач не має перед позивачкою заборгованості із недоотриманої заробітної плати у розмірі 22 852,94 грн.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників
У січні 2020 року ОСОБА_2 звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просила рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати, ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не врахували, що на неї поширюються додаткові гарантії передбачені статтею 252 КЗпП України та статтею 41 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності". Відповідач не виконав свого обов`язку щодо підтвердження обставин, які роблять неможливим укладення трудового договору на визначений строк, тому є всі підстави вважати, що її трудові відносини мають безстроковий характер. Умови договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно з законодавством України про працю, є недійсними. Звільнення особи обраної до складу виборного профспілкового органу, після закінчення строку трудового договору можливе лише після отримання попередньої згоди на звернення до відповідних профспілкових органів. Суди не дослідили та не надали належної правової оцінки наявним у матеріалах справи розрахункам позивачки, якими спростовуються відомості наведені відповідачем в довідці про нараховані та виплачені суми заробітної плати, не застосували спеціальні галузеві норми матеріального права.
У квітні 2020 року на адресу Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від Університету, у якому відповідач просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 28 лютого 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Відповідно до пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (далі - Закон № 460-ІХ) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року).
Касаційна скарга у цій справі подана у січні 2020 року, а тому вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-ІХ.
Відповідно до частини першої статті 401 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) попередній розгляд справи проводиться у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (тут і далі - у редакції до набрання чинності Законом № 460-IX) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву на неї, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою та підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Суди встановили, що 01 листопада 2013 року на ім`я ректора Університету ОСОБА_1 подала заяву з проханням про своє призначення на посаду доцента кафедри соціально-гуманітарних дисциплін після закінчення докторантури на строк з 01 листопада 2013 року до 31 серпня 2016 року (т. 1, а. с. 49).
Наказом від 01 листопада 2013 року № 111-к ОСОБА_1 призначено на посаду доцента кафедри соціально-гуманітарних дисциплін після закінчення докторантури з 01 листопада 2013 року до 31 серпня 2016 року (т. 1, а. с. 50).
22 серпня 2016 року наказом № 121-к ОСОБА_1 була звільнена з посади доцента кафедри філософії та соціальних наук з 31 серпня 2016 року у зв`язку із закінченням строку дії трудового договору на підставі пункту 2 статті 36 КЗпП України (т. 1, а. с. 51).
26 травня 2016 року на ім`я ректора Університету ОСОБА_1 подала заяву з проханням про свій допуск до участі в конкурсному відборі для зайняття вакантної посади професора кафедри філософії та соціальних наук (т. 1, а. с. 52).
01 липня 2016 року між Університетом та ОСОБА_1 укладено контракт № 75/2016. За умовами контракту позивачку призначено на посаду професора кафедри філософії та соціальних наук історичного факультету на термін з 01 вересня 2016 року до 31 серпня 2018 року. Пунктом 5.2.1 контракту сторони встановили, що підставою для розірвання контракту є закінчення терміну його дії (т. 1, а. с. 53-55).
25 серпня 2016 року наказом № 123-к ОСОБА_1 призначено на посаду професора кафедри філософії та соціальних наук як обрану за конкурсом на умовах контракту з 01 вересня 2016 року до 31 серпня 2018 року з посадовим окладом за 20 тарифним розрядом (т. 1, а. с. 56).
З 10 січня 2018 року позивачка є членом виборного профспілкового органу - комітету Вільної професійної спілки "Воля" (далі - ВПС "Воля") Університету (т. 1, а. с. 14, 18).
17 квітня 2018 року відповідач повідомив ОСОБА_1 про те, що термін дії контракту закінчується 31 серпня 2018 року і позивачку буде звільнено з посади. Відповідач запросив ОСОБА_1 взяти участь у конкурсі на заміщення посад науково-педагогічних працівників Університету, який буде оголошено у травні 2018 року (т. 1, а. с. 9).
03 травня 2018 року наказом № 173 ректора Університету оголошено конкурс на заміщення посад науково-педагогічних працівників, які будуть вакантними з 01 вересня 2018 року (т. 1, а. с. 107-108).
11 травня 2018 року ОСОБА_1 зверталася до адміністрації Університету із заявою, в якій просила повідомити час оголошення конкурсу на посаду професора кафедри філософії та соціальних наук (т. 1, а. с. 20).
Наказом ректора Університету від 20 серпня 2018 року № 107-к ОСОБА_1 звільнено з посади професора кафедри філософії та соціальних наук з 31 серпня 2018 року за закінченням строку дії трудового договору за пунктом 2 статті 36 КЗпП України. З цим наказом позивачка ознайомилася 03 вересня 2018 року та письмово виклала свою незгоду зі звільнення, яке, на її думку, було проведене Університетом з порушенням норм і гарантій, встановлених статтею 252 КЗпП України (т. 1, а. с. 15, 58).
З 05 вересня 2018 року ОСОБА_1 працює на посаді професора кафедри парламентаризму та політичного менеджменту Інституту публічного управління та адміністрування Національної академії державного управління при Президентові України (т. 2, а. с. 60).
12 вересня 2018 року наказом № 317 ректора Університету оголошено конкурс на заміщення посад науково-педагогічних працівників, у тому числі на посаду доцента кафедри філософії та соціальних наук (т. 1, а. с. 114-116).
17 вересня 2018 року головою ВПС "Воля" на ім`я ректора Університету направлено письмову вимогу про скасування наказу від 20 серпня 2018 року № 107-к в частині звільнення членів виборних профспілкових органів - ОСОБА_3, ОСОБА_1, ОСОБА_4, ОСОБА_5 (т. 1, а. с. 16).
Згідно з інформацією, зазначеною у виданих Університетом довідках від 01 жовтня 2018 року № 2461 та від 19 грудня 2018 року № 3361 про нараховані та виплачені ОСОБА_1 суми заробітної плати за період з 01 листопада 2013 року до 31 серпня 2018 року, відповідач не має перед позивачкою заборгованості з проведених виплат. (т. 1, а. с. 57, 118-123).
Відповідно до частин першої та третьої статті 21 КЗпП України трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов`язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України.
Відповідно до статті 23 КЗпП України трудовий договір може бути: 1) безстроковим, що укладається на невизначений строк; 2) на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; 3) таким, що укладається на час виконання певної роботи.
Згідно зі статтею 23 КЗпП України трудовий договір може бути укладено на визначений строк, встановлений за погодженням сторін.
Строковий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.
Підставами припинення трудового договору, зокрема, є: закінчення строку (пункти 2 і 3 статті 23 КЗпП України), крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна з сторін не поставила вимогу про їх припинення (пункт 2 частини першої статті 36 КЗпП України).
Відповідно до частини третьої статті 54 Закону України "Про освіту" педагогічні та науково-педагогічні працівники приймаються на роботу шляхом укладення трудового договору, в тому числі за контрактом. Прийняття на роботу науково-педагогічних працівників здійснюється на основі конкурсного відбору.
Згідно із частиною одинадцятою статті 55 Закону України "Про вищу освіту" під час заміщення вакантних посад науково-педагогічних працівників - завідувачів (начальників) кафедр, професорів, доцентів, старших викладачів, викладачів укладенню трудового договору (контракту) передує конкурсний відбір, порядок проведення якого затверджується вченою радою закладу вищої освіти.
Аналіз частини третьої статті 21 КЗпП України, частини третьої статті 54 Закону України "Про освіту" дає Верховному Суду підстави для висновку, що у спірних правовідносинах роботодавець мав право застосувати з позивачем контрактну форму трудового договору, в якому визначити таку умову як строк його дії.
Відповідно до умов укладеного між сторонами у справі контракту, контракт укладається на два роки і є строковим у розумінні пункту 2 частини першої статті 23 КЗпП України, тобто до 31 серпня 2018 року.
Оскільки відповідач не висловив своє бажання продовжувати трудові відносини із працівником після закінчення строку дії контракту, то підстави для задоволення позову відсутні, у зв`язку з тим, що строк дії контракту закінчився 31 серпня 2018 року.
За таких обставин та з підстав, передбачених наведеними нормами права, правильним та обґрунтованим є висновок судів про те, що між сторонами існували строкові трудові відносини та після закінчення строку дії трудового договору (контракту) сторони не досягли домовленості про продовження трудових відносин на умовах нового контракту або на умовах безстрокового трудового договору.
Такого ж висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 19 травня 2021 року в справі № 591/5815/18 (провадження № 61-5154св20) з подібних правовідносин.
Доводи касаційної скарги про те, що укладений трудовий договір між позивачкою і відповідачем вважається безстроковим, є необґрунтованими, оскільки з позивачем було укладено трудовий договір на визначений контрактом строк, припинення трудового договору на підставі пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України відповідає закону.
Не заслуговують на увагу і доводи касаційної скарги про те, що позивачку звільнено з роботи без згоди на це профспілкового комітету.
Суди встановили, що ОСОБА_2 є членом виборного органу ВПС "Воля". Наказом ректора Університету від 20 серпня 2018 року № 107-к ОСОБА_2 звільнено із займаної посади на підставі пункту 2 статті 36 КЗпП України без отримання попередньої згоди відповідних профспілкових органів.
Статтею 43 КЗпП України передбачені випадки, у яких розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого органу проводиться за попередньою згодою виборного органу, зокрема це розірвання трудового договору з підстав, передбачених пунктами 1 (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації), 2-5, 7 статті 40 і пунктами 2 і 3 статті 41 цього Кодексу.
Відповідно до частини другої статті 252 КЗпП України звільнення членів виборного профспілкового органу підприємства, установи, його керівників, профспілкового представника, крім додержання загального порядку, допускається за наявності попередньої згоди виборного органу, членами якого вони є, а також вищого виборного органу цієї професійної спілки (об`єднання професійних спілок).
Зазначена норма встановлює необхідність отримання попередньої згоди не лише виборного органу, а і вищого виборного органу професійної спілки для членів виборного профспілкового органу і застосовується у взаємозв`язку зі статтею 43 КЗпП України, якою передбачені випадки отримання попередньої згоди виборного профспілкового органу при звільненні з ініціативи власника або уповноваженого ним органу.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2020 року в справі № 686/27915/18 (провадження № 61-8617св19) міститься висновок про те, що "звільнення на підставі пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП за закінченням строку дії трудового договору не вважається звільненням з ініціативи роботодавця, підстави якого передбачені статтями 40, 41 КЗпП України". Такого ж висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 03 квітня 2020 року в справі № 592/14598/18 (провадження № 61-2530св20) з подібних правовідносин.
Оцінюючи доводи касаційної скарги, Верховний Суд врахував, що укладений за згодою сторін контракт ОСОБА_2 підписала без зауважень та заперечень, протягом його дії працювала, виконувала посадові обов`язки, отримувала заробітну плату. Умови контракту, порядок його укладення протягом часу його дії не оспорювала.
Відповідно до статті 94 КЗпП уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства, установи, організації і максимальним розміром не обмежується.
Відмовляючи у задоволенні вимог про стягнення з Університету доплати за вчене звання, заробітної плати за час щорічної відпустки, компенсації за невикористану відпустку та компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати, суд погодився з наданим Університетом розрахунком, згідно з яким відповідач такої заборгованості не має.
Не погоджуючись із мотивами та результатом вирішення судами цих вимог, заявниця посилається на ненадання судами попередніх інстанцій правової оцінки вимогам позивачки про стягнення заборгованості із заробітної плати та пов`язаних з нею виплат, незастосування загальних та спеціальних галузевих норм матеріального права.
Верховний Суд відхиляє ці доводи, оскільки зі змісту оскаржуваних судових рішень випливає, що суди виходили з недоведення позивачкою вимог у цій частині, дали оцінку наданим відповідачем доказів щодо стану розрахунків з позивачкою як з працівником, послалися на норми постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2002 року № 1298 "Про оплату праці працівників на основі Єдиної тарифної сітки розрядів і коефіцієнтів з оплати праці працівників, установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери" та наказу Міністерства освіти України №557 від 26 вересня 2005 року "Про впорядкування умов оплати праці та затвердження схем тарифних розрядів працівників навчальних закладів, установ освіти та наукових установ".
Посилаючись на незастосування судами норм Конституції України, КЗпП України, законів України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності", "Про оплату праці", "Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні" та інших норм права, заявниця не зазначила у чому саме полягає їх незастосування чи неправильне застосування стосовно конкретних спірних правовідносин - умов оплати її праці.
Інші доводи касаційної скарги зводяться до власного тлумачення норм права, необхідності переоцінки доказів, що відповідно до статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.