Постанова
Іменем України
24 червня 2021 року
м. Київ
справа № 756/2160/20
провадження № 61-7122св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є.,
суддів: Бурлакова С. Ю. (суддя-доповідач), Жданової В. С., Зайцева А. Ю., Коротуна В. М.,
учасники справи:
позивач - Публічне акціонерне товариство "Діамантбанк" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб,
відповідач - ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітніх ОСОБА_2 та ОСОБА_3,
третя особа - служба у справах дітей та сім`ї Оболонської районної у місті Києві державної адміністрації,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітніх ОСОБА_2 та ОСОБА_3, на рішення Оболонського районного суду м. Києва від 08 грудня 2020 року у складі судді Майбоженко А. М. та постанову Київського апеляційного суду від 08 квітня 2021 року у складі колегії суддів: Матвієнко Ю. О., Мельника Я. С., Гуля В. В.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2020 року Публічне акціонерне товариство "Діамантбанк" (далі -
ПАТ "Діамантбанк") звернулось до суду із позовом до ОСОБА_1, яка діє
в своїх інтересах та в інтересах малолітніх ОСОБА_3 та ОСОБА_3, третя особа - служба у справах дітей та сім`ї Оболонської районної в місті Києві державної адміністрації, про усунення перешкод у здійсненні права власності шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, та виселення.
Позовна заява обґрунтована тим, що ПАТ "Діамантбанк" на підставі свідоцтва, виданого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу
Юр-Капінос А. Є. 21 листопада 2011 року, належить на праві власності квартира АДРЕСА_1 . Право власності ПАТ "Діамантбанк" на вказану квартиру підтверджується інформацією
з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 18 січня 2018 року № 111057482.
У цій квартирі прописані та проживають ОСОБА_1 та її сини: ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, і ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Факт проживання та реєстрації відповідачів у спірній квартирі порушує права власника житлового приміщення, зважаючи на ту обставину, що на підставі рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб
від 23 червня 2017 року № 2663 "Про початок процедури ліквідації
ПАТ "Діамантбанк" та делегування повноважень ліквідатора банку" розпочато процедуру ліквідації банку, а відповідно до пункту 2 частини першої статті 48 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) безпосередньо або шляхом делегування повноважень уповноваженій особі Фонду з дня початку процедури ліквідації приймає в управління майно (у тому числі кошти) банку, вживає заходів щодо забезпечення його збереження, формує ліквідаційну масу, виконує функції з управління та продає майно банку. Кошти, що одержані в результаті ліквідації та продажу майна (активів) банку, спрямовуються Фондом на задоволення вимог кредитора у порядку черговості, що визначена у статті 52 даного Закону.
Таким чином, факт проживання та реєстрації відповідачів у квартирі, яка належить банку та підлягає реалізації з метою задоволення вимог вкладників банку, є безумовним порушенням його прав власника.
З урахуванням поданої заяви про зміну предмета позову позивач просив визнати відповідачів такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1, та виселити їх без надання іншого житлового приміщення. Також просив зобов`язати відповідачів здійснити дії щодо зняття з реєстрації у спірній квартирі і звільнити її від особистих речей.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 08 грудня 2020 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 08 квітня 2021 року позов задоволено частково. Виселено ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_3 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення. У решті позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що право власності на спірну квартиру належить позивачу,
а відповідачі не є його власниками та створюють перешкоди позивачу
у здійсненні ним права власності на квартиру своїм проживанням у ній, а тому наявні підстави для задоволення позову в частині виселення відповідачів
із квартири, належної позивачу, без надання їм іншого житлового приміщення.
Узагальнені доводи касаційної скарги
У квітня 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу,
у якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про відмову
у задоволенні позову.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не з`ясували,
за які кошти придбана спірна квартира, та не врахували, що відповідно до статті 109 ЖК Української РСР, відповідачів не можна було виселяти з квартири без надання їм іншого житлового приміщення, оскільки квартира придбана
не за кредитні кошти.
Крім того, суди застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного
в постановах Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі № 229/3757/15-ц, від 12 квітня 2021 року у справі № 310/2950/18, від 10 січня 2018 року у справі № 307/1023/16-ц, від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц, постановах Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року у справі № 6-158цс14,
від 03 лютого 2016 року у справі № 6-2947цс15.
Доводи інших учасників справи
У червні 2021 року уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Діамантбанк" подала до Верховного Суду відзив
на касаційну скаргу, у якому просила відмовити у задоволенні касаційної скарги, оскаржувані рішення залишити без змін.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 19 травня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі № 756/2160/20, витребувано її з Оболонського районного суду м. Києва. Зупинено виконання рішення Оболонського районного суду м. Києва від 08 грудня 2020 року до закінчення його перегляду в касаційному порядку.
Фактичні обставини справи, встановлені судом
07 березня 2008 року між ПАТ "Діамантбанк" та ОСОБА_1 укладено іпотечний договір, за яким вона з метою забезпечення виконання зобов`язань
за кредитним договором передала в іпотеку банку належну їй на праві власності квартиру.
Квартира АДРЕСА_1 належала іпотекодавцю на праві власності на підставі свідоцтва про право власності
на житло, виданого Державним управлінням житлового господарства Мінського району м. Києва від 10 березня 1998 року, та свідоцтва про право на спадщину
за законом, посвідченого державним нотаріусом Одинадцятої державної нотаріальної контори Авдієнком В. В. 18 грудня 2004 року та зареєстровано
в реєстрі за номером № 10-1788.
Відповідно до умов іпотечного договору (пункт 4.2) звернення стягнення
на предмет іпотеки здійснюється на підставі цього договору, виконавчого напису нотаріуса або за рішенням суду.
04 червня 2009 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Юр-Капінос А. Є. вчинено виконавчий напис про звернення стягнення
на передану в іпотеку квартиру для задоволення вимог банку за договором про іпотечний кредит від 07 березня 2008 року № 002 ДІУ, укладеного між ОСОБА_1 та Акціонерним банком "Діамант" (далі - АБ "Діамант") правонаступником якого є ПАТ "Діамантбанк", у загальній сумі 660 140,52 грн.
На підставі цього виконавчого напису було відкрито виконавче провадження та спірну квартиру передано Приватному підприємству "Нива-В.Ш." (далі - ПП "Нива-В.Ш.") для реалізації на прилюдних торгах проте у зв`язку з відсутністю покупців прилюдні торги, згідно з повідомленням ПП "Нива-В.Ш."
від 05 вересня 2011 року № 2113 визнано такими, що не відбулися.
Відповідно до акта про передачу майна стягувачу від 17 жовтня 2011 року № 464/13 квартиру АДРЕСА_1 передано державним виконавцем у власність ПАТ "Діамантбанк" на підставі його заяви від 26 вересня 2011 року.
Згідно з свідоцтвом, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Юр-Капінос А.Є. 21 листопада 2011 року, право власності на майно, що складається з двокімнатної квартири загальною площею
50,14 кв. м, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, вартістю 698 264,00 грн належить ПАТ "Діамантбанк", оскільки торги
не відбулись і стягувач - ПАТ "Діамантбанк" виявив бажання залишити за собою непродане майно.
Відповідно до витягу про державну реєстрацію прав від 06 лютого 2012 року № 33082423 право власності на спірну квартиру зареєстровано у Комунальному підприємстві "Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна" за ПАТ "Діамантбанк".
Вказані обставини справи встановлені ухвалою колегії суддів судової палати
у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних
і кримінальних справ від 13 листопада 2013 року, були визнані відповідачем,
а тому не підлягають доказуванню в силу положень статті 82 ЦПК України.
Станом на 16 листопада 2017 року в спірній квартирі зареєстровані: ОСОБА_1 та її сини: ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 і ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, які проживають у даній квартирі.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частин першої, другої статті 2 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) завданням цивільного судочинства
є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України, провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права
чи порушення норм процесуального права.
Перевіривши доводи касаційної скарги, а також матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню.
Мотиви і доводи, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається
в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше
як на підставі закону за рішенням суду.
Частиною першою статті 40 Закону України "Про іпотеку" передбачено,
що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів
та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.
Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК Української РСР.
Зокрема, частинами першою, другою статті 109 ЖК Української РСР визначено,
що виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.
Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
За змістом частини другої статті 40 Закону України "Про іпотеку" після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення
у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
Аналогічні норми містяться в частині третій статті 109 ЖК Української РСР.
Отже, частина друга статті 109 ЖК Української РСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення.
Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.
Верховний Суд України у постановах від 21 жовтня 2015 року (провадження
№ 6-1484цс15) та від 22 червня 2016 року (провадження № 6-197цс16) зробив правовий висновок про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України "Про іпотеку", так і норма статті 109 ЖК Української РСР. За змістом цих норм особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв`язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла.
Установивши, що ПАТ "Діамантбанк" як новий власник, який набув права власності на квартиру в установленому законом порядку на підставі виконавчого напису про звернення стягнення на передану в іпотеку квартиру для задоволення вимог банку за договором про іпотечний кредит від 07 березня 2008 року № 002 ДІУ, не може користуватися своєю власністю, оскільки відповідачі, які втратили право користування спірним майном, не бажають добровільно знятись з реєстрації та виселитися, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що порушене право позивача як нового законного власника спірної квартири підлягає захисту в обраний ним спосіб,
а саме: скасування реєстрації та виселення відповідачів зі спірної квартири.
Такі висновки судів попередніх інстанцій є помилковими, зроблені без застосування висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах, а тому ухвалені судові рішення підлягають скасуванню.
Згідно зі статтею 319 ЦК України власник володіє, користується
і розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Частиною першою статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
У частині другій цієї статті зазначено, що попередні положення жодним чином
не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає
за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Таким чином, правомочності власника не є абсолютними, законом можуть встановлюватися певні обмеження здійснення права власності. Такі обмеження встановлюються з метою забезпечення балансу інтересів у суспільстві
та здійснення майнових прав усіма суб`єктами права.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своєму рішенні від 28 вересня 1995 року у справі "Сколло проти Італії" ("Skollo v Italy") дійшов висновку,
що необхідно зважати на той факт, що держава може приймати будь-які закони, які вважатиме за потрібне для встановлення контролю за використанням власності відповідно до суспільних інтересів. Відповідні закони, на думку Суду, частіше за все приймаються у сфері забезпечення громадян житлом. З метою реалізації такої політики законодавчий орган має користуватися розсудом
у широких межах як у питанні визначення наявності проблеми, що викликає занепокоєність суспільства, так і у питанні вибору детальних заходів
та запровадження механізму для їх реалізації. ЄСПЛ зазначив, що погоджується на здійснення контролю за правом власності за умови, що відповідний контроль має під собою "розумні підстави" (пункт 28 Рішення).
Верховний Суд вважає, що статтю 109 ЖК Української РСР викладено саме в такій редакції з урахуванням економічної та соціальної ситуації в державі з метою захисту суспільних інтересів, зокрема незахищених верств населення, які в силу об`єктивних обставин мають ризики втратити право користування житлом.
Разом з тим відповідно до практики ЄСПЛ, вживаючи будь-яких заходів, у тому числі й обмеження мирного володіння майном, держава повинна дбати про забезпечення при цьому відповідного пропорційного співвідношення між засобами, які застосовуються для цього, і метою, що ставиться.
Указане узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц (провадження № 14-93цс19).
Відповідач ОСОБА_1 є іпотекодавцем за договором іпотеки від 07 березня 2008 року, відповідно до якого звернено стягнення на спірне майно в рахунок погашення боргу у розмірі 660 140,52 грн, та набула право власності на спірне нерухоме майно до укладення договору іпотеки (свідоцтво про право власності на житло, видане Державним комунальним управлінням житлового господарства Мінського району м. Києва від 10 березня 1998 року, та свідоцтва про право на спадщину за законом, посвідченого державним нотаріусом Одинадцятої Київської державної нотаріальної контори Авдієнком В. В.
від 18 грудня 2004 року № 10-1788), тобто придбала його не за кошти, отримані за договорами позики, тому суди дійшли неправильного висновку про позбавлення відповідачів права користування спірною квартирою.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05 червня 2019 року у справі
№ 643/18788/15-ц (провадження № 14-93цс19) дійшла висновку, що до спірних правовідносин між власником, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, та особами, які мають право користування таким приміщенням, підлягають застосуванню норми статті 40 Закону України "Про іпотеку" та статті 109 ЖК Української РСР.
Отже, обмеження права власника, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, на підставі статті 109 ЖК Української РСР та статті 40 Закону України "Про іпотеку", є передбачуваними. Тлумачення частини другої статті 109 ЖК Української РСР з урахуванням статті 379, глави 26 ЦК України свідчить, що виселення без надання іншого житлового приміщення відбувається у тому разі, якщо саме це житлове приміщення було придбане за кредитні кошти. У разі якщо предмет іпотеки набувався іпотекодавцем не за рахунок отриманих кредитних коштів, то виселення з вказаного житлового приміщення без надання іншого житлового приміщення не допускається.
Правильність такого висновку підтверджується правовими висновками, сформульованими у постановах обʼєднаної палати Касаційного цивільного суду
у складі Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 295/4514/16
та від 12 квітня 2021 року у справі № 310/2950/18.
З огляду на зазначене, враховуючи набуття відповідачами права власності
на спірну квартиру до укладення іпотечного договору від 07 березня 2008 року та беручи до уваги висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц (провадження № 14-93цс19), підстав для задоволення позову немає.
Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Оскільки обставини справи судами попередніх інстанцій були встановлені
в достатньому для ухвалення рішення у справі обсязі, немає необхідності для встановлення нових обставин, збирання нових або здійснення переоцінки доказів, проте судами першої та апеляційної інстанцій було ухвалено рішення з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, то колегія суддів дійшла висновку про скасування оскаржуваних судових рішень та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову.